Мій Бердичів
Історія - Сьогодення - Люди
23 липня 2016 р. ▪ Історія Бердичева
Пошук
Toggle
Loading
Випадкове фото з галереї
Toggle

Наші відвідувачі:
Toggle

Free counters!


Система Orphus


Ви знайшли орфографічну помилку? Ми готові її виправити! Для цього виділіть слово з помилкою та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це адміністрацію сайту.




Перекласти на іншу мову?

 


Основна мова веб-сайту – українська. Мовний переклад виконується за допомогою технології Google Translator, що в окремих випадках призводить до неточного перекладу слів та понять.




Карта Бердичева



Історія Бердичева

БЕРДИЧІВ

Історія міста від заснування до сьогодення

(історико-краєзнавчий нарис)




Представлена нижче стаття стала основою однойменної книги, яка побачила світ у вересні 2012 року:

Горобчук А.П.

Бердичів. Історія міста від заснування до сьогодення (історико-краєзнавчий нарис). – Житомир, ПП "Рута", 2012. – 232 с., іл.




Зміст:


Передмова


Заснування (ХV ст.)


Походження назви


Литовсько-польський період (ХІV – кінець ХVІІІ ст.)


Єврейська громада в Бердичеві


В складі Російської Імперії (1793-1845 рр.)


Бердичів у статусі міста (1845-1917 рр.)


Революційні події 1917 року та Громадянська війна (1917-1921 рр.)


Радянська влада у Бердичеві (1921-1941 рр.)


Велика Вітчизняна війна (1941-1945 рр.)


Післявоєнна відбудова та мирне життя (1945-1991 рр.)


В незалежній Україні (1991-2011 рр.)


Сьогодення


Післямова


Офіційна символіка та нагороди міста Бердичева


Джерела та література






Передмова

Описати історію міста можна по різному. Це може бути коротка оповідь, яка описує лише основні віхи появи та розвитку міста. А можна створити більш поглиблене дослідження як про місто, так і про людей, що його населяють. Що ж стосується Бердичева, то розповісти про історію цього міста коротким оповіданням, чи більш розгорнутим екскурсом просто неможливо – історія його так повноводна, як річка Гнилоп'ять, що тече міськими берегами.

Мабуть, першою спробою написання історії Бердичева разом зі статистичним описом стала праця таємного радника, сенатора Івана Фундуклея, що з'явилась у 1852 році. Згодом – у 1882, 1890 та 1901 роках – такі ж праці виходять з-під пера дослідників І. Петракова, А. Суботіна та А. Косіча. Кожна з них базується на історичних документах та дослідженнях самих авторів.

Вже в роки становлення радянської влади з'явилась праця науковця та краєзнавця Тодоса Мовчанівського. Вона стала досить ґрунтовною розвідкою з історії міста та більш як 40 років залишалась єдиним доступним джерелом для тих, кого цікавила ця тема. Лише у 1973 році в складі енциклопедії "Історія міст і сіл Української РСР" виходить велика стаття "Бердичів" за авторством І.Є. Громенка та О.О. Павлова. Крім опису давно минулих літ вона містить матеріали про історію сучасного (на той період) Бердичева. Та з огляду на час своєї появи її зміст був ідеологічно зашореним, багато фактографічних матеріалів мали недомовки або подавалось однобоко. Але на більше тоді й годі було сподіватись. Лише демократизація суспільства у 1990-х роках та відродження краєзнавчого руху дозволили науковцям та краєзнавцям знову повернутись до цієї теми, але вже з більш ґрунтовним та всебічним підходом до її висвітлення. Плоди цієї праці не забарились: у 1999 році з'являється на світ ґрунтовна довідка Броніслава Марковського "Бердичівська земля з найдавніших часів до початку XX ст.: Історико-краєзнавчий нарис". Вслід за нею (та з використанням її матеріалів) з'являється праця Миколи Костриці та Фелікса Пашківського "Бердичів: історико-краєзнавчий нарис". Ці дві книги значно розширили та поглибили знання про історію Бердичева. Але й вони мають свої недоліки. Наприклад, цікава та ґрунтовна праця Броніслава Марковського завершується початком XX ст., а дослідження М. Костриці та Ф. Пашківського розповідає про історію Бердичева у XX столітті досить поверхово. Та й час, що пройшов з виходу цих досліджень – більш як десять років – додав до знання про історію рідного міста значний об'єм нового фактографічного матеріалу, який потребує свого обов'язкового висвітлення.

З огляду на це, взявши за основу матеріал та кращі надбання вказаних вище авторів, додаючи краєзнавчі напрацювання останніх років, і було створено книгу "Бердичів. Історія міста від заснування до сьогодення (історико-краєзнавчий нарис)". В ній максимально докладно описано історичні факти, події, віхи становлення та розвитку Бердичева, життя його простих обивателів та видатних постатей. Також матеріал проілюстрований численними медійними матеріалами – малюнками та фотографіями. І на відміну від друкованого видання стаття має суттєву перевагу – використання новітніх технологій мережі Інтернет дозволило оперативно додавати нову інформацію, виправляти можливі помилки (як же без них), мати зворотній зв'язок з читачем.

Та не буває бочки меду без ложки дьогтю – щоб досягти поставленої мети довелось практично відмовитись від розповіді про історію навколишніх земель, або у сучасному розумінні – від історії Бердичівського району. Та все ж віриться, що така праця обов’язково з'явиться на нашому веб-сайті.

Наостанок хотілось би попередити читачів, що їх сподівання на всеохоплюваність історичної довідки доволі марні. Мусимо приєднатись до думки великого єврейського письменника Шолом Алейхема, який стверджував, що якби навіть вся ріка Гнилоп'ять була б із чорнил, то навіть їх не достатньо було б для опису історії Бердичева. І це так!

На цій ноті, більш мінорній, ніж мажорній, зупинимось та запрошуємо ознайомитись з цікавою, а в багатьох випадках просто неймовірною історією нашого Бердичева.


Анатолій Горобчук








"Если бы вся Гнилопять была бы из чернил,
то чернил не хватило бы, чтобы описать Бердичев".
Шолом Алейхем.


Бердичів (рос. Берди́чев, пол. Berdyczów, ідиш בערדיטשעוו) – місто обласного підпорядкування, центр району, розташоване на березі річки Гнилоп'яті, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира. Значний залізничний вузол, де перетинаються магістралі Петербург-Одеса та Козятин-Шепетівка. Від Бердичева відходять автомобільні шляхи на Житомир, Вінницю, Любар, Хмільник, Білу Церкву. Територія міста становить 3 533 га (35,33 кв. км.), яка умовно розділена на 7 мікрорайонів. На 305-ти вулицях і провулках станом на 01.06.2012 р. проживає 78 683 особи.



Заснування

Територія, на якій розміщений Бердичів, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури. Таким чином, Бердичів виник не на порожньому місці, його появі передували численні поселення або стоянки різних епох. У середині XX ст. на території Бердичева виявлено та досліджено залишки ранньослов’янського періоду в урочищах Жмури та Дружба.

Давнє поселення, з якого виріс Бердичів, розташовувалося на високому мисовидному із стрімкими схилами березі Гнилоп'яті. З двох боків його оточувала річка, а з третього – заболочена притока, що й тепер протікає (щоправда, у приховано-каналізаційному вигляді) в районі вулиці Богдана Хмельницького.

Генеалогічне дерево роду Тишкевичів та роду Радзивіллів (фрагмент, без бокових родинних ліній), що були власниками містечка Бердичів у XVII-XIX ст.
Натисніть на нижній правий кут зобращення, щоб переглянути його у повному розмірі.

Генеалогічне дерево
родів Тишкевичів та Радзивіллів,
власників Бердичева.

У XV столітті поселення розростається і перетворюється в укріплення – замок, що був, за висновками істориків, характерним зразком тогочасної оборонної дерев'яної архітектури на східних теренах України. На цей період – середину XV століття – і припадає заснування власне міста, пов'язаного, насамперед, з династією Тишкевичів: 17 жовтня 1437 року князь Лев Болеслав Свидригайло, наймолодший син Ольгерда, Великий князь Руський (Київський), надав жалувану грамоту своєму підданому – васалу Каленику Мишковичу – на володіння землями від Хмільника (сучасна Вінниччина) до Пулина (сучасне селище міського типу Червоноармійськ Житомирської області). До цих володінь входили і землі сучасної Бердичівщини. У Каленика Мишковича було три сина – Сенька, Івашка і Тишка (Тишко, Тимофій). Від третього сина Каленика Мишковича – Тишка – і походить рід Тишкевичів (що означає нащадки Тишка). В наступні роки нащадки Каленика активно освоювали край, будуючи замки і населяючи їх переселенцями. В цей час і з'являється, або скоріше відроджується, Бердичів. На думку українського вченого Тодоса Мовчанівського, Бердичів виник навколо митниці, на одному з шляхів, який зв’язував Королівство Польське з Великим князівством Литовським.

Щодо визначення дати першої писемної згадки про Бердичів в історичній літературі існують розбіжності. В книжці "Бердичев и Бердичевский уезд" (1901) А. Косич називає 1320 рік. Цю ж дату називають укладачі "Енциклопедії українознавства" (під редакцією В. Кубійовича). Проте згадані автори не називають джерел, з яких запозичена ця дата. Слід зазначити, що у відомих писемних джерелах першої половини XIV ст. немає жодної згадки про Бердичів.

В статті про Бердичів, надрукованій в "Історії міст і сіл України. Житомирська область" (1973), вказано: "У 1430 р. великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Каленику". Але виявляється, що сучасній історичній науці відома лише жалувана грамота Каленику, надана князем Свидригайлом в 1437 р., і Бердичів в ній не згадується (лише місцевість).

Ще одна сумнівна дата зустрічається в працях І. Фундуклея і І. Петракова, які пишуть, що вперше Бердичів, як поселення під назвою Беричково, згадується в акті розмежування володінь між Польщею і Великим князівством Литовським від 1546 р. Опираючись на їхні дані, цю дату називають автори статті про Бердичів, що надрукована в енциклопедичному словнику (1890-1907) Фрідріха Брокгауза та Іллі Єфрона. Проте в 1882 році редакція щомісячного історико-етнографічного журналу "Киевская старина" друкує рецензію на роботу І. Петракова "Бердичев", в якій вказує, що Беричково – це населений пункт Брацлавського повіту і ніякого відношення до Бердичева він не має.

Отож, на сьогодні вважається, що першою зафіксованою документально датою, в якій згадується Бердичів, є 1545 рік – рік, коли назва "Бердичів" зустрічається в люстрації (переписі населених пунктів) як власність Василя Тишкевича.

Постійна робота науковців та краєзнавців щодо дослідження архівних документів дозволяє вводити в науковий обіг все нові документи. Так, у Національному історичному архіві Білорусі (Радзивілівська папка, Беларускі гістарычны агляд) зберігається вельми цікавий документ – Дарча грамота подільського князя Федора Коріатовича, написана кирилицею на пергаменті, датована 20 червня 1391 року. Ось фрагмент дослівного трактування, підготовлений археографом Олександром Грушею у 2001 році:

Карта Великого князівства Литовського 1613 року, яку надрукував в Амстердамі Мікалоюс-Кріступас Радвіла-Нашлайтеліс (Сіротка).

Карта Великого князівства Литовського,
1613 рік.

"Ми, князь Федір Коріатович, Божою милістю дідич і господар Подільської землі, чиним свідомо цим листом всякому доброму, хто на цей лист гляне і почує, поважаючи його, даруємо, але не чужих земель, а земель ними самими перетвореної Подолії за вірну службу землі Крапивни долов Буга ("місцевість", по-сучасному "басейн" Бугу) недалеко від Бердичева (землі Великого князівства Литовського) пану Гринькові зі всіма тими ріками, землями, лісами, полями, дібровами і селами, хто там сидять і прислуживають (проживають)…

Княжий писар Андрій Морхина, город Смотрич, 20 червня 1391 року".

Цей документ опосередковано вказує на наявність в цей час Бердичева та надає ще одну дату писемної згадки про Бердичів – 1391 рік. Так що питання про дату заснування Бердичева залишається відкритим.

На сьогодні згідно збірника нормативних документів "Охорона культурної спадщини в Україні" офіційно визнаною є така дата заснування Бердичева – 1430 рік.

Перша поява Бердичева на географічній карті датована 1613 роком. Це карта Великого князівства Литовського 1613 року, яку надрукував в Амстердамі Мікалоюс-Кріступас Радвіла-Нашлайтеліс (Сіротка), вільнюський воєвода, що організував у Литві картографічну роботу.


Походження назви

Тематичний стенд в Музеї історії міста Бердичева з описом версій походження назви Бердичева.

Тематичний стенд в
Музеї історії міста Бердичева.

Оскільки чіткого походження назви міста не встановлено, на сьогодні існує декілька версій. Приведемо їх:

- в своїй праці "Київська Русь" радянський історик, академік Борис Греков (1882-1953) при вивченні історії племен, які населяли Київську Русь, пояснює походження назви міста від кочових племен берендеїв, які в ХІ-ХІІ ст. служили київським князям, охороняючи окраїнні землі Київської Русі. Хоча існує думка вчених, що берендеї селилися ближче до Київщини та Чернігівщини;

- від тюркського племені берендичів, котре заселяло навколишні терени будучи васалами київських князів. Згідно дослідження літературознавця Олжаса Сулейменова, до XVIII століття носив назву Берендичів;

- з попередньою версією перегукується і версія, яку висунув відомий литовський військовий інженер, історик та публіцист Теодор Нарбут (1784-1864). Згідно руських джерел, якими користувався Т. Нарбут, назва міста походить від імені ординського царевича Бердича (Берди-бека), сина царя Озбяка (Узбек, ісламський титул — Султан Гійас ад-Дін Мухаммед), який княжив на Волині на початку 14 століття і заснував замок, який назвав у свою честь. Бердич, будучи любителем розкішного життя і мистецтв, перетворив свій замок в місце пишних застіль та святкувань, звозив у Бердичів музикантів, художників, а також дівчат для свого гарему. Немало молодих красунь Бердичу надсилав великий князь литовський Гедимін з числа дівчат, захоплених в полон в Мазовії та Польщі. За одну таку красуню Бердич відправив Гедиміну цілий ординський полк;

- працівники відділу мовознавства Академії Наук України вважають, що назва нашого міста походить від власного імені Бердич: повноводна тоді ріка Гнилоп'ять була вигідним водним шляхом для обміну та торгівлі, на її мисовидних берегах виникали сторожеві пункти-митники з озброєною залогою (гарнізоном), на чолі якого стояв дружинник Бердич. У 1430 році Великий князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. 1545 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів;

- від слов'янського слова "berda", так називали – гора, урвище, на який знаходився пункт-митник;

- від слова "берда", так називали один з діючих деталей ткацького станка, такі деталі виготовляли ремісники, які проживали на території нашого міста;

- від слова "барда" – назва бойової сокири у слов'ян (звертає на себе увагу, що старі люди міста і району ще і сьогодні називають місто не Бердичів, а Бардичів; під час розкопок у 1930-х роках було розкопано чимало сиродутних горнів, а поруч з ними барди, як готова продукція, яка не була ще в користуванні (ІХ-ХІІІ і пізніші століття), звідси висновок, що їх виготовляли у цій місцевості, використовуючи велику кількість відкритих покладів залізних руд – таких, як лімоніт. Тому на гербі сучасного Бердичева зображено бойову сокиру – бердиш – та жезл бога торгівлі Меркурія, що символізує минуле міста як одного з основних центрів торгівлі;

- доктор філологічних наук та літературознавець Петро Білоус висловлює таку думку з приводу назви Бердичева: якщо припустити, що в назві Бердичева є "берендейський слід", то тут маємо аргументи, почерпнуті з найдавніших літописів. (...) уже за часів Ярослава Мудрого (30-50 рр. XI cт.) південь Русі зміцнювався укріпленнями по Росі та її притоках, до яких віднесемо і Роставицю. У Київському літописі за 1177 рік є таке повідомлення: "Прийшли половці на Руську землю на русальній неділі (...) Узяли шість городів берендицьких і пішли до города Ростовця". На жаль, літописець не називає оті "шість берендицьких городів", тож нам запишається припускати, що серед них були згадувані з іншого приводу "гради" Неятин, Чорнаїв, Кульдеюрів (Юрів), Володимирів, Прилук. Можливо, і "град берендичів" (Бердичів) належав до них, хоч нібито й незручно визнавати започаткування цього міста чужим етносом (принагідне скажемо, що лише на території Житомирщини є чимало назв, котрі свідчать про присутність чужинців, а з-поміж них у Бердичівському районі – Половецьке, Мала Татарнівка (нині – Малосілка), Чехи (нині – Дубівка), Жидівці (нині – Радянське).


Литовсько-польський період
(ХІV – кінець ХVІІІ ст.)

Остання чверть XV ст. – важкий період в історії краю. В 1471 році Великий князь Литовський, побоюючись зміцнення самостійності українських земель, ліквідував Київське удільне князівство, перетворивши його на воєводство, в межах якого існували Овруцький та Житомирський повіти. До останнього і входили землі нинішньої Бердичівщини. Ліквідація князівства негативно відбилась на обороноздатності краю. Катастрофічним був 1483 рік: не зустрічаючи опору, кримський хан Менґлі I Ґера́й спустошив всю Правобережну Україну. За масштабністю руйнувань цю навалу можна порівняти хіба що з нашестям монгольського хана Батия в 1240 році. У нашій місцевості вистояв лише Житомирський замок. Згідно повідомлень краєзнавця А. Казмірука, під час боїв Тишко Каленикович вимушений був втекти до Литви.

Набіги повторювалися і в наступні роки. Ускладнювало ситуацію те, що через Бердичівщину проходило одне із відгалужень горезвісного Чорного шляху – старовинного торговельного шляху, яким користувалися кримські татари для наскоків на Правобережну та Західну Україну й на Польщу. Один із сучасників писав, що татари з'являлися так часто, "як собака на кухні". В зв'язку з цим більшість населених пунктів знову перетворюються на пустку, і життя в краї ледь жевріє лише в небагатьох укріплених містечках. Згідно з люстраційними актами, на середину XVI ст. населення шести українських повітів складало лише 17 тис. чоловік. В Житомирському повіті за люстрацією 1552 року нараховувалося 298 "димів" (окремих господарств селянських сімей-родин). У даній люстрації, як і у попередній за 1545 рік, згадується містечко Бердичів як власність Василя Тишкевича – сина Тишка Калениковича. Скільки "димів" було в Бердичеві – невідомо. Але слід зазначити що, згідно люстрацій, більшість населених пунктів стояли порожніми, а деякі, як наприклад Звиняче (суч. селище Чорнорудської сільради Ружинського р-ну) і Котельня (суч. Стара Котельня Андрушівського р-ну), були зовсім зруйновані. Тому цілком можливо, що і Бердичів був спустошеним. Литовський дипломат у Криму Михайло Литвин, перебуваючи в Перекопі 1538 року, цитує в своєму журналі слова перекопського жида, який сидів там на митниці коло єдиних воріт Тавриди (Криму) – Перекопу і збирав мито з товару, який йшов до Криму: жид, бачачи величезну кількість люду, яких татари гнали в Крим, дивувався, чи залишились ще взагалі в українському краї люди.

Тишкевич Василь (помер у 1571 р.).
Другий син Тишка Калениковича, воєвода Підляський та Смоленський, староста Мінський.
На старовинному малюнку на голові Василя Тишкевича добре видно козацьку чуприну, що вказує на руське походження воєводи.

Воєвода Василь Тишкевич
(помер у 1571 р.).

Василь Тишкевич за життя був воєводою Підляським та Смоленським, старостою Мінським. Цікаво, що на старовинному малюнку на голові Василя Тишкевича добре видно козацьку чуприну, що вказує на його руське походження. Василь Тишкевич сповідував православну віру (проте згодом перейшов з православ'я в кальвінізм). Як вказує дослідник Леонтій Похилевич у своїй праці "Сказания о населенных местностях Киевской губернии" (1864), саме Василь збудував перший відомий нам православний храм у Бердичеві – церкву Михаїла Архангела (біля 1546 р.), куди переніс зі свого будинку ікону Матері Божої, яка здавна зберігалась в їх роду (за іншою версією церкву збудували козаки). Орієнтовно церква стояла на тому місці, що знаходиться поряд з будівлею Музею історії міста Бердичева (колишній будинок настоятеля на території кармелітського монастиря). Пам’ятки про дану церкву зберігалися ще до кінця ХІХ ст., серед них Євангеліє, надруковане в Москві в 1717 р., з надписом про те, що його купив за 14 битих талерів (талер – велика срібна монета вагою чуть менше 30 грам. Талери були найбільш авторитетною грошовою одиницею на той час на українському та білоруському ринках. Епітет битий указує на те, що мова йде про викарбуваний талер, тобто реальну монету) мешканець Бердичева Панько Закосей і подарував Михайлівській церкві; дзвін, взятий на вежу кармелітського кляштору; деякі документи на право володіння земельними угіддями та кам’яні хрести, що згодом були перенесені на цвинтар по вулиці Пушкіна.

Василь Тишкевич у 1569 році отримав графський титул від польського короля Сигізмунда II Августа за участь у Лівонській війні та проявлений при цьому героїзм. Цей титул перейшов у спадок нащадкам Тишкевича і згодом був затверджений у Росії 8 травня 1861 року, 17 грудня 1862 року і 4 лютого 1902 року, в Саксонії 8 листопада 1871 року, в Австрії 7 жовтня 1893 року. Тишкевичі крім Бердичівщини впродовж століть також володіли численними земельними володіннями на території сучасної України, Литви і Білорусії. До сьогодні збереглися їх міські резиденції, переважно витримані в стилі класицизму, у Варшаві, Кракові та Вільнюсі (Вільно). Заміські палаци були зведені Тишкевичами в Логойську (зруйнований під час Великої Вітчизняної війни), Паланзі, Троках і Біржах (територія сучасної Литви). В Україні у селі Спичинці (Погребищенський район Вінницької області) залишився палац Тишкевичів ХІХ ст., який сучасники називали не інакше, як "замок французької Луари".

Небезпека татарських набігів змушувала Василя Тишкевича проживати не в своїх родових маєтках в Бердичеві чи Слободищі (нині село в Бердичівському районі), а в Житомирі, хоча його відносини з властями міста не завжди складалися добре. Так документи повідомляють про конфлікт, який виник через його небажання виділяти своїх людей для охорони замку.

З 50-х років XVI ст. літописні повідомлення про татарські набіги стають рідшими. З одного боку, це пов'язано з енергійною діяльністю польського короля, Великого князя Литовського та Великого князя Руського Сигізмунда II Августа (1520-1572), який укріплює українські замки, а з другого – з посиленням козацтва. Землевласники запрошують на запустілі землі з інших місцевостей селян, обіцяючи їм звільнення від податків на певний термін. Починається новий етап в заселенні краю. Як один із значних в краї землевласників, Василь Тишкевич залишає Житомир і будує замок в містечку Слободище. Помер Василь Тишкевич 13 серпня 1571 року. Похований в Супраслі (нині місто в Польщі) в кам'яній церкві в гробниці ктиторів. На його простому могильному камені вибиті герб і напис: "Въ лето отъ Начотения Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа 1571 месяца Августа 13 дня въ неделю, преставился раб Божій панъ Василий Тишковичъ Воевода Смоленскій Староста Менскій и Пинскій. Положен въ Храме Благовещенія Богородицы, въ монастыри Супрасльскомъ". Нині могильний камінь Василя Тишкевича знаходиться у Віленському університетському музеї.

По смерті Василя Тишкевича особливо інтенсивно освоює землі навколо Бердичева його внук Федір Тишкевич.

Після Люблінської унії 1569 року – угоди про об'єднання Польщі й Литви в єдину державу Річ Посполиту – Бердичів відійшов до шляхетської Польщі. Посилюється польсько-католицький вплив на всі сфери життя місцевого православного населення. Більшість місцевих землевласників перейшли в католицтво. Федір Тишкевич приймає уніатську віру, а його син Януш Тишкевич вже стає ревним католиком.

Федір Тишкевич у 1593 році в Бердичеві на місці городища розпочинає будівництво кам’яного замку. В інвентарному описі від 7 жовтня 1593 року записано: "Город новооседлый Бердичев (під терміном "новооседлый" тут слід розуміти як повторно заселений – прим. А.Г.), находящийся на реке Большая Пята, в котором повинностей никаких нет, ибо дана ему воля этим летом. В том местечке замок на городище, в котором построены: спереди над вратами башня, в стене 4 светлички и 6 домиков, на горке зал построен большой, пекарня, сени, коморы, напротив сеней начали строительство башни. Городище стенами обставлено, вокруг замка пригород. Возле замка гребля, став, млын с четырмя колесами, который орендует до 1599 года за 100 коп в год еврей". З інвентарного опису також відомо, що Федір Тишкевич на двадцять років звільняє селян-переселенців від податків. З цього часу Бердичів стає містечком.

У вересні 1611 року Федір Тишкевич передає пану Григорію Черніку в трирічну оренду містечко Бердичів з двома селами – Бистриком і Жидівцями (нині село Радянське), а також з дворами, людьми, міщанами, боярами, тяглими підданими та їх повинностями, чиншами, підводами, полями, ґрунтами, сіножатями, дібровами, ставами, млинами і ставами, зокрема, під селом Янушівкою. Цього ж 1611 року в Бердичеві з'являється друга православна церква – Успіня Пресвятої Богородиці. Дерев'яна церква будується на підвищенні на схід від замку.

Тишкевич Януш (1590-1649).
Магнат та політичний діяч Речі Посполитої,
воєвода київський та генеральний староста житомирський, сенатор Речі Посполитої.
Володів Бердичевом в першій половині XVII століття.

Януш Тишкевич
(1590-1649).

На початку XVII ст. син Федора Януш Тишкевич в Бердичеві продовжує спорудження замку, будує млин. У 1627 році Януш, з метою охорони своєї маєтності від спустошливих нападів татар (за іншою версією – з метою поживи), організовує похід проти кримських татар і сам його очолює. Та цей похід зазнає поразки, а воєвода потрапляє до полону. За легендою, перебуваючи в полоні Януш бачить сон, в якому невідомі йому ченці просять Богородицю про його визволення. Коли Тишкевич визволяється з полону та повертається до Бердичева, тут він також бачить сон, в якому померла мати, мощі якої покояться в родовій каплиці, просить: "Сину Януше, ти мусиш збудувати віками незламну твердиню". Ченців зі свого сну він зустрічає в одному з костелів Любліна. Цю історію та про обіцянку побудувати храм на честь Святої Діви Богородиці він розповідає візітатору ордену кармелітів, до якого належали ці ченці, о. Яну та провінціалу о. Міхалу. Керівництво ордену схвалює цей задум і Тишкевич дарує кармелітам свій замок у Бердичеві та земельну ділянку під будівництво кармелітського монастиря. Про це 19 липня 1630 року він робить відповідний запис у Люблінському Трибуналі. Також на утримання монастиря та його ченців він одписує село Скраглівку, що знаходиться поряд з Бердичевом, та прибуток від своїх маєтків у розмірі 1800 злотих щорічно. 10 листопада Богуслав Бокса Радошевський, єпископ Київський, затвердив рішення у Чуднові, 30 грудня того ж 1630 року це розпорядження було підтверджене записом у Житомирському суді.

Вже 2 березня 1634 року Андрій Щолдський, єпископ Київський, урочисто заклав у Бердичеві перший камінь у фундамент костьолу, що дістав назву "Костьол Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста". В урочистостях взяли участь власник містечка Януш Тишкевич, його дружина Ядвіга (в дівоцтві Бельзецька) і навколишні сусіди-магнати. 22 липня 1642 року новозбудований храм освячено (нині це так званий нижній, "дольний" храм). Першим його настоятелем став о. Рафал. При будівництві храму було використано частину мурів і приміщень старого замку, засновником та власником якого був ще Василь Тишкевич. Під час урочистостей освячення храму Януш Тишкевич склав жертовний дар для нового костелу – він передав родинну ікону Пресвятої Діви Марії, здавна відому у родині Тишкевичів своєю благодаттю. Ікона створена в XVI столітті у стилі Одигітрії (ікона, де зображена Богородиця з Ісусом-дитям), написана олійними фарбами на полотні, закріпленому на кипарисовій дошці, що вказує на її західне походження (хоча і належала до одного з різновидів Одигітрії).

Ікона Матері Божої Бердичівської.
Копія, виготовлена у 1907 році.

Ікона Матері Божої Бердичівської.
Копія, 1907 р.

З моменту розміщення ікони Матері Божої в головному вівтарі новозбудованого кармелітського храму почали траплятися при ній нові дива: впродовж 1643–1648 років у спеціальній книзі "liber de exordio istius conventus, progressu et fundatione, inscriptionibus aliquibus et de miraculis ad imaginem bmw berdiczoviensem spectantes" їх було зафіксовано 77. Найбільше чудо сталося з невиліковно хворим на той час Київським римо-католицьким єпископом Станіславом Зарембою, який після чудодійного оздоровлення підписав 23 травня 1647 року акт про офіційне визнання ікони чудотворною. Звістки про дію молитов при іконі поширилися Україною, Польщею, усією Європою. Бердичів став центром християнського паломництва вірних обох гілок християнства – православних і католиків.

З початком Української національної революції 1648-1676 років проти Речі Посполитої Бердичівщина опиняється у вирі її подій: повстанці захоплюють маєтки, вбивають польську шляхту, спустошують католицькі храми. У червні 1648 року загони під проводом Максима Кривоноса, соратника гетьмана Богдана Хмельницького, обложили містечко Махнівку (маєтність Тишкевича, нині селище міського типу Комсомольське Вінницької обл.), в якому закрилися 500 шляхтичів із сім'ями і три корогви (кінних підрозділів) польських військ: дві – самого Януша Тишкевича, на чолі яких стояв ротмістр Стефан Лев, а одна – повітова Київського воєводства. Облогою Махнівки керував полковник Гиря, який мав у розпорядженні 5000 козаків, на допомогу Гирі підходить сам Кривоніс із 1000 козацької добірної кінноти. Триває запеклий штурм. Та навіть підхід на підмогу Тишкевичу передових загонів 6-тисячного карального війська на чолі з магнатом Ієремією (Яремою) Вишневецьким не може переламати хід військових дій – після затяжних боїв українські повстанці отримують перемогу над польськими військами. А 18 липня 1648 року загони Максима Кривоноса штурмом беруть вже бердичівську фортецю і майже повністю її руйнують, розорюють католицький храм. Януш Тишкевич покидає свої маєтності та разом з польськими військами відступає на захід. Покидають Бердичів і ченці, які забирають з собою ікону Матері Божої та вивозять її до Львова. Протягом наступних 73-х років ікона перебувала тут у монастирі сестер кармеліток босих (до 1721 року). Втрата маєтків і поразки в боях, вірогідно, прискорили смерть Януша Тишкевича, який помер в Любліні у 1649 році. Тут його і було поховано у костелі Отців Кармелітів Босих.

Визвольна війна йшла з перемінним успіхом. Декілька раз за ці роки територія сучасної Бердичівщини знову підпадала під владу польської шляхти. Зокрема, у травні 1649 року польське коронне військо оволоділо Звягелем (сучасний Новоград-Волинський): "козаків разом з мешканцями вирізано, а місто спалено". Було захоплено і Бердичів. У зв'язку з цим сам Богдан Хмельницький з військом наприкінці травня 1649 року підходить під Бердичів, виганяє шляхту і йде далі на Старокостянтинів.

Після Зборівської битви в серпні 1649 року було укладено Зборівський мир. За умовами цього миру кордон між польським і українським військами, так звана "Козацька лінія", проходив по річці Случ, через Звягель (нині Новоград-Волинський), західніше від Димера, Овруча, Коростишева, Івниці, Паволочі, Погребищ, Вінниці. Були ліквідовані Звягельський, Овруцький, Любартівський, Миропільський полки. Територія Житомирщини була розділена кордоном. Та частина, що перебувала у складі козацької території, підпорядковувалася Паволоцькому, Київському та Білоцерківському полкам. На іншу, польську, частину поверталася шляхта.

Лише після битви під Батогом (травень 1652 року) на Житомирщині були поновлені козацькі порядки. Та навесні 1653 року 10-тисячна польська армія під командуванням воєводи С. Чернецького пройшла землями Житомирщини, зайняла Коростишів, Чуднів. Знову розпочалося переслідування населення.

Карта Царства Польського ("Дике поле") поблизу Чорного моря,
виготовлена в середині XVII століття по замовленню короля Польщі Владислава IV Ваза
картографом Гійомом ле Вассером де Бопланом. Час створення: 1648 р.

Карта Царства Польського.
Автор: Гійом ле Вассер де Боплан.
Cередина XVII століття.

В літописі українського козацько-старшинського літописця Самійла Величка (1670-1728) зазначено: "Того ж 1653 року, навесні, Хмельницький почув, що в мурованім замку Бедрикові, або Бердичеві, переховується багато польської шляхти з численними скарбами. Він рушив туди з невеликим військом і, хоч замок був міцний, з абиякою затратою сили дістав його, видушив у ньому, як ведмідь бджоли, бідолашну шляхту, а їхні скарби забрав собі і своєму війську. Після того він повернувся назад, за тим-таки заходом віддавши повній руїні й розору ще й кам’яний замок Чолганський". Але в літописі чи неточність, чи плутанина – за наказом Хмельницького під Бердичів разом з татарами ходив загін генерального осавула Дем’яна Лисовця (відомий також як Демко Чигиринський), було взято й пограбовано Полонне, але це відбувалося у вересні, а не навесні. Це ж підтверджує і польський шляхтич у листі від 10 вересня 1653 року: "Хмельницький із ханом тиждень тому були під Бердичевом, їхні під'їзди на Волині взяли Полонне і пограбували, багато побито".

Постійні бойові дії, що тривали з 1649 по 1653 роки, спустошують край. Справу ускладнили епідемія чуми, голод. Про повне запустіння міста в цей період ще в 1654 році писав боярин Андрій Бутурлін в листі до російського царя: "6 сентября мы пришли под пустой городок Бердичев и стояли до 15 числа; ставится он, гетман, от меня особым обозом. Я приезжал к нему много раз и говорил по твоему государеву указу, чтобы шел, не мешкая в сход к твоим боярам и воеводам, князю Алексею Никитичу Трубецкому с товарищами, под Луцк, к жилым местам".

Облога табору Василя Шерємєтьєва і Цецюри польськими військами у 1660 році.
Малюнок невідомого автора, 1660 рік.

Облога табору Василя Шерємєтьєва
і Цецюри польськими військами.
Малюнок невідомого автора, 1660 р.

Після Переяславської угоди (возз'єднання України з Росією) в лютому 1654 року розпочалася війна між Росією та Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. Під час війни польська армія 14 (24) вересня 1660 року під Чудновом заблокувала московсько-українське військо під проводом київського воєводи Василя Шерємєтьєва, яке чекало обіцяної допомоги від гетьмана Юрія Хмельницького. Тим часом молодий гетьман на чолі 20-ти тис. вояків діяв повільно і нерішуче, оскільки частина козацької старшини настоювала на переговорах з поляками. Лише на початку жовтня українське військо підійшло до Слободищ, що за 30 км на захід від Бердичева. З метою не допустити об'єднання військ Юрія Хмельницького з Василем Шерємєтьєвим, проти нього 7 (17) жовтня під командою талановитого полководця Єжи (Юрія) Себастьяна Любомирського вирушило 24-29-тисячне польсько-татарське військо. У другій половині дня відбулася кровопролитна битва, яка не принесла успіху жодній із сторін. В результаті цих подій та наступних переговорів, що тривали між Єжи Любомирським та молодим Хмельницьким, останній підписав Слободищенський трактат, який передбачав розрив союзу Гетьманщини з московським царем і відновлення державного зв'язку з Річчю Посполитою. Брацлавське воєводство, куди входили землі Бердичівщини, згідно з договором мало отримати автономію у складі Речі Посполитої. Цим було покладено початок поділу Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини, а Бердичів мав залишитись під владою польської корони.

У 1663 році шляхта та ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева, де населення зустріло їх вороже. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко.

30 січня 1667 року російсько-польська війна 1654-1667 рр. закінчується Андрусівським перемир'ям – угодою між Московським царством і Польщею за спиною України, у відповідності до якої в складі Речі Посполитої залишалася Правобережна Україна (крім Києва). Таким чином, Бердичів та навколишні землі у складі Брацлавського воєводства відійшли до Польщі.

Бойові дії польських і російських військ, гетьманські міжусобиці негативно відбивалися на житті краю. Частішими стали спустошливі набіги татар (в 1695 р. королівський секретар Домінік Вільчек в листі до короля Яна Собеського повідомляє, що кримська орда на чолі з Казі-Гіреєм по дорозі з Кам’янця до Фастова спалила Бердичів). Частина жителів Правобережжя знялася з місць і переселилася на лівий берег Дніпра, де їх охоче приймав гетьман Іван Самойлович. Літописець С. Величко, проїжджаючи через Правобережжя, писав: "…видел многие грады и замки безлюдные и пустые; валы, негдись трудами людзскими аки холмы и горы высыпаные, и тилько звирем диким прибежищем и водворением сущии. Муры зась, яко то: в Чолганом, в Константинове, в Бердичеве, в Збараже…, що тилько на шляху нам в походе войсковом лучилися, видел едни малолюдные, другие весьма пустые, разваленные, к земле прилинувшие, заплесневелые, непотребным былием заросшие, и тилько гнездящих в себе змиев и разных гадов и червей содержащие".

Люстрація подимної податі по Київському воєводстві за 1683 р. говорить, що в Бердичеві нараховувалось лише шість "димів", податок з яких складав шість злотих, а в Слободищі з чотирьох "димів" платили чотири злотих.

В цей період – по смерті Януша Тишкевича – Бердичів та землі Бердичівщини переходять у власність до сина його двоюрідного брата Владислава Тишкевича, хоча Януш і мав нащадків – дочку Христину, яка вийшла заміж за представника відомого роду Масальських – Андрія Масальського. Два брати Януша – Самуїл і Гієронім – загинули під час походу польських військ на Москву у 1611 році, племінники загинули в боях з козаками у 1648 році (двоє в битві під Зборовом, а один під Вінницею). Дочка Владислава Тишкевича – Тереза у 1687 році виходить заміж за воєводу мінського Кежгайло Кшиштофа Завіша (1666-1721), і Бердичів переходить у власність роду Завішів. У Терези і Кшиштофа у 1690 році з'являється дочка Варвара.

У Бердичеві Кшиштоф Завіша побував двічі. Вперше у лютому місяці 1695 року, про що в його споминах записано так (цей і наступний тексти спогадів наводяться за джерелом: Франко І. Твори в 50-ти томах. – К.: Наукова думка, 1976. Т. 43, с. 198-199): "25 лютого виїхав я на Вкраїну з Чечерська до Бердичева. Дорога моя була на Хальч, де я два дні забавив у старости мозирського [Петра Кароля Котовського] і придивлявся його підданим москалям-пилипонам. На Гомель, Лоєв, Чорнобиль, Димер та Межигори я заїхав до Києва, а відси на Фастів та Котельню до Бердичева. В Києві мене стрічали та приймали святочно, там я забавив 5 день і відвідав святі місця печерські. У Фастові Палій, полковник королівських військ запорізьких, зустрів мене півмилі перед містом з хоругвами, трубачами та кітлами, приймав і гостив мене щедро та проводив із міста з великою дружиною; ми роз'їхалися, наділивши один одного дарунками. 12 марта я станув у Бердичеві; там забавив я два тижні на гулянках та ловах, там же вбив я ведмедя в степах або диких полях. Під час мойого побуту вмер там п. Старосельський, мій слуга і губернатор [завідатель дібр], якому я справив величний похорон, при якім стріляно з гармат, при зложенні тіла стріляли з рушниць драгуни та козаки, а бердичівські міщани в процесії з хоругвами проводили тіло до гробу. 27 виїхав я з Бердичева серед гуку гармат і весь осмалений порохом; проводило мене козацтво все, як один: подорож моя пішла на П'ятку, Чуднів, Мирополе, Полонне, Межиріччя, Березницю, Висіцк, Давидгородок, Сторобин, Яжевичі до Мінська, до якого я заїхав у велику суботу".

Вдруге Кшиштоф Завіша відвідав Бердичів у березні 1700 року, перед Пасхою, яка того року святкувалась 31 березня (за старим стилем): "В Бердичеві станув 21 серед гуку гармат та стріляння з рушниць. Назустріч мені вийшла моя хоругов з козаків і волохів півмилі за Чуднів. Дай боже промешкати тут якийсь часок щасливо та здорово! Великий тиждень і три дні свят провели ми без польського священика, але дуже побожно. Гроб божий був убраний гарно, при якім від 12-ої години в п'ятницю аж до 12-ої на неділю ми по черзі клячали день і ніч, а дождавши Воскресення Христового заспівали "Те deum Laudemus" ("Тебе, Бога, хвалим" – християнський гімн, прим. А.Г.), при чім стріляно з гармат. Свята провели ми на гулянках і мали нагоду в місті досить надивитися на козацькі штуки в танцях і забавах. По святах приїхав із Любара кс[ьондз] Баєрський і замешкав у нас півтора тижня. Резиденція українська вся була в гулянні. Я часто їздив у дикі поля на звірів; 5 мая вбили ми лося і затравили кілька серн. Того ж дня вечером стрільці принесли мені 6 серн, журавля і глухаря".

Власники Бердичева та округи Тишкевичі, а за ними і Завіші, весь час намагаються повернути фортецю собі. Спочатку вони намовили козаків, які поселилися в місті, вчинити напад на кляштор, а коли ті відмовилися, зробили спробу привернути на свій бік урядовців. 19 березня 1684 р. Бердичівський комісар Свідерський, офіціал Грабовський з офіцерами і солдатами напали на кляштор і пограбували його. Настоятель о. Матеуш двічі звертався до вищих урядовців з протестом, у 1684 і 1686 роках, але даремно. Як повідомляють монастирські хроніки, комісар Пухачевський, підмовлений Тишкевичами, зібрав громаду злиднів, озброїв їх косами, рушницями, гаківницями і послав на розбій до кляштору. Ті виламали браму і почали шукати ченців, знаходячи їх, калічили і кидали через стіну в рів. Костьол і кляштор були зруйновані, а награбоване майно вивезене. У 1687 році нащадки Тишкевичів все ж відбирають замок у кармелітів. Ченці змушені звернутись до верховного трибуналу, де настійливо відстоюють свої права на протязі наступних 30 років.

Семен Палій, Козацький полковник, керівник національно-визвольного повстання українського народу проти польської шляхти XVII—XVIII століть.
Справжнє ім'я — Гурко Семен Пилипович. Народився 1640-го року, помер між 24 січня і 13 травня 1710 року.

Семен Палій
(1640-1710).

Повернення під владу Польщі та відновлення кріпацтва викликало глибоке незадоволення корінного населення, яке почало поступово групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема фастівського полковника Семена Палія.

У 1702 році на Україні вибухає народне антипольське повстання, яке очолив полковник Фастівського полку Семен Палій разом з соратниками полковниками Самійлом Самусем та Захаром Іскрою. На початку вересня місяця війська Палія підійшли до Білої Церкви, де стояв польський гарнізон, та взяли місто в облогу. Для придушення повстання уряд шляхетської Польщі збирає польсько-шляхетські каральні війська з метою направити їх до Білої Церкви. У жовтні місяці у Бердичеві та його околицях зосередилися загін кварцяного війська (так звалось наймане військо шляхетської Польщі в XVI-XVIII ст.) на чолі з полковником Даміаном Рущицем, полки надвірних козаків магната Якова Потоцького та шляхетське ополчення Київського воєводства під керівництвом житомирського старости Й. Корчевського і овруцького старости Ф. Потоцького. Розташувалися вони двома таборами: Даміана Рущица в місті-фортеці, а Якова Потоцького за містом. Та серед зібраного війська не було твердого порядку, а серед керівників – злагоди. Між Д. Рущицем і Я. Потоцьким йшла боротьба за старшинство. Щоб перетягти на свій бік більше шляхти та жовнірів (солдат) Рущица, Потоцький влаштовував гучні банкети.

На світанку 16 жовтня, коли значна частина шляхти та жовнірів міцно спала після чергового бенкету, від Білої Церкви до Бердичева підійшло козацько-селянське військо на чолі з Самійлом Самусем (під проводом Самуся було біля двох тисяч своїх козаків та півтори тисячі козаків Палія під командуванням полковника Омельченка). В семи кілометрах на схід від Бердичева, на західній околиці села Семенівка, зав'язалася кривава битва. Хоча поляків було значно більше, повстанці завдали нищівної поразки каральному війську. Козаки рубали всіх, хто попадався їм під руку. Багато хто з польського війська з жахом намагалися втекти, але потрапляли в воду. Сам Потоцький ледве врятувався втечею. Даміан Рущиц з частиною свого війська зачинився в бердичівському замку, та козакам вистачило чверті години щоб захопити замок і Рущиц втік в одній сорочці до волинської шляхти, що стояла неподалік в ополченні. Весь його загін був порубаний. Загалом, польсько-шляхетське військо втратило дві тисячі осіб. Козаки оволоділи містом, захопили весь обоз, коней, артилерію і казну шляхти. В черговий раз у Бердичеві було перебито всіх поляків та євреїв. В бою за містечко активну участь взяли також селяни з навколишніх містечок, зокрема Котельні, Слободищ, П'ятки та інших.

Перемога повстанців під Бердичевом означала, що увесь Житомирський повіт Київського воєводства перейшов під владу козацького полковника Семена Палія. Постоявши деякий час у Бердичеві, повстанське військо повернулося до Білої Церкви, де продовжило його облогу. Білою Церквою козаки оволоділи наприкінці листопада місяця.

Портрет гетьмана Івана Мазепи.

Іван Мазепа
(1639-1709)

Перемоги козацьких військ під проводом Палія надихали місцевих жителів на безжалісну боротьбу проти поляків. Виникали численні загони, які займались грабежем, нищили шляхту, а поміж ними і єврейство. Ось як писав про них громадський діяч та історик Микола Костомаров (1817-1885): "Расправляясь с врагами русской веры и русского народа, они не довольствовались простыми убийствами, а сопровождали их варварскими истязаниями, отсекали руки и ноги, насиловали шляхетных жен и девиц, ругались над костелами и синагогами. Но они, чувствуя свое относительное малосилие, не смели зацеплять укрепленных городов и нападали только на такие жилые местности, которые стояли открытыми. Только на город Староконстантинов напали они и вконец его разорили. Мещане униаты и католики были им враждебны, как шляхтичи и жиды, но православные мещане в некоторых городах сами шли в мятежные шайки и вместе с хлопами трепали поляков и иудеев". Це, загалом, не подобались гетьману Івану Мазепі, який намагався припинити безчинства повсталих людей.

У травні 1704 року український гетьман Іван Мазепа отримав наказ російського царя Петра І про введення козацького війська на Правобережжя з метою допомоги польському королеві Августу ІІ від загрози шведського завоювання Речі Посполитої. Свою головну квартиру Іван Мазепа розмістив у Бердичеві (цей будинок існував до середини 1970-х років, після чого як такий, що не підлягав ремонту, був розібраний; на його місці нині стоїть ресторан "Казка", збудований у 1986 році). Тут і відбувся арешт Семена Палія: першого серпня 1704 року Семен Палій прийшов до головної квартири Мазепи, де його прийняли банкетом. Вночі, коли полковник міцно заснув, його схопили й кинули до в’язниці, що знаходилася на території бердичівського кляштору. 2 серпня у таборі під Бердичевом Мазепа видав універсал, котрим позбавляв Семена Палія посади фастівського полковника, а на місце Палія призначив Михайла Омельченка (родича Палія з боку дружини). Через деякий час Палія вивезли до Батурина, а звідти вислали до Москви. За зв'язки з прихильником Лєщинського Любомирським Семена Палія звинуватили у шведофільстві й заслали до Сибіру. Причиною цих подій була розбіжність у поглядах Івана Мазепи та Семена Палія на складні тогочасні суспільні події та роль в них українських козаків.

Будинок по вулиці Карла Лібкнехта, що належав гетьману Івану Мазепі.
На задньому плані видніється будинок міського виконавчого комітету на Жовтневій площі.
Фотографія кінця 1970-х років.

Будинок в Бердичеві,
що належав гетьману Івану Мазепі.
Фото кінця 1970-х років.

Стоянка козаків Івана Мазепи під Бердичевом супроводжувалася великими нестатками і незручностями. Привезені з собою запаси вичерпалися. У купівлі все було дорого, та й багатьом козакам не було за що купити: у той час всю Малоросію охопило безгрошів'я, так як торгівля зупинилася з-за безладу в Польщі, і селяни перестали переганяти волів на продаж у Гданськ та Сілезію. Убогість продовольства була тим відчутнішою, оскільки обоз був численним: з гетьманом було тисяч двадцять козаків, а крім них були ще й російські ратні люди під гетьманським начальством. Останні були погано одягнені, погано озброєні і погано утримувались. Це спонукало гетьмана якнайшвидше закінчити цей похід та повернутися на Лівобережжя. Дійшло до того, що козаки почали бунтувати: в день Воздвиження Хреста Господнього (25 вересня, або 14 вересня за старим стилем) козаки різних полків підійшли з палками до наметів керівників табору з вимогою вести їх додому.

Нарешті царський резидент у Варшаві прислав Мазепі від імені короля польського дозвіл повернутися додому, і гетьман 12 жовтня повернув назад своє військо та полишає Бердичів.


* * *

У 1717 році Люблінський Трибунал ставить крапку у тривалій боротьбі між Тишкевичами і Завішами з одного боку, та орденом кармелітів з іншого, щодо прав на володіння бердичівським замком. Цього року видається декрет, яким наказано власникам Бердичева віддати ченцям відібрану власність та відшкодувати завдані збитки. Після виграшу процесу ченці почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. Також 1721 року вони повернули до Бердичева зі Львова чудодійний образ Матері Божої Бердичівської.

Але жаданого спокою для ченців так і не настало. Хоча польський уряд покінчив на Правобережній Україні з козацьким рухом, на зміну йому прийшли гайдамаки (від тур. haydamak – бродник, кочівник, розбійник — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні). Особливо сильні гайдамацькі виступи охопили Україну у 1734 році. Тому кармеліти знову мусили вивезти Чудотворний Образ до Любліна, де він перебував до 1736 року, коли гайдамацький рух було тимчасово придушено. В 1734 році Дефініторій Провінції, засідаючи у Загорі, вирішив підвищити Бердичівський вікаріат, прирівнявши його до пріорату та вибравши першим пріором отця Людвіга в ім'я Ісуса (Яна Торошовича) з Кам'янець-Подільського. На той час чернеча спільнота монастиря Босих Кармелітів налічувала семеро отців та кількох братів, а в околицях Бердичева нараховувалось близько двадцяти костьолів. Керівництво ордену дозволило ченцям тримати військову залогу, внаслідок чого Бердичівський кляштор став надійною фортецею, куди під час заворушень шляхта здавала на зберігання свої дорогоцінності. Все це дозволило ченцям розпочати в 1736 році відбудову кляштору і фортеці.

З 1736 до 1754 року кармеліти будують новий великий надземний костьол над старим "дольним" (підземним). Будівництво спочатку очолив архітектор Григорій Тарнавський, але 1737 року він помер (був похований у склепі костьолу), і роботи продовжив Ян де-Вітте – архітектор з Німеччини. З Італії запрошують відомого художника Веніаміна Фредеріче, який виконує настінний розпис храму (пізніше він творив в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври). Зберігся цікавий архівний документ, відшуканий київським мистецтвознавцем М. Дегтярьовим. У цьому документі кармеліти скаржаться Київському губернаторові, що живописець не повертає їм ескізи фресок – "кляшторные абрисы".

Споруди кармелітського замку та монастиря отців Кармелітів Босих з верхнім костьолом та прибрамним комплексом.
Сучасний вигляд, 2008 р.

Споруди кармелітського замку
та монастиря отців Кармелітів Босих.
Сучасний вигляд, 2008 р.

Верхній храм побудовано в стилі "барокко" з великим центральним куполом та двома побічними високими вежами. "Барокко" (іт. вичурний) – стиль в європейському мистецтві, який виник в кінці XVI ст. і розвивався до кінця XVIII ст., характерний вичурністю, пластичністю, живописністю форм, контрастом світла та тіні. Особливо багато прикрашено костьол з середини: позолотою, ліпкою, різьбою та малюнками "альфреско", де барочна основа гармонійно поєднана зі стилем "рокайль" – це мода в орнаменті ліпного, різного, кованого мистецтва.

Цеглу для храму робили в спеціально побудованих для цього цегельних майстернях, розташованих в селі Бистрик, камінь видобували на Поділлі. В інтер‘єрі храму встановлено великий орган "на 18 голосів" з пневматичним устроєм передачі від клавіатури до клапанів. Цей орган за своїми позитивними якостям був другим в Європі після Празького.

Ікона Матері Божої Бердичівської, що знаходиться в храмі, користується великою пошаною серед населення Бердичева та округи. Римо-католицька церква так само, як і православна, дуже обережна щодо визнання чуд, нетлінних молей, канонізації святих. Тому за дорученням Риму було створено теологічну комісію, запрошену єпископом київським та чернігівським Самуїлом Ожгою. Комісія проводить дослідницьку роботу у ствердженні правдивості милостей ікони Матері Божої Бердичівської. Робота комісії тривала 4 роки. В результаті проведених єпископською комісією досліджень було визнано правдивими милості, у тому числі 14 воскресінь з мертвих, 10 оздоровлень з різноманітних каліцтв, 19 випадків повернення зору, 14 оздоровлень помираючих, 112 несподіваних вилікувань від важких хвороб, а решта милостей стосувалася порятунку від різних небезпек. Інші милості – це порятунки від підступів диявола, злостивих сектантських впливів, від вогню, паводків, заразних хвороб, повернення викраденого або загубленого майна. Перевірку здійснювали із застосуванням відомих тоді наукових методів. По результатам роботи комісії у 1752 році ікона Матері Божої визнана чудотворною. На засіданні Сенату в Гродно єпископ Каєтан Солтик звернувся від імені Босих кармелітів з проханням про коронацію ікони папськими коронами. Після отримання згоди Сенату польський король Август ІІІ та Примас Польщі Адам Коморовський звернулись з аналогічним проханням до Святішого Отця Бенедикта XIV. Папа не тільки благословив коронування Христа і Марії на іконі, але й переслав у Бердичів особисто ним освячені дві золоті корони, оздоблені дорогоцінним камінням, та офіційний декрет, датований 28 січня 1753 року.

Коронація ікони Матері Божої Бердичівської.
Гравюра Яна Філіповича "Мати Божа Бердичівська і процесія з коронації образу" до двотомної книги Григорія Тшесьнєвського про чудотворний образ Богородиці "Ozdoba у obrona ukraińskich krajów przecudowna w Berdyczowskim obrazie Marya … ukoronowana", 1767 р.

Коронація ікони
Матері Божої Бердичівської.
Гравюра Яна Філіповича, 1767 р.

У зв'язку з тим, що храм ще не був готовий, коронацію ікони відклали до завершення будівництва. На коронацію, яка відбулась 16 липня 1756 року, прибули магнати Любомирські, Потоцькі, Сангушки, Радзивілли, Слугоцькі, Хоєцькі, Воронічі та сотні інших воєвод, старост, каштелянів, маршалків тощо, – із своїм коронним й надвірнім військом; прибули чернечі валки єзуїтів, базилян, домініканців, піяр, кармелітів й інших; прибуло 72 різних релігійних братства. Сам Акт коронації ікони пройшов за межами міста, на широкій площі, де збудували дерев'яну каплицю з 11 вівтарями, яка могла вмістити 20 тисяч чоловік. О дев'ятій годині ранку апостольський промотаріус прочитав коронаційний декрет і під звуки фанфар Каєтан Солтик наклав корони на чола Божого Дитятка та Марії.

Ця подія надовго залишилася в пам'яті сучасників. Згідно з одними джерелами, на проведення свята було витрачено 83 655 польських злотих, за іншими ж – 114 тисяч. Для процесії паломників розробили спеціальний маршрут. Алею від самого костьолу до коронаційної каплиці оздоблено вісьмома тріумфальними арками барокової архітектури, прикрашених різьбою по дереву, картинами, а також символами і написами. Урочистості не припинялися навіть вночі: все місто освітлювалося тисячами смолоскипів, ліхтарів. Повсюди спалахували вогні феєрверків. Образ внесли до верхнього храму і встановили у головному вівтарі. Загалом близько 50 тис. віруючих стали свідками великої події в історії міста і краю. На згадку про ту урочистість кармеліти викарбували золоті медальйони. "Дольний" костьол відтоді став використовуватися для поминальних богослужінь.

Відомості про ікону збереглися в Панегирикђ (дав.-гр. πανηγυρικος (Λόγος) — похвальна промова), складеному кармелітами в пам'ять прикрашення її коронами, подарованими Папою, і в написі в костьолі на латинській мові, наступного змісту та розташування слів (текст приводиться за виданням: Фундуклей И.Статистическое описание Киевской губернии. Ч. І. – С-Пб., 1852):


Для
Памяти
Богомольному почитателю ведать следуетъ:
Здђсь предстоитъ икона Пресвятой Дђвы
М. А. Р. I. И.
Черезъ нђсколько вђковъ въ Православномъ домђ Тышкевичей прежде
Прославившая,
Послђ отъ пресвђтлаго Януша Тышкевича, Воеводы земель Кіевскихъ и щедраго
сего же мђста основателя, сему Св. Дому
Принесена.
Всепресвђтлђйшаго Августа ІІІ Короля Польскаго,
И общего Сената Польскаго испрашивавшихъ въ Римђ
Отъ Бенедикта XIV Высочайшего Пастыря Щедрымъ его иждивеніемъ золотими
вђнцами
Одаренная,
Пресветлђйшимъ Каэтаномъ Солтыкомъ Епископомъ Кіевскимъ, служеніемь лђта
Божья 1754 16 Іюля,
Увђнчанная,
Отъ множества Христіанъ неисчислимыя блага здђсь получившихъ
съ глубочайшею вђрою
Прославленная.


Та доля коштовних корон складалась не вельми вдало. Зокрема, у 1820 році золоті корони папи Бенедикта XIV було викрадено з костелу разом з іншими цінностями, що зберігались при іконі в спеціальних вітринах. На щастя, коштовності не встигли вивезти з Бердичева, завдяки оперативному розслідуванню їх було виявлено та повернено в монастир. Але 1831 року корони знову було викрадено. Замість них суддя Липовецького повіту Йосип Здяховський (окремі джерела вказують його ім'я як Jozef Zdzitowiecki) зробив нові корони, які у 1844 році посвятив та наклав отець-єпископ Михайло Півніцький. Проте й ці корони незабаром викрали. Про драму з Бердичівською чудотворною іконою знали і в апостольській столиці. Святіший Отець Пій IX (роки понтифікату – 1846-1878) замовив за власні кошти та надіслав до Бердичева нові корони з пропозицією повторного коронування. 6 червня 1854 року, майже у 100-річний ювілей першої коронації, єпископ Каспар Боровський укоронував ікону. Корони разом з дорогоцінними окладами прикрашали ікону до Громадянської війни в Росії (1917-1921).

Будівництво кляштору закінчилося у 1754 році, в наступні два роки до коронації ікони будівельниками усувались деякі недоробки. Цього ж 1754 року простора барочна святиня, яка поєднувала форми базилікального та хрещатого храмів і завершувалась на перехресті центральної нави та трансепту куполом на високому барабані, була освячена на святкування Святої Трійці єпископом Київським Каєтаном Солтиком. Папа подарував кляштору мощі воїна-мученика Феодора і частину хоругви великомученика Георгія. В 1759 році ченці привезли з Любліна тіло фундатора кляштору Яна Тишкевича і поховали його у спеціальній гробниці нижнього храму. Тут же розміщені склепи шляхетських родів – нащадків Тишкевичів.

Кляштор перетворився на одну з найукріпленіших фортець Європи. Було зведено нові мури, башти, головний під'їзд виконано у вигляді "звивистих воріт", прибудовано два прибрамних корпуси. Гарнізон посилено 60 гарматами. Згідно з кармелітськими джерелами, до підніжжя Лисої гори було навіть прорито підземний хід під річкою. Цікаво, що ніде в світі, крім Речі Посполитої, монастирі Босих кармелітів не служили одночасно й фортецями.

З 1721 року власником Бердичева стає князь Микола Фаустін Радзивілл (1688-1746), воєвода Новогрудський, пан на Здзенсьолі, що в Великому Князівстві Литовському. Микола Радзивілл належав до старовинного литовського роду Радзивіллів (Радзівіли, Радівіли) у Великому Князівстві Литовському, згодом у Речі Посполитій, а у XVIII-XX ст. у Російської Імперії й Прусії, який у першій половині XVI століття дістав гідність князя Священної Римської Імперії, а потім був посвоячений з Ягеллонами, Гогенцолернами та іншими європейськими династіями. Радзивілли були власниками земельних латифундій, замків, міст та містечок, зокрема в Україні (Волинь, Київщина), Литві, Польщі, Білорусі, мали свої надвірні війська й займали найвищі урядові посади у Речі Посполитій. У XVI-XVIII століттях Радзивілли користувалися привілеями удільних князів, мали надвірне військо (близько 6 тисяч), власні фортеці. Обіймаючи високі урядові посади, Радзивілли брали безпосередню участь у загарбницьких війнах Литви і Польщі проти України.

Микола Фаустін Радзивілл отримав Бердичів після одруження з Варварою Завіш (1690-1762), яка внесла бердичівські маєтності як свій посаг. Всього новому власнику в Бердичеві належало майже 8 тис. десятин землі. Миколай Фаустін і Варвара Радзивілли започаткували родинну лінію, називану з тієї пори "бердичівською". Варвара була відома як особистість господаровита та енергійна, не уникала справ політичних, сповідувала уніатську віру.

У 1746 році князь Микола Радзивілл "безвременно скончался". По смерті свого чоловіка княгиня Варвара будує в Бердичеві нову уніатську церкву і присвячує її на честь небесного покровителя свого чоловіка – святителя Христова і Чудотворця Миколая, архієпископа Мир Лікійських (згодом церква стала православною, нині на її місці стоїть кам’яний Свято-Миколаївський собор, споруджений у 1908 році). 8 травня 1748 року княгиня отримала дозвіл на будівництво від Київської митрополичої канцелярії, одночасно надано і план церкви, з вівтарем на схід, як того бажала княгиня.

Дерев'яна Свято-Миколаївська церква, що була побудована у 1751 році.
Розібрана у 1906 році, на її місці у 1908 році збудували та урочисто освятили нову кам'яну церкву, що існує і нині.

Дерев'яна Миколаївська церква,
що побудована у 1751 році.

6 грудня 1751 року (за старим стилем, а за новим – 19 грудня – див. примітку), в день зимової пам'яті святителя Миколая, Бердичівським деканом Раковським нова церква була освячена. Вона стала в Бердичеві третьою за ліком православною (на початку в ній правили уніатські священики) церквою, як тоді її називали – Радзивіллівською (першою була Свято-Михайлівська церква, другою — Свято-Успенська). Побудована Миколаївська церква з дуба в три відділення, з трьома високими куполами і фундаментом з того ж дерева. Ззовні "ощелёвана" сосновими дошками, дах покритий гонтою (гонт — покрівельний матеріал у вигляді клинчастих дощечок, драниць, плашок фігурної форми) і увінчана церква трьома залізними хрестами, "позолоченных золотом малярным". В ній було дев'ять вікон і троє дверей. Іконостас також був дерев'яний, прикрашений масляними фарбами, а у вівтарі влаштований кам’яний престол.

Княгиня Варвара передала церкві зі своїх родових святинь в дар дві ікони: Божої Матері Ченстоховської та святителя Миколая, які з часом серед людей отримали повагу як чудотворні, і два дзвони – один вагою 12, а другий – 6 пудів. Пізніше церква отримала ще один дзвін на півтора пуда вагою. Також церква від власниці міста отримала і значні земельні наділи. Так Миколаївська церква впродовж наступних півстоліття стала для власників Бердичева – Радзивіллів їх родовим храмом.

У 1756 році на честь своєї небесної покровительки – Великомучениці Варвари – княгиня Варвара своїм коштом будує в Бердичеві також дерев'яний католицький храм Святої Варвари. Спочатку була побудована дерев'яна восьмигранна каплиця на честь коронації ікони Матері Божої Бердичівської, оскільки це відбувалось в один рік з коронацією. Будівництво власне храму було завершено у 1782 році (нині на його місці стоїть кам’яний храм, споруджений у 1826 році). На території костьолу було утворене кладовище, де по смерті княгині знайшло спокій тіло фундаторки костьолу.

Окрім спорудження нових храмів Варвара допомагала і монастирю в його розбудові. Так, вона переписала на утримання монастирської капели земельні володіння (юридику) в районі Піски, жителі яких сплачували чинш (фіксована плата в грошовій або натуральній формі за користування земельним наділом).

Князь Микола Радзивілл також став засновником в Бердичеві і Свято-Троїцької парафії. На його кошти на лівому березі річки Велика П'ята (сучасна річка Гнилоп'ять) напроти фортеці будується перша, ще дерев'яна, уніатська Троїцька церква, яка закладена у 1721 році, а її будівництво закінчено у 1759 році. Для неї князь також передав навколишні земельні угіддя. Поряд з церквою закладається кладовище (за архівними даними – у 1759 році), яке існує донині. Троїцьке кладовище обслуговувало район Загребелля та село Радзивилівку (теперішнє село Підгороднє), що розташоване за п’ять кілометрів від кладовища та було приписане до церкви. Зумовлено було це тим, що в Радзивилівці знаходився панський маєток власника Бердичева князя Радзивілла.

14 січня 1758 року король Польщі Август ІІІ Фрідріх дозволив кармелітам відкрити при монастирі власну друкарню, яку привезли з Австрії. Адмісію (дозвіл) цього привілею та дозвіл на друкування книжок релігійного змісту монастирю надав кафедральний канонік, київський генеральний візітатор Франтішек Замбжицький розпорядженням від 20 травня цього ж року. Друкарня стала найбільшою в Київському воєводстві латино-польською друкарнею, її засновником став отець Юзеф (Якуб Зволінський), наставник святині протягом багатьох років. Початки книговидання "Друкарні фортеці Пресвятої Діви Марії" датовані 1760 роком. Переважна більшість друків побачила світ польською, латинською, російською, меншою мірою французькою і німецькою мовами. З відомих причин пріоритетними були книги, що зміцнювали духовність, непорушність католицького віровчення. З-поміж них – двотомна праця Григорія Тшесьнєвського "Оборона польської корони від границь українських в бердичівському образі Марії" ("Ozdoba у obrona ukraińskich krajów przecudowna w Berdyczowskim obrazie Marya … ukoronowana", 1767), трактат Марціна Рибчинського "Християнство терпінням озброєне".

Друкарня, маючи в своєму активі від 5 до 15 книжкових назв щорічно, наповнювала ринок релігійної літератури. До рук паломників, які стікалися до Бердичева на храмові свята, потрапляли популяризаторські твори "Дорога Христа", "Роздуми про добродійства Божі", "Початки життя небесного", молитовники. Високою якістю відзначався папір, який кармеліти виробляли на власній фабриці у селі Скраглівка. До речі, від назви цього ремесла (папірник – людина, що займається виготовленням паперу) походить прізвище Папірник, яке має сьогодні велике розповсюдження в Скраглівці.

Багатою також була тематика світських книжок, що стосувалися господарської діяльності людини. Це польські видання "Розмова про мистецтво виробництва скла, поташу, плавлення заліза", "Наука господарча біля ріллі, городів, посівів", книги про зберігання й переробку овочів та фруктів, посібник з ветеринарії. Видавалися книжки на виховні теми, як, наприклад, "Дзеркало для панъ" – з порадами, як доглядати тіло й душу, як поводитися в товаристві чоловіків та кавалерів.

Всього за роки існування типографією випущено 714 назв книг від церковно-полемічних до світських. Та особливою популярністю користувалися Бердичівські календарі, що друкувалися накладом майже 40 тисяч примірників. Справжню оду бердичівським календарям проспівав дослідник минувшини і вправний белетрист, лікар з Кам'янця-Подільського Антоній-Йосиф Ролле (1830-1894) у книжечці "Друкарня і граверна майстерня в Бердичеві" (1872 р.). За його підрахунками, видання календарів бердичівських тривало 104 роки! Багатим на особисті спостереження є неквапний стиль праці Ролле: "40 тисяч примірників, які добре розходилися. Доказ глибоко зрозумілої потреби. І справді, де тільки не випадало натрапляти на бердичівський календар у нас! Бідний писар з маєтку тримав його на столі обік реєстрової книги, лінійки й чорнильниці. У пана економа висів на цвяшкові, прикриваючи своєю блакитною палітуркою в'язку ключів, а часом і нагайку, що безкарно шмагала селянські спини. Панянка зі свого гардеробу, коли ніжний коханець награвав на гітарі, брала календар до рук, – прагнучи в тонких сторінках потопити очі, в яких палахкотіло почуття, можливо, досить гаряче для самодіяльного артиста. Пан бакалавр, мандруючи по дворах у надії навчати дітей, прихоплював із собою, якщо мав, світло знань, молитовник і обов'язково календар. Потребував його прихідський священик, навіть великосвітська дама, як і бідова господиня, що, заглядаючи в його зміст, рада була довідатися, коли початок канікул, а з ними й початок утіхи, бо прибуває дітвора з віддалених шкіл. Не скінчили б ми на цій ноті, розтягуючи і далі нашу розповідь, та наснилося раннє дитинство, перший подарунок від пана Домініка, сільського вчителя, а подарунком тим, власне кажучи, був календар – заяложений, брудний, одначе завжди він репрезентував книжку друковану...

Словом, це видання бердичівських ченців стало потребою, як хліб насущний. Популярності сприяло й уміле розповсюдження: до більших панських дворів приносили його "на коленди" з нагоди Нового року бідні брати-законники. Такий календар мав оправу з розводами, був, як правило, з розрізаними сторінками, часто із золотими берегами; сторінки з текстом перемежовувалися аркушами для запису розмаїтих подробиць і розпоряджень господарських... До найбідніших дворів календар потрапляв завдяки прислужливим євреям, одночасно з мітлами, ваксою і щітками для чобіт. А спокушений одного разу господар друкованими аркушами, з року в рік запасався календарем регулярно".

У типографії тривалий час працював талановитий гравер Теодор Раковецький. Він відобразив на численних гравюрах ікону Божої Матері Бердичівської, що зберігалась у Санктуарії. Його син Іґнаци Раковецький (1782-1839) став відомим філологом, польським істориком, слов'янофілом. Він став автором праць про право і звичаї давніх слов'ян, переклав на польську мову "Руську Правду" ("Prawda Ruska", I-II, В., 1820-1828).

Щорічно доходи друкарні складали 268 тисяч польських злотих. Ченці відкрили при монастирі школу для служителів культу, в якій навчалось у шести класах 160 учнів. Вони вивчали філософію, богослов'я, латинську, німецьку, французьку, італійську, російську мови, фізику, геометрію, історію і архітектуру. Була також відкрита бібліотека, збудована лікарня, богадільня (благодійна установа, притулок для інвалідів, убогих, непрацездатних, старих людей), аптека.

Соціальний, національний та релігійний гніт, що панував у середині XVIII ст., викликав обурення серед бідного населення Правобережної України. На Київщині, Волині та Брацлавщині, куди входить Бердичів, посилюється гайдамацький рух. Під Бердичевом діє гайдамацький загін. Вони пограбували багато шляхетських дворів. Польсько-шляхетським каральним загонам вдається розбити повстанців, в 1747 році у Бердичеві відбувся військовий суд над учасниками гайдамацького загону Гапона Кощієнка. Та це не спинило гайдамаків – 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтою, але взяти фортецю їм не вдалося, а саме ж містечко зазнало пограбування, були вбиті шляхтичі, католицькі священики, євреї, розорено костьол і знищено документи.

На початку 1768 року польський сейм приймає постанову про зрівняння в правах православних з католиками. Це викликало протест з боку польської шляхти, яка проживає на теренах України. Під гаслом захисту віри і шляхетських прав у місті Бар на Поділлі вони утворюють військово-політичне об'єднання (Барська конфедерація), спрямоване проти польського короля Станіслава II Августа Понятовського і Російської імперії. Походи конфедератів супроводжувалися катуванням і пограбуванням українського населення, вигнанням православних священиків з приходів, руйнуванням церков. Ці події, фактично, стали причиною селянсько-козацького повстання – Коліївщини, на чолі якого стали козацькі ватажки Іван Гонта та Максим Залізняк. Навесні селяни почали об'єднуватися в численні загони і здійснювати напади на міста та шляхетські маєтки. Загін на чолі з І. Бондаренком і Я. Швачкою захопив сусідню Махнівку і спробував оволодіти Бердичевом, але під тиском переважаючих сил шляхти вимушений був відступити. Також в районі Бердичева діяв загін Клима Крутя і Василя Щербини.

Розгортанню повстання сприяла поява на Правобережній Україні російських військ, присланих царським урядом для боротьби проти конфедерації. У травні 1768 року після поразки під Житомиром та Баром від російських військ 700 барських конфедератів під проводом Казимира Пуласького (Kazimierz Michal Waclaw Wiktor Pulaski (1746-1779)) відійшли до Бердичева. Тут вони спалили православну Михайлівську церкву. Приводом для цього стало те, що священики вимагали повернути їм образ Матері Божої Бердичівської, оскільки саме в Михайлівській церкві знаходилась ікона до її передачі кармелітам.

Облога кляштору Босих Кармелітів.
Гравюра Теодора Раковецького, 1768 р.

Облога кляштору Босих Кармелітів.
Гравюра Т. Раковецького, 1768 р.

В Бердичеві разом з 800 місцевих жителів конфедерати з дозволу настоятеля кляштору Босих кармелітів отця Й. Зволінського сховаються у фортеці, яка стає їх опорним пунктом. 18 травня, в чотири години вечора, по дорозі з Уланова до міста підійшло восьмитисячне російське військо на чолі з генерал-майором Петром Микитовичем Кречетніковим. Під час рекогносцировки військо обстріляли конфедерати, які засіли у фортеці. Для ускладнення підступів до укріплень, останні частково зруйнували греблю, внаслідок чого місцевість коло західної сторони фортеці була затоплена водою. Російський генерал наказав встановити гарматні батареї і розпочати безперервний обстріл кляштору. Облога тривала 25 днів. За цей час по кляштору випущено 711 гранат, 84 запалювальних бомби, 1569 залізних ядер. Увечері 20 травня обложені здійснюють відчайдушну спробу прорватися, та зазнають поразки. Але і втрати П. Кречетнікова були значними – загинуло близько 100 чоловік. Цієї ж ночі облога була ущільнена і батареї пересунуто ближче. У всі наступні дні йшов інтенсивний обстріл фортеці. 25 травня захисники, за словами Кречетнікова "с величайшею отвагою" здійснили чергову вилазку, яка знову закінчилася для них поразкою. Наступного дня генерал-майор зібрав селян околиць і, пообіцявши їм плату, наказав зробити 5 тис. фашин (в’язанки лозин для влаштування гатей) для того, щоб солдати могли потім їх нести перед собою під час атаки. Одночасно теслярі почали робити драбини. Крім того, за підказкою місцевих жителів, було остаточно зруйновано греблю і у фортеці не стало води, яка поступала туди по трубі. Становище захисників значно ускладнилося. 28 травня росіянами було виловлено посланця до конфедератів, який розповів, що на виручку їм йде п'ятитисячний загін з Вінниці, але 10 травня цей загін було розбито за 3 милі від Бердичева генералом Подгоричані і майором князем Хвасуловим, а їх рештки розсіяно біля Вернигородка та Білилівки. Велику чисельність цього загону Кречетніков пояснював тим, що шляхта насильно забирала у своє військо селян, які втікали при першій же можливості.

Лише після того, як Казимир Пуласький дізнався про поразку свого соратника Ортинського під Верхнім Городком, що йшов йому на допомогу, 14 червня конфедерати вирішили здатися російському війську. Погоджуючись на капітуляцію, Пуласький виговорив всьому загонові право вільного виходу з кармелітської фортеці. Командуючий російськими військами так описує здачу фортеці: "Наперёд несено было региментарское красное знамя, кое уклоня передо мною, отдали, а их команда, сняв всё вооружение и положив перед нашим фронтом, отведена в учереждённый для сего батальйон-каре; и потом каждая их команда шла и, складывая оружие, отходила в батальйон-каре". Всіх полонених було: знатного шляхетства – 38 чоловік, служилої шляхти – 374, простих людей різного звання – 649 і 165 чоловік прислуги. Незнатних людей росіяни одразу ж відпустили. Незабаром звільнили і простих шляхтичів, після того, як вони пообіцяли відступитися від конфедерації. Головних керівників заколоту Пулавського, Ортинського, Камінського і Ждановського відправили в Полонне, де їх через деякий час теж звільнили, коли вони письмово визнали справу конфедерації несправедливою.

Фасад кляштору Босих Кармелітів
з гарматним ядром у стіні. 2010 р.

Фасад кляштору
з ядром у стіні, 2010 р.

Обстріл гарматами, бомбами і ядрами завдав значної шкоди фортеці, три ядра попали через вікно всередину костьолу (і нині одне з гарматних ядер, що застрягло в стіні, можна бачити на фасаді кляштору). Російські війська захопили 48 гармат, монастирську скарбницю. Залишивши в фортеці комендантом капітана Тюніна, Петро Кречетніков з основним військом вирушив на Хмільникі далі на Умань – вже для придушення селянсько-козацького повстання. Але не маючи достатньо сил для того, щоб подолати Гонту із Залізняком у відкритому бою, Петро Кречетніков вдається до хитрощів. Він запропонував гайдамакам разом захопити Бердичів. На честь укладення союзу 16 червня 1768 року влаштували бенкет. Для гайдамаків викотили кілька діжок горілки, а після того, як вони перепилися, донські козаки схопили й зв’язали Гонту, гайдамацьких осавулів та сотників. Лише Залізняку з кількома гайдамаками вдалося втекти на Поділля, та невдовзі він також був схоплений російськими військовими.

Остаточно російські війська покинули Бердичів 4 вересня того ж 1768 року.

Національно-визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1646-1654 pp.), криваві події в Правобережній Україні, пов'язані з Барською конференцією та Коліївщиною (1768), несли в собі відгомін Берестейської унії (1596), в результаті якої на православних землях Правобережжя України, що знаходились під владою католицької Польщі, широко застосовувались переслідування та утиски православної віри. Частина православного духовенства змушена була перейти в унію, те духовенство, що відкинуло унію, жорстоко переслідувалось.

Перебування російських військ на Правобережжі дещо поліпшило становище православного населення. У 1771 році, після скарг місцевих жителів, російськими військовими було заарештовано багатьох уніатських священиків і польських урядовців, яких ув'язнили в бердичівській фортеці. Український народ сприймав це як кінець унії. Більш того, у 1772 році Пруссія, Австрія та Росія проводять перший поділ Речі Посполитої. Катерина ІІ розпочинає боротьбу, спрямовану на повне знищення унійної метрополії та "повернення" усіх вірян до Російської православної церкви. Того ж 1772 року з 32-х деканатів Київської митрополичої єпархії 23 було переведено в православ’я, а 46 уніатських священиків, які не підкорилися насиллю, ув’язнюють у Бердичеві. З вересня 1772 року до жовтня 1773 року у в’язничних келіях монастиря перебувало 68 уніатських священнослужителів, найбільше – з уманського деканатства – 32, 10 – з живоловінського, 6 – з корсунського, 7 – зі смілянського, 8 – з богуславського, 5 – з білоцерківського. В своїх листах ув’язнені розповідали про жахливі умови свого перебування в монастирі: "заковані в кайдани без огляду на вік і достоїнство, терплять голод, холод, нечувану тісноту, бо напхано їх до в’язничних келій стільки, що майже один на одному лежить. За єдину поживу служить їм шматок черствого хліба та напівсирий горох. Одежі їм не міняли більше як півроку, бо схопили їх нагло з домів у чім були. Навіть до церкви, вислухати св. Літургію, не пускали кати". В таких муках деякі священики померли. З часом становище уніатів покращилось. Напередодні нового 1773 року один уніат з Житомира писав до іншого: "третьего дня … я посетил бердичевских узников в их заключении. Заключение их теперь несколько ослаблено. Им опять разрешено ходить в костёл и служить, дозволено ходить по двору, выходить на городскую площадь или к пруду и прогуливаться. Всё это, однако, они не иначе делают, как под караулом. Содержание их теперь лучше. Прежде им приносили из монастыря (кармелитского) в ушате горох или щи, а теперь приносят горячую пищу в котле, дали им и ковш для разливания того гороху или щей, а миски купили сами узники и распределили на три человека по одной миске. Хлеб подвозят ближайшие (униатские) священники или, точнее сказать, присылают, потому что бояться сами являться лично, так как солдаты выталкивают их в шею или выпрашивают копеек".

Деяким священикам вдалося утекти і це викликало ще більше погіршення становища тих, хто залишився. Щодо утікачів, російський офіцер О. Григор'єв писав з Бердичева на кафедру у м. Радомишлі, вимагаючи знайти їх і повернути, погрожуючи при цьому: "Если вы мне не доставите их в течении трёх дней, то уверяю вас, что всех 42 арестанта я забью в колодки и засажу их в подвал, так чтоб к третьему дню из них и душа вылетит. Мне удобнее доносить, что такой-то умер, нежели, что такой-то бежал". Звільнено уніатських священиків було лише у жовтні 1773 року, на той час, коли ця справа вже отримала розголосу у Європі.

В останній чверті ХVІІІ ст. в бердичівській протопопії нараховувалося вже 55 православних храмів. В наступні роки бердичівські храми також переходять під керівництво православних настоятелів. Так, у 1794 році у Миколаївській церкві уніатського священика Онисима Костюкевича змінює його зять Андрій Сяйко-Дятелович, колишній уніатський священик, що прийняв православ’я.

Події 1771-1772 рр. відбуваються на фоні епідемії чуми, що спалахнула в цей час у Бердичеві (чума охопила на той час всю Волинь). У місті вмирало так багато людей, що живі не встигали проводити поховання за встановленим звичаєм і ховали вмерлих у великих братських могилах.

Ще у 1765 році, напередодні вищеописаних подій, власник містечка князь Радзивілл звертається до короля Польщі Станіслава II Августа Понятовського з проханням та отримує дозвіл на організацію в Бердичеві ярмарок. Ярмарки, яких було десять на рік, завдяки низьким податкам відіграли головну роль у піднесенні економіки міста. Найбільші з них – літній Онуфріївський (починався 12 червня) і Успенський (15 серпня) – тривали по 6 тижнів; Дем'янівський (1 листопада), Йорданський – (8 січня) і Пасхальний (23 березня), які тривали по три тижні. Сучасники порівнювали їх з дрезденськими ярмарками, річний прибуток яких становив понад 20 млн. Сюди приїздили купці з Російської імперії, Австрії, Німеччини, Туреччини, та інших країн. Торгували зерном, льоном, вовною, шкірами, виробами з дерева, посудом, смолою, дьогтем, рибою, цукром, полотном, сукном, шовком, галантереєю, плугами, косами та іншими виробами із заліза, ювелірними прикрасами. З імпортних товарів мали попит кава, тютюн, цитрусові, горіхи, прянощі, столітні вина тощо. Особливо славилися ярмарки кіньми. Як писав Міхал Чайковський (1804-1886) – польсько-український письменник, вся петербурзька гвардія їздила на конях, куплених у Бердичеві. Під час ярмарків табуни коней, рогатої худоби, овець займали території навколо міста і на площі біля Свято-Троїцької церкви. На ярмарки приганяли близько 15-ти тисяч голів рогатої худоби і близько 15-ти тисяч степових коней, не рахуючи табунних. Для обслуговування приїжджих споруджувалися гостинні двори на вул. Велика і Мала Юридика (сучасні вул. Дзержинського та Карла Маркса). На час ярмарків чисельність населення в Бердичеві зростала вчетверо. Величезні прибутки приносила торгівля спиртними напоями. Особливо вигідною, незважаючи на суворі переслідування, була безпатентна торгівля. На таких торговців накладалися великі штрафи і навіть могли знести їх будинки.

Всі, хто перебував в місті під час ярмарків, були вражені їх величчю і розмахом. Описувач побуту шляхти першої половини ХІХ ст. Ф. Ковальський писав: "Толпы покупателей и праздных зрителей переходили из одного магазина в другой, мужчины и женщины, старики и молодые, дамы в изысканных нарядах, сопровождаемые элегантной молодежью, паны и простые шляхтичи осаждали магазины или сами служили для них сильным гарнизоном. По улицам, среди невообразимой толкотни, непрестанно раздавались крики кучеров: "Налево держи! Направо!". Молодежь по большей части красовалась на своих аргамаках. Все продавали, покупали, а иные плутовали без конца. По пути, с трудом протискиваясь меж толпой, мы бегло осматривали блестящие магазины – французские, немецкие, итальянские, русские, греческие, болгарские, а широкой улицей, обстроенной каменными домами, в которых помещались еврейские лавки, текла бесконечная река покупателей". А ось опис дослідника Леонтія Похилевича: "В многочисленных больших и малых магазинах можно было получить все, чем довольствуется умеренная нужда земледельца и чем удовлетворяются безграничные требования утонченнейшей роскоши вельможи. Этот постоянно многолюдный город во время ярмарки учетверяет свое население". Згадуваний вже М. Чайковський зазначав: "… а смолы и дегтю столько, что, кажется, хватило бы на всю Россию, а что касается до товаров, женских уборов и украшений, золотых и серебряных изделий, то голова шла кругом. Были гастрономические учреждения, которые сделали бы честь Парижу, Вене, Лондону, и о которых Стамбулу не снилось; были кондитерские, был театр, где давали комедии, трагедии, мелодрамы, был и цирк. Бердичев с Гнилопятью был все равно, что Стамбул с Босфором: кто в нем побывал, тот о нем не забывал, а кто бывал на ярмарках, тот непременно хотел вернуться туда".

Славились і бердичівські базари – місцеві торги, які проходили двічі на тиждень. На них з’їжджалися поміщики з навколишніх помість та тисячі людей з округи. Базари давали за рік мільйонні обороти. Тіньова торгівля, контрабанда також мали місце. Цьому сприяли бердичівські катакомби, які виникли ще за часів татарських набігів. Згодом у них обладнали торгові склади. Підземні ходи зі стрільчастим (готичним) склепінням і чималі підвали під будинками використовувались власниками під склади товарів. Частина з них була викладена із цегли ще в XVII-XVIII ст. ст. і слугувала для схову майна під час нападу ворогів. В кінці кінців цими підземеллями зацікавилось керівництво Київської губернії, яке направило у 1832 році до Бердичева полковника Голубцова з метою обстеження підземель. Але ця спроба виявилася малорезультативною і обмежилася лише констатацією наявності підземель у місті (подейкували, що полковника бердичівські купці просто підкупили).

Друга спроба була здійснена у 1867 році, дослідження проводив капітан Копанський. Він виявився більш настирливим і два роки безперервної праці дали результат – у 1869 році ним було складено генеральний план міста Бердичева з зазначенням на ньому всіх існуючих і знятих з натури підземель. Всього у Бердичеві було виявлено 208 підземель, з яких 130 були фактично підземними ходами, 78 – домашні погреби і підвали. Самий старий підземний хід розпочинався від будинку єврея Хаскі Ланди, йшов до будинку Зелинського та перетинав Соборну площу. Висота стін і склепінь з цегли сягала 285 см. Підземелля закінчувалось великим приміщенням з 4-5-ти кімнат. Частина підземелля мала кількаповерхові погреби.

З часом катакомби засипали. До речі, під час будівництва житлового будинку у 1853 році проти православного Успенського собору робітники відкопали підземний хід, у якому знайшли два людських черепа часів Богдана Хмельницького. Такі ж підземелля періодично відкопують і нині.

Цікаво, що досвід та матеріали досліджень бердичівських підземель широко використовувалися у 1881 році для дослідження підземель… міста Одеси! Як таких, що мають подібність з бердичівськими.

На кінець XVIII ст. Бердичів сформувався як значний торговельно-ремісничий та культурний центр Правобережної України. В місті налічувалось 864 будинки і проживало 4820 чоловік. Діяли 2 шовкові фабрики, шкіряні та цегельні заводи, 2 млини. 126 дерев'яних лавок належали російським, грецьким та єврейським купцям. Через Бердичів проходять поштові тракти Житомир-Бердичів-Махнівка та Чуднів-Бердичів-Сквира (кінна станція знаходилась наприкінці Білопільської вулиці).


Єврейська громада в Бердичеві

Вперше євреї з'явились в Бердичеві десь у другій половині XVI ст. Так, ще в інвентарному описі власності Федора Тишкевича від 1593 року згадується єврей, який орендував млин на Гнилоп'яті. Перші ж дані про єврейську общину в Бердичеві відносяться до 1712 року: цього року в містечку був організований кагал (кахал, івр. קָהָל‎ — зібрання народу; у широкому розумінні слова — община, громада), що свідчить про проживання тут значного числа євреїв. У 1765 році за офіційним переписом в Бердичеві нараховувалось 1220 євреїв, а 1787 р. – 1500. У другій половині XVII ст. до Бердичева переїхав та тривалий час проживав Лібер Еліезер (1667-1771) – рабин-проповідник, який проповідував кабалу (івр. קַבָּלָה, "одержання, прийняття, переказ" — духовне містично-філософське вчення) та користувався великою повагою серед євреїв. Любов до кабали у Лібера можна вважати спадковою. Серед своїх предків він мав таких відомих кабалістів, як рабин Натан Шапіро з Кракова, Шімшон Остропольський і Ієхіл-Міхл Немирівський. Обидва останніх пали мученицькою смертю за віру у 1648 році під час повстання козацтва під проводом Богдана Хмельницького. Єврейський народ дивився на Лібера, як на святого угодника, якому Бог, наблизивши його до себе, відкрив свої шляхи. З вуст в вуста передавалась легенда про те, що його прадід, кабаліст Натан Шапіро, з'являється йому кожної ночі з того світу, щоб наставляти в кабалі. Народ увірував у могутність Лібера і прислухався до кожного його слова. Так Лібер став рабином-проповідником.

Надгробок на могилі святого Лібера, 1913 р.
Фотографія Соломона Борисовича Юдовіна (1892-1954), фотоархів експедиції С.А. Ан-ского.

Могила святого Лібера.
Фото С. Юдовіна, 1913 року.

Помер рабин Лібер Еліезер у 1771 році – на 104 році життя – в Бердичеві під час епідемії чуми, що спалахнула в той час на Волині. Як вже вказувалося вище, під час епідемії в місті вмирало так багато людей, що живі не встигали проводити поховання за встановленим звичаєм і ховали вмерлих у великих братських могилах. За переказами, рабин Лібер, відчуваючи наближення смерті, покликав до себе чотирьох євреїв та пообіцяв їм місце у загробному світі ("Olam haBa") за те, що вони проведуть його поховання за всіма канонами в індивідуальній могилі, а не кинуть до загальної могили. Лібер помер, і за переказами відразу після його смерті епідемія чуми вщухла.

Рабина поховали на єврейському кладовищі (нині воно не існує, не існує також і первісної могилина, на місці кладовища знаходиться парк відпочинку ім. Т.Г. Шевченка). Могила Лібера, яку відновили на початку 1990-х років, стала одним з двох індивідуальних святих поховань у Бердичеві (другою згодом стала могила рабина Леві Іцхака Бен Меїр Бердичівського). Саме єврейське кладовище виникло у XVI-XVII ст. на тогочасній східній околиці міста. Крім ребе Лібера тут було поховано багато відомих релігійних діячів – цадиків і рабинів, серед яких його батько ребе Ашкіназі, талмудист Мойсей та інші. Тобто тут ховали не лише місцевих євреїв. Друге єврейське кладовище закладено у кінці XVIII століття вже у північній частині міста (існує і нині).

У 1913 році в Бердичеві побувала етнографічна експедиція під керівництвом петербурзького вченого Семена Акімовича Ан-ського (псевдонім Шлойме-Занвл Раппопорта). До складу експедиції входив фотограф Соломон Борисович Юдовін (1892-1954), який сфотографував могилу рабина Лібера. За цим знімком сьогодні можна прочитати напис на надгробній плиті (на ідиш, переклад на російську мову виконаний краєзнавцем Леонідом Коганом):


В году <5>531 <1771>. /

Памятник на могиле умершего /

в эпидемию. Проповедник /

великий, предсказывающий /

на благо, и толкователь

глубокий, / и знающий,

благочестивец скромный, /

в[еликий] н[аставник],

знаменитый / у[читель

наш] Элиэзер-Либер / с[ын]

у[чителя нашего] Авраама

б[лагославенной] п[амяти]


В останній чверті XVIII ст. Бердичів стає одним з центрів хасидизму на Україні, а після 1793 року – і на території Російської імперії. У 1785 році рабином Бердичева був обраний і залишався ним до своєї смерті один з засновників хасидизму Леві Іцхак Бен Меїр. Улітку 1784 року його виганяють з Пінська (нині місто на півдні Білорусі), де він був головним рабином, за розповсюдження хасидського вчення, і він переїздить у Бердичів. Рабин Леві Іцхак став одним з духовних лідерів свого покоління – тисячі хасидів приїжджали до нього за порадою та настановами. Завдяки його присутності Бердичів перетворився в центр хасидського руху на Волині та центральній Україні.

Рабин Леві Іцхак молився вкрай емоційно, з голосними вигуками та риданням – його плач, який виходив з глибини душі, підіймався до Небес: навіть найбільш приземлені і черстві люди плакали і досягали справжнього каяття, молячись поряд з ним. Його звичним зверненням до Бога було слово на ідиш – "Дер Баремдікер" (Милосердний). Розповідають, що одного разу бердичівський чиновник, який здійснював реєстрацію єврейського населення, зайшов до рабина Леві Іцхака та попросив вказати його прізвище. Рабин Леві Іцхак, занурений у молитву, декілька разів голосно повторив слово "Дер Баремдікер". Чиновник вирішив, що це і є відповідь на його запитання та зареєстрував сім'ю рабина Леві Іцхака під цим прізвищем. Деякі його нащадки, опинившись в Ізраїлі, перевели це прізвище на іврит та називають себе "Рахмані". Існує й інша версія походження прізвища Дербаремдікер: нащадки рабина отримали це прізвище на честь початку кожної молитви, написаної рабином Леві Іцхаком.

До кращих творів хасидської літератури віднесена книга Леві Іцхака Бен Меїр Бердичівського "Кдушат Леві" ("Святість Леві"), побудована у відповідності з порядком недільних глав П'ятикнижжя (так званий Закон Мойсея — п’ять перших книг канонічної єврейської та християнської Біблії: Буття, Вихід, Левіт, Числа і Второзаконня). У книзі "Кдушат Леві" отримало свою подальшу розробку вчення про цадика, що зайняло в хасидизмі одне з центральних місць. Книга витримала численні перевидання і стала класикою хасидизму.

Не сторониться Леві Іцхак і мирських справ. Так, у 1802 році рабин Леві Іцхак скликав збори російських рабинів для обговорення питання щодо рішення уряду про заборону мешкати євреям у селах. У 1807 році, в розпал Наполеонівських війн, він почав закликати жертвувати кошти на російську армію для боротьби з імператором Франції Наполеоном.

У рабина Леві Іцхака в родині було п’ятеро дітей: три сина та дві дочки. Старший, рабин Меір, помер ще за життя батька. Другий син, рабин Ісруель, був рабином міста Піков. Після смерті батька він зайняв місце рабина Леві Іцхака у Бердичеві. Третій син – рабин Дов Беріш. Одна дочка Леві Іцхака стала дружиною рабина Йосефа Бініма, друга дочка стала дружиною рабина Натана з Кожниць.

Наприкінці свого життя рабин Леві Іцхак родичається з рабином Шнеуром-Залманом з Ляд, з яким був у дружніх стосунках ще в молодості, в роки спільного навчання у Магіда із Межерича, – онук та онучка цих двох праведників стали чоловіком та дружиною. За переказами, прочитавши в тнаім (договорі, що складається перед весіллям): "Весілля відбудеться у місті Бердичеві...", рабин Леві Іцхак з обуренням розірвав документ і продиктував "виправлений" варіант: "Весілля відбудеться в святому місті Єрусалимі... Але, якщо до тих пір, не дай Бог, не з'явиться Месія, тоді весілля відбудеться у Бердичеві...". Саме у такій редакції складались у його домі подібні договори.

Могила Леві Іцхака Бердичівського.

Могила Леві Іцхака Бердичівського.

Після смерті рабина Леві Іцхака у 1809 році в Бердичеві більше не було головних рабинів. Таке рішення прийняли євреї Бердичева в знак своєї любові до нього, і його повний титул "рабин міста, який очолює суд" не був дарований більше нікому. На єврейському кладовищі, де він похований, на могилі було споруджено кам'яний шатер – усипальню у вигляді печери єврейських патріархів, без усякого напису, як він і заповідав.

У радянські часи, в роки релігійних гонінь, усипальня Леві Іцхака прийшла в занепад та була розібрана. Сучасна усипальня святого Леві Іцхака побудована у 1991 році на кошти ізраїльського мільйонера Нахмана Ельбаума. Площа усипальні складала 8,0 на 7,5 м. У приміщені знаходиться власне могила цадика, поруч справа – чотири могили родичів цадика, ліворуч – шість могил його учнів. Біля узголів'я за стіною усипальні – могила його дружини. Також біля узголів'я цадика безпосередньо в приміщені усипальні стоїть короб для записок цадикові; трохи вище на стіні знаходяться три полички для свічок. На середній поличці свічка горить постійно. Навпроти могил – місце для молитов.

Усипальня Леві Іцхака Бар Меїр Бердичівського на єврейському кладовищі.
2010 р.

Усипальня Леві Іцхака Бердичівського
після її реконструкції. 2010 р.

У 2007 році силами релігійної общини була проведена реконструкція усипальні та прилеглої до неї території – були зведені нові стіни усипальні поверх старих (їх згодом розібрали), встановлена огорожа. На сьогодні могила рабина Леві Іцхак Бен Меїр Бердичівського залишається місцем паломництва хасидів з усього світу. Щороку майже 3 тис. паломників з усіх країн світу приїздить поклонитися великому єврейському проповіднику.


* * *

Мовою спілкування бердичівських євреїв був оригінальний ідиш (або їдиш - єврейська мова з групи германських мов, що нею послуговуються переважно євреї ашкеназі), збагачений українською і польською мовами, які привносило навколишнє неєврейське населення. Іврит (староєврейська мова) практично не застосовувався. Та лідери єврейського просвітницького руху середини XIX ст. Гаскала презирливо називали ідиш "жаргоном", непридатним для єврейської культури. Один з засновників цього руху на Волині І.В. Левінсон навіть пропонував євреям взагалі відмовитись від своєї рідної мови та замінити її "чистою" німецькою чи російською мовами. Бердичівський лексикограф Шиє-Мордке Ліфшиц (1829-1878), який вивчав волинський діалект ідиш, навпаки, проповідував ідею світської єврейської культури на основі мови ідиш. Плодами його діяльності стали словники: російсько-ідиш (опублікований у 1869 р.) та ідиш-російський (1876 р.). Щира дружба пов’язувала його з основоположником єврейської класичної літератури Соломоном Мойсейовичем Абрамовичем (Менделе Мойхер Сфорім). Народившись "литваком", тобто спочатку розмовляючи на литовському діалекті, він після свого переселення у 1858 році в Бердичів досить швидко сприйняв місцевий бердичівський діалект ідиш. Вважається, що саме під впливом свого друга Ліфшиця молодий письменник, що розпочав свою літературну діяльність на івриті, через деякий час перейшов на ідиш. Після виходу в світ у 1864 р. його першого твору на ідиш "Дос клейне менчєле" ("Маленька людина") успіх прийшов негайно та надовго.

У 1795 році в Бердичеві, який перетворився на один з єврейських релігійних центрів, засновується єврейська типографія, яка друкує релігійну літературу майже виключно на івриті. Та у 1815 році типографія видала збірку релігійно-містичних оповідань на ідиш (разом з коментарями на івриті) під назвою "Сейфер сетере майсес" ("Книга сюжетів"), в якій центральне місце займає оповідання цадика Нахмана Брацлавського, записаний його учнем Натаном. У 1836 році царським указом майже всі єврейські друкарні, що діяли на теренах імперії, ліквідовуються. Тоді ж закривається і бердичівська друкарня. Відновити її діяльність вдалося лише у 1885 році.

Наприкінці XVIII століття з'являється таке поняття, як смуга осілості — територія компактного проживання євреїв у Російській імперії, визначена царським урядом з метою запобігання їх проникнення у великоруські губернії і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. Вперше смуга осілості була визначена відповідно до указу 1791 року. До неї увійшла серед інших і Волинська губернія. З цього часу кількість єврейського населення в Бердичеві починає стрімко зростати. Цікавими є статистичні дані, які свідчать про кількість євреїв у Бердичеві в різні роки:


1765 рік – 1220 осіб;

1775 рік – 788 осіб;

1778 рік – 741 особа;

1784 рік – 1 319 осіб;

1787 рік – 1 504 особи;

1789 рік – 1 951 особа;

1847 рік – 23 160 осіб;

1884 рік – 62 366 осіб;

1897 рік – 53 351 особа;

1939 рік – 23 266 осіб;

1979 рік – 4 637 осіб;

1989 рік – 3 512 осіб;

1995 рік – 800 осіб.


Але справжню кількість євреїв у містечку встановити було практично неможливо. Справа у тому, що збирати подушну подать з єврейського населення мали право лише кагали. Відповідно, вони всіма силами "скрывали "души" при ревизиях", приховуючи їх у великій кількості, а різницю в отриманих податках залишали собі. З іншого боку державні чиновники бажали знати точну чисельність єврейського населення, щоб отримувати податок в повній мірі. Але, як вказували чиновники, в Бердичеві "незаписанное еврейско[е] населени[е]… всегда было около половины всего числа действительных еврейских его обывателей".

Смуга осілості існувала до 1915 року і мала деякі особливі обмеження, які дозволяли окремим євреям жити за її межами.

Обмеження, які накладалися на євреїв Волині, коли вона входила до складу Польщі, та подальші обмеження в складі царської Росії привели до того, що місцеві євреї, і бердичівські зокрема, займалися в основному орендарством, посередництвом між виробниками сільськогосподарської продукції та її споживачами, перепродажем промислових, ремісничих товарів, лихварством, шинкарством. І в цьому вони досягли неабиякого успіху. Ще український краєзнавець Леонтій Похилевич (1816-1893) у своїй книзі "Сказания о населенных местностях…" вказував: "Продажа и купля, производимые обыкновенно при посредстве евреев, выражаются […] в бесконечном развитии оборотов, умножаемых предприимчивостью и безотвязной деятельностью еврейских маклеров и факторов, которые не только без капиталов, но большей частью без кредита, с помощью одной непреоборимой докучливости, умеют непременно втереться между бесчисленными торговцами и покупателями, и на счет их лености, простоты, неопытности и малодушия обеспечить без риска и пожертвования многосторонние пользы свои".

Перекупники складали особливий привілейований клас, відзначалися багатством та впливовістю. Право на здійснення перекупу євреї отримали від російського самодержавства ще 1786 p., підтвердженим 1835 р. "Положенням про євреїв". Бердичівські перекупники — перші євреї, які відмовилися від національного одягу, багатьох особливостей єврейського побуту.

Згідно "Положення для євреїв" (1804) фіксувався поділ євреїв на чотири класи:

а) землероби;

б) фабриканти й ремісники;

в) купецтво;

г) міщанство.

До категорії купецтва були віднесені купці, які мали титули I, II, III гільдій, корчмарі, дрібні торгівці, власники заїжджих дворів. Щодо кожного з цих класів проголошувалися певні послаблення, особливо, коли єврей приймав християнство. Та ортодоксальні єврейські громади не терпіли вихрестів, ставлячи їх на рівень зрадників та ізгоїв. Впливові члени кагалу всіляко намагалися перешкодити прийняттю християнства своїми вірними.

У Бердичеві власник міста князь Матвій (Матеуш) Радзивілл, посилаючись на те, що рабини судять бідних несправедливо і намагаються отримати від них лише грошову вигоду, підписав 27 березня 1794 року розпорядження про обрання самими євреями більшістю голосів на три роки чотирьох суддів та одного писаря, на яких покладався обов'язок вирішувати всі справи кагалу. Позивачам було надано право оскаржувати рішення цього суду по світських справах перед самим князем. У 1795 році князь Радзивілл також дарує кагалу Бердичева привілей на виключне право торгівлі сукном.

Бердичів, міський базар. Фото початку XX століття.

Бердичів, міський базар.

Наприкінці XIX ст. торгівлею в місті займалися майже 16,5 тис. євреїв. Торгували одягом, мануфактурою, взуттям, меблями, домашнім інвентарем, худобою, кіньми, возами, збруєю, зерном, м'ясом, рибою, медом, спиртними напоями, воском тощо. Досить поширеним серед бердичівських євреїв був перекуп (перепродаж). За даними загальноросійського перепису 1897 року Бердичів посідав шосте місце в Україні за чисельністю представників купецького стану. Однак у відсотковому вимірі місто впевнено займало перше в Росії місце за кількістю євреїв-купців, де їх налічувалося 91,8 %.

Значна кількість євреїв, що проживали та торгували у Бердичеві, історичний вплив польської громади породили цілий культурний пласт в польській літературі: "Столиця польських євреїв", – писав А. Словицький; "Знаменита та багата столиця польських євреїв", – підсилював Ф. Ковальський; "Торгівельний Єрусалим Русі", – згадував М. Чайковський; "Це єдине містечко на Україні, яке мало чим відрізняється від багатьох містечок тамтешньої сторони тільки тим, що в ньому кількість євреїв була більшою, ніж де інде", – вказував Г. Жевуський. Характерні ознаки Бердичева, як торгівельного містечка, виражені також у низці польських прислів’їв – польська мова XIX ст. фіксує вирази: "Koniarz jak berdyczowscy Ŝydzi" ("Вершник, як бердичівські євреї"), або "Rejwach, jakby rabin berdyczowski zajechał" ("Галас, все одно, що бердичівський рабин приїхав"), чи "Targuje się jak przekupka berdyczowska" ("Торгується, як бердичівський перекупник").

Офіційна влада ставилась до євреїв з недовірою та підозрою. Євреї перевозили та скуповували контрабандні товари, валюту, заборонені друковані видання, здійснювали безпатентну торгівлю тощо. У місцевих жителів євреї виманювали векселі на своє ім'я як оплату за оренду земель і лісів.

Як свідчать звіти таємних агентів, у 1855 році євреї підозрювались у шпигунській діяльності на користь Австрії та у вивозі до цієї країни великої кількості золотих і срібних монет. Траплялися випадки, коли євреї займалися виготовленням фальшивих грошей і кредитних білетів. Наприкінці 1864 р. мешканці м. Баку Рапоппорт і Зальман, наприклад, були звинувачені в тому, що в Бердичеві купували срібні монети, передаючи їх за кордон. У 1863 році на Гусятинській митниці за перевезення з європейської території польських газет був затриманий і притягнутий до кримінальної відповідальності бердичівський єврей Сруль Гінзбург.

Життєвий рівень єврейської громади міста, порівняно з іншими населеними пунктами, був дещо вищим, хоча майже половина євреїв Бердичева в 40-х роках XIX ст. ледь перебивалися з дня на день. Це відносне благополуччя разом з культурним рівнем більш багатого класу створили Бердичеву ім'я і становище "єврейської столиці" Південно-західного краю. Тому при намірах провести певні реформи в житті єврейських громад царський уряд особливу увагу звертав на необхідність підтримки нововведень у Бердичеві. Відомий єврейський діяч в області освіти Макс Лілієнталь (1815-1882) після здійсненої ним у 1842 році подорожі по населених пунктах смуги осілості з метою підготовки єврейського суспільства до освітньої реформи, у листі до міністра народної освіти Сергія Уварова (1786-1855) писав: "Успіх у Бердичеві знаменує собою успіх в Подолії, Волині, Бессарабії, Києві, Херсоні і Одесі; невдача в Бердичеві зіпсувала б усю справу".

У другій половині XIX ст. утиски євреїв посилюються. Так, у травні 1882 року російським урядом вводяться "Временные Правила", якими забороняється проживання євреїв у сільській місцевості. Це позбавило євреїв-посередників по торгівлі сільгосппродукцією можливості скуповувати її в селах, в результаті чого Бердичеву, як центру по збуту сільгосппродукції, були нанесені значні збитки. По даним кінця XIX ст. 20% єврейського населення Бердичева жило за рахунок благодійності.

Маючи таку численну єврейську громаду, цілком природно, що Бердичів стає культурним осередком, містом, у якому народилися, проживали та просто бували люди, чиїми іменами уславлена історія, наука, культура, мистецтво, держава. Зокрема, тут народились такі відомі єврейські постаті як письменники та поети Дер Ністер (1884-1950), Абрам Каган (1900-1965), Василь Гроссман (1905-1964), Йосип Котляр (1908-1962), Матвій Гарцман (1909-1943); композитори: Яків Файнтух (1892-1974), Соломон Файнтух (1899-1985), Семен Тартаковський (1901-1965), Віктор Бєлий (1904-1983); піаніст Володимир Горовиць (1903-1989); художники: Теофіл Фраєрман (1883-1957), Арон Бух (1923-2006), Геннадій Глікман (1921-1991); скульптор Петро Криворуцький (1920-1987); театральний діяч Ефраїм Лойтер (1889-1963); актриса Ада Сонц (1897-1968); державний діяч та публіцист Ілля Гурлянд (1868-1921); психіатр Борис Сідіс (1867-1923); архітектор Яків Корнфельд (1896-1962); науковець Володимир Фількенштейн (1896-1938) та багато-багато інших. У місті тривалий час проживали, працювали та творили: великі єврейські письменники Менделе Мойхер-Сфорім (1835-1917) та Шолом Алейхем (1859-1916), музичний педагог Григорій Гершфельд (1883-1966), композитор Давид Гершфельд (1911-2005) та інші.


В складі Російської Імперії
(1793-1845 рр.)

У другій половині XVIII ст. Річ Посполита, до складу якої входили в тому числі і землі Бердичівщини, зазнавала періоду занепаду. Фільваркова система господарювання (пол. folwark, від нім. Vorwerk — хутір, ферма) і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Пруссія та Австрія. Вони планували розділити Польщу, розширити свої володіння за рахунок її території. Також їх лякало поширення ідей Просвітництва, а згодом ідей Французької революції, які втілювали патріотичні реформатори Речі Посполитої на чолі з Тадеушем Костюшко.

Імператриця Катерина ІІ, налякана появою "бунтівної" держави біля самих російських кордонів, 14 березня 1792 року видає рескрипт, призначений полководцю Олександру Суворову та генерал-майору Михайлу Каховському, в якому наказує російським військам зайняти Правобережну Україну. Суворов і Каховський переходять польсько-російський кордон і через Могильов та Сороки рухаються у бік Овруча, Житомира та Бердичева. Протистоїть їм 30-тисячне військо поляків, що майже не чинить опору російським військам, які вдвічі перевищують їх чисельністю. Поблизу Овруча у травні 1792 року відбувся бій (якщо це можна так назвати) корпусу під командуванням Олександра Суворова з польськими військами. Після першої ж багнетної атаки росіян деморалізовані їхнім наступом поляки просто розбіглися. Суворов увійшов до Овруча, в цей самий час корпус генерала Каховського вступив до Бердичева.

Ця війна закінчилася тим, що польські війська відійшли за річку Буг. 7 квітня 1793 року у містечку Полонному (нині районний центр Хмельницької області) головнокомандувач російських військ у Польщі генерал-аншеф Михайло Кречетніков проголосив декларацію Росії про входження Правобережної України до складу Російської Імперії (фактично – про другий поділ Речі Посполитої). На приєднаних землях починається запровадження нового адміністративно-територіального устрою за загальноросійським зразком: 13 квітня 1793 року наказом імператриці Катерини II створено Ізяславську губернію. До її складу увійшли колишні землі Волинського, та північної частини Київського воєводства, всього 13 округів (повітів), у т.ч. і Бердичівський. Указом від 1 травня 1795 р. Ізяславську губернію перейменовано на Волинську, а до її складу приєднано території Західної Волині, що увійшли до складу Російської імперії після третього поділу Польщі. 5 липня того ж року адміністративним центром губернії визначено місто Звягель, з одночасним перейменуванням його у Новоград-Волинський. Фактично ж через відсутність там пристойних приміщень для розміщення адміністрації та присутствених місць (присутствене місце — державна установа в Російській імперії, а також приміщення, яке вона займає), центр новоствореної губернії знаходився в Житомирі.

Возз'єднання сприяло розвитку промисловості Бердичева: тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. Містечко продовжує зберігати роль міцного регіонального центру, до якого тяжіли довколишні землі. В цей час (1798 р.) у містечку проживає 4320 жителів.

Палац князів Радзивіллів.
Фотографія початку 1970-х років.

Палац князів Радзивіллів.

Достеменно невідомо, коли і хто з князів Радзивіллів побудував родовий палац по Білопільській вулиці, на східній околиці Бердичева. Він проіснував до початку 1970-х років (на його місці нині стоїть будівля міської Ради та міського виконавчого комітету). На час будівництва палацу це була окраїна Бердичева – далі стояв густий ліс, через який проходив поштовий тракт Бердичів-Сквира, що прямував через містечко Білопілля (нині це село у сусідньому Козятинському районі). Власне, від назви цього містечка і походила назва центральної вулиці Бердичева – Білопільська, що сьогодні носить ім'я Карла Лібкнехта. Припускаємо, що розпочав будівництво Удальрик Кшиштоф Радзивілл (1712-1770), син якого Матвій (Матеуш) завершив справу батька. До речі, у 1811 році Матвій Радзивілл так вказує свої титули: "Я, Матвей Радзивил, князь Св. Государства Римскаго, князь на Орлыке, Межвижу и Клецку, граф на Шидловце, Мирже и Крозах, а на Бердичеве, Быстрике, Семеновке, Гришковичах, Низгурчиках, Дубовце и Житинцах господин и владелец, действительный статский советник императорского экономического высшего общества, член ордена Св. Анны первого класса, Св. Владимира третьего и Губерта кавалер…".

Палац збудували у стилі пізнього класицизму. Домінантою його двоповерхового фасаду був мілкий портик з шістьма колонами. Балочне перекриття прикрашалось витонченим фризом, завершеним рослинним орнаментом. До прикрас резиденції Радзивіллів належали й маскарони – великі скульптурні маски із зображенням левів з кільцями в пащах. Внутрішні зали палацу оздобили багатою різьбою. У резиденції Радзивіллів побувало чимало знаменитостей: за однією з версій саме тут вдова князя Удальрика Радзивілла, власниця Бердичева Елеонора Радзивілл (до заміжжя – Каменська) 28 жовтня 1781 року приймала великого князя російського Павла Петровича (у майбутньому – імператора Всеросійського Павла I) з дружиною, що подорожували інкогніто по країні під прізвищем графа та графині дю Нор (фр. Nord, дослівно — "Північ"; тобто, граф і графиня з півночі). Двічі побував у Бердичеві і польський король Станіслав II Август Понятовський: 21 листопада 1781 р. та 18 березня 1787 р. Під час перших відвідин містечка він відвідав кармелітський монастир, де його прийняв митрополит греко-католицької (уніатської) церкви Ясон Смогоржевський разом з київським каштеляном Юзефом Стемпковським. Гостями Радзивіллів ставали й декабристи. Існує цікава версія, що набула неабиякого поширення на початку 2000 років: у 1820-х роках в Бердичеві в палаці при дворі Антоні Радзивілла перебував майбутній великий польський композитор Фредерік Шопен. Тут він нібито навчався грі на струнних інструментах у свого першого вчителя – чеха Войцеха (Адальберта) Живного. Також керував реставрацією органу, який знаходився в костьолі Святої Варвари. Але скоріше за все це — видання бажаного за дійсність: в ті роки Шопен навчається у Варшаві, а палац Антоні Радзивілла, де він гостював, був і є в районі міста Познань (Польща, Pałac myśliwski książąt Radziwiłłów w Antoninie). Та й Антоні Радзивілл належав до іншої гілки роду Радзивіллів, і ніякого відношення до Бердичева не мав.

Окрім палацу Радзивіллів в Бердичеві на початку XIX століття існувало ще три найзначніші будинки: шляхтичів Хоєцького, Федоровича та Залуського. За іронією долі наприкінці існування палацу Радзивіллів в середині XX століття його також займали власники Бердичева, але дещо в іншому значенні цього слова – тут знаходився міський комітет Комуністичної Партії України, який був ідеологічним керівником та фактично керував громадським життям міста.

Початок XIX століття в Європі ознаменувався військовими діями, які згодом отримають назву Наполеонівських воєн. Напередодні Вітчизняної війни 1812 року до цих подій, хоч і опосередковано, долучається і Бердичів – великий торговий центр того часу.

Коні… Без них на той час немислимо було воювати. Коні конче необхідні були для війни з Росією. Але потрібні були не будь-які, а саме "російські" коні. Справа у тому, що російські коні добре переносили клімат Росії, західноєвропейські були до цього погано пристосовані. Тому ворожа розвідка почала підготовку до операції. Центром цієї операції обирають Бердичів, оскільки саме у такому місті було легко зав’язати стосунки і без великої небезпеки скуповувати на ярмарках коні. Так і відбувається – коней скуповують на місцевих ярмарках та за допомоги підкуплених чиновників вільно переганяють через державний кордон. Незабаром польський корпус наполеонівського маршала Йозефа Понятовського, племінника останнього короля Польщі Станіслава II Августа Понятовського, повністю був забезпечений кіньми з Росії.

Коли в Бердичеві коней для купівлі стало не вистачати, були організовані спеціальні банди конокрадів, які почали систематично викрадати та перепродувати коней. Царська поліція не змогла розібратися, що ж робиться в краї, хоча зловили багатьох злодіїв. Так, лише один Волинський губернський суд за шість місяців (з січня по червень 1811 року) двадцять вісім разів розглядав справи про крадіжку коней.

В той час, як царська поліція нічого не знала про операцію з кіньми в Бердичеві, у Західній Європі навіть далекі від військової справи люди добре знали загальний хід подій. Про це відкрито говорили в аристократичних салонах. Незабаром російський посол у Відні граф Штакельберг писав у Росію: "Цілком достовірно, що польська кавалерія протягом останнього року поповнила свій кінський склад кіньми, купленими в польських губерніях, головним чином в Бердичеві. Мене запевняють в тому, що службовці державної митниці беруть участь в цій злочинній операції… Зараз французька кавалерія… розраховує знов придбати коней таким же чином". Це було у березні 1812 року, коли до початку війни залишалось всього три місяці.

Як відомо, Бердичів не перебував в зоні бойових дій Вітчизняної війни 1812 року. Але згадуваний вище маршал Понятовський запропонував Наполеону виступити своїм 5-м польським корпусом на Київ з метою викликати антиросійське повстання на Україні. Але імператор категорично відмовив Понятовському. Хто знає, як би повернулось життя Бердичева, якби ці плани було втілено у життя…


* * *

У XVIII ст. тільки при кармелітському костьолі існували невеличка лікарня й аптека. Але для міста цього було недостатньо. Тому у 1809 році князь Матвій Радзивілл своїм коштом на північній околиці міста, поряд з дорогою на Житомир, влаштував лікарню на 30 осіб. Після закінчення будівництва та придбання всього необхідного обладнання лікарня 7 жовтня 1809 року передана до відомства Приказу громадського призріння. У 1813 році князь пожертвував на її утримання 20 000 карбованців. За його клопотанням імператор Олександр I дозволив назвати бердичівську лікарню на честь Великої княгині Єлизавети Олександрівни (Єлизаветинська лікарня проіснує до середини XX ст., саме на її основі вже в радянський період буде сформований комплекс будівель міської лікарні, що існує нині). Та для перенаселеного міста з антисанітарним станом та великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цього медичного закладу все ж не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.

Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. переважна більшість населення містечка не вміли ні писати, ні читати, оскільки в Бердичеві не існувало школи для незаможних жителів. В кармелітській школі з 1794 року шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. Але 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. 9 вересня 1819 року при Свято-Миколаївському храмі відкривається парафіяльне духовне училище. В указі Училищного комітету при Святішому Синоді вказувалось, що "сему, споспешествовал Бердичевской Николаевской церкви священник Петр Дунин-Борковский, кончивший в Волынской семинарии курс богословского учения с успехом изрядным". Священик Петро Борковський був затверджений в училище його "смотрителем" і вчителем для учнів 2-го класу. В училище було набрано 11 дітей з сімей священників та церковних службовців зі всієї округи. Через чотири роки училище переводять до більш просторого будинку при Свято-Троїцькому храмі, де воно функціонувало до свого закриття у 1845 році.

У 1820-х роках у місті діяла відома на теренах України школа англійця Вольсея, який свого часу був вчителем великого князя Миколи Павловича – майбутнього царя Миколи І, а також його брата Михайла. Згодом Вольсей служив директором Ришельєвського ліцею в Одесі, але внаслідок суперечок з Новоросійським губернатором Михайлом Воронцовим, переїхав до Бердичева. Тут князь Матвій Радзивілл надав йому будинок з парком під школу і 300 тисяч рублів на її утримання. Навчався у цій школі і племінник князя Матвія князь Франциск Радзивілл (правда, особливого потягу до знань він не проявив). Серед викладачів школи були: астроном Кисловський (автор знаменитих бердичівських календарів), польсько-український поет і пісняр Тимко Падура (1801-1871), літератор Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), який після навчання в Київській духовній академії (до 1813), з 1814 по 1817 рік проживав у Бердичеві й викладав у школі поетику. Серед вихованців школи були Генріх Ржевуський (брат Евеліни Ганської, дружини Оноре де Бальзака), Міхал Чайковський (1804-1886) – польський та український політичний діяч, письменник, та багато інших відомих людей того часу.

Нажаль, школа англійця Вольсея проіснувала в Бердичеві лише три роки. Після смерті засновника почалися суперечки про те, якою має бути школа за своїм духом та орієнтацією. Візітатору учбових закладів графу Філіпу Плятеру, католику і людині прозахідної орієнтації, не сподобався слов’янський дух цієї школи. Колишній учень школи М. Чайковський писав: "Граф Пляттер был весьма ревностным католиком, и его не так тревожило кременецкое вольтерианство, к которому он привык, как бердичевское казачество, напоминавшее ему злые часы Польши и Литвы, и вешанье иезуитов". В результаті суперечки спричинили відмову князя Радзивілла надалі фінансувати школу і її закрили. Будинок школи, на жаль, не зберігся.

Розвивається у Бердичеві і театральне мистецтво. Зачинателем театрального мистецтва у містечку вважають Антоні Змійовського (Zmijowski, Змієвський, Жмійовський Антон Петрович, 1769-1834), директора придворного театру графа Щенсного-Потоцького, воєводи руського і подільського наприкінці XVIII століття. Змійовський був зобов’язаний давати вистави для Потоцького у Тульчині (резиденції воєводи) та Умані. У 1793 році граф Потоцький покинув Тульчин (вірогідно, у зв'язку з поділом Польщі), тому і Змійовський покинув його та перебрався до Бердичева, де заснував польську трупу. Спочатку він давав вистави на постоялому дворі, а потім збудував будинок театру біля стаєнь, що поблизу торговельних рядів (будинок не зберігся). Через декілька років (1797) Змійовський переїхав до Житомира, але театр з трупою залишився у Бердичеві. Є спогади сучасників про те, що театр діяв і в 1800 році.

В наступні роки театральне життя в Бердичеві було дещо млявим. Постійної трупи не існувало, але за часів губернаторства М.І. Комбурлея з Житомира приїздила на гастролі напіваматорська трупа. Вистави йшли польською, українською та російською мовами, а більше – мішаною.

У 1820-х роках у Бердичеві знаходився один з осередків польського національного руху на Правобережній Україні, тут діяло відділення Польського таємного патріотичного товариства. У квітні 1825 року у місті на ярмарку відбулась таємна зустріч князя С.Г. Волконського (1788-1865), декабриста, генерал-майора бригадного командира 19-ї піхотної дивізії, члена Південного товариства, з Петром Мошинським (1800-1879), графом, волинським губернським маршалком дворянства (1823-1826), який був призначений від Польського патріотичного товариства для ведення переговорів з Південним товариством. У місті також знаходився штаб третьої гусарської дивізії Ф.В. Рідігера, в якому по службі часто бував Артамон Захарович Муравйов (1793-1846), декабрист, полковник, командир Охтирського гусарського полку, що дислокується в сусідньому з Бердичевом Любарі. Саме у Бердичеві в штабі дивізії 31 грудня 1825 року його заарештували і відправили до Петербурга для проведення дізнання, після якого Муравйова заслали на каторгу до Сибіру. Будинок штабу не зберігся.

У 1830 році на теренах Королівства Польського вибухає національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії. Вже наступного року повстання охоплює Правобережну Україну. 1831 року зі шляхти Бердичівщини був сформований загін, який очолив Карл Ружицький. Спочатку вони діяли успішно і навіть розгромили російський загін поблизу Чуднова (вірніше, напали на етапну рекрутську команду, яку роззброїли, а рекрутів відпустили по домівкам), але згодом, біля села Жеребки, зазнали поразки від царських військ. Після цього вдало маневруючи, Карл Ружицький майже без втрат вивів свій загін до Галичини. Далі розпочались репресії: в Бердичеві закрито кармелітську семінарію і школу, 1844 року такої ж участі зазнала і знаменита друкарня при кляшторі. В указі від 18 травня 1844 р. причини закриття друкарні пояснювалися таким чином: "...для большей правильности в печатании духовных книг, и для отвращения могущих вкрастся в оныя ошибок и злоупотреблений, Государь Император за благо признать изволил Высочайше повелеть... типографию закрыть и продать с публичного торга". Звичайно, справжня причина полягала в тому, що уряд мав намір покінчити з польсько-католицьким культурним впливом в Україні. Кармеліти звернулися з проханням дозволити їм друкувати хоча б славнозвісні бердичівські календарі, але і в цьому їм було відмовлено.

Генеральний план містечка Бердичів, затверджений Російським імператором Олександром I.
Царське Село, 3 квітня 1825 р.
Джерело: Complete collection of laws of the Russian empire. Book of drafts and pictures (plans of cities) - 1839.

Генеральний план містечка Бердичів,
затверджений 3 квітня 1825 р.

Забудова міста йшла без будь-якого плану, що, звичайно, не покращувало архітектурний стан Бердичева. Тому у 1807 році створюється перший Генеральний план Бердичева, що передбачав геометричну мережу вулиць, поміж якими мали бути прямокутні квартали типової житлової забудови. Однак його втілення було нереальним. 3 квітня 1825 року Російським імператором Олександром I затверджений новий Генеральний план міста Бердичева, який враховував існуючу забудову історичного центру поблизу монастиря разом з торговими і громадськими спорудами. Ядром головного архітектурного ансамблю визначено фортецю-монастир, планування західної частини міста набуло радіально-концентричного характеру. Нажаль, втілити цей план в життя міська влада також не зуміла.

Згідно з генеральним планом 1807 року на північно-східній околиці міста, неподалік Білопільської застави, відведено земельну ділянку для загальноміського кладовища з ділянками для представників різних релігійних конфесій. Сюди переносять кам'яні хрести, що залишились від церковного кладовища знищеної Михайлівської церкви, залишки поховань з кладовищ, що діяли при Успенській та Миколаївській церквах, костьолі Святої Варвари.

Загальноміське кладовище розділене на ділянки згідно релігійних напрямів: існують сектори католицький, православний, старообрядницький та лютеранський (на карті 1849 року позначені відповідно як католицьке, греко-російське, іновірницьке та лютеранське кладовища). У 1828 році на границі католицького та православного секторів збудована кам'яна каплиця. 12 грудня 1851 року на місці каплиці освячено новозбудовану церкву Всіх Святих, розмір її становив приблизно 5 на 4,5 м. Сама церква до нашого часу не збереглася (на сьогодні на кладовищі залишились лише фрагменти стін та фундамент), однак, як свідчать архівні документи, вона користувалася великою пошаною серед міської еліти і вважалась доволі престижним місцем для фамільних погребінь. На загальноміському кладовищі поховано багато відомих осіб не лише Бердичева, але й Волині. Зокрема, як вказує дослідник Леонтій Похилевич, тут поховані князь Дмитро Ціціанов, граф Подгречані, генерал Зіман та деякі Анатолійські греки. Але на сьогодні майже всі фамільні поховання розграбовано, значна частина старовинних надгробків знаходиться у напівзруйнованому стані. Улітку 2008 року у Бердичеві перебували дослідники з Польщі, які провели роботи з реставрації окремих поховань в католицькому секторі. Ними знайдено надгробок 1816 року, присвячений пам’яті Францішка Хоміцького. З напису можна зробити висновок, що був він не тільки заслуженим військовим, але також палким патріотом Польщі. Напис також вказує, що він був членом першого польського уряду.

Починаючи з першої половини ХІХ ст. у Бердичеві швидко розвивається торгівля, тут діють великі єврейські фірми, власниками яких були Манзон, Єфруссі, Мойсей Ісаакович Горвиць, Леон і Ізраїль Френкелі, Трахтенберг та інші. Цьому сприяло вигідне розташування міста на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, а також наявність щорічних ярмарків. Бердичів стає одним зі значних банківських центрів, де, окрім усього іншого, здійснювались операції на ярмарках. Тут здійснюються біржові операції і використовуватися широкі форми кредитування. Бердичівські банкіри через свої 8 банківських будинків (а фактично їх було більше) мають зв’язки з банківськими будинками Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції банкіри з Бердичева здійснювали на Контрактовому ярмарку у Києві. У 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. – більш 1 млн. крб. У Києві бердичівські банкіри власним коштом збудували будівлю, в якій розмістилася "Бердичівська фінансова контора", що діяла від Варшавського банку. Але вона фактично не сприяла розвиткові економіки Російської імперії, оскільки фінансові потоки спрямовувались на Захід. Тому на противагу цій конторі в Києві у 1839 році відкрито контору Петербурзького комерційного банку, який згодом перетвориться на державний банк, а його прямим потомком через століття – вже у наш час – стане Національний банк України.

Бердичів стає резиденцією відомого банкіра Йосипа Гальперіна (1785-1865), представника родини Гальперіних — найбільшої на Україні банкірської родини, діяльність якої пов'язана головним чином з цукровою промисловістю. Гальперін був купцем 1-ої гільдії, почесним членом Бердичівської єврейської общини, до числа яких входили також Манзон, Каменка, Горвіц та інші, потомственний почесний громадянин міста Бердичева. Він прославився серед сучасників як меценат, багато часу віддавав доброчинству і не лише на території Бердичева. Цікавим є той факт, що під час Кримської війни 1853-1856 рр. банкіру Йосипу Гальперіну та купцю Горвіцу була оголошена височайша подяка за надання російській армії благодійної допомоги. Бердичівський городовий С.С. Громека так писав про Йосипа Гальперіна: "Я не видел другого еврея, который любил бы более своих единоверцев и принимал бы более участия в их общественных интересах и нуждах. Во время холеры, пожаров и других народных бедствий дом его всегда окружен несчастными, из которых ни один не уходит без помощи. Первым вкладчиком для основания какого-либо благотворительного дела для общих нужд города был Иосиф Гальперин".

"Золота вулиця".
Ряд будинків, що тягнеться від кляштору Босих кармелітів
до Успенського собору (нині ні вулиця, ні собор не існують).

"Золота вулиця".

Багаті польські магнати з’їжджалися в Бердичів як для розваг, так і для торговельних справ. У місті з'являється так звана "Золота вулиця", яка слугувала скупченням торговельного життя бердичівських євреїв (нині це район вулиці Соборної від кармелітського кляштору до початку вулиці Свердлова). З одного боку її формував довгий фронт крамниць, а з іншого – розташовані вздовж балконів довгого ряду камінних будівель єврейські банкірські контори, поряд з якими тягнулися лавки.

Одночасно Бердичів стає загальновизнаною столицею "Товариства балагулів", до якого входили прихильники демократизації суспільства, що висловлювали протест проти проявів аристократизму і французоманії, що охопила тогочасну російську владну верхівку. Часом цей протест набував надто цинічних форм. Справжній балагула мав бричку, обшиту лубом і вистелену в сидінні соломою. Одягалися балагули в стилі бердичівських єврейських візників (свитка з грубого полотна, підперезана черкеським поясом, шкіряні штани, картуз, а взимку – бараняча шапка). Балагули демонстративно виявляли неповагу до існуючих в той час встановлених суспільних норм та правил.

Цікава подія сталася у 1831 році: велика єврейська родина купців Рубінштейнів прийняла в Бердичеві християнство. На той час перехід до православ'я представників інших конфесій був не надто поширеним явищем, тому таке масове вихрешення "іновірців", було сприйняте місцевою духовною владою з великим схваленням. Родину Рубінштейнів охрещено в декілька етапів протягом листопада 1830 – серпня 1831 року. В тому числі 25 липня в Миколаївській церкві відбувся обряд хрещення Абрама, сина Григорія і Калерії, нареченого Антонієм. Саме під цим іменем світ і знає видатного російського музиканта Антона Рубінштейна (1829-1894) – російського композитора, піаніста, диригента, музичного педагога.

Про цю, безумовно неординарну, подію в житті єврейського містечка доповів у детальному рапорті єпископу Амвросію настоятель Бердичівської Миколаївської церкви Петро Дунін-Борковський. З цього документу дізнаємося не лише про штихи біографії самого Романа Рубінштейна, який брав активну участь у громадському житті міста. Рішення про зміну релігії не було для Рубінштейна спонтанним порухом душі, чи вимушеною необхідністю, а стало закономірним наслідком тривалого періоду його життя. Ось що пише Петро Дунін-Борковський: "Замечая расположение духа к истинным разысканиям религийным в жителе Бердичевском 2-й гильдии Житомирском купце, бывшем еврее Рувине Рубинштейне, который от приверженности к Престолу Всероссийскому и Отечеству, за время бывшей последней французской войны жертвовал пятдесят лошадей впользу Казны, и за то в знак особенной Монаршей Милости награжден золотой, для ношения на шеи, на аннинской ленте медалью, и в последствии времени за другие пожертвования получил благодарность, – 1820 года в ноябре месяце в числе протчих евреев вручил я ему Рубинштейну одну книгу Ветхого завета священного писания, на еврейском наречии, из книг порученных мне начальством для раздачи желающим иметь таковые. Когда же 27 февраля 1821 года открывал я в Бердичеве Библейское сотоварищество, то он Рубинштейн узнавши из общего приглашения о том, пожелал быть членом сотоварищества и записался на ежегодный взнос по пятнадцать рублей серебром. Тогда, имея, я на заведенной мною корреспонденции чрез пастора Мюллера присланные мне из Лондона печатные на еврейском наречии книги Нового Завета, Книги Пророческие, и катехизис Тремеллия, снабдил его Рубинштейна одним экземпляром каждой из них безденежно. И указал в тех книгах места о пришествии Христа Спасителя истинного Мессии и другие события... Он Рубинштейн принял книги сии усердно и 8 апреля 1821 года изъяснил мне письменно сими словами, что "он излагает чуствительнейшую благодарность за присланный мною дар…". От сего приметно он сближался к христианству".

Всього було охрещено 35 членів родини Рубінштейнів, починаючи з діда – купця Рувена Рубінштейна з Житомира. Та все ж поштовхом до хрещення, за пізнішими спогадами матері відомого композитора, став Указ імператора Миколи I про призов дітей кантоністами на 25-річну військову службу в пропорції 7 на кожну 1000 єврейських дітей (1827). Після хрещення на родину перестали розповсюджуватися закони смуги осілості, які забороняли євреям селитись поза встановлених державою меж, і вже через рік після хрещення (за іншими даними – у 1834 році) родина Рубінштейнів оселилась у Москві, де батько майбутнього музиканта відкрив невелику фабрику.

У 1824 році в Росії проходить церковно-адміністративна реформа, згідно якої в Бердичеві описуються всі приходські храми. Їм згідно стану і положення встановлюється класність. У зв'язку з близькістю до Успенської церкви, дерев'яній Миколаївській церкві класність не встановлюється і її не вписують в реєстр "парохияльных церквей" єпархії. У 1828 році присадибну землю Миколаївської церкви розділили під прилеглу площу та вулицю. За церквою залишилось лише церковне кладовище (нині не існує) – "церковный погост с кминтарем и грунт под 5-тью избами для церковно- и священнослужителей". У 1834 році Миколаївська церква втрачає свою самостійність в управлінні і стає кладовищенською церквою, що приписана до Успенської церкви.

Успенський собор.
Фотографія початку XX ст.

Успенський собор.
Фотографія початку XX ст.

Сама Успенська церква також зазнає змін. Ще в 1803 році на ім'я власника містечка князя Матвія Радзивілла надходить прохання "от купечества разных городов в Бердичеве торгующих" щодо будівництва на місці дерев'яної церкви нової кам’яної: "В местечке сем, владения Вашего сиятельства, пользуясь мы выгодами торговли производимой нами с давних лет, обязанными находиться питать в сердцах наших всегда к имени и покровительству Вашего Сиятельства нашу признательную благодарность. А как по долгу закона и веры нашей христианской собираемся мы для приношения молитв наших в церковь Успения Пресвятой Богородицы, возле лавок и квартир наших вблизи состоящую, и как усматриваем, что оная не быв подчиняема приходит по времени в крайнюю ветхость, то по общему нашему согласию и усердию предполагаем мы намерение на том же месте построить новую каменную. Для того Вашего Сиятельства всепокорнейше просим достойно приверженности сердец наших к закону христиан, оказать нам снисходительное ваше дозволение и усердное вспомоществование к сооружению сего преднамериваемого нами Храма Божия...".

Такий дозвіл надається. Проте будівництво з різних причин розтягується на десятиліття. Каменем спотикання спочатку стає наявність на місці майбутнього будівництва будинків міських жителів, згодом – суперечки щодо власності земель та тяганина з чиновниками, які намагалися "прив’язати" місце будівництва церкви до Генерального плану Бердичева.

У 1827 році стару дерев'яну церкву знесли. Ризницю, священні посудини та інші речі перенесли до сусідньої Миколаївської церкви, де вони мали зберігатися до остаточного завершення будівництва, але наступного року за проханням громади їх повернули в тимчасову церкву, яку влаштували в одній з лавок, що знаходилася під дзвіницею.

На початку 1837 року будівництво Успенської кам’яної церкви було завершено. 31 жовтня того ж року Успенська церква "соборне, по чиноположению освящена". У соборі зберігався Служебник стародавнього друку з надписом: "Во имя Отца и Сына и Святаго Духа, Святой Живоначальной Троицы. Мы казаки, обыватели города Медведовки, казаки войска Запорожского: Матиаш, Сидоренко, Данило Андриевич, Корний Яцкович, сию книгу, рекомую Служебник, которую спасли из рук неверных татарских, за гетманства пана Богдана Хмельницкого, за его счастливым рыцарством, …надали честному господину отцу Григорию Максимову, служителю храма Успения Пречистой Богородицы у города Бердичева, за которую он должен просить Господа Бога за отпущение грехов наших, так он Григорий пока жив есть, а по смерти его кому останется". Також в церкві був хрест, відлитий із срібного блюда, на якому в 1816 році бердичівські купці підносили хліб імператору Олександру I, котрий побував у місті, повертаючись з Парижа. До церкви, якій надали статус собору, вели парадні сходи із різнокольорових плиток і високим бар'єром, вхідні двері були широкими, позолоченими. Всередині було багато позолоти. Успенський Собор впродовж століття залишався однією з архітектурних перлин Бердичева, формуючи неповторне обличчя міста.

Свято-Троїцька церква. Огляд пожежної команди на Сінній площі.
Фотограф стоїть на місці, де тепер розташована будівля ТОВ "Золотий ключ" (будівля колишнього кінотеатру "Дружба").
Фотографія початку XX ст.

Свято-Троїцька церква.
Фотографія початку XX ст.

В цей же період на місці дерев'яної також будується нова кам'яна Свято-Троїцька церква. Її на місці, визначеному першим затвердженим Генеральним планом містечка Бердичева 1825 року, у 1834-1836 рр. будує протоієрей Сельвейстр Липський. Споруду звели у стилі класицизму, хрестова в плані, однокупольна. Південна, північна і західна гілки хреста, з входом по кожній осі, завершені чотириколонними портиками. Інтер'єр церкви вирішений як єдине ціле, підпорядковане щедро освітленому підкупольному простору. В товщі стіни притвору влаштовані сходи на дзвонний ярус дзвіниці. Біля новозбудованої церкви було виділено кладовищенське місце, де хоронили (за бажанням) померлих до 1844 року. Після 1844 року і до 1918 року біля церкви продовжували хоронити лише її священиків та знатних жителів міста. Поряд з Троїцькою церквою похоронені її священики: протоієрей Сельвейстр Липський (1824-1878), священик Яків Веселовський (1866-1892), священик Кирило Мацкевич (1892-1898), священик Микола Нещеретов (1899-1903), протоієрей Микола Тучапський (1903-1911).

Ще в першій половині XIX ст. в Бердичеві згідно спеціального указу була заснована поліція, що складалася з одного поліцмейстера, двох приватних приставів і чотирьох квартальних наглядачів з писарями, пожежною командою і нижніми служителями. Та з-за величини містечка, значної кількості населення, що в декілька разів зростає в дні проведення ярмарків, такої кількості поліцейського штату було недостатньо для збереження належного порядку. Утримував бердичівську поліцію, а також освітлення міста, його власник – князь Радзивілл. Витрати на утримання поліції, за повідомленням самого князя, становили 11 тис. руб.

Кошти Радзивілли отримували зі зборів (податків), які збиралися з жителів Бердичева за проживання та свою діяльність у місті. Збори у відповідності до литовського статуту і конституції власники міста встановлювали на свій розсуд крім тих статей, що суперечили загальним державним постановам. Жителі Бердичева були незадоволені зборами та скаржились владі. З огляду на це сенат підтверджував права власника містечка на збори своїми указами у 1817, 1825 і 1826 роках.

У 1826 році сенат знову отримав від 21 жителя містечка скаргу на надмірні збори, тому наказав місцевому громадянському губернатору скласти "табель о предоставленныхъ владельцу доходахъ", що й було зроблено. Збори, що отримали назву "Табель предметовъ, съ коихъ сборъ въ пользу владельцевъ г. Бердичева дозволяется", були Височайше затверджені та указом сенату від 31 жовтня 1834 року №1617 направлені на ім'я Волинського губернського правління з вказівкою про те, щоб "никакихъ сборовъ, въ сей табели непоименованныхъ, ни смотрителями владельцевъ или арендаторовъ и никемъ отнюдь взимаемо не было". Табель містив 28 пунктів (їх загальна кількість згодом коригувалась), які встановлювали податки як у грошовому, так і в товарному вигляді. Наприклад, пунктом 1 встановлювалась плата "с питейной продажи": горілки, пива, меду та інших напоїв. Пунктом 11 встановлювалась плата з купця, який привіз товар на ярмарок, у розмірі 44 копійки з одного коня, запряженого у повозку з товаром. А пункт 17 зобов’язував увесь дохід від ловлі риби віддавати власнику водойми. Цікаво, що податок з забою трефових тварин становив рівно у два рази меншу суму, ніж з забою кошерних тварин, що мало вигляд явної дискримінації з огляду на чисельність єврейського населення в місті (згідно з іудейським віровченням, їжа поділяється на дозволену (кошерну) та недозволену (трефну); можна харчуватися м'ясом жуйних тварин, домашньої птиці, зарізаних за правилами шехіти (ритуального забою); заборонено одночасно вживати м'ясну та молочну їжу).

Та жителі Бердичева не припинили скарг на збори. На їх думку Табель стримував розвиток міста та був чи не головною причиною того, що місто у середині 18-го століття втратило свої позиції центру торгівлі на Волині.


Бердичів у статусі міста
1845-1917 рр.

Не маючи гідного адміністративного статусу, містечко, разом з тим, продовжувало зберігати роль значного регіонального центру, до якого тяжіла довколишня округа. Із зростанням економічного та культурного значення Бердичева цей процес ще більш посилився. В сферу його господарського впливу входили й території сусідніх повітів Київської губернії. В той же час він мав мало спільного з рештою території Житомирського повіту, більша частина якого лежала в іншій економіко-географічній зоні. Намітились тенденції до певної самостійності Бердичева. Він конкурував із губернським Житомиром, а в багатьох позиціях навіть переважав його, зокрема за кількістю населення. Тому в 1843 році заможні жителі Бердичева звернулися до уряду з проханням надати Бердичеву статусу міста, зазначаючи при цьому, що Сенат ще в 1801 році "признал Бердичев коммерческим в Европе местом". У проханні наголошувалося: "В числе естественных богатств полагается природный ум жителей. Он великими своими успехами принесет пользу государству и честным людям немалую".

Тому цілком закономірним і логічним стало рішення уряду Російської імперії – указом від 21 лютого 1844 року Бердичів переданий на правах містечка до складу Махнівського повіту Київської губернії (Махнівка – нині селище міського типу Комсомольське Вінницької обл.). У Бердичеві на цей час проживала 41 тис. мешканців (збільшилась у 10 разів за останні п’ятдесят років!), в той час як у Києві — лише 50 тис. Бердичів у наступні десятиліття стає п’ятим за кількістю населення містом України. Більшими були лише Київ, Харків, Миколаїв та Одеса.

Указ Його Імператорської Величності Миколи I правлячому сенату від 7/19 грудня 1945 р.

Указ Його Імператорської
Величності Миколи I
від 7/19 грудня 1945 р.

Менш ніж за два роки уряд робить наступний крок в адміністративній розбудові Бердичева – 7 (19) грудня 1845 року оголошується указ Його Імператорської Величності Миколи I, яким Бердичеву надається статус міста. Одночасно Бердичів з навколишніми селами стає центром однойменного повіту (відповідно, Махнівка втрачає цей статус). Цим же указом в місті створюється Міська Дума і Магістрат (але місто так ніколи і не отримало Магдебурзького права). Також указом місцевому начальству доручено створити для міста Бердичева "приличный герб".

Та з гербом місту не повезло. У зв’язку з відсутністю у Бердичеві компетентних у цьому питанні осіб, безконтрольність з боку вищих властей та загальний занепад місцевого самоврядування справа з бердичівським гербом тривалий час не просувалась. Нового поштовху справі надав указ Сенату від 17 грудня 1853 року, згідно якого "чиновники наружной полиции в губернских и уездных городах должны носить пехотные каски с [ … ] уездным гербом". Але так як в Бердичеві затвердженого герба не існувало, 9 червня 1854 року Київське губернське правління своїм рішенням постановило використовувати для Бердичівського повіту герб колишнього Махнівського повіту. Та рішення Київського губернського правління не отримало підтримки, і в листопаді 1854 року бердичівський міський землемір запропонував на розгляд посадовців новий проект герба. Згідно цього проекту на гербовому щиті було об’єднано кадуцей, ріг достатку, коня та козака зі списом. "При составлении герба приняты в основание местные и общие о городе известия, как-от: отличие Бердичева от прочих городов, известного большою внутреннею и заграничною торговлею, которая и обозначена в гербе Меркуриевым жезлом и скачущей (бегущей) лошадью, изобилие местных плодов в городе, обозначенное рогом изобилия, и господствование над Бердичевом гетмана Палия – изображенное казаком, держащим в руке копье". Нажаль, цей проект герба Бердичева не був реалізований.

У 1867 році герольдмейстер, охоронець нумізматичного відділення Ермітажу в Санкт-Петербурзі барон Бернгард Карл Кене (у Росії – Борис Васильович Кене) розробив проект нового герба Бердичева: у червоному полі срібна стіна з червоними швами і шість золотих монет. У вільній частині — герб Київської губернії. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежками та обрамований двома золотими колосками, оповитими Олександрівською стрічкою. Але і цей герб затвердження не отримав.

В ювілейному фотоальбомі, який видано у 1913 р. на честь 300-річчя династії Романових, серед зображень усіх гербів Російської імперії можна побачити зовсім інший герб Бердичева. На фоні французького гербового щита (одна з 5 форм західноєвропейського щита) зображено перехрещене веретено й елемент, що схожий на стилізований кадуцей (жезл бога торгівлі Меркурія). Герб вінчає імператорська корона, а щит обрамлено орденською стрічкою, що тримається на перехрещених царських жезлах із двоголовими орлами.

Лише через півтора століття від отримання статусу міста – 22 грудня 1998 року – Бердичівською міською радою затверджено герб міста Бердичева (опис герба подано наприкінці книги).

Перші відомості про Міську Думу, що створена на підставі указу Його Імператорської Величності Миколи I, з'являються у 1857 році. Дума складалася з гласних, які обиралися на 4 роки, під керівництвом міського голови, її функції: призначення виборних посадових осіб, справи суспільного благоустрою, призначення складу міської управи та відповідно-посадових осіб, встановлення, збільшення та зменшення міських зборів у визначених межах, утримання доріг, отримання благодійних внесків на користь міста, розгляд та затвердження міських кошторисів та витрат, встановлення правил завідування міським майном, надання інструкцій виконавчій владі, затвердження змін плану міста, подання листів про успіхи та потреби міста до вищої влади. Міську управу очолював міський голова. У 1857 р. міським головою працював Олександр Максимович Яворський, секретарем думи – Осип Осипович Монастерський. Коли Дума та управа почали працювати у спеціально побудованій для них будівлі, що розташована по вулиці Махнівській (сьогодні вул. Свердлова, 21) – невідомо, перша згадка про цей будинок з'являється у 1890 році.

Отримання Бердичевом статусу міста сприяло подальшому розвитку промисловості. За даними 1845 року тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик. Широкого розвитку у Бердичеві набули ремесла. Ще в середині XVIII століття кравці, шевці, кушніри, гончарі об'єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX століття. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників, у т. ч. 647 кравців. Майстерні, де працювало 8-10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.

У 1845 році в Бердичеві, в приміщенні на розі вулиць Махнівській та Училищної (нині на розі вулиць Свердлова та Лілії Карастоянової) починає свою роботу кінна пошта.

З розвитком промисловості, ремесел, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому нараховувалося 1893 будинки, з яких 69 споруджені з цегли. Але на цей час місто залишається вкрай невпорядкованим. У ньому було 11 вулиць, 80 провулків та площі Соборна, Сінна, Хлібна, Ринкова та Кінна. Лише на Соборній площі та прилеглих до неї вулицях існувала бруківка, всі інші вулиці не були мощені і слугували одночасно і місцем для проїзду екіпажів, і для пересуванням пішоходів (тротуарів не існувало), також місцем для рубки дров, сушіння білизни, чистки меблів, виливання різного роду помий, викидання сміття; вулиці замінювали собою відхожі місця, задній двір та місце для худоби. Французький письменник Оноре де Бальзак, що вперше побував у місті 13 вересня 1847 року, в своєму "Листі про Київ" (до речі, українською мовою цей текст досі не перекладено) писав про його забудову: "Там я с изумлением узрел картину невиданную: дома в Бердичеве танцуют польку, иначе говоря, клонятся кто вправо, кто влево, кто вперед, а иные из них вообще распадаются на части; величиной они по большей части напоминают наши ярмарочные балаганы, а чистотой – свиной хлев. Для европейца, жителя Парижа, зрелище это столь неожиданно, что свыкнуться с ним удается далеко не сразу. На улицах еврейского стойбища было полным-полно евреев. Оказавшись в Бердичеве, недоумеваешь: неужели в этих домах, которые три парижских рассыльных могли бы унести с собою за один присест, в самом деле живут люди? Меж тем толпа на улицах была столь густой, что, несмотря на свирепые крики кучера, экипаж мой, запряженный шестеркой лошадей, двигался вперед с превеликим трудом; ось кибитки то и дело задевала какого-нибудь глухого ротозея, на что кучер, впрочем, не обращал ни малейшего внимания".

Для вирішення проблем з благоустроєм міста у 1850 році генерал-губернатором було наказано місцевій владі приступити до поступового знищення малих земельних ділянок та скласти план міста для подальшого його на затвердження. Створений комісією, до складу якої входили місцевий поліцмейстер і міський голова, при сприянні губернського архітектора та землеміра і за участі уповноважених осіб від власників міста, план цей був затверджений. Одночасно встановлено терміни виконання плану – не довше 10 років з дня затвердження. Але реальне втілення в життя плану затяглося на довгі роки.

У середині XIX ст. Бердичів умовно поділявся на декілька частин: Старе місто, Нове місто, Та сторона ріки (Загребелля), де проживало менше євреїв, і Піски — окраїну Старого міста (назва Піски пішла від кар’єрів, де добували пісок), тут жили євреї-ремісники та люмпени. В Старому місті, який був населений в основному дрібними торговцями, ремісниками, релігійними діячами, сильно відчувався хасидський вплив. Тут знаходився клір (різновид синагоги) цадика Леві Іцхака, Велика стара синагога, багато синагог за спеціальностями ремісників, а також хедери (єврейські релігійні початкові школи). Мовою спілкування тут був оригінальний ідиш, збагачений українською і польською мовами, які привносило навколишнє неєврейське населення.

В Новому місті проживали в основному купці, промисловці, інтелігенція. Тут намагались розмовляти переважно по-російськи. Опановуючи російську мову, тутешні євреї робили крок у "великий світ". Саме цей світ підмічено гострим пером єврейського письменника Шолом Алейхема. На стику Старого і Нового міста, на гористому правому березі ріки Гнилоп'ять, розташовувався район під назвою Качанівка. На Качанівці, як і в Старому місті і Пісках, розмовним був ідиш. Загалом же багато неєвреїв Бердичева розуміли ідиш і навіть розмовляли на ньому.

Поступово на центральних вулицях Бердичева на місці дерев'яних будинків з'являються цегляні, які надають місту характерних та неповторних рис єврейського містечка – штетл (ідиш schtetl – містечко). Під цим терміном мається на увазі також своєрідний характер побутового і духовного укладу єврейства. Єврейські будинки в місті були часто висотою у два або півтора поверхи, при цьому на першому або у цокольному поверсі розміщувалися склади, лавки, майстерні, а на другому проживали хазяї, нерідко по 4-5 сімей. За будинком зазвичай був двір для господарчих потреб. З-за нестачі місця декілька сімей користувались загальним подвір'ям, в якому знаходився погріб (під нього переважно використовувались старі підземні ходи) і господарчі споруди (зазвичай, рідко). Будинки будували так, як дозволяв простір, але всередині будинку чітко простежувалася його орієнтація на схід, тобто на Єрусалим. Так, на східній стіні будинку завжди висіла табличка, виготовлена з дерева або вирізана з паперу, що позначала схід – так званий мізрах, яка містила ім'я Бога і яке-небудь символічне зображення (Єрусалимського храму та ін.) і напис типу "На сході встає сонце". Зовні будинки були прикрашені дерев’яним ґанком і галереєю на другому поверсі з різьбленими стовпчиками-балясинами або дерев’яною обшивкою. Цікавою серед євреїв була традиція прикрашати різьбленим орнаментом стулки вхідних дерев’яних дверей, що ведуть до будинку. Такі двері можна зустріти на вулицях Бердичева ще і сьогодні (наприклад, на вулицях Луппова, Дзержинського, Пушкіна).

На досить низькому рівні в Бердичеві перебувало медичне обслуговування. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади. І ця лікарня розмістилась… у палаці Радзивіллів! Не спроможні господарювати нащадки колишніх магнатів передали споруду єврейському кагалу. Вірніше, кагал придбав її в рахунок погашення боргів. Тут розмістилася славнозвісна єврейська лікарня. Кажуть, і в ролі єврейської лікарні палац вражав залишками останньої розкоші. Ось як вихваляв нове призначення маєтку заможних власників міста дослідник Андрій Суботін у своїй праці "В черте еврейской оседлости" (1890): "Больница устроена более чем роскошно: просторные, чистые палаты, широкие чистые коридоры, масса света и воздуха, все необходимые условия. Аптека, баня, кухня, прачечная и прочие устроены с такими удобствами, которым могут позавидовать многие наши столичные больницы. Всего более импонирует большая палата – бывший танцевальный зал польских магнатов, с мраморными колоннами и стенами. Там, где когда-то раздавались веселые звуки оркестра, и красивые пани в своих живописных костюмах отплясывали живописную мазурку, где было столько блеска, роскоши, изящества, – там теперь лежит десяток измождённых евреев, надломленных в борьбе с жизнью".

Коли 8 квітня 1861 року Бердичів відвідав відомий російський хірург, анатом і вчений-гуманіст Микола Пирогов (1810-1881), він оглянув цю єврейську лікарню – найкращий медичний заклад Бердичева того часу. Вчений відмітив чудові умови утримання (світлі просторі палати з декораціями, зручні ліжка, чиста білизна, добре харчування), наявність необхідних медикаментів і уважне ставлення медперсоналу, що сприяло успішному лікуванню і видужанню хворих. Після його приїзду в місті була відкрита Пироговська денна школа для навчання дітей місцевого населення.

Восени 1846 року (за непідтвердженими даними) в місті проїздом з Кам'янця-Подільського на Житомир побував Тарас Шевченко, як художник Археографічної комісії, що мав у Південному-Західному краї зібрати народні перекази, пісні та відомості. Тут він зробив декілька малюнків історичних пам'ятників та записав кілька народних пісень.

2 (14) березня 1850 року о 7 годині ранку в римсько-католицькому костьолі св. Варвари видатний французький письменник Оноре де Бальзак (1799-1850) взяв шлюб з 46-річною графинею Евеліною Ганською (1801-1882), поміщицею із села Верхівня (нині Ружинський район), яка походила з древнього войовничого польського роду, володіла великими статками та маєтком. На вінчанні були присутні за свідків дочка Евеліни — Анна та київський губернський маршал дворянства Густав Олізар. Також був присутній чоловік Анни граф Жорж Мнішек. Вінчав пару Житомирський прелат Олицької колегіати Віктор Ожаровський, надісланий Луцько-Житомирським єпископом, та канонік Йосип Білобоцький. Після церемонії Бальзак заявив Евеліні: "Ура! Я зробив те, чого не зміг Бонапарт! ... У твоїй особі я підкорив Росію". З нагоди цієї пам’ятної події у 1966 році на фасаді костьолу була встановлена меморіальна дошка із мармуру (0,8 × 0,6 м) з присвятним написом: "Цей будинок в 1850 році відвідав видатний французький письменник Оноре де Бальзак". Цей напис, з огляду на політику тогочасної влади, досить завуальовано повідомляв про подію, що відбулась тут більш як століття тому. Вже в часи незалежності України – 18 травня 1999 року – взамін цієї меморіальної дошки було відкрито нову з написом: "В костьолі святої Варвари 2 березня 1850 року вінчалися Оноре де Бальзак та графиня Евеліна Ганська".

Хоральна синагога.
Синагога служила молитовним домом, осередком вивчення іудаїзму й місцем зібрання єврейської общини.
Фото початку XX ст.

Хоральна синагога на Махнівській вулиці.
Фото початку XX ст.

Того ж 1850 року в Бердичеві на кошти єврейської общини побудована Хоральна синагога. Одноповерхова, прямокутна в плані з симетричним розміщенням пілястр, могла вмістити до тисячі парафіян. Синагога орієнтована головним фасадом на захід. Вона служила молитовним домом, осередком вивчення іудаїзму та місцем зібрання єврейської общини. В центрі її стояли 4 колони, поставлені близько одна до одної, огороджуючи найголовнішу частину храму – підвищення для читця, яке ділило залу на 9 однакових прогонів. З підвищення відбувалися читання й коментування Біблії та Талмуду й промовлялося Благословення, використовувалося також і для світських справ.

На східному кінці головної зали містився прикрашений вишуканим різьбленням вівтар. На відміну від звичайної синагоги, тут працював постійний хор з добре підібраними голосами, кантор (людина, що веде богослужіння у синагозі, головний співак при такому богослужінні) з обов'язковою музичною освітою й гарним баритоном. Тут співали Н. Белзер (Співак, 1824-1906 рр.) і З. Ровнер (Я. Мороговський, 1856-1943 рр.), хасидські мелодії створював кантор Йоселе Талнер. Всередині синагога була схожа на лютеранську церкву: колони, ряди лав, хори, на яких розміщувалися жінки, тоді як у старих синагогах жінки знаходилися в задніх напівтемних приміщеннях з маленькими віконцями, що були заґратованими. Стеля мала пишні внутрішні бані. Інтер'єр прикрашений поліхромними стінописами.

Розподіл місць у синагозі відбивав соціальну ієрархію. Уздовж східної стіни сиділи найбільш поважні люди – рабин, знавці Талмуду, заможні євреї, які займалися благодійними справами. Чим далі від східної стіни – цінність місць зменшувалася, а біля західної стіни розміщувалися прості євреї. Синагога виконувала, поряд з релігійними, ще й функції управління. Це була одна з перших у Російській імперії Хоральна синагога. Монументальність і розміри вказували на її значну роль у житті міської общини.

В результаті реформування системи єврейської освіти в 1850 р. у Бердичеві відкрито перше, а в 1860 році – друге казенне єврейське училища першого розряду. Але їх функціонування не могло суттєво підняти культурний рівень місцевого єврейства.

З 50-х років XIX ст. роль Бердичева, як торговельного центру України, поступово зменшується. Це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що отримали залізничне сполучення, якого на той час не було в Бердичеві, з центральною Росією. Великі єврейські фірми переносять свою діяльність в інші міста, переважно в Одесу, зростає бідність основної маси євреїв міста.

У 1861 році в Росії відмінено кріпацтво, а через два роки на Правобережній Україні вибухає чергове польське повстання. В ньому знову бере активну участь бердичівська шляхта. Місцевими патріотами організовано загін із декількох сотень добровольців під командуванням вісімдесятирічного Платона Крижанівського. До повстанців також приєднався загін із семи десятків озброєних кіннотників, яких привели Владислав Падлевський та Леон Чеконський. В одному з рапортів начальника Бердичівської повітової поліції Н. Кафтарьова з'являється повідомляється про те, що в місті розповсюджується прокламація російської організації "Земля і Воля", в якій її члени закликають жителів міста підтримати польське повстання. Але повстання зазнає поразки, в Бердичеві покарано за збройні сутички 154 чоловіка. Серед тих, кого стратили, був прапорщик Петро Хайновський, який залишив військову службу і зі зброєю в руках перейшов на бік повсталих (розстріляний разом з керівниками повстання 22 травня 1863 року). Владислава Падлевського також було заарештовано і 9 листопада 1863 року розстріляно в Києві. Приймав участь у повстанні і один з непрямих нащадків Януша Тишкевича, Артур Тишкевич. Його також засудили, він пробув на засланні 20 років і повернувся до Бердичева лише після амністії.

Як відповідь на польське повстання, царизм посилює політику русифікації та намагається послабити вплив польської культурної традиції на українських землях. 1866 року в Бердичів з військовим загоном прибуває київський, подільський і волинський генерал-губернатор і командувач військами Київського військового округу Олександр Павлович Безак. Приводом для його приїзду стало вбивство невідомими злочинцями настоятеля о. Салезія Мартусевича у власній келії. Ця подія стає однією із офіційних причин закриття монастиря Босих кармелітів. У доповіді міністру внутрішніх справ Олександр Безак вказує: "Особый вред этого монастыря в политическом отношении доказывается следующими сведениями: в 1861 г. в нем были совершены 3 раза политические манифестации". Також Олександр Безак забороняє друк бердичівських календарів на польській мові.

Приміщення монастиря, земельні володіння та промислові підприємства, що належали монастирю, були конфісковані. В конфіскованих приміщеннях розмістили управління повітової поліції та сирітський суд. Будинок друкарні передали міській поліції, флігелі перетворили в конюшні пожежників, а башту – в пожежну вежу. В розпорядженні духовенства залишився лише верхній храм і друга башта. Нижній храм було занедбано. Одна з власниць Бердичева та представниця відомого роду Марія Тишкевич (в дівоцтві Радзивілл) у 1867 році порушує клопотання перед генерал-губернатором щодо вжиття заходів "чтобы родовой склеп не мог служить притоном для злоумышленников". Як результат, підземелля і склепи було засипано землею, а вікна і двері закладено цеглою.

Вже від 1867 року декілька монастирських приміщень займають міські та повітові присутні місця. Частина корпусів передана у розпорядження Київського учбового округу нібито для подальшого пристосування під міське училище. Парафіяльні магазинчики, які призначались виключно для торгівлі свічками та предметами релігійного культу, були передані в оренду євреям-крамарям. На 1883 рік у приміщенням колишнього замку знаходилися: повітове поліцейське управління; казначейства міської думи та поліцейського управління; арештантські камери та відділення пожежної команди. Решта будівель винаймалися. Але сама фортеця приходила у запустіння, її стіни з-за відсутності належного догляду поступово руйнували. В такому занедбаному стані католицька святиня залишалась практично до 1917 року.


* * *

Працівники залізничного вокзалу міста Бердичева.
Фотографія кінця XIX ст.

Працівники залізничного вокзалу.
Кінець XIX ст.

Відміна кріпосного права у 1861 році дала поштовх для подальшого зростання промисловості і в Бердичеві. Цьому також сприяло будівництво залізниць, що в 1870 році зв'язали місто з Козятином і тоді ж засновано залізничну станцію у Бердичеві. На східній околиці Бердичева у 1974 році з'являється будівля залізничного вокзалу. У 1876 році залізничну лінію подовжено до Старого Кривина (нині село Славутського району Хмельницької області), лінія стала складовою частиною Південно-Західних залізничних шляхів. 27 травня 1876 року на Бердичівському відгалуженні від залізничної магістралі Київ-Балта відкрито рух залізничних потягів. На урочисте відкриття руху в Бердичів прибув тогочасний начальник служби експлуатації Управління казенної Одеської залізниці граф Сергій Юлійович Вітте – в майбутньому міністр шляхів сполучення та міністр фінансів Російської імперії, улюбленець царя Олександра III.

Враховуючи торговельне значення Бердичева, у 1869 році через місто проклали найдовшу у світі комерційну міжнародну трансконтинентальну лінію Англо-Індійського телеграфу ("Індійський телеграф"). Після поразки у Кримській війні 1853-1856 рр. Росія вимушена була погодитись на прокладання через її територію цієї телеграфної лінії, що зв’язувала Лондон з Калькуттою. Лінія проходила по трасі Бомбей-Калькутта-Карачі-Бушир-Тегеран-Єреван-Тифліс-Сухумі-Керч-Одеса-Бердичів-Житомир-Варшава-Берлін-Лондон. Будівництвом лінії керували підприємці відомої фірми "Сіменс і Гальське" ("Siemens & Halske"). Стовпи були як дерев'яні, так і чавунні чорного кольору. Урочисте відкриття відбулось у 1870 році: 12 квітня з Лондона до Калькутти по телеграфу був переданий текст державного гімну "Боже, бережи королеву" і табель зарплати майбутніх телеграфістів. Швидкість передачі повідомлення була на ті часи приголомшлива: сеанс зв’язку зайняв 28 хвилин.

Король Георг V викупив землю навколо кожного стовпа телеграфу, ця територія до Жовтневої революції 1917 року вважалася власністю Великобританії. Після революції більшовики націоналізували телеграфну лінію, що проходила по території Росії, а в 1922 році продовжена концесія з англійцями по спільній експлуатації телеграфу, який успішно діяв до 1931 року.

Через Бердичів лінія проходила з заходу на схід по вулиці Білопільській (нині це вулиця Карла Лібкнехта), оминаючи з південної сторони село Семенівку. До сьогодні зберігся будинок по вул. Луппова (на той час – вулиця Грецька, а після Жовтневої революції – Комінтерна), побудований одночасно з лінією. У цьому будинку розташувався пункт телеграфу. Загалом робота на Англо-Індійському телеграфі була престижною, працівники мали добру заробітну плату та носили спеціальну форму. Лінія використовувалась і для місцевого зв’язку.

Телеграми, згідно з діючими на той час правилами, приймались російською, французькою та німецькою мовами. Незважаючи на високі тарифні розцінки, попит на телеграфний зв’язок зростав, особливо в ділових колах. Плата за цю послугу залежала від кількості слів у телеграмі, відстані, на яку вона передавалась. Тодішніми правилами зазначалось, що максимальна довжина слова має бути до семи складів, якщо ж воно було більше, то надлишок вважався за окреме слово. Телеграму за вимогою відправника можна було зупинити, причому безкоштовно. За термінову телеграму бралась плата в потрійному розмірі. Кожне слово звичайної телеграми, яка відправлялась у Францію, коштувало 14 коп., у Туреччину — 24 коп., у Німеччину — 10 коп., а у межах європейської частини Російської імперії — 5 коп.

Вже у 1881 році бердичівським міським телеграфом прийнято для відправлення в різні кінці Росії 264 адміністративних телеграм (або як їх тоді називали – депеші), 9271 комерційна телеграма, 5 газетних і 13653 інших повідомлень. З міжнародних кореспонденцій з іноземними державами відправлено 1 адміністративну, 1358 комерційних і 1328 інших телеграм, а отримано 1 адміністративну, 1415 комерційних і 930 приватних телеграм.

Цього ж року через Бердичівську станцію пройшло для відправлення далі 198 158 депеш. Всіх же депеш, рахуючи і безкоштовних телеграфного відомства, пройшло 257 237 одиниць, і отримано за відправлені у межах Імперії 16 045 руб. 63 коп., а за кордон – 2 945 руб. 13 коп. За допомогою Англо-Індійського телеграфу підтримували зв'язок між собою 34 країни світу. Росія отримувала 16% прибутку від роботи даної лінії.

З лінією Англо-Індійського телеграфу пов’язана одна цікава історія: наприкінці XIX ст. старі телеграфні стовпи, що демонтувались з лінії телеграфу у зв'язку зі старінням та непридатністю до подальшого використання, один спритний ділок на ймення Кривошеєв використовував для ремонту мосту через ріку Гнилоп'ять. Його працівники вбивали стовпи у гниле дно ріки замість використання для цього товстих паль. Так що цілком можливо, що окремі дерев'яні палі, які тепер можна бачити біля греблі, є тими телеграфними опорами, які встановлювали на лінії понад 140 років тому.

У 1872 році в Бердичеві налічувалося 25 заводів і фабрик. Це невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. В цей період в місті виникають підприємства, що стануть економічною основою Бердичева впродовж наступних ста і більше років. Так, ще 1861 року чеський колоніст Станіслав Еммануїлович Чеп (Stanislav Čep) купує в Бердичеві ділянку землі по вулиці Білопільській (нині вулиця Карла Лібкнехта) та засновує пивоварний завод, відомий нині на всю Україну як ВАТ "Бердичівський пивоварний завод". На цей час в місті вже працювало три невеликих пивзаводи. Станіслав Чеп не лише зводить цехи заводу, а й будує артезіанську свердловину, проби води якої обіцяли якісне пиво. Також для потреб заводу поруч вирощувався хміль.

У 1875 році засновано один з найбільших на Україні шкіряний завод, власником якого був магнат з Варшави Карл Ян Шленкер (1839-1900). Бердичівський завод приносить значні прибутки, з роками стає одним з найбільш значимих у Київській губернії. Так, продукція заводу покривала п'яту частину потреб у шкіряних виробах всієї армії Росії. У роки Першої світової війни (1914) чоботи і ремені для солдат і офіцерів цілими залізничними потягами відвантажувалися саме з Бердичева. Надзвичайно швидко розбагатілий фабрикант поступово стає щедрим благодійником і меценатом: він створює на підприємствах систему пенсійного забезпечення трудящих, лікарняну касу, засновує у 1880 році трирічну ремісничу школу для дітей робітників заводу. Всім, хто працював на заводі понад 5 років, надаються акції підприємства. Все це сприяло високому авторитетові фірми і приваблювало до неї висококваліфікованих фахівців. Багато уваги приділяє Карл Шленкер і громадській роботі – він стає членом торговельного суду, головою каси промисловців і кредитної спілки, очолює раду Музею промислу і сільського господарства, пристрасно опікується польським мистецтвом. Громадські і свої господарські справи Карл виконував сумлінно, ретельно, з невичерпною енергією.

У 1874 році в Бердичеві на Юридиці (нині вул. Дзержинського) колезьким секретарем В.Е. Каменським створюється майстерня з ремонту і виготовлення сільськогосподарського реманенту з чисельністю працюючих у 17 чоловік та річним об’ємом виробництва 12 тис. руб. Майстерню Каменського обладнали трьома ковальськими горнами та 11 різноманітними станками, що приводились у дію вручну. Через деякий час в майстерні вже працювало 177 працівників, які випускали продукції на суму біля 300 тис. руб. в рік.

Однак майстерня Каменського не проіснувала довго — через деякий час в Бердичеві з'явилось більш потужне підприємство, конкурувати з яким було складно. Ним став механічний та чавуноливарний завод Леопольда Казимировича Плахецького, заснований у 1880 році в безпосередній близькості від залізничного вокзалу на Торговій площі. Це місце на той час мало назву "рогатка" – тут від Білопільської вулиці йшло відгалуження в бік села Семенівка (сьогодні це вулиця Шелушкова). За порівняно короткий термін Леопольд Плахецький скуповує у бердичівських міщан землі на обраному ним місці загальною площею 3730 кв. сажень разом з будівлями, що там знаходились. Тут він розміщує виробничі цехи та дільниці. На початку кількість робітників становила 30 чоловік, річний обсяг виробництва – 50 тис. руб. Завод був оснащений вагранкою (невеликою шахтною піччю, що служить для переплавки чавуна), чотирма ковальськими горнами, сімома станками і паровою машиною потужністю 8 кінських сил. В перші роки свого існування завод ремонтував сільськогосподарський реманент, а згодом виготовляв плуги, сіялки та віялки.

Завод "Прогрес".

Завод "Прогрес".

Незабаром Леопольд Плахецький запрошує в компаньйони купця Івана Михайловича Доберського, і підприємство діє під назвою "Механічний і чавуноливарний завод Плахецького і Доберського". Масштаби виробництва заводу Плахецького і Доберського постійно розширювались, і до 1892 р. завод вже був оснащений двома локомобілями загальною потужністю 16 к. с., двома вагранками, шістьма ковальськими горнами, діяло 17 різноманітних станків та два вентилятора.

У 1890-х роках в Росії спостерігався значний промисловий підйом, що привів до росту акціонерних та пайових товариств. Передбачаючи додаткові вигоди від реорганізації заводу в товариство на паях, Леопольд Плахецький, Іван Доберський та Микола Барсуков, що приєднався до них, у вересні 1895 р. направили в департамент торгівлі і мануфактур міністерства торгівлі і промисловості Російської імперії прохання про затвердження проекту уставу "Товарищества машиностроительного завода "Прогресс". 29 червня 1896 року Російський імператор Микола II цей проект затвердив і на його основі в Бердичеві створюється "Общество машиностроительного завода "Прогресс" з основним капіталом 350 тис. руб. Випущено пакет акцій у кількості 1400 штук номіналом 350 руб. кожна.

У 1896 році завод значно розширює свої виробничі потужності за рахунок будівництва нових корпусів, спорудження механічної майстерні з гальоркою площею 864 кв. м., кузні, чавуноливарного цеху з сушарками і вагранками, модельного і міднокотельного відділення і т. д. У 1900 році введено в дію механічний цех, а 1903 року був здійснений повний перехід підприємства на випуск обладнання для цукрових і рафінадних заводів. Замовників було вдосталь: цукрова промисловість займала провідне місце в економіці країни, лише на Бердичівщині діяло 14 пісочних та 2 рафінадних цукроварні. Значної кількості сучасного обладнання потребувало й супутнє цукроварінню горілчане виробництво. У Бердичівській окрузі знаходилась значна кількість великих і малих ґуралень (спиртових заводів). Андрушівська, Червонецька, Немиринська та більше 20 їхніх філій виборювали право на розміщення своїх замовлень.

На початку XX ст. на зміну колишнім власникам заводу "Прогрес" приходять нові, переважно іноземці. Директором-розпорядником товариства стає швейцарець Ф.Г. Єнні. Директорами правління обираються Г.Г. Єнні і П.І. Гомола. В подальшому майже весь основний капітал товариства переходить до рук швейцарців Єнні.

Наприкінці XIX ст. пожежі в Бердичеві стали звичним явищем. Їх пік припадає на 1870-1880-і роки. Наприклад, у 1871 році полум’я знищило шкірзавод купців Заскінда та Капніка, у 1875 р. – 13 міських житлових будинків, у 1877 р. – 17 будинків та тютюнову фабрику Йолека та Лінцеця, у 1879 р. – 16 будинків, у 1880 р. – цукеркову фабрику, у 1887 р. – пивоварний завод Шенберга. І це далеко не повний перелік пожеж. У 1872 році в Бердичеві створюється державна пожежна команда (до цього діяла пожежна команда, фінансована власниками міста), але ані вона, ані запобіжні заходи не давали відчутних результатів.

Сцена з пожежі в цирку Бердичева.
Гравюра М.Є. Андріоллі.

Пожежа в цирку.
Гравюра.

Тут слід згадати про одну подію, яка отримала значний резонанс не лише в місті, але й країні: 1 січня 1883 року о 10 годині вечора в новозбудованому зимовому цирку (його директорами були італієць Джувані Діонісіо Ферроні та прусський підданий Іван Хютгенс), проходила новорічна вистава під назвою "Страшний суд". На виставу прийшло близько 520 чоловік, переважно заможних бердичівлян та численних гостей міста, які приїхали з сусідніх волостей та повітів. Цирк розташувався по вулиці Махнівській (сьогодні вулиця Свердлова) навпроти Театральної площі. Власники цирку відкрили його з порушеннями правил пожежної безпеки: усі двері приміщення відкривались всередину, а під час самої вистави один з запасних виходів був закритий на замок, інший забитий цвяхами. Під час вистави сталася пожежа – вогонь швидко поширився на все приміщення цирку, яке вмить наповнилося димом. З панічним криком глядачі кинулися до дверей. Одні напирали на інших, стараючись вирватися на двір, та пасткою для всіх стали двері. Ззовні дим від пожежі приховав великий туман, а вогонь бушував усередині цирку. За 10-15 хвилин цирк згорів дощенту, загинула 301 людина, частині вдалося врятуватись.

Причиною загорання стало недбале поводження з гасом, який використовувався для ламп освітлення – вірогідно, хтось з персоналу цирку залишив лампу з гасом, від якої спершу загорілися внутрішні приміщення цирку, а потім вогонь перейшов на все приміщення. За іншою версією (вона поширилась в місцевій пресі) під час вистави перед виїздом на арену з руки артиста – "демона на коні" – впав факел у відкриту бочку з гасом, і спалахнуло велике полум'я.

Сцена з пожежі в цирку Бердичева.
Гравюра.

Пожежа в цирку.
Гравюра.

Пожежники прибули на місце трагедії лише вранці наступного дня, коли вже все згоріло. Відразу після трагедії в Бердичеві був створений Комітет суспільної допомоги постраждалим під час пожежі. Під егідою комітету здійснювався розбір трупів родичами з місця трагедії та поховання невпізнаних. Всі зібрані залишки одежі, кістки та інші речі вивезли за межі міста та спалили. Згарище обсипали 118 пудами негашеного вапна. Згодом навколо місця катастрофи звели огорожу.

Загиблих упізнавали по різним прикрасам і коштовностям, іншим уцілілим у вогні особистим предметам. А невпізнані трупи поховали на міському кладовищі по вулиці Пушкінській в двох загальних могилах. Навколо них поставили дерев'яну огорожу та встановили пам'ятник у вигляді великого кам’яного хреста на постаменті. На пам'ятнику зробили напис: "НЕОПОЗНАННЫМЪ ЖЕРТВАМЪ ПОЖАРА ЦИРКА 1 го Генваря 1883 года".

За 20 років після цієї страшної події – у 1904 – на місці згорілого цирку зводиться новий цегляний двоповерховий будинок (нині вул. Свердлова, 28/1), в якому розміщується лікарня Червоного Хреста. З 1944 року і до сьогодні це приміщення використовує вузол зв’язку – місцеві підрозділи ПАТ "Укртелеком" та УДППЗ "Укрпошта".

Комітет суспільної допомоги крім поховання організував також допомогу вцілілим жертвам пожежі. Для цього організували збір коштів – пожертвувань від жителів міста та округи, страхових товариств, торгових домів. Всього зібрали 32 164 рубля. Навіть від імені російського імператора Олександра III надійшло 4 000 рублів. Кошти використовувались на медичну допомогу, закупівлю необхідних ліків. Надали допомогу і трупі цирку. Остання, в кількості 27 чоловік, втратила абсолютно все майно і за кошти комітету відправлена на батьківщину. Квитки на пасажирський потяг їм пожертвувала Південно-Західна залізниця.

Пам'ятник на братській могилі загиблим у пожежі 1883 року.
На пам'ятнику зроблено напис: "НЕОПОЗНАННЫМЪ ЖЕРТВАМЪ ПОЖАРА ЦИРКА 1 го Генваря 1883 года". Загальноміське кладовище по вулиці Пушкіна.
Фото 2007 р.

Пам'ятник на братській могилі
загиблим у пожежі 1883 року.

Хоч будівля зимового цирку і згоріла, але цирк в Бердичеві все ж був. Цирк літнього типу був розташований по вулиці Нікольській (нині вул. Шевченка, на цьому місці сьогодні розташована станція швидкої допомоги). Цирк функціонував тільки в теплі пори року, міг розмістити біля 400 чоловік. Хазяїн цирку Калашников і його діти володіли цирковим мистецтвом. Тут виступали ілюзіоністи, повітряні акробати, наїзниця, клоуни. В другому відділенні завжди відбувались змагання з французької боротьби (зі споминів жителів міста відома боротьба місцевого борця Терещенка з негром). В Бердичівському цирку виступав знаменитий російський богатир-силач Іван Піддубний, а також знаменитий російський дресирувальник коней Труц зі своєю трупою. Двічі тут виступав талановитий артист цирку Анатолій Леонідович Дуров. Під час перших відвідин міста він проїхав від залізничного вокзалу до цирку на візку, запряженому свинею, що викликало неабияке захоплення серед бердичівлян, які опинились в цей час на Білопільській вулиці. Вдруге він виступав перед учнями міста у буремному 1918 році.

Якщо в ряді міст Росії міські кінно-залізничні дороги (конки) діяли вже в середині XIX століття, то в Бердичеві конка з'явилась лише у 1892 році. Ця необхідна для жителів міста справа гальмувалась неузгодженістю власників Бердичева та їх небажанням домовлятися. Справа в тому, що в останній чверті XIX ст. Бердичів все ще залишався власницьким містом. Однією частиною володіли купці брати Рукавішнікови (рос. Рукавишниковы), дві частини належали спадкоємцям швейцарського купця Єнні, а три частини — графу Михайлу Тишкевичу, який одружився на графині Марії Радзивілл, причому п’ять останніх частин перебували в опіці. Міська залізниця повинна була проходити по центральній вулиці Бердичева — Білопільській. Але так як місто було розділене на 6 частин, власники не могли досягти домовленостей щодо грошей, витрат на будівництво, розподілу прибутку.

Лише у 1879 році "с одобрения Бердичевской Дворянской опеки, между владельцами города и предпринимателями, — купцом Павлом Сучковым и Инженерами Александром Гилевичем и Фаддеем Селицким заключен договор. В силу этого договора названным лицам предоставляется исключительное право на сооружение конно-железных дорог, для пассажирского и товарного движений, в таких направлениях, какие эти лица найдут для себя удобными и выгодными сроком на 48 лет, с дозволением бесплатного пользования для устройства путей песком и землёй из принадлежащих владельцам города угодий. Платить указанные лица в пользу владельцев города первые пять лет должны — по 500 рублей, следующие пять лет — по 750 рублей, и в остальное время до окончания срока — 1000 рублей ежегодно. Установить плату за проезд – не выше 10 копеек для 1-го класса, и 5 копеек для 2-го, за провоз груза от 1 до 1/2 копеек с пуда".

Конка на Білопільській вулиці. На задньому плані - будинок чоловічого 7-класного комерційного училища ім. О.Пушкіна. Нині в цьому будинку знаходиться педагогічний коледж.
Фото початку XX століття.

Конка на Білопільській вулиці.

21 грудня 1890 року було відіслано прохання в Петербург про відкриття кінно-залізничної дороги в Бердичеві, з додаванням плану шляхів, кошторису на будівництво, але сенатор Плеве відмовив, оскільки залишився невдоволений недоліками в кошторисі, поганими планами, на яких не були вказані зупинки конки, місця, де екіпажі повинні були розминатися. 19 червня 1891 року план був відісланий з виправленнями та усуненими недоліками і статс-секретар Петро Дурново дозволив будівництво. Рейки для шляху вирішили придбати в Одесі, але половина рейон надійшла бракованими, прийшлося чекати заміни. Навесні 1892 року розпочалися будівельні роботи, рух конки відкрили 5 серпня 1892 року. Єдина лінія пролягала від залізничного вокзалу вулицями Білопільською до монастиря кармелітів і закінчувалася неподалік монастирської арки. Ширина колії становила 1000 мм (метрова колія). На лінії протяжністю 3 км працювали 6 однокінних вагонів, вартість проїзду складала 5 копійок. Того ж року з'являється "Инструкція кучерам Бердичевской городской железной дороги", де серед іншого також визначено час знаходження кучера на службі: "Рабочий день кучера продолжается с шести часов утра до окончания движения".

Однак не пройшло і десяти років, як кінно-залізнична дорога в Бердичеві була визнана "печальным наследием прошлого". Так писала у 1901 році газета "Киевлянин", критикуючи володільницьку економію в місті, що ігнорувала насущні інтереси населення. Дісталось і адміністрації конки, яка стягувала за проїзд в окремі частини міста плату, що перевищувала звичайну: "Чтобы придать этому законный вид и толк, средние две скамьи в каждом вагоне были обиты красной клеёнкой и названы I-классом с платой по 8 коп., в отличие от двух крайних скамеек с платой по 5 коп".

Періодично виникали суперечки з правлінням Південно-Західних залізниць: вони то дозволяли, щоб конка підходила до двох бердичівських вокзалів — Південно-Західної залізниці і Житомирського під’їзного шляху, — то не дозволяли.

Конка постійно змінювала власників. До 1898 року вона належала купцю Мойсею Івановичу Зайцеву, що проживав у Києві. У 1898 році було організовано Бельгійське анонімне (акціонерне) товариство під назвою "Бердичевские трамваи" (Tramways de Berditcheff, societe anonyme a Bruxelles) Гергердта і Лауреля. У 1905 році конка від акціонерного товариства перейшла у власність бельгійського банкіра Емпена. Пізніше, 1913 року, планувалося розпочати електрифікацію лінії, однак цим планам завадила війна, лінію електрифіковано так і не було. Остаточно бердичівську конку закрили у 1921 році. Частину кінно-залізничної колії розібрали, а частина так і залишилась лежати під товстим шаром бруківки та асфальту.

Табличка з таксою проїзду фаетоном.
Експонат Музею історії міста Бердичева.

Такса проїзду фаетоном.

Також перевезення пасажирів по місту та найближчих населених пунктів виконували візники, які після ліквідації конки і до появи в Бердичеві перших автобусів (1927-1928 рр.) були основним видом транспорту в місті. Візники обслуговували частину міського населення, приїжджих в місто по торговельним та іншим питанням, транзитних пасажирів. Вони перевозили пасажирів в фаетонах, зустрічались також легкі чотири- та двоколісні брички та лінійки, були в місті і карети.

Бердичів розвивається. Влада міста розуміла, що для успішного розвитку торгівельного бізнесу необхідно мати можливість оперативно обмінюватися інформацією, і телефонний зв'язок підходив для цього якнайкраще, на той час телефонна станція у Києві діяла вже чотири роки. Далі приведемо матеріали відомого дослідника історії Бердичівщини Володимира Ружицького (1925-1996), який дослідив та детально описав появу перших телефонів у Бердичеві: враховуючи потреби, восени 1890 року за наказом начальника міської управи зазначене питання обговорювалося на засіданні міської думи. Місцеві комерсанти, запрошені на засідання, казали: "Діди наші обходились без телефону – і ми проживемо". Але на тому засіданні все ж було прийнято рішення про будівництво телефонної станції, гроші на яку виділили все ті ж комерсанти.

Вже у 1891 році в Бердичеві з'являється телефон: у двоповерховому будинку на розі вулиць Махнівської та Училищної, де розміщена кінна пошта, на другому поверсі відкривається телефонно-телеграфна станція на 100 абонентів (перший поверх займала поштова контора). Загальна довжина абонентських ліній становила 12 верст (12,8 км). Першими абонентами стали міська дума, присяжний повірений Кніпович, поліцейська дільниця Пархоменка, банки Мойсея Арона Трахтенберга, Шоеля Краковського, друкарні Якова Шефтеля, Хаїма Кагана і Лейби Сіроока, книжкові лавки братів Роммів, хазяїн пивоварні Станіслав Чеп, власник "срібної фабрики" Заходер, ресторани "Жан", "Северный", "Європа", парк відпочинку "Ельдорадо".

Але абонентів на всю ємність телефонної станції, окрім офіційних установ, не знаходилось. Місцеві підприємці збунтувалися проти проведення телефону в їхні будинки. Для вирішення цієї проблеми начальник міської управи призначив уповноваженим по телефонних справах чиновника з особливих доручень Арона Еріха. До відкриття нової станції він навербував до сотні абонентів. Разом з тим випустили книжечку – їх алфавітний перелік.

Лікарні та аптеки, навіть пожежні частини від телефонів відмовились. Кажуть, довго не хотів проводити телефон власник міського театру, лікар-терапевт і підприємець Давид Шеренцис: "З театром і так грішу перед Богом, а тут – нова спокуса!". Відомі в той час лікар Баумгольц та аптекар Доманський одночасно заявили: "Кому припече, то і без телефону до нас дорогу знайде". Навіть знаменитий боєць з вогненною стихією, бравий брандмейстер Іван Львович Змієвський казав, що у нього живий телефон на каланчі, який усе бачить і все чує.

Для порівняння вкажемо, що у 1900 році у Житомирі було 104 телефонних абоненти (перша телефонна станція там з'явилась на рік раніше бердичівської - у березні 1890 року). А загалом же в Російській імперії на той час нараховувалося 87 телефонізованих міст.

З роками популярність телефонного зв'язку серед жителів міста зростає і ємність телефонної станції збільшується. У 1913 році телефонна станція вже обслуговує більше 200 абонентів, при конторі також діє Ощадна каса.

Службовці бердичівської тюрми перед головним входом.

Службовці міської тюрми
перед головним входом.

В останній чверті XIX ст. в Росії проводиться реформа місць позбавлення волі – тюремної системи. У відповідності з нею впродовж 1891-1892 рр. в Бердичеві поряд з залізничним вокзалом будують приміщення нової тюрми загального типу, що підпорядковується губернській тюремній інспекції. До цього в Бердичеві вже діяла установа, збудована за часів імператриці Катерини ІІ, що виконувала функції пересильної тюрми. Вже в післяреволюційний час бердичівська тюрма отримає назву ДОПР – "дом принудительных работ". Сьогодні в її стінах розміщена виправна колонія №70.

У вересні 1895 року Першим товариством під’їзних шляхів розпочинається будівництво вузькоколійної лінії Бердичів-Житомир (т. зв. Житомирський під’їзний шлях), у 1896 році її вводять у дію (на широку колію її перешили у 1914 році). Цікаво, що залізничний шлях від Бердичева до Житомира має зигзагоподібну форму з вигином в декілька кілометрів та двічі перетинає однойменний автошлях. Пояснюється все просто: землевласник Федір Корнілов, якому належали землі на околиці Бердичева та в сусідніх Гришківцях, не бажав, щоб через його володіння проходила "чавунка" (рос. чугунка – так в просторіччі в той час йменували залізницю). Тому, маючи прихильність царя Миколи II, він настояв, щоб залізниця обійшла його володіння стороною. Довжина залізничного шляху Бердичів-Житомир становила 53 км. Рухомий склад залізниці налічував 12-18 пасажирських вагонів II, III, IV класів з 20-28 місцями кожен. Товарні вагони мали вантажопідйомність 6,5 т, платформи – 8 т.

До 1898 року у Бердичеві не існувало єдиної мережі водопостачання. В районі залізничної станції діяв залізничний водопровід з власною водонапірною баштою, а шкіряний завод Шленкера забезпечувала водою бурова свердловина (бурова криниця) потужністю 50 000 відер води на добу (відро — дометрична одиниця міри об'єму, яка дорівнює 12,3 літра, що складає за об'ємом одну сорокову частину бочки). Усе населення Бердичева користувалось водою з річки Гнилоп'ять через посередництво цілої організації водовозів та водоносів (всього біля 200 чоловік, переважно євреїв), які поділили місто між собою. Кожен з них мав свій район, куди привозив воду. Якщо в якийсь будинок домовлено возити воду одному водовозу, то брати воду від іншого водовоза (в разі відсутності першого) заборонялось, інакше будинок ризикував залишитись без води в покарання на декілька днів. По суботам та єврейським святам вода не доставлялась, і при потребі доводилось наймати інших людей для доставляння води.

Для наповнення бочок водою поряд з мостом через Гнилоп'ять влаштували дві водокачки, та водовози не любили користуватись ними. Вони воліли брати воду прямо з річки, заїжджаючи туди возами з бочками. Також на Маріїнській вулиці (нині вулиця Горького) був влаштований громадський колодязь, з якого водовози постачали воду всім бажаючим вартістю по 1 копійці за відро. Але за великої кількості чистої води, він не завжди був доступним – не маючи огорожі, в колодязь часто потрапляли коні, корови, собаки, а іноді і п’яні люди. Цікаво, що крім плати за воду водовози та водоноси щоп'ятниці отримували також 1-2 пляшки горілки.

У жовтні 1898 року в місті з'являється водогін, який побудувало акціонерне товариство "Общество Бердичевского Водоснабжения". Початкове обладнання водогону складалося з 4-х артезіанських свердловин глибиною 130-140 футів, що були розміщені в одному водоносному шарі, потужністю 800 відер води за годину. Ще одна із свердловин була зачинена одразу, так як водоноси, не задоволені втратою клієнтів, вкинули до неї шматок залізного валу. Свердловини обладнали штанговими насосами, що збільшувало подачу води до 2-2,5 тис. відер за годину. По території міста проклали 18 верст магістралі, встановили 50 пожежних кранів та 50 засувок, 7 водорозбірних будок. В цей же час в центрі міста на Соборній площі будується водонапірна башта (вона стане своєрідним символом Бердичева), яку приєднали до магістралі. Бердичівський водопровід за обладнанням, якістю води та економністю роботи вважався найкращим у краї.

У 1899 році Бердичівська управа отримала дозвіл київського губернатора з питання облаштування у Бердичеві електроосвітлення. Вже через рік – у 1900 – концесіонером зведена перша міська електростанція. Так центральні вулиці міста, житла заможних бердичівлян отримують світло, а підприємства – електроенергію.

Робочий день на підприємствах Бердичева тривав 12-13 годин. Широко застосовувалася праця жінок і дітей. Так, на бердичівській тютюновій фабриці 1901 року із 108 робітників 38 становили підлітки. Це було вигідно власникам, оскільки чорноробу-чоловіку платили в день 60 коп., жінці — 40 коп., підлітку — ще менше. Великим лихом для трудящого люду стало безробіття. Наприкінці 80-х років XIX ст. під час економічного застою багато підприємств закрили. 1500 робітників залишилося зовсім без роботи, було закрито ряд фабрик, заводів, 6 тис. ремісників не мали сталого заробітку. Навіть губернська газета "Волинь", що видавалась у Житомирі, у 1904 році змушена була визнати: "Населення Бердичева перебуває в надзвичайно тяжкому економічному становищі. Безробіття охопило більшу його частину".

Тяжкі умови праці, безробіття стали причиною частих робітничих виступів. 19 січня 1887 року в місті відбулася велика демонстрація трудящих під лозунгом "Хліба й роботи!". Місцева поліція розігнала її. 1898 року два тижні страйкували робітники цегельних заводів, які вимагали підвищення заробітної плати й добилися часткової перемоги. Часто відбувалися робітничі страйки в 1901 році і в наступні роки.

1901 року у Бердичеві відбулася сільськогосподарська і ремісничо-промислова виставка, 15 серпня опівдні настоятель Успенського собору о. Андрієвський відслужив молебень, на якому були присутні київський губернатор Ф.Ф. Трєпов з дружиною, голова Київського сільськогосподарського товариства князь М.В. Рєпнін та інші урядовці. У бердичівській виставці взяли участь 286 експонентів. Після закриття виставки 214 експонатів були удостоєні почесних дипломів та медалей. Виставка засвідчила, що місто продовжує зберігати певне торгове і промислове значення, однак основна частина капіталів була вже спрямована на вирощування цукрових буряків і виробництво цукру. 9 цукрових заводів Бердичівського повіту виробляли цукру у 20 разів більше, ніж потрібно було для задоволення потреб місцевого ринку.

На цьому фоні у 1900-1906 рр. у Бердичеві з'являються пісочний і рафінадний цукрові заводи. Першим у вересні 1900 року будується цукровий завод, засновником та першим власником якого стає землевласник Федір Корнілов (це ім'я нині носить цілий мікрорайон міста – Корніловка, що зріс на колишніх землях землевласника). Другим з'являється рафінадний завод, який збудували впродовж 1906 року та ввели у дію в лютому місяці наступного 1907 року. Для забезпечення цукрового заводу сировиною (цукровим буряком) впродовж 1903-1907 рр. від заводу до сусіднього селища Червоне (сьогодні Андрушівський район) будується вузькоколійна залізниця Бердичів–Червоний Пост–Польовий Тік–Червоне–Кодня (загальна довжина лінії становила 50 км, проіснувала до 2001 року). Одночасно Південним товариством під’їзних шляхів будується гілка вузькоколійної залізниці Бердичів–Бродецьке–Холоневська (проіснувала до середини 1960-х років). Крім перевезення вантажів ця гілка забезпечує і пасажирські перевезення. Для цього поряд з існуючим залізничним вокзалом (широкої колії) у 1905 році будується невеликий вокзал для пасажирів вузькоколійки (будівля частково збереглась і сьогодні).

Через деякий час цукровий та рафінадний заводи переходять у власність Товариства Федорівських цукрових заводів, правління якого знаходилось у Москві (до складу правління входили А.Л. Форштетер, А.І. Ценкер та С.А. Єрін). У наступні десятиліття, особливо у радянський період, ці заводи поряд з машинобудівними заводами стають основою промисловості Бердичева.

Відносна доля єврейського населення в Бердичеві наприкінці XIX ст. досягає свого максимуму. У 1884 році Бердичів нараховував 77823 жителя, з них 62366 євреїв (80 %), 10777 православних (13,8 %), 3298 католиків (4,2 %), 339 протестантів і 12 мусульман. Про активне культурне життя єврейської громади свідчать газети на мові ідиш, що виходили в Бердичеві наприкінці ХІХ ст., а саме: 1888 р. – "Найер телеграф" (видавець П. Айзикович); 1892 р. – "Ди библиотек" (видавець Ш. Гуревич); 1896 р. – "Бердичевер илюстрация"; 1898 р. – "Найес Орун Эрец-Исроэл" (видавець І. Фількельштейн); 1908 р. – сатиричний зошит "Дер Котер" (редактор – Яношельський); 1910 р. – щоденна газета "Фолкештиме" (Л. Фріс, А. Кін). А подих тогочасного міського життя передають малюнки та картини сучасників. Так, навесні 1891 року Росію з метою вивчення умов життя східних євреїв для того, щоб написати антисемітський звіт, відвідав Джозеф Пеннел (1860-1926) — американський графік-офортист і літограф, переконаний расист. Пеннел відвідав Бердичів, де зробив представлений поряд малюнок Соборної площі. Та зробити ескіз переповненого ринку в Бердичеві він не зумів, оскільки був заарештований двома поліцейськими за підозрою у військовому шпигунстві. Повернувшись до Лондона, він запропонував свої малюнки декільком журналам. Малюнок під назвою "In The Streets Of Berdicheff" ("На вулицях Бердичева") опублікував журнал "The Illustrated London News". Також декілька малюнків та літографій Бердичева залишив нащадкам білоруський та польський художник Наполеон Орда (1807-1883), серію малюнків створив французький художник-графік Сестро де Лаутрекен.

На початку XX століття Бердичів стає одним з найбільших центрів бундівського та сіоністського рухів (Бунд, ідиш בונדיזם — союз, "Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії" — єврейська соціалістична організація) та сіоністського рухів. Єврейська молодь приймає участь у діяльності і інших політичних партій та організацій, як єврейських, так і загальноросійських. Показовим є такий випадок: в 1906 році в Російській імперії було прийнято закон, що забороняв робітникам на виробництві розмовляти на мові ідиш. У зв'язку з цим в Бердичеві пройшли збори членів Бунду, де приймається резолюція з осудом даного закону. Загалом у зборах прийняли участь біля 7 тис. чоловік.

У 1902 році в місті утворюється соціал-демократична група, яка мала підпільну друкарню. 1 травня 1903 року у Бердичеві вперше відзначають День міжнародної солідарності трудящих. В цей день робітники для участі у демонстрації зібрались біля будинку Російського торгово-промислового банку, що по вулиці Махнівській (нині вулиця Свердлова). О 16 годині учасники демонстрації підняли червоні прапори і пішли колонами по вулиці в напряму до водонапірної башти. Але біля башти демонстрантів розігнав загін поліцейських, які погрожували вогнепальною зброєю. Вже 8-11 серпня того ж року поліція виявила видану соціал-демократичною групою прокламацію "До всіх бердичівських робітників". Листівка закликала пролетарів 12 серпня приєднатися до загального страйку робітників півдня Росії. Під керівництвом групи в місті застрайкувало 1500 чоловік.

В ніч проти 15 березня 1904 року місцевій поліції вдалося виявити підпільну друкарню. Забрали понад два пуди шрифту, близько 2000 примірників різних видань, у т. ч. "Главнейшие резолюции, принятые II съездом РСДРП".

З початком Першої російської революції революційний настрій отримав піднесення і в Бердичеві. Соціал-демократи міста 11 січня 1905 року організували демонстрацію протесту проти кривавої розправи в Петербурзі (розстріл мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 року), майже 200 робітників міста вийшли на вулиці з революційними піснями й гаслами "Геть самодержавство!", "Геть російсько-японську війну!", "8-годинний робочий день!". 17 січня припинили роботу робітники шкірзаводу Шмуля Бурка. На другий день у місті вже страйкувало 2 тис. чоловік. Вранці почалися антиурядові демонстрації, під час яких розповсюджувалися листівки. Поліції вдалося розігнати демонстрантів і заарештувати 50 чоловік.

Вже 8 березня в Староміській синагозі відбувся велелюдний мітинг, а по його закінченні – демонстрація на Соборній площі. На головній вулиці – Білопільській – відбулась ще одна демонстрація. Ось як рапортував про це київський губернатор київському генерал-губернатору: "В 9 ½ часов утра движение усилилось. При этом на углу Николькой и Белопольской улиц собралась толпа евреев, человек двести, и начала кричать "ура", бросая вверх шапки. Тогда бомбардир 3-й батареи Степан Каминский, находившийся на Соборной площади, прискакал сюда на лошади. Толпа стала разбегаться. Мещанин Симха Гутис, 18 лет, дважды выстрелил в Каминского, но не попал. Каминский догнал его на Никольской улице, ударил оголённой шашкой по голове и ранил. Другой еврей, Гершл-Хаим Барац, 17 лет, не давая задержать Гутиса, схватил Каминского за ножны. Оба еврея с помощью подоспевшего патруля были задержаны".

Для наведення порядку на прохання місцевих властей у Бердичів послано додаткові війська. У червні-липні знову розпочались масові страйки: застрайкували працівники на заводі Бурко, 30 червня – на заводі Кобилянського, 1 липня – на паровому млині Плесневича. 17-го в Бердичеві страйкували службовці конки і биндюжники (візники-вантажники, що перевозять вантажі на биндюгах). 19-го страйкували пожежники, які через брандмейстера вимагали підвищення заробітної плати та шанобливого ставлення до себе. В іншому разі, завіряли страйкуючі, вони не будуть виїжджати під час пожежі.

В липні 1905 року застрайкували робітники заводу "Прогрес". Вони вимагали встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітку на 25-30%, скасування надурочних робіт, подвоєння плати за роботу у святкові дні та поліпшення медичного обслуговування. Страйк тривав близько двох тижнів. Адміністрація заводу погодилася задовольнити частину вимог робітників, скоротити робочий день до 10 годин, поліпшити медичну допомогу.

Виступи робітників та демонстрації тривають і в серпні місяці. 17 жовтня 1905 року Російський цар Микола II видає маніфест, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав, розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи — свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань. Наступного дня звістка про це доходить до Бердичева. Стали розповсюджуватися слухи про конституцію. Люди вийшли на вулиці міста, натовп скандував "Да здравствует республика!", потім направився до казначейства, тюрми, арештного будинку. Напад відбили патрулі. В результаті стрільби з вікон та балконів одного городового було вбито з револьвера, другого тяжко поранено двома пострілами. Демонстранти стріляли також в кавалеристів. Останні відповіли вогнем, декілька демонстрантів вбито та поранено. Прибулі козачі сотні розігнали демонстрантів.

У жовтні-грудні місяці в Бердичеві ще декілька раз відбувались стихійні демонстрації, але гострота політичної боротьби поступово затихає, революційний рух спадає.

Завдяки проголошенню у 1905 році свободи совісті в Росії повсюдно реєструються старообрядницькі общини, які свого часу піддавались жорстоким репресіям з боку царського уряду. 12 червня 1907 року в Бердичеві була зареєстрована безпопівська Вознесенська старообрядницька община.

В період з 1898 по 1907 роки в Бердичеві по центру вулиці Білопільській (нині носить назву – Карла Лібкнехта) вздовж конки будується широка алея – бульвар. Алея складалася з 7 окремих бульварів, перший з яких розпочинався на перехресті вулиць Білопільської та Училищної (нині тут розташована загальноосвітня школа №5), а останній закінчувався поряд з пивоварним заводом Станислава Чепа. На бульварах висаджуються каштани, бульвари стають прикрасою міста на наступні десятиліття, місцем відпочинку бердичівлян.

До кінця ХIХ століття на місті колишніх дерев'яних православних церков у Бердичеві були вже збудовані нові кам'яні храми і лише одна Миколаївська церква залишалась в місті останнім дерев'яним храмом. На початку 1902 року прихожани та церковне керівництво Миколаївської церкви підняли питання про необхідність будівництва кам’яної церкви. 24 жовтня 1905 року відбулись установчі збори духівництва для створення Будівельного комітету з будівництва, перше засідання якого пройшло 30 жовтня 1905 року.

Церкву будували три роки. Церква вирішена в стилі пізнього бароко (рококо) з усіма властивими цьому стильовому напряму архітектурно-художніми прийомами і деталями. Характерною для церкви є контрастне фактурне і колірне поєднання лицьової цегли і відлитих бетонних деталей – популярний мотив в архітектурі міста кінця XIX – початку XX ст. 29 і 30 листопада 1908 року у Бердичеві пройшли святкові заходи з нагоди освячення новозбудованого храму. Участь в освяченні храму прийняв Преосвященнійший Павло, єпископ Чагиринський.

Зростала чисельність населення, розширювалося й саме місто. В Бердичеві налічувалося 5815 будинків і 77 тис. чоловік. Але місцева влада недостатньо приділяла уваги впорядкуванню міста. Більшість вулиць не була забрукованою і восени потопала в грязюці. Вечорами ліхтарі горіли тільки в центрі міста. У Бердичеві відсутня каналізація, тому відходи виробництва, сміття, нечистоти скидалися в річку Гнилоп'ять, у якій до того ж вимочували шкіри. Не дивно, що вона перетворилася на джерело інфекційних захворювань. У центрі Бердичева, крім майстерень, розміщалися склади сирих шкір, вовни, риби, миловарні. Влітку повітря до краю наповнювалося смородом.

Вкрай незадовільно розвивалася медицина. Єлизаветинська лікарня, заснована у 1809 році, після 1910 року стала земською. Всього на 1910 рік у місті діяло лише дві лікарні на 168 ліжок та 30 лікарів, переважна більшість яких займалася тоді приватною практикою. У місті діяло 11 аптек. Лікуватися мала можливість лише заможна частина бердичівлян, внаслідок цього часто виникали епідемії, високою була смертність. З метою покращити становище у 1912 році Товариство допомоги бідним євреям розпочинає будівництво пологового притулку по вулиці Данилівській (нині вулиця Фрунзе). Згідно волі благодійниці пані Гальперіної, яка внесла у справу будівництва цього приміщення 9 тис. рублів, двоповерховий пологовий будинок мав бути збудований вже до осені того ж року. Після побудови приміщення головним джерелом надходжень коштів для його діяльності, крім щомісячних внесків співчуваючих та пожертвувань, слугувала т. зв. "кружка" – до кожного будинку, де проживали породіллі, надсилалась кружка, в яку кидали гроші в міру своїх фінансових можливостей. Кружка повинна була нагадувати породіллі, що вона така не одна і ці кошти можуть допомогти таким же жінкам, як і вона. Перед міською думою члени Товариства допомоги навіть підіймали питання про офіційне затвердження "кружки". Та чи вдалося це їм – невідомо. Пізніше будинок належав багатій власниці графині Плеве (під такою назвою його і пам’ятає старше покоління бердичівлян), пологовий будинок у цьому приміщенні відкрили у 1925 році.

На низькому рівні залишається освіта широких верств населення. У 1869 році в Бердичеві відкрили народне училище, у 90-х роках — ще дві парафіяльні школи. Але кошти, що виділяла влада на їх утримання, становили мізерну суму. Так, за кошторисом 1896 року, місцеві власті асигнували на освіту 5 230 крб., а на поліцію — 10 848 крб. 1904 року навчалося лише 1,8 % населення. У 1912 році по вулиці Житомирській на кошти земської управи будується земське двокласне училище, але й воно не могло задовольнити потреб міста в початковій освіті (нині в цьому будинку знаходиться загальноосвітня школа №6 ім. І.В. Житниченка).

Окрім безкоштовних навчальних закладів в місті діяло декілька приватних училищ та чоловічих і жіночих гімназій, які вимагали досить значної плати за навчання. Ще у грудні 1901 року за ініціативи бердичівського купця Зельдовича та за підтримки гласних міської думи Столигво і Розвадовського ініційовано звернення до міського голови, а через нього – до Київського генерал-губернатора з проханням на їхні кошти відкрити в місті комерційне училище на зразок одеського. Такий дозвіл надійшов, майбутньому училищу присвоїли ім'я російського поета Олександра Пушкіна, а особи іудейського віросповідання мали становити не менше 50% від усього числа учнів. З вересня 1908 року училище почало діяти, курс навчання тривав 7 років, у кожному класі здобували освіту до 40 учнів. Водночас, окрім чоловічого, в цьому будинку було відкрите жіноче середнє комерційне училище, а також вечірні торговельні курси. Перший випуск комерційного училища припав на роки Першої світової війни.

З 1903 року в Бердичеві діє школа ремісничих учнів, яка розмістилась у двоповерховому будинку по вулиці Житомирській, 74 (нині це будинок по вулиці Леніна, 44). По закінченні школи учні отримували звання підмайстра, а після 3-річного виробничого стажу – атестат на звання майстра. Навчальний план передбачав вивчення таких предметів, як Закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, загальне поняття фізики, технологія металів та технологія дерева, креслення та інші. Всього на Україні на цей час діє 5 навчальних закладів такого типу: в Ананьєві, Одесі, Луганську, Керчі та Бердичеві. Училище, а згодом механічний технікум, машинобудівний технікум проіснував тут до 1967 року, доки не переїхав у нові навчальні корпуси по вулиці Молодогвардійській. Нині це коледж промисловості, економіки та права.

У 1912 році на вулиці Махнівській будується триповерховий будинок, в якому розмістилась чоловіча гімназія Шварцмана, що мала 16 класів. Але класи були вкрай незручними для навчання: в деяких кімнатах світло падало справа і навіть позаду учня, коридори були вузькими. Вже в радянські часи в цьому будинку розміститься трудова школа №9 з навчанням на єврейській мові, згодом восьмирічна школа №9 з російською мовою викладання. Школа буде обіймати будівлю до 1996 року, коли її з-за аварійного стану будівлі не закриють, а саму будівлю знесуть (нині на цьому місці знаходиться автозаправна станція).

З культурно-освітніх закладів на 1910 рік працювало три невеличкі приватні кінотеатри, тимчасовий театр, 4 бібліотеки та читальня. У 1908 році на вулиці Білопільській будується закрите приміщення для ковзання на роликових ковзанах. У 1912 році місцевий лікар і підприємець Давид Шеренцис на власні кошти перебудував його під міський театр з назвою "Експрес" для здачі в оренду заїжджим гастролерам. У травні 1919 року театр "Експрес" був націоналізований і отримав назву Перший радянський театр. З 1959 по 1995 рр. у приміщенні знаходився міський, з 1996 року – районний Будинок культури.

Урочисте відкриття пам'ятник-погруддя
"Государю Императору Александру ІІ".
1911 р.

Урочисте відкриття пам'ятника
Олександру II, 1911 р.

У 1911 році до 50-річчя з часу скасування кріпосного права в сквері біля будинку Міської Думи (сьогодні це будинок Центру позашкільної освіти ім. О.В. Разумкова) встановлено пам'ятник-погруддя імператору Олександру II. На постаменті було нанесено присвятний напис: "Царю освободителю государю императору Александру II въ память крестьянской реформы, 1861-1911".

Ще з середини XIX ст. Бердичів має порівняно великий військовий гарнізон. У місті знаходяться інтендантські підрозділи, дислокуються чотири батареї 32-ї артилерійської бригади, 2-а рота 42-го резервного піхотного батальйону, кадрова команда 44-го запасного піхотного батальйону. Але розквартировані військові підрозділи в межах міста, в основному по вулиці Білопільській (нині Карла Лібкнехта), що має свої незручності. Тому згодом на околиці міста – Лисій горі – розбудовується військове містечко, де розташовується 5-а артилерійська бригада, 4-й кадровий обозний батальйон, кавалерійська частина. У 1912 році поряд з військовим містечком на Лисій горі будується приміщення офіцерського зібрання Бердичівського гарнізону (сьогодні в ньому знаходиться 30-й гарнізонний будинок офіцерів). В приміщенні малого залу офіцерського зібрання проводяться офіцерські бали, а в прибудові з іншого боку організована православна капличка для військовослужбовців гарнізону. Під час проведення офіцерських балів військовий оркестр кавалерійської частини знаходився на балконі (його з часом демонтували). Таке ж офіцерське зібрання у тому ж таки році для 42-ї артилерійської бригади відкривається в особняку по вулиці Данилівській (нині вулиця Фрунзе, у повоєнний час особняк займав дитячий садок "Зірочка", нині тут знаходиться приватне підприємство).

Дирижабль "Гриф" поряд з елінгом на Лисій горі.
Фото з альбому "Управляемые аэростаты России и Советского Союза", Е.Д. Карамиышев, 1925 г.

Дирижабль "Гриф"
поряд з елінгом на Лисій горі.

У 1910 році Росія закуповує в Німеччині у компанії Luftfahrzeug GmbH дирижабль Parseval PL-7, що мав довжину 72 м. та отримав назву "Гриф". Він у січні 1912 року надійшов до Бердичева в розпорядження 10-ї повітроплавальної роти. Дирижабль доставили у розібраному стані в спеціально збудований велетенський ангар – елінг. Слід зазначити, що з того часу в Бердичеві і існує топонім мікрорайону "Елінг". У пресі того часу, зокрема, в журналі "Огонек", збереглися свідчення про польоти "Грифа": "Дирижабль "Грифъ" 10-й воздухоплавательной роты въ Бердичеве 18-го августа потерпелъ аварію во время рекогносцировочнаго учебнаго полета. Попавъ въ сплошную гряду облаковъ, шаръ потерялъ изъ винду землю и долго безъ направленія кружилъ въ воздухе. Прорывъ облаковъ далъ возможность оріентироваться и направить спускъ къ эллингу; проделать благополучно спускъ не удалось: даннымъ заднимъ ходомъ у самой земли сломало винтъ шара. Починившись, "Грифъ" поднялся вторично, но былъ сброшенъ внизъ нисходящимъ ветромъ. Шаръ ударился о землю, снова сломался винтъ, и гондолу поволокло по земле около полутора верстъ. Ударомъ о бугоръ выбило изъ поврежденной гондолы 28 пуд. балласта, и безпомощную команду понесло вверхъ. Выпускъ газа чуть не повлекъ разрыва оболочки, начавшую морщиться и складываться пополамъ. С помощью сбежавшихся крестьянъ селъ Быстрика и Меркушевки шаръ съ трудомъ, наконецъ спустился безъ вреда для команды и доставленъ въ эллингъ для исправленія поврежденій".

Дирижаблем користувалися не лише військові. Місцеві фотографи також скористалися можливістю побачити Бердичів з висоти пташиного польоту та зробити декілька знімків. Ці знімки згодом увійшли до серії листівок з видами міста, які розповсюджувались у місцевих крамницях.

В повітря над Бердичевом підіймалися і заїжджі артисти. Так, 15 квітня 1912 року до міста прибув відомий повітроплавець-парашутист Юзеф Древницький, який, подібно цирковим артистам, їздив з міста в місто та здійснював польоти на повітряному шарі (монгольф’єрі). Польоти здійснювалися з розважальних садів, з іподромів та велотреків. На злітний майданчик продавалися квитки. На жаль, більшість глядачів воліли спостерігати політ і стрибок задарма, стоячи за огорожею саду. Так що збори були зовсім невеликими. Години за дві до польоту починалося наповнення монгольф'єра нагрітим повітрям. Заздалегідь на стартовому майданчику будували низеньку піч. По обидва боки її встановлювали два високих стовпи. Оболонку кулі (внизу у неї був великий отвір) підвішували до середини мотузки, протягнутої між стовпами. Піч опинялася всередині кулі. Помічник повітроплавця забирався під оболонку і розпалював в печі вогонь. Палили солому. Монгольф'єр поступово наповнювався і, врешті-решт, набував форми гігантської груші. Шар знімали з печі і відносили в сторону. Юзеф Древницький прикріплював купол парашута до кулі і злітав, сидячи на трапеції. Високо над землею, зіскочивши з сидіння, він своєю вагою відривав парашут. Через дві-три секунди парашут розкривався. Опускатися доводилося на дахи будинків, на дерева, куди попало. Одним словом, траплялося всяке.

Так було і в Бердичеві: на циклодромі Рогова (спеціальній площадці з доріжкою для катання на велосипедах, яка знаходилась неподалік від заводу "Прогрес") відбувся політ авіатора. Юзеф Древницький піднявся на кулі під назвою "Катыкъ" на висоту 200-300 метрів. Авіатор летів декілька хвилин і опустився на землю за допомогою парашуту в районі біля буцегарні (тюрми). Як повідомляла губернська газета "Волинь", "це був дуже гарний політ!".

З часу вигнання монахів ордену Босих кармелітів зі стін бердичівського монастиря, яке відбулось 1866 року завдяки "старанням" київського, подільського і волинського генерал-губернатора О. Безака, минуло півстоліття. Впродовж цього часу між різними державними установами точиться запекла боротьба за право володіння монастирськими приміщеннями. Монастирські стіни займали міські та повітові присутні місця, тут розмістилась пожежна команда, яка використовувала дзвіницю як пожежну каланчу. Частина корпусів була також передана під повітове поліцейське управління, казначейства міської думи та поліцейського управління, арештантські камери. Колишні парафіяльні магазинчики передали в оренду євреям-крамарям. Але нові власники приміщень монастиря особливо не переймалися станом будівель: без належного догляду старовинні будівлі невблаганно руйнувалися.

Церква також не полишала численних спроб повернути свою законну власність. Ще у грудні 1902 року єпископ Луцький та Житомирський К. Недзялковський запропонував державі викупити монастирські будівлі, але задовольнити прохання влада не знайшла можливим.

У 1909 році настоятелем парафії Матері Божої Шкаплерної був о. Д. Бончковський. Він розвинув бурхливу діяльність щодо повернення монастиря римо-католицькій парафії. Отець склав докладний опис стану святині з доданням фотографій, на яких чітко видно численні руйнування та пошкодження будівель. У намаганнях добитися правди він шість разів був у Санкт-Петербурзі, тридцять разів у Києві; справа пройшла 32 інстанції, але ніщо не вплинуло на чиновників.

Попри байдужість влади до стану монастиря, прочани з Бердичева та округи шанують ікону Матері Божої, яка залишається в його стінах. 9 січня 1913 року Папа римський Пій X (до інтронізації – Джузеппе Мелькіоре Сарто) у Римі, на прохання отця Антонія Грушчинського, наступного настоятеля посткармелітського костелу, відроджуючи традиції давнього монастиря кармелітів Босих затверджує повне відпущення гріхів прочанам, які відвідують ікону Матері Божої у Бердичеві.

Лише у 1917 році монастир кармелітів повернули Церкві, а у 1918 році отці-кармеліти знову стали опікуватися своєю давньою святинею.

Урочистий молебень на площі перед Успенським собором
з приводу 300-річчя царювання дому Романових.
Бердичів, 21 лютого 1913 р.

Урочистий молебень
на площі перед Успенським собором.

У 1913 році Росія пишно відмічає 300-річчя правління царського дому Романових. З цієї нагоди в Бердичеві також проходить ряд святкових заходів, а 21 лютого (в день сходження першого царя з роду Романових – боярина Михайла Федоровича – на престол) на Соборній площі перед Успенським собором відбувся урочистий подячний молебень та парад військ бердичівського гарнізону. Також влада Бердичева замовила фотоальбом з видами міста. Фотографії до цього альбому виготовлялись на протязі декількох років. Сьогодні цей фотоальбом є цінним історичним документом та справжнім раритетом, який дозволяє сучасникам побачити Бердичів таким, яким він був на початку XX століття.

Напередодні Першої світової війни в Бердичеві налічувалося 27 промислових підприємств. Найбільшими з них були заводи "Прогрес", пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики, збудовані в 90-х роках, миловарний (1886), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова, три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млини й 14 друкарень і літографій, електростанція.

З початком Першої світової війни життя населення Бердичева значно погіршилось. Оскільки місто перебуває в прифронтовій смузі, тут дислокувалась значна кількість військових частин, лазарети. Патріотичне піднесення, що охопило населення країни, не оминуло і бердичівських євреїв: єврейська громада виділила в общинній лікарні місця для поранених російських солдат, багато євреїв пішли на фронт, багато хто отримав нагороди за хоробрість (наприклад, Г. Фейгензон та ін.).

З 1916 року в Бердичеві перебуває штаб Південно-Західного фронту (загальновійськове оперативно-стратегічне об'єднання російських військ на Східноєвропейському театрі воєнних дій), який керує операціями проти німецько-австрійських військ на південно-західному напрямі.

В цей час знову виникає питання щодо необхідності дослідження бердичівських підземель. Зумовлюється це тим, що при проведенні військових операцій на територіях, прилеглих до Бердичева, військові планують проходження важкої військової техніки і артилерії через місто. Вони побоюються, що вулиці міста (насамперед це стосується вулиці Мостової і, особливо, Соборної площі), під якими проходять підземелля, не витримають навантаження. Але значні обсяги робіт, що потребують часу, змушують військових відмовитись від дослідження підземель. Військові інженери обмежуються лише роботами з укріплення мосту через річку Гнилоп'ять.

В перенаселеному до краю Бердичеві погіршали квартирні умови, подорожчали продукти харчування. Більшість бердичівських підприємств почала випускати військову продукцію. Так, завод "Прогрес" перепрофілював своє виробництво і став працювати на потреби фронту. Побудували снарядний і котельний цехи та електростанцію, що дало змогу в великій кількості виготовляти складні і трудомісткі елементи зброї – корпуси гранат і снарядів. У 1916 році військове відомство проклало до заводу залізничну колію, що забезпечило швидке відвантаження продукції.

В цей час погіршується становище робітників. Робочий день на підприємствах тривав 12 і більше годин, а заробітна плата залишалась практично на тому ж рівні. На багатьох підприємствах вводився воєнний режим, заборонялися профспілки. До цього додавались інфляція, ріст цін та відсутність необхідних товарів широкого вжитку, серед яких відчутною була обмеженість у поставках продуктів харчування, оскільки сільськогосподарське виробництво занепадало (на фронті переважно воювали селяни).

В роки Першої світової війни ускладнилось життя і бердичівського єврейства. Ще в серпні 1914 року поштові відділення отримали розпорядження знищувати всі листи, що містять хоча б декілька слів "на еврейском языке", тобто на ідиш чи івриті. З іншого боку у 1915 році російським урядом фактично скасовується смуга осілості – євреям у зв’язку з військовим часом надається право мешкання в міських поселеннях поза цієї смуги. Це привело до того, що частина бердичівських євреїв мігрувала з міста в пошуках кращого життя.


Революційні події 1917 року та Громадянська війна
(1917-1921 рр.)

Участь Росії у Першій світовій війні поглибила соціально-економічні і політичні суперечності всередині країни. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах.

27 лютого (10 березня, тут і далі в дужках – за новим стилем) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих.

2 березня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні.

Коли до Бердичева дійшла звістка про Лютневу революцію та зречення царя Миколи II від престолу, повсюдно відбувалися мітинги, збори. Люди поздоровляли один одного, зривали вивіски з царським гербом, зруйнували пам'ятник Олександру II біля Міської Думи (цікаво, що постамент з-під пам'ятника Олександру II використовується і нині – на ньому встановлене погруддя М.В. Фрунзе поблизу однойменного кінотеатру). Влада перейшла до рук т. зв. громадського комітету — органу Тимчасового уряду. 9 березня 1917 року в місті проведено демонстрацію з участю військ гарнізону. Того ж дня створено також Раду робітничих депутатів.

Штаб армії Південно-Західного фронту.
В центрі (в цивільному) - військовий і морський міністр Тимчасового уряду Олександр Гучков.
Зліва від нього генерали Сухомлінов і Щербачов, справа - генерали Петро Балуєв,
Олексій Брусилов, Олексій Каледін, Олексій Гутор, Дмитро Шуваєв і Микола Духонін.
На підніжці штабного вагону (в кашкеті) - генерал Євген Ельснер.

Штаб армії
Південно-Західного фронту.

11 березня в Бердичеві війська присягали на вірність Тимчасовому уряду: на Соборній площі в каре вишикувались військові підрозділи, їх оточила велика юрба народу. В середині каре розмістились вищі офіцерські чини та духовенство. На площі майоріли червоні прапори та щити з лозунгами "Да здравствует свободная Россия!", "Да здравствует Государственная дума и народ!", "Боже, храни народ и армию!". О 10 годині ранку в автомобілі приїхав генерал від кавалерії Олексій Брусилов, що обіймав посаду Головнокомандувача Південно-Західного фронту, та виголосив урочисту промову. Потім під відкритим небом відслужили молебень і війська прийняли присягу. Далі під звуки оркестру війська пройшли урочистим маршем.

У березні почали відновлюватися розігнані у роки війни профспілкові організації, зокрема спілки металістів (на заводі "Прогрес"), шкіряників, друкарів, будівельників, у травні — цукровиків. Під їх впливом на підприємствах міста встановлено 8-годинний робочий день. 21 березня у Бердичеві створено окремі Раду офіцерських депутатів та Раду солдатських депутатів. Наприкінці квітня 1917 року в будинку по вулиці Махнівській (нині це будинок по вулиці Свердлова, 30) відбулися збори більшовиків, у них взяло участь понад 50 робітників та солдатів. Вони обрали партійний комітет, який очолила Роза Самійлівна Сломницька (1898-1981) – активний учасник встановлення влади рад на Україні. Комітет спрямовував боротьбу трудящих за економічні і політичні права. Діяли також інші політичні організації: меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польських та українських націоналістів.

Але Тимчасовий уряд не лише здійснював кроки, спрямовані на демократизацію політичного життя в країні, але і релігійного життя також. 2 (14) вересня 1917 р. уряд О. Керенського проголосив рівноправність католицької і православної конфесій. Активізувався процес повернення культових споруд, які раніше відібрали у католиків. Для численних прочан знову відкрився кляштор у Бердичеві, а 1918 року сюди повернулись кармеліти.

Та економічна ситуація в місті поступово ускладнювалася. Спад виробництва набув катастрофічних розмірів. Багато дрібних підприємстві і майстерень закривалося. Росли ціни, зростала злочинність. З в'язниць втікало багато злочинців, а іноді, в ході революційної ейфорії, їх просто відпускали на волю. Околиці міста були наповнені дезертирами. Солдати численних частин міста аж ніяк не хотіли їхати на фронт, а дисципліна в армії внаслідок сумнозвісного наказу №1 Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів (про створення солдатських виборних комітетів у військових частинах та фактичне усунення офіцерів від керівництва військами) була вкрай розхитаною. 18 червня в Бердичеві відбулася антивоєнна демонстрація під гаслами: "Геть імперіалістичну війну", "Мир без анексій і контрибуцій". Начальник штабу Південно-Західного фронту повідомляв Головнокомандуючого про антивоєнні настрої солдатів Бердичівського гарнізону, особливо у 2-му гвардійському корпусі, який під впливом більшовицьких агітаторів, прибулих з Петрограда, все настійніше вимагав припинення війни.

Після невдачі червневого наступу російських військ на початку серпня 1917 року в Бердичів прибув новий Головнокомандувач Південно-Західним фронтом генерал-лейтенант Антон Денікін і спробував, урізавши права солдатських комітетів, відновити дисципліну в армії. До Бердичева був викликаний командир 34-го корпусу генерал Павло Скоропадський, якому запропонували призупинити темпи українізації військ – організації армії по національній ознаці. Особливо ситуація в місті загострилася наприкінці серпня 1917 р., коли під час конфлікту генерала Корнілова та голови Тимчасового уряду Керенського генерал Антон Денікін відправив у Петроград до Тимчасового уряду телеграму, в якій зазначив свою підтримку програми Корнілова, а незабаром видав наказ про арешт членів військової Ради, які не хотіли підтримати Корнілова. 27 серпня у Бердичеві й Житомирі військовими частинами, вірними генералу, було взято під контроль телеграф і друкарні та запроваджено тимчасову цензуру. Слід зазначити, що ніяких арештів в місті Денікін не проводив, але налякані члени фронтового комітету покинули гуртожиток і ночували в приватних квартирах на околицях міста.

Комісар Південно-Західного фронту від Тимчасового уряду Микола Йорданський відмовився прибути з Житомира для переговорів зі штабом і невдовзі видав наказ про арешт його членів. Фронтовий революційний комітет у Бердичеві випускає прокламацію із звинуваченням генерала Денікіна у тому, що він хоче повалити Тимчасовий уряд і поновити на престолі царя Миколу II. Ці звинувачення сколихнули солдатські маси і у військових частинах на Лисій горі почалися заворушення. Особливо обурило солдатів прибуття в місто чехословацької дивізії (діяла в складі російських військ) та оголошення наказу про відновлення на фронті смертної кари (щоправда, це була пропозиція військкомів Південно-Західного фронту, які у липні 1917 р. виступили із закликом про запровадження у діючій армії смертної кари для "запроданців і зрадників Батьківщини"). Генерал-лейтенант Антон Денікін згадував у своїх мемуарах: "Из окна своего дома я наблюдал, как на Лысой горе собирались толпы солдат, как потом они выстроились в колонну, долго, часа два, митинговали, по-видимому, все не решаясь. Наконец колонна, заключавшая в себя эскадрон ординарцев (бывших полевых жандармов), запасную сотню и еще какие-то вооруженные команды, с массой красных флагов и в предшествии двух броневых автомобилей двинулись к городу".

Саме так і сталося: 28 серпня 1917 року на Лисій горі зібрався натовп солдат, які спочатку мітингували, а згодом за підтримки броньовика і під червоними прапорами рушили у місто до штабу фронту. В результаті солдатського виступу Оренбурзька козача сотня, що охороняла штаб, розбіглася. Навколо будинку Денікіна розставили вартових, а членів штабу заарештували. Це були, окрім Антона Денікіна, начальник штабу генерал С.Л. Марков, генерали І.Г. Ерделі, Г.М. Ванновський, В.А. Селівачов, Е.Ф. Ельснер, І.В. Павський, Сергієвський (двох останніх заарештували випадково), М.І. Орлов, поручик чеських військ В.В. Клєцанда (заарештований за поранення солдата) і штаб-ротмістр князь Кропоткін (комендант поїзда головнокомандувача). Заарештованих відправили на гауптвахту на Лисій горі, де утримували майже місяць (т. зв. Бердичівське сидіння). Генерал Денікін так згадував той період: "...толпа не раз по разным поводам собиралась возле гауптвахты и дико ревела, угрожая самосудом. В доме наискось спешно собиралась в таких случаях дежурная рота, караульные юнкера готовили пулеметы. Помню, что в спокойном и ясном сознании опасности, когда толпа особенно бушевала, я обдумал и свой способ самозащиты: на столике стоял тяжелый графин с водой, им можно проломить череп первому ворвавшемуся в камеру, кровь ожесточит и опьянит "товарищей", и они убьют меня немедленно, не предавая мучениям...

Впрочем, за исключением таких неприятных часов, жизнь в тюрьме шла размеренно, методично... физические стеснения тюремного режима — после тягот наших походов и в сравнении с перенесенными нравственными испытаниями — сущие пустяки".

Генералів звинуватили у заколоті і прагнули судити військово-революційним трибуналом на місці. Але в Петрограді було прийнято рішення 27 вересня 1917 року о 17 годині дня з Бердичівського залізничного вокзалу переправити бердичівську групу заарештованих генералів у в’язницю до міста Бихов Могильовської губернії. З Лисої гори до вокзалу генерали йшли пішки під нечисленною охороною юнкерів 2-ї житомирської школи прапорщиків. На всьому шляху їх супроводжував агресивно налаштований натовп солдатів, готовий в будь-яку хвилину влаштувати самосуд над заарештованими. Але цього не сталося, на думку А.І. Денікіна, тільки завдяки рішучим діям штабс-капітана В.Е. Бетлінга, начальника юнкерського караулу, що їх супроводжував: "Толпа неистовствовала. Мы, семь человек, окруженные кучкой юнкеров, во главе с Бетлингом, шедшим рядом со мной с обнаженной шашкой в руке, вошли в тесный коридор среди живого человеческого моря, сдавившего нас со всех сторон. Впереди – Костицин и делегаты (12-15), выбранные от гарнизона для конвоирования. Надвигалась ночь. И в ее жуткой тьме, прорезываемой иногда лучами прожектора с броневика, двигалась обезумевшая толпа. Она росла и катилась, как горящая лавина. Воздух наполняли оглушительный рев, истерические крики и смрадные ругательства... Временами их покрывал громкий, тревожный голос Бетлинга:

— Товарищи, слово дали!.. Товарищи, слово дали!..

Юнкера, славные юноши, сдавленные со всех сторон, своею грудью отстраняют напирающую толпу, сбивающую их жидкую цепь. Проходя по лужам, оставшимся от вчерашнего дождя, солдаты набирали полные горсти грязи и ею забрасывали нас. Лицо, глаза, заволокло зловонной липкой жижицей. Посыпались булыжники. Бедному калеке генералу Орлову разбили сильно лицо, получили удар Эрдели и я – в спину и голову.

По пути обменивались односложными замечаниями. Обращаясь к Маркову:

— Что, милый профессор, конец?!

— По-видимому.

Пройти прямым путем к вокзалу толпа не позволила. Повели кружным путем, в общем верст пять, по главным улицам города. Толпа растет. Балконы бердичевских домов полны любопытных: женщины машут платками. Слышатся сверху веселые гортанные голоса:

— Да здравствует свобода!

Вокзал залит светом. Там новая громадная толпа в несколько тысяч человек. И все слилось в общем море – бушующем, ревущем. С огромным трудом провели сквозь него под градом ненавистных взглядов и ругательств. Вагон. Рыдающий в истерике и посылающий толпе бессильные угрозы офицер – сын Эльснера, и любовно успокаивающий его солдат-денщик, отнимающий револьвер; онемевшие от ужаса две женщины – сестра и жена Клецандо, вздумавшие проводить его... Ждем час, другой. Поезд не пускают – потребовали арестантский вагон. Его на станции не оказалось. Угрожают расправиться с комиссарами. Костицына слегка помяли. Подали товарный вагон, весь загаженный конским пометом. Какие пустяки! Переходим в него без помоста. Несчастного Орлова с трудом подсаживают в вагон. Сотни рук сквозь плотную и стойкую юнкерскую цепь тянутся к нам... Уже десять часов вечера... Паровоз рванул. Толпа загудела еще громче. Два выстрела. Поезд двинулся".

Після цих подій процес політизації армії прискорюється. Поновлюється за ініціативою генерала П. Скоропадського українізація військ. В Бердичеві було сформовано артилерійський дивізіон ім. Т. Шевченка. Серед солдатів, та і взагалі серед мешканців міста зростає популярність радикальних поглядів.

10 вересня в місті з ініціативи меншовиків відбулася конференція соціал-демократів Південно-Західного фронту. Обговорювалося питання щодо виборчої платформи в Установчі збори. Доповідачем був більшовик Григорій Чудновський (в майбутньому учасник штурму Зимового палацу). Під час обговорення питань, суперечки між меншовиками й більшовиками загострилися, в результаті чого більшовики (22 чоловіки) покинули зал засідань і відкрили свою конференцію, яка проходила 10-12 вересня. Було підтримано рішення VI з'їзду РСДРП(б) щодо курсу на збройне повстання та обрано Тимчасове бюро військових організацій РСДРП (більшовиків і інтернаціоналістів) на чолі з більшовиком М. Марченком. Конференція обговорила також питання про посилення партійної роботи на фронті та обрала бюро військових організацій Південно-Західного фронту.

23-27 вересня в Бердичеві відбулася конференція військових організацій більшовиків і меншовиків-інтернаціоналістів Південно-Західного фронту. Брало участь 110 делегатів, які представляли 7 тисяч виборців. Місцеві представники Тимчасового уряду мали вказівку заарештувати делегатів, але не мали достатньо сил для того, щоб це зробити. Делегати обрали постійне Бюро військових організацій РСДРП Південно-Західного фронту, до якого ввійшли М. Марченко, Г. Чудновський, С. Косарєв. 6 жовтня на зборах організації інтернаціоналістів прийняли резолюцію, що засуджувала Тимчасовий уряд.

4-10 жовтня у Бердичеві проходить український військовий з'їзд Південно-Західного фронту. Участь у з’їзді бере і генеральний секретар військових справ Симон Петлюра. У своїй промові на з’їзді він обґрунтував необхідність створення боєздатної національної армії, наголошуючи, що "тільки військо своє може спасти справу… Позаяк настав час демобілізації війська, котре зруйнує остаточно Україну, то ми повинні організувати Українське Військо не тільки для фронту, а й для того, щоб забезпечити себе від руїни". З'їзд поставив завдання створити українські військові ради на всіх рівнях: ротні, полкові, корпусні, армійські, гарнізонні, фронтові. Це рішення, на думку істориків, мало далекоглядні наслідки – воно відкривало шлях для створення українських вертикальних військових структур, навколо яких ставало можливим формування регулярної національної армії. Ухвали, прийняті з'їздом, явили собою програму національного військового будівництва на найближчу перспективу.

Як відомо, 25 жовтня (7 листопада) у Петрограді відбувся Жовтневий переворот (у радянській історіографії Велика Жовтнева соціалістична революція), а 7 (20) листопада Українська Центральна Рада видає III Універсал, який проголошує Українську Народну Республіку (УНР). Вже 12 (25) листопада у Бердичеві відбулося урочисте свято з нагоди проголошення УНР: на Соборній площі пройшов мітинг, під час якого комісар Центральної Ради на Південно-Західному фронті прапорщик А. Певний зачитав текст III Універсалу. Керував мітингом голова бердичівської гарнізонної Ради штабс-капітан Матвій Григор'єв, який стане відомим у подальшому як селянський ватажок, отаман партизанського загону.

Матвій Олександрович Григор'єв (1884-1919) – штабс-капітан 58-го Празького піхотного полку російської армії, делегат з'їзду Південно-Західного фронту. Прийняв активну участь у створенні нової української армії, що підпорядковувалась Центральній Раді. Він познайомився з Симоном Петлюрою і прийняв його політичні лозунги. Але вже через декілька місяців після гетьманського перевороту, коли гіркі плоди німецької окупації стали помітні всім, Григор'єв стає на чолі повсталих селян, яким надоїли грабежі і знущання німецько-австрійських окупантів. Григор'єв стає виразником прагнень середнього селянства, яке страждало від повернення поміщиків і карально-реквізиційних загонів. Потужне Таращансько-Звенигородське повстання українських селян, що охопило Правобережну Україну, змусило Григор'єва переглянути своє відношення до існуючої влади і шукати нових орієнтирів. Він створив повстанський загін, який згодом нараховував до 20 тис. вояків. Його загони отримали сумнівну славу завдяки кривавим єврейським погромам, а отаман – зраді Українській Народній Республіці. Микола Григор'єв співробітничав то з більшовиками, то з отаманом Махно. Від кулі останнього і загинув у липні 1919 року.

Після проголошення Української Народної Республіки відносини між більшовиками і Центральною Радою загострилися.

18 листопада в Бердичеві розпочав роботу 2-й Надзвичайний з'їзд представників Південно-Західного фронту, на якому, крім 267 більшовиків, були есери, меншовики та представники буржуазних та націоналістичних партій. Тому робота його проходила в обстановці гострих політичних сутичок. Одним з основних було питання про вихід країни з війни і підписання миру. 20 листопада учасники з'їзду ухвалили рішення про те, щоб главком Південно-Західного фронту негайно розпочав переговори з німецьким командуванням щодо укладення миру. 24 листопада делегати прийняли рішення про створення військово-революційного комітету Південно-Західного фронту, який проголошувався вищою владою на фронті та підпорядковувався Раді Народних Комісарів і Верховному головнокомандуючому М.В. Криленку. Однак поряд з військревкомом, створеним на з'їзді, залишався існувати й штаб фронту, що не визнавав Радянської влади. Під час проведення з'їзду він почав стягувати у місто військові частини. В Бердичеві на той час перебувала також Верховна фронтова рада (орган Центральної Ради), яка теж збирала свої сили.

ВРК Південно-Західного фронту 26 листопада видав наказ, згідно з яким вищою владою визнавалася Рада Народних Комісарів. Без дозволу військово-революційного комітету заборонялося передислоковувати військові частини. Замість есерівсько-меншовицької газети "Голос фронта" почала виходити більшовицька газета "Известия". Цього ж дня в Бердичеві проголошено Радянську владу, революційним комендантом міста став С. Медведовський. Але навряд чи можна стверджувати, що більшовики в повній мірі контролювали місто. Адже залишився існувати штаб фронту з вірними йому військами, які не визнавали РНК, та Верховна фронтова Рада, підпорядкована Українській Центральній Раді. Остання і заволоділа ініціативою: в ніч з 2 на 3 грудня війська, вірні Центральній Раді, встановлюють над містом контроль. Вони заарештували частину членів фронтового ревкому, закрили більшовицьку газету. Решта членів фронтового ревкому виїхала у Рівне. За агітацію серед солдатів гарнізону, що розташований на Лисій горі, штабс-капітан М. Григор'єв заарештував лідера бердичівської більшовицької організації Розу Сломницьку (її ім'ям згодом назвали одну з вулиць Бердичева). Але з допомогою пробільшовицьки настроєних солдатів вона втікає в розташування військ 7-ї армії. Її вводять до складу ВРК, а згодом обирають делегатом на ІІІ-й з'їзд Рад.

В ситуації революційного піднесення військ штаб Південно-Західного фронту у грудні місяці полишає Бердичів та переїздить до міста Рівне. Головнокомандувачем фронту в цей час є генерал-лейтенант Микола Стогов.

У відповідності до умов III Універсалу в Бердичеві готуються до проведення виборів до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 (22) січня 1918 року. У Бердичівському повіті організовано 79 виборчих дільниць, в т. ч. 6 дільниць – у Бердичеві. Підготовка проходить на фоні складної політичної ситуації. 12 грудня 1917 року Бердичівська повітова виборча комісія розіслала по всіх волосних та дільничних виборчих комісіях лист, в якому просила прикласти всі зусилля для проведення Українських Установчих Зборів, оскільки "надії на те, одбудуться Всеросійські Установчі Збори, мало. Більшовицький рух загрожує втопить їх в анархії, насильстві та братній крові".

Та в січні 1918 року Радянська Росія розпочинає військові дії проти Української Народної Республіки. В кінці січня більшовицькі війська розгортають наступ на Київ. Підрозділи колишньої 7-ї російської армії, розквартировані на Правобережній Україні, перейшли на сторону більшовиків і зайняли Проскурів, Жмеринку, Козятин. 14-15 лютого Московський і Кримський полки даної армії (близько 1000 багнетів), підтримані загонами Червоної гвардії під командуванням поручика О. Павлова і комісара М. Кузьміна, розпочали наступ на Бердичів зі сторони Козятина. Вони роззброїли заставу військ УНР на станції Глухівці і ввечері 14 лютого підійшли до Бердичева. Командування радянських військ запропонувало українським частинам скласти зброю, але українська фронтова рада відмовилася зробити це. Розміщена у місті чехословацька дивізія оголосила себе нейтральною. Уночі командування Бердичівського гарнізону і члени фронтової ради залишили місто, виїхавши до Житомира, а вранці більшовицький загін під командуванням В. Малаховського оволодів містом, оскільки без керівництва українські частини склали зброю. Далі більшовики прагнули наступати на Житомир, але оскільки там зосередились значні підрозділи військ УНР, зупинилися. Крім того, більшовикам так і не вдалося створити з колишньої 7-ї армії надійних боєздатних частин. Російська армія фактично розпадалася. Єдиною надійною частиною в них був загін, сформований членами військово-революційного комітету у Рівному під командуванням Василя Кіквідзе (він очолював в цей час війська Південно-Західного фронту, змінив на цій посаді генерал-лейтенанта М. Стогова) та колишнього коменданта бердичівського гарнізону С. Медведовського. Загін нараховував 1300 багнетів, 200 шабель та 6 гармат, він негайно рушив на Бердичів, а звідти на Житомир, але згодом змушений був повернутися назад, оскільки з боку Житомира на Бердичів рухалася Запорізька бригада УНР, яку очолював генерал (генеральний хорунжий) Костянтин Прісовський. 17 лютого між Житомиром і Бердичевом обидва війська зустрілися. Бій тривав до вечора і закінчився безрезультатно. В. Кіквідзе укріплюється в Бердичеві, а К. Прісовський – у Житомирі.

Ще 9 лютого 1918 року Центральна Рада підписує Брестську мирну угоду з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. Згідно досягнутих домовленостей на територію України вступають австро-німецькі війська під командуванням А. Лінзінгена. Головний удар німецьких військ спрямовувався на Київ вздовж залізниці Луцьк-Рівне-Бердичів-Козятин. Вони поступово просуваються в бік Бердичева і пропонують українським військам зачекати з наступом. Але Запорізька бригада вважала захоплення Бердичева справою честі. Бої відновилися 25 лютого (слід зауважити, що з точки зору Української Народної Республіки вказаних у цьому абзаці календарних дат в історії України не існувало – Малою радою УНР 16 лютого взамін Юліанського календаря було введено Григоріанський календар. Відповідно, цей день став вважатися як 1 березня 1918 року. В той же час більшовицька Росія ввела новий календар з 31 січня, після якого настало 14 лютого 1918 року. З метою усунення плутанини, описані тут події датуються за календарем більшовицької Росії. Також див. примітку). Цього разу запоріжці наступали з боку Шепетівки. Загін Кіквідзе пішов у контрнаступ і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади. Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького (Савинського), яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. Усі воїни батареї загинули. Згодом одну з батарей Запорізької бригади було названо "батареєю імені отамана Савицького".

Наступного дня запоріжці з'єдналися з гайдамаками Симона Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Німецькі війська вже були всього в одному дні переходу до міста, тому В. Кіквідзе дав наказ розпочати відступ на Козятин, знищуючи за собою залізничну колію. С. Медведовський досить успішно провів операцію по вивезенню з міста ешелонів з боєприпасами і продовольством. Опівдні 26 лютого українські війська увійшли до Бердичева, але бої на вулицях міста тривали ще до вечора. Вже через два дні – 28 лютого – у Бердичів увійшли також і німецькі війська. "Бої під Бердичевом, — писала 12 березня більшовицька газета "Вестник Украинской Народной Республики", — залишаться надовго пам'ятником героїчної боротьби кількісно невеликих, але сильних революційним духом червоних загонів України".

З входженням українських військ у Бердичів в місті стався один з перших єврейських погромів періоду Громадянської війни 1917-1921 рр. Слід зазначити, що єврейські погроми в Україні відбувались досить часто, особливо у революційні часи. Бердичів також не оминув цього лиха. Перші відомі нам погроми сталися ще під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648 року. Трагедія повторилася під час повстання під проводом Семена Палія 1702 року, в часи гайдамацького повстання 1750 року та Коліївщини 1768 року. Та в більш пізні часи, особливо в роки Першої російської революції 1905-1907 рр., коли єврейські погроми в містах Росії набули масового характеру, погромів у Бердичеві не було. Це пояснюється особливістю Бердичева, в котрому єврейське населення по кількості значно переважало жителів інших національностей і могло постояти за себе. Але в роки Громадянської війни Бердичів все ж не уник цього лиха. Одна з причин погромів, на думку окремих дослідників, крилася в психології селянських мас. Український єврейський політичний та громадський діяч Соломон Гольдельман, характеризуючи українського хлібороба, зазначав: "Козак – селянин, що кілька десятків років тому визволився від кріпацтва, де віками набиралася в ньому енергія вибуху проти панів і всіх тих, хто коло пана стоїть. Цим паном на селі був поляк, а в місті – росіянин, а посередником і пильним прислужником їх... був жид-орендар, шинкар, прикажчик, маклер і лихвар... Він (козак) з українського історичного минулого знає ... про різню жидів по містах і містечках в час Хмельниччини, Гайдамаччини, Ґонти...". Тому погроми в Бердичеві, особливо під час чергового захоплення міста, здійснювали всі: і українські війська, і в не меншій мірі більшовицькі загони. Обидві сторони всіляко намагались замовчувати цей ганебний для себе факт.

Вже 4 березня в Житомирі Мала рада УНР ухвалила "Закон про реєстрацію громадянства Української Народної Республіки", за яким приналежність до громадянства України мала реєструватись в спеціальних книгах при волосних та міських управах протягом одного місяця. Цього ж дня Мала рада прийняла запит, внесений фракцією УСДРП до Ради народних міністрів (РНМ), яка підтримала інтерпеляцію Бунду щодо населення Бердичева, якому загрожували у наказах розстрілами і іншими карами, а також незаконною вимогою сплатити контрибуцію у 5 млн. крб. за "доброзичливе ставлення до більшовиків". Фракція прохала РНМ позбавити Бердичів від незаслужених репресій.

З оволодінням міста німецькій підрозділи розквартирувались у Бердичеві, для них по вулиці Білопільській облаштували навіть офіцерське казино. Німецькі солдати та офіцери поводились з населенням коректно, миролюбно. За часів влади гетьмана П. Скоропадського у Бердичеві, крім німецьких військ, був розміщений також Чорноморський козацький кіш (кіш – назва найбільшої військово-територіальної одиниці Вільного Козацтва) чисельністю більш як 400 козаків.

Першотравнева демонстрація на Соборній площі, 1918 р.

Першотравнева демонстрація.
Соборна площа, 1918 р.

Протягом даного періоду життя в місті дещо стабілізувалося в економічному відношенні. Поновили свою роботу багато державних установ, краще почав працювати транспорт, пішла на спад злочинність. Та серед робітників, поміж яких в Бердичеві більшість складали євреї, і революційно налаштованої інтелігенції нова влада не користувалася популярністю. 1 травня на Соборній площі проходить велелюдна демонстрація: демонстранти несуть численні транспаранти, заклики на яких написані як російською мовою, так і на ідиш. 23 травня за розпорядженням повітового старости Кузнецова у приміщенні повітової народної управи заарештовано її голову А. Щербину та його замісника В. Гайдученка. Їх було передано німецькому польовому прокуророві за обвинуваченням в агітації проти гетьманського уряду та німців. Обидва вони були відомими діячами Селянської спілки. І таких арештів – голів волосних земельних комітетів та членів волосних земельних управ було чимало, оскільки повітовий староста начальником міліції та начальниками дільниць призначив майже всіх колишніх приставів та їх помічників.

Та попри непопулярність влади серед робітників та інтелігенції, землевласники нову владу підтримували. 25 травня з’їзд земельних власників Бердичівського повіту, на який зібралося кілька сотень учасників, направив телеграму голові Ради міністрів Ф. Лизогубу з вітаннями на адресу уряду Української Держави, "приветствуя его деятельность по созданию твердой и работоспособной власти в государстве".

В червні в Бердичеві страйкували шкіряники заводу Шленкера, в серпні – робітники заводу "Прогрес". Досить сильними були в місті позиції більшовиків, які все ще знаходились у підпіллі. У серпні 1918 року Київський губком відрядив до Бердичева на підпільну роботу групу більшовиків. У місті створили підпільний ревком, друкарню, де випускалися листівки із закликами повалення гетьманату і ведення боротьби проти окупантів. Поява активного більшовицького підпілля у місті створила значні незручності окупаційним військам. Тому ще 19 червня 1918 року було послано "Сводку гетьманского генерального штаба о дислокации оккупационных войск", за якою німецькі частини, зокрема, 1-а кінна дивізія, повинна охороняти залізницю і вести етапну службу в районі Бердичева.

В листопаді 1918 року влада гетьмана Павла Скоропадського захиталася і на зміну гетьманату приходить Директорія УНР на чолі з головою Директорії Володимиром Винниченком та Головним Отаманом Симоном Петлюрою (згодом очолить Директорію). В більшості міст Правобережної України в період із середини листопада до початку грудня 1918 року влада переходить до рук Директорії. Німецькі війська поступово залишають Україну. Цього ж місяця німецькі підрозділи залишили Бердичів, влада у місті цілковито перейшла до рук Директорії. На сторону Директорії перейшов і розквартирований у Бердичеві Чорноморський козацький кіш. Більшовики ж продовжували перебувати у підпіллі. У грудні 1918 року у Житомирі та Бердичеві вдруге утворено Ради робітничих депутатів.

У грудні місяці по військам Бердичівської залоги виходить наказ, підписаний начальником залоги полковником УНР Пороховським. Цим наказом встановлюється наступне: у зв'язку з тим, що Бердичів знаходиться на становищі військового часу, на вулицях припиняється рух до 10-ї години вечора. Після цього часу нікого без особливих посвідчень, котрі одержуються у повітового коменданта, на вулицях не повинно бути. Таким чином у Бердичеві фактично запроваджується комендантська година. Підрозділи Чорноморського коша відбувають під Київ, де приймають участь в облозі Києва та поваленні гетьманату.

Тяжке економічне становище Директорії, необхідність боротьби з військами більшовицької Росії, а головне – нерішучість у проведенні власної політики – призводить до поступового погіршення соціально-економічної ситуації в Україні. Директорія або її отамани придушують страйки, забороняють робітничі організації політичного характеру. В Україні все більше наростає атмосфера анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною.

Ситуація у місті в грудні 1918 р. також не була стабільною. Вийшов з підпілля очолюваний Менделем ревком, який розгорнув більшовицьку агітацію. Населення хвилювалося з приводу виборів нового складу міської Ради робітничих депутатів, яка невдовзі розігнали війська УНР. У зв'язку з тим, що сили Директорії в Бердичеві були незначними, більшовики готувалися захопити владу силою, створюючи на підприємствах бойові дружини. Вранці 5 січня 1919 року по місту розклеїли листівки, в яких сповіщалося про перехід влади до рук Ради робітничих депутатів. В приміщені театру на Білопільській вулиці (сучасна вул. К. Лібкнехта) вранці почалося засідання Ради. Влада Директорії вже була проінформована про підготовку до повстання і тому посилає у місто так званий "Курінь смерті" полковника Палія. Але придушення виступу більшовиків переросло у єврейський погром з побиттям жителів міста та грабежами. Майже всі грабунки вчинені на один лад – підходила група озброєних солдатів, наказували відчиняти або самі ламали двері, присутніх ставати обличчям до стіни, інші солдати тим часом "чистили" кімнати, забирали гроші, речі, крам. Загалом єврейський погром тривав шість днів, в результаті 17 євреїв загинуло, 40 отримали поранення, сотні були пограбовані.

Вже 10 січня делегація соціалістичних партій (УСДРП, РСДРП, Бунд, ОЄСРП) та представників єврейської громади міста Бердичева відвідала голову Директорії В. Винниченка та голову уряду УНР В. Чеховського. Темою обговорення були єврейські погроми. Своїм декретом від 18 січня 1919 року Директорія засудила цей акт і виділила 1 млн. гривень постраждалим від погрому єврейським сім'ям. За декілька днів до цього у зверненні Директорії до козаків і євреїв від 14 січня 1919 р. Симон Петлюра писав: "По деяких місцях України окремими групами козаків вчинялися насильства над євреями. За перевіреними відомостями козаків вербували провокатори гетьманці, добровольці й ті, хто називали себе "большевиками". Вони робили це, щоб осоромити Українську республіканську армію, викликати проти українського козацтва ненависть населення, внести в край безладдя та безчинство і такими способами вернути старе панування поміщиків та буржуїв. Деяких з таких провокаторів і погромників уже спіймано і розстріляно".

Згідно постанови Ради Міністрів створено спеціальну комісію під керівництвом П. Ященка по розслідуванню єврейських погромів у Бердичеві. Але, як згадував пізніше голова Директорії Володимир Винниченко, нікого з причетних до цих злочинів до відповідальності притягнуто так і не було.

Більшовицька організація в місті була досить чисельна (за даними самих більшовиків, до її складу входило біля 12 тис. осіб), а тому і далі активно готувала повстання проти військ Петлюри, яких підтримували Січові стрільці, очолювані полковником армії УНР Євгеном Коновальцем (відомий як перший голова Проводу ОУН, 1927). Більшовики призначили на посади своїх людей і склали списки для арештів українських діячів. Начальник оперативного відділу ГУГШа (ГУГШ – Головне управління Генерального штабу) полковник Капустянський просив отамана Коновальця звернути увагу на можливість організованого повстання в Бердичеві, пропонував озброїти вірних військам Симона Петлюри залізничників і тримати в місті надійні дві сотні залізничників. Ситуація ускладнювалася ще тим, що більшовики проводять активну агітацію серед військ Директорії. Це призводить до того, що 20 лютого в Бердичеві роззброєно деморалізований 2-й полк Січових стрільців, що складався з білоцерківських новобранців. В результаті 24 лютого 1919 року влада у Бердичеві переходить до рук більшовиків, які створили Раду робітничих та селянських депутатів.

Наприкінці лютого — на початку березня 1919 року війська Симона Петлюри почали стягувати під Бердичів значні сили і 7 березня оволоділи містом. Вже 9 березня в район міста прибув начальник 1-ї Української радянської дивізії Микола Щорс, якому доручили ліквідувати загрозливе для більшовиків становище. Внаслідок запеклих боїв, у яких разом з щорсівцями взяли участь Іваново-Вознесенський полк, два бронепоїзди з Луганська, а також озброєні місцеві робітничі дружини, 19 березня війська Директорії були розбиті й відкинуті до Новограда-Волинського. Бердичів перейшов до рук більшовиків. Ними захоплено 28 гармат, 50 кулеметів, артилерійську батарею з кіньми. Під час боїв Микола Щорс влаштовує свій спостережний пункт на одній з башт кляштору Босих кармелітів, звідки керує більшовицькими військами.

На другий день після закінчення боїв за місто в його центрі (навпроти Миколаївської церкви) виросла велика братська могила, де поховали бійців радянського війська, а також загиблих жителів міста. Зокрема, це Пепа і Броня Сломницькі, Мендель, Ейдельман, Будник, пізніше Хлібопрос, Підгаєцький та інші. Але кількість та імена всіх похованих невідомі. Бійців УНР перепоховали пізніше. Про бердичівські бої Микола Щорс писав в листі до дружини: "В течении 9 дней шел сильный и упорный бой с утра до ночи. Но всё же противник был разбит, не смотря на то, что город переходил из рук в руки. Я назвал это "бердичевским кошмаром"... Но я был уверен в победе — и победил".

1927 року – до 10-ї річниці Жовтневої революції – на братській могилі встановлено гранітний обеліск сірого кольору (вис. 2,5 м) з меморіальним написом. Зверху над пам'ятником була встановлена оригінальна надбудова, яку знищили гітлерівські загарбники (після звільнення міста надбудову не відновлювали). У 1929 році в нарисі "Бердичев не в шутку, а всерьез" письменник Василь Гроссман писав: "У Бердичеві є великий пам'ятник — правда, як твір мистецтва він коштує небагато: простий сірий граніт, лежить на невеликому, обгородженому решіткою просторі міської площі: під цим гранітом братська могила червоноармійців, які загинули при здобутті міста, там лежать бердичівські робітники, добровольці: поляки, євреї, українці, червоноармійці інтернаціонального полку: латиші, мадяри, китайці, лежать там і кавалери 3-го кавалерійського полку; тульські, брянські і калузькі селяни. Це великий пам'ятник інтернаціоналу...".

Та все ж війська Симона Петлюри не припиняють спроб повернути собі Бердичів. 20 березня 1919 року ешелони з Січовими стрільцями стали прибувати на залізницю Бердичів-Шепетівка. Корпус Січових стрільців продовжує наступ з Шепетівського напряму по залізниці на Чуднів, Демчин. 24 березня 1-й і 3-й полки Січових стрільців за підтримки січовострілецького кінного дивізіону та артилерії Січових стрільців атакували Бердичів. О 10 годині січовики зайшли в село Велику П'ятигірку і проводили наступ на Бердичів, але більшовики, засівши на Лисій горі відбили їх першу атаку. Лише після застосування артилерії стрільці змогли оволодіти Лисою горою. Проте на залізничній станції у місті висадився Таращанський полк і січовики змушені були відступити через Жидівці (тепер село Радянське) на Озадівку.

Одночасно із 1-м полком, який вів бої за Лису гору, 3-й полк вів тяжкі бої під Радзивілівкою (тепер Підгороднє), згодом у передмісті Бердичева, але зазнає поразки і відступає на село Голодьки (тепер Мирославка).

Як бої за Бердичів відбиваються на мирному населенні, можна лише здогадуватись. Про їх важке становище говорить той факт, що 22 та 24 березня – в час найбільш напружених боїв – два полки Червоної Армії вчинили у місті єврейський погром, здійснивши грабунки і насильства.

26 березня спроба штурму Бердичева повторилася: зранку бої відновились, 1-й та 3-й полки сечовиків все ж таки захопили Лису гору і залізничну станцію. Проте більшовики надавали велике значення Бердичеву і стягнули з боку Житомира і Козятина резерви та змусили січовиків відступити. Велику допомогу їм надали озброєні місцеві робітничі дружини на чолі з більшовиками. Штаб робітничої дружини знаходився у будинку Російсько-Французького банку на розі вулиці Житомирської та площі Соборної (будинок не зберігся), тут же знаходився склад зброї дружини. У вирішальний момент робітничі дружини вдарили в тил Січовим стрільцям, обстрілювали їх з вікон і дахів будинків (згодом робітнича дружина шкіряного заводу Шленкера у повному складі влилася в ряди щорсівців). Стрільці змушені були відступити у села Лісова Слобідка і Демчин.

29 березня Січові стрільці здійснили третю спробу заволодіти Бердичевом: з самого ранку (о 8-й год.) 1-й і 3-й полки з району Озадівки і Голодьок розпочинають наступ та о 12-й годині бої уже тривали у передмісті Бердичева. У своїй телеграмі Симон Петлюра, керівник Директорії УНР, повідомляє: "Сьогодні, після довгих, наполегливих, жорстоких боїв з ворогами нашої держави наші війська зайняли м. Бердичів". Але в цей час 5-й полк січовиків розгромили біля села Райки, де вони втратили в бою близько половини особового складу. Позбавлені підтримки 1-й і 3-й полки почали відступ, 1-й полк відірвався від ворога, 3-й полк поніс великі втрати біля села Демчин, і військо Січових стрільців змушене було відступити до міста Полонного. Більшовицькі частини закріпились на лінії Райки-Жидівці-П'ятигірка, що на 10 верст західніше Бердичева. Радянські війська отримали наказ забезпечити правий фланг взяттям Коростишева, зломити опір ворога біля Бердичева, зайняти Проскурів і наступати залежно від обставин на Тернопіль або Шепетівку. Невдача корпусу Січових стрільців під Бердичевом стала переломним моментом у ході Житомирсько-бердичівської операції, — більшовики перейшли в контрнаступ і на житомирському напрямку.

У дні боїв в районі Бердичева Симон Петлюра звернувся з відозвою до більшовицьких військ заявляючи, що Київ оточений, пропонував військам розходитись по домівках, на що вони відповіли новими наступами. Після тривалих боїв війська Петлюри змушені були відступити, такої ж поразки вони зазнали під Житомиром і Коростенем. Влада у Бердичеві остаточно утверджується в руках більшовиків, які розпочали розправу над військами Директорії, Січовими стрільцями та прихильниками УНР.

У Бердичеві відновлено Радянську владу, створено ревком, який спрямував свою діяльність на зміцнення Радянської влади, боротьбу з контрреволюційними елементами, з саботажем, спекуляцією. У Бердичеві відновлюється робота міліції. Штаб міліції розташовується по вул. Махнівській, 24 (нині вулиця Свердлова), в приміщенні колишнього готелю "Оріон". Завідуючим підвідділом управління Радянської міліції призначається член ревкому М. Гладких. Вже 8 квітня він підписує наказ №1, яким зобов’язує весь особовий склад міліції з'явитись для виконання своїх обов’язків на протязі 24 годин. Всі, хто не з'явиться у зазначений термін, будуть виключені зі штату службовців і притягнуті до суду Військово-Революційного трибуналу. Наказом №2 у цей же день на посаду начальника Бердичівської міської Радянської міліції призначається тов. Совінський, його помічником – тов. Брін. Наказом №3 усім постовим міліціонерам, що стоять на в'їздах до Бердичева, наказується суворо слідкувати за тим, щоб продукти вільно доставлялись у місто. Особи, що чинять пересторогу, повинні бути заарештовані і притягнуті до суду Військово-Революційного Трибуналу.

У квітні 1919 року опублікований декрет Раднаркому УРСР "Про організацію судово-карного розшуку", за яким ці органи передаються до Наркомюсту. Вже 15 квітня у Бердичеві створено відділ карного розшуку.

28 квітня у Бердичеві засновано міську газету "Известия", організатором створення і першим редактором якої став Арнольд Борисович Кадишев (1895-1968). Арнольд Кадишев був очільником підпільного міського ревкому і Бердичівської ради робітничих депутатів, а після повалення влади Директорії став командиром загону у складі 1-ї Української радянської дивізії Миколи Щорса (згодом військовий історик, доктор історичних наук). Ця газета протягом наступних 1919-1925 рр. неодноразово змінювала свою назву: "Известия", "Вісті", "Голос труда", "Голос праці". З 21 червня 1925 року газета стала виходити під назвою "Радянський шлях", з листопада 1992 року – під назвою "Земля Бердичівська". Саме цей день квітня 1919 року вважається днем народження найстарішої газети Бердичівщини, яка і сьогодні має назву "Земля Бердичівська".

На початку травня місяця в Бердичеві організовується будинок для людей похилого віку, що не мають змоги доглядати самостійно за собою (т.зв. будинок престарілих).

25 травня, у неділю, в Бердичеві проходить повітовий з'їзд рад селянських депутатів. З’їзд розглянув земельне, продовольче, військове питання, одним зі своїх рішень засудив антисемітську агітацію, яка набула широкого розповсюдження серед селян.

В червні місяця в Бердичеві розпочинається націоналізація підприємств. Вже 8 червня Рада Народних Комісарів (РНК) України видає постанову "Про націоналізацію шкіряних заводів акц. товариства "Апштейн", "М.И. Ваинсберг и с-вья" і "Карла Шленкера". Бердичівський шкірзавод Шленкера націоналізується та передається в підпорядкування Укрголовшкіри (сам Ян Шленкер в цей час з родиною проживає у своєму маєтку в Новому Заводі – нині одному з сіл у Червоноармійському районі Житомирської області). Тоді ж на шкірзаводі створюється перша в місті комсомольська організація. З її ініціативи відкривається читальня та вечірня школа грамоти робітничої молоді. На початку серпня новою владою націоналізовано міську друкарню, ряд інших заводів та фабрик. Чеський колоніст Станіслав Чеп передає владі свій пивоварний завод добровільно. Станіслава "розкулачили", а його брат виїздить до Чехії. Нажаль, подальша доля власника пивоварного заводу залишилась невідомою.

13 червня у Бердичеві пройшов День Червоної армії, під час якого у місті відбулися масові мітинги, вистави, присвячені пропаганді організації та мети боротьби Червоної армії. Однак подальші економічні та політичні перетворення перервав новий наступ вже об’єднаних військ УНР та ЗУНР, які спрямували головний удар на Київ. 19 серпня війська Першого корпусу Української Галицької армії разом із Запорізькою групою під загальним командуванням генерала М. Тарнавського опівдні після запеклого бою зайняли Бердичів. В боях за Бердичів бійцями УГА було здобуто два бронепоїзди, 11 гармат, 50 кулеметів та значну кількість продовольства та амуніції. Нова влада намагається утвердитись в місті. 28 серпня комендант міста Коник видає оголошення (мовою оригіналу – Оповіщенє): "Наказую до трьох днів від дня проголошення усім урядам, аптекам, заводам, майстерням, ресторанам, лавкам і пр. вивісити всі написи виключно на украінській мові. Неповинуючих ся тому наказу покараю гривною повисоти 10 000 гривень або до 30 днів арешту".

Вже у вересні 1919 року під Коростенем більшовицькі війська знову завдали удару по стрільцях, які змушені були залишити Житомир і відійти в район Бердичева. Тут велись бої до глибокої осені. Українська Армія перебувала під нищівними ударамим більшовицьких, польських, денікінських військ та, насамперед, потерпала від епідемії тифу, який був найнебезпечнішим ворогом. Цікаво, що активну участь в УГА брали галицькі євреї, які сформували окрему військову одиницю, яка у військових списках з'єднання значилась як "Жидівський пробойовий курінь", офіційна ж назва була "Пробойовий курінь І Корпусу Галицької Армії". У Бердичеві своєю поведінкою під час несення служби і своєю гуманністю курінь заслужив довіру населення, і командир куреня поручник С. Ляйнберг отримав від міської громадської управи повноваження провести мобілізацію єврейської молоді. Командування І Корпусу УГА дозволило мобілізацію й водночас дало час на відпочинок і переформування. Завдяки цьому курінь поповнився добровольцями – євреями та українцями.

У вересні місяці у Бердичеві прихильниками більшовиків засновано підпільну комсомольську організацію, до складу якої входили Х. Кац, Ш. Горенштейн, І. Гузман, І. Лєзман. Ця організація виконувала розпорядження повітового комітету партії більшовиків: організовувала вечори молоді, на яких велась більшовицька пропаганда, розповсюджувала більшовицьку літературу серед населення і військ, агітувала проти місцевих меншовиків, бундівців, сіоністів. Пізніше члени організації увійшли до складу більшовицьких загонів особливого призначення (рос. ЧОН – части особого назначения).

15 жовтня основні частини Української Галицької армії під тиском більшовицьких військ покидають Бердичів, залишивши тільки бронепоїзд та невеликий загін прикриття. Вже 23 жовтня невеликий загін більшовиків під керівництвом Ф. Дідука (згодом він стане воєнкомом Бердичева) непомітно увійшов у місто. Перед більшовиками стояло завдання захопити залізничну станцію. В цей же час загін робітників-залізничників на чолі з М. Коломійцем розібрав залізничні рейки поблизу села Семенівка, відрізавши таким чином Бердичів від Козятина, де стояли основні сили українського війська. Розвиваючи наступ, 28 жовтня 1919 року частини Червоної Армії заволоділи містом. Вкотре відновив свою діяльність ревком. Проте обстановка в районі Бердичева до кінця 1919 року залишалася напруженою.

З ініціативи профспілок на початку 1920 року проводилися масові суботники та недільники, під час яких ремонтували підприємства, житлові будинки. 22 січня в приміщення 1-го Радянського театру Бердичівської організації Комуністичної партії (таку назву мав тоді театр) було проведено концерт-мітинг на тему "Історія Комуністичної партії і робітничий клас", на якому виступили представники міського партійного комітету. Після закінчення мітингу проводився запис робітників, селян і червоноармійців до лав Комуністичної партії (більшовиків). Також місцеві більшовики, проводячи політику "воєнного комунізму", розгорнули боротьбу у Бердичеві з приватною торгівлею: 2 лютого 1920 року в місті заарештовано двадцять два так званих "валютники" і вісьмох з них на підставі пред’явлених звинувачень розстріляно.

30 березня для посилення позицій більшовицьких військ у місто прибула 1-а бригада Червоної Української Галицької Армії – тих самих частин УГА, які у серпні-грудні 1919 року боролися проти більшовиків, а потім перейшли на їх бік. Вже у квітні в Бердичеві відбулася 1-а червоноармійська конференція 44-ї дивізії, на яку прибуло понад 200 делегатів. На конференції обговорили питання про завдання Червоної Армії, соціалістичне будівництво та земельні справи, а також обрали делегатів на 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад.

Зустріч голови Української Народної Республіки, Головного отамана Симона Петлюри (справа)
з керівником Польської держави маршалом Юзефом Пілсудським
на залізничному вокзалі міста Бердичева.
5 травня 1920 р.

Зустріч С. Петлюри та Ю. Пілсудського
на залізничному вокзалі.

21 квітня 1920 року керівництво УНР та Польщі підписало низку конвенцій ("Варшавська угода"), за якими держави ставали союзниками у боротьбі з Радянською Росією. Мотивом до договору були надії українців на допомогу польського союзника відстояти незалежність УНР. 25 квітня 1920 року об’єднані польсько-українські війська (20 тис. польських та 15 тис. українських вояків) перейшли Збруч і почали наступ на Київ. Вже 27 квітня польсько-українські війська оволоділи Бердичевом, 2 травня у місто вступила 6-а стрілецька дивізія Дієвої армії УНР. На честь цієї події в Бердичеві відбувся парад і церковний молебень.

5 травня в Бердичеві на залізничному вокзалі відбулась зустріч керівника Польської держави маршала Юзефа Пілсудського та голови Української Народної Республіки, Головного отамана Симона Петлюри. Юзеф Пілсудський прибув у Бердичів першим на власному потязі. Другим прибув Симон Петлюра. Коротка розмова обох керівників держав пройшла у потязі польського головнокомандувача. Ось як описав цю зустріч Юліуш Каден-Бандровський, польський прозаїк та публіцист, що входив до складу делегації: "Вони витягнули один до одного руки. Нахилили голови і поцілувалися. Мені здалося, що у цьому поцілунку, як на чутливіших вагах повис жах всієї крові отаманів і їх помічників, весь біль довготривалої боротьби, біль доріг і бездоріжжя, пожеж і знищень, домовленостей і розколів…".

Після офіційних перемовин Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський вийшли з вагону та ще довго обговорювали питання співпраці. Тут і зафіксувала їх фотокамера на фоні залізничної водонапірної башти.

В цей же день Симон Петлюра здійснив у Бердичеві огляд особового складу дивізії січовиків, що здійснювали тут вишкіл (військове тренування), після чого він вручив командуванню січовиків козацький малиновий стяг з золотим тризубом у блакитному верхньому кутку із гаслом: "За визволення України".

Також в цей день в Бердичеві була проведена нарада польського штабу. Юзеф Пілсудський після обговорення суто військових питань обмірковував українську тему: "Я поставив на карту останню можливість зробити щось на користь майбутнього Польщі, цим послабити потужність Росії в майбутньому. І коли вдасться допомогти створенню незалежної України, яка буде перепоною між нами і Росією, остання на багато років не буде нам загрожувати. […] Але проблема в тому чи повстане Україна, чи має вона достатньо сил і людей, щоб організуватися, ми не можемо тут вічно знаходитися і тому звертаюся до місцевих поляків, щоб мене зрозуміли і допомогли. Це і в їх інтересах, не саботувати, а разом з українцями створити державу. Кордонів 1772 року відновлювати не буду, як колись бажав. Польща не потребує цих земель. […] Іншого не має – як спробувати створити самостійну Україну. Нажаль Петлюра не відіграє тут жодної ролі. Тут він тільки знаряддя, не більше. Коли не вдасться нічого тут зробити залишимо цей хаос власній долі. […] А далі покаже майбутнє".

Громадськість міста радо вітала вождів українського та польського народів. Вже по закінченні офіційних заходів польська та українська делегації з військами пройшли Білопільською вулицею від залізничного вокзалу до монастиря Босих Кармелітів. На всьому шляху їх з квітами вітали жителі міста, особливо – і це зрозуміло – польська громада. Наприкінці Юзеф Пілсудський, як згадували старожили, "під балдахоном" увійшов до костьолу кляштору на Божу службу.

15 травня бердичівським повітовим комісаром призначено Г. Садовського. Слід вказати, що за час перебування Бердичева в руках польських військ, вони встигли вивезти з промислових підприємств, зокрема з заводу "Прогрес", чимало цінного обладнання, матеріалів та інструментів.

Польські війська у Бердичеві. Соборна площа, квітень 1920 р.

Польські війська на Соборній площі
Бердичева, травень 1920 року.

Вже у червні, здійснивши прорив польського фронту, Перша кінна армія на чолі з Семеном Будьонним та Климом Ворошиловим почала визволення Правобережної України від польських військ. В ніч на 8 червня після запеклого бою 11-а кавалерійська дивізія під командуванням Федора Максимовича Морозова оволоділа Бердичевом. Ось як згадував про це член Революційної Військової Ради Йосип Сталін в бесіді зі співробітником "УкрРОСТА" (українського відділу Російського телеграфного агентства, у майбутньому – ТАРС): "Рейд нашей конницы начался пятого июня. Утром этого дня, свернутая в кулак, красная конница ударила по второй польской армии, прорвала неприятельский фронт, рейдом прошла район Бердичева и утром седьмого июня заняла Житомир". Під час бою за Бердичів вибухнули артилерійські склади в районі інтендантського містечка (вулиця Короленка) з мільйонним запасом снарядів. Різні джерела дають різну інформацію стосовно того, хто підірвав ці склади – відступаючі польські війська чи більшовики-підпільники. Від цього вибуху постраждало багато будинків Бердичева.

Через деякий час в будівлі земського училища по вулиці Житомирській розміщується штаб 11-ї кавалерійської дивізії, кілька класних кімнат перетворили на кімнати для поранених бійців, а заняття для школярів проходили у будинку на території шкірзаводу Шленкера. Після уроків учні разом з вчителями доглядали за пораненими, давали концерти для бійців. За це липні місяці бійці подарували училищу піаніно австрійської фірми "Julius Fusti", яке зняли з трофейного ешелону. Нині в колишній земській школі знаходиться загальноосвітня школа №6, а пам’ятне піаніно зберігається в Музеї історії міста Бердичева.

Після вигнання польських інтервентів та військ УНР влада в черговий раз перейшла до рук ревкому. Відновили свою діяльність партійна організація, профспілки, комсомольські осередки. Під їх керівництвом розпочалась відбудова господарства, оскільки були зруйновані майже всі підприємства. До цих проблем додалась ще одна – 18 липня пожежа знищила машинну станцію, яка забезпечувала роботу водопостачання міста. Дерев'яна будівля згоріла дотла, а машини і насоси сильно постраждали. Водопостачання міста повністю припинилось (відновили роботу машинної станції у новому приміщенні в серпні наступного року). Для відновлення господарства не вистачало коштів, матеріалів, робочих рук, оскільки за роки Громадянської війни чисельність населення зменшилася з 76 до 43 тис. чоловік. Та, незважаючи на це, справи поступово налагоджувалися. У червні місяці більшовицькою владою проводиться "націоналізація" будівель, що належать заможним жителям. Так, у будинку колишнього комерційного училища відкривається одна з перших трудових шкіл. А в будинку колишнього казначейства (будинок споруджений у 1904 році, нині це кінотеатр ім. М. Фрунзе) відкривається клуб інвалідів. У липні місяці запрацював адресний стіл – спеціальна установа для точної реєстрації населення та видачі довідок про адреси жителів міста. Адресний стіл розташувався на вулиці Карла Лібкнехта (колишня Білопільська) в приміщенні колишнього готелю "Оріон".

Відновлює свою роботу і міліція. Бердичівська повітова міліція (нагадаємо, що до складу Бердичівського повіту входило 16 волостей) розміщується в будинку колишнього Варшавського готелю на Махнівській вулиці, а управління – по вулиці Мала Юридика (нині вулиця Дзержинського, будинок не зберігся).

Після розгрому військ більшовиків під Варшавою (15 серпня 1920 р.) почався черговий наступ польсько-українських армій, які, відтиснувши більшовицькі загони, дійшли на Поділлі до лінії Яруга (над Дністром) - Шаргород - Бар - Літин. Наприкінці вересня виникла реальна загроза захоплення військами УНР Бердичева. У цій ситуації більшовики полишають Бердичів і на початку жовтня протягом десяти днів місто залишається практично без влади – більшовицькі війська залишили місто, а війська Польщі та Української Народної Республіки не вступили до нього. І лише після підписання у жовтні 1920 року у Ризі між польським урядом та радянською владою перемир'я представники більшовицької влади повертаються у місто і починають налагоджувати мирне життя.

У відповідності з умовами перемир'я для Західного та Південно-Західного фронтів були утворені Польсько-Російсько-Українські військово-погоджувальні комісії відповідно у Мінську та Бердичеві. У Бердичеві зустріч представників Червоної Армії і польських військ для уточнення умов перемир'я відбулася 24 жовтня. Обговорювалися питання відводу польських військ за кордони, затверджені умовами Ризької угоди та про те, чи армія УНР виконає умови перемир’я та чи залишається вона союзницькою щодо Польщі. Робота комісії просувалася повільно, тому радянська сторона після цієї зустрічі зробила висновок, що польське командування спеціально затягує переговори для надання можливості армії УНР перегрупуватися. Та все ж справа йшла, і відвід польських військ звершився на початку грудня місяця. Згодом завідуючий організаційним відділом Бердичівського повітового комітету партії згадував: "Мы тогда переживали большие экономические трудности. Мне стоило больших трудов, чтобы оборудовать гостиницу постельными принадлежностями, натопить ее для представителей белопольской армии".

Так для Бердичева фактично закінчився період Громадянської війни, хоча ще на протязі декількох років в передмістях та загалом на Бердичівщині точиться інша збройна боротьба – до середини 1922 року тут активно діють повстанські загони селян під керівництвом отаманів Трейка, Карого, Кравченка-Пугача та інших, бандити, боротьбу з якими ведуть військові підрозділи та міліціонери. Основною причиною появи та успішних дій цих формувань стало нове покріпачення селян у формі безоплатної примусової роботи в радгоспах, обкладання населення поборами у вигляді продрозверсток, а згодом і продналогів. Також не поліпшували ситуацію і звичайні кримінальні дії зі сторони окремих червоноармійців військових частин, що дислокувались на Бердичівщині. Особливо враховуючи те, що особовий склад цих частин складався переважно з малограмотних росіян, які зі зрозумілою пересторогою ставились до українського населення. Та й тилове забезпечення червоноармійців в цей час було не надто добрим. Так, в інформаційному зведенні до Бердичівського повітового виконавчого комітету від 14 липня 1922 року повідомляється про масові грабунки майна селян: "Замечаются кражи со стороны красноармейцев, расположенных при Белиловке". Все це посилювало антирадянські настрої серед селянства, яке ставало тою соціальною базою, що живила антибільшовицьку боротьбу.

19 червня 1920 року на засіданні Бердичівського ревкому його голова А. Гадось зауважував: "Совпрофсоюзу принять меры к организации из членов профсоюза боевого отряда для охраны города Бердичева". Майже через два роки було створено боєздатний кінний резерв з 28 шабель на чолі з начальником. Того ж 1922 року Бердичівська Повітнарада у зверненні "До всіх громадян Бердичівщини" ухвалила наказати "всім волнарадам повіту: 1) В тих хуторах і селах, що дають притулок бандитам, обов’язково розібрати будівлі… 2) Негайно висилати до концентраційних таборів усе чоловіче населення віком з 18 до 45 років, що живуть у тих хуторах та селах, котрі не вжили заходів, аби сповістити військову владу о перебуванню бандитів, або допомагали бандитам фуражом і продуктами".

Ці та інші жорсткі заходи з боку влади давали певні результати, хоча й не такі швидкі. Лише 12 червня 1925 року було ліквідовано останнє петлюрівське угрупування на чолі з Марусею Бессарабовою, що діяло в Білоцерківському та Бердичівському округах. Боротьба ж зі збройним бандитизмом тривала майже до кінця 1920-х років.


Радянська влада у Бердичеві
(1921-1941 рр.)

Партійні та радянські органи докладали всіх зусиль, щоб швидше відновити роботу націоналізованих (відібраних у попередніх власників) підприємств міста. Вже 12 листопада 1920 року у Бердичеві відновлено роботу телеграфу, що був зруйнований в результаті військових дій. Одна з перших прийнятих телеграм надійшла від голови Київського Губревкому Яна Гамарника на адресу Бердичівського ревкому. В ній вказувалося на незадовільний хід заготівлі продовольства та палива для Червоної Армії і вимагається вжити рішучих заходів по усуненню вказаних недоліків. Вже 1 січня 1921 року в Бердичеві організовано комісію допомоги Донбасу. Губернська рада професійних спілок постановила щомісячно відраховувати до фонду комітету грошову зарплату за надурочні роботи та дводенний пайок.

В приміщенні поштово-телеграфної контори по вулиці Свердлова розміщується адміністративний відділ (штаб) 14-ї дивізії, що вносить значні незручності у роботу зв'язківців. З наближенням зими між зв’язківцями та військовими виникає конфліктна ситуація: комендант штабу дивізії дає розпорядження зрізати у Бердичеві всі дерев’яні телеграфні опори з метою обігріву ними приміщення штабу. І лише негайне звернення завідуючого поштово-телеграфної контори до ревкому зі скаргою зупиняє ці дії військових, які могли закінчитись катастрофою для системи зв'язку міста.

У листопаді 1920 року на базі швейних майстерень, які в свою чергу створилися на основі спілки "Швейпром", або бюро кравців у 1901 році, засновано кравецьку швейно-ремонтну майстерню, яка отримала назву "Перша держшвеймайстерня", відому сьогодні як ВАТ "Бердичівська фабрика одежі". Вона розташовувалася на першому поверсі двоповерхового будинку по вулиці Білопільська, 10 (сьогодні вулиця Карла Лібкнехта), навпроти Миколаївської церкви. У 1925 році її перейменували на фабрику колективу безробітних кравців "Бердичів-швея" Комборбезу (комітет по боротьбі з безробіттям). Фабрика виконувала масові замовлення окружної міліції, дитячих будинків. В числі тодішніх робітників був Абрам Вольфович Нахменберг, який спочатку працював кравцем, а згодом начальником цеху Бердичівської швейної фабрики.

З 1920 року на місці колишнього пивоварного заводу по вулиці Олександрівській (з 1925 року вулиця носить ім'я Вацлава Воровського (1871-1923), російського революціонера, одного з перших радянських дипломатів) діє приватна майстерня Маца, де виготовлялись ліжка, граблі, вила, завіси, петлі та інші інструменти господарського призначення. В ній працювало 10 робітників, а з 1924 року – 60. Але за відсутністю замовлень була ліквідована. З 1925 року в звільнених приміщеннях приватної майстерні розмістився цвяховий завод "Проволока" і засновано слюсарно-механічні майстерні. Завод був державним націоналізованим підприємством, а майстерні належали комітету боротьби з безробіттям.

3 грудня 1921 року відновлює свою роботу Перший державний шкіряний завод. Вже до 1922 року робітники Першого держшкірзаводу повністю досягли довоєнного рівня випуску продукції. У серпні 1922 року завод від Бердичева приймає участь у Першому радянському ярмарку, що відкрився у місті Нижній Новгород. В роботі ярмарку прийняли участь 584 оптових фірми, (з яких 240 були державними, 164 – кооперативними, 180 – приватними) і 331 роздрібна торговельна фірма. Нижньоновгородський ярмарок ще за царської Росії був не тільки найбільшим центром внутрішньої торгівлі, але і значним міжнародним центром. Тому участь бердичівського шкірзаводу у цьому ярмарку надавала можливість укладати вигідні контракти та шукати торгових партнерів по всій радянській Росії та зарубіжжю. У 1922 році загальні збори колективу постановили присвоїти заводу ім'я вождя Жовтневої революції В.І. Леніна. Володимиру Іллічу надіслали відповідну телеграму. Він подякував робітникам і дав свою згоду. Так 3 листопада 1922 року держшкірзаводу присвоєно ім'я вождя Жовтневої революції Володимира Леніна.

У другій половині 1920 року відновлює свою роботу і завод "Прогрес". Чисельність працівників, яка до революції 1917 року становила біля 600 чоловік, тепер ледь сягала 38 чоловік. Працівники ремонтували плуги, культиватори, соломорізки, виготовляли лемеші до плугів. З 1926 року завод докорінно змінює свою спеціалізацію, починає виготовляти перші зразки хімічного устаткування. Це сушильні барабани і печі, дефлегматори, холодильники, теплообмінники, фільтри, компресори та інше.

20 червня 1922 року відновлюють свою роботу і бердичівські цукровий та рафінадний заводи. На рафінадному заводі поновлено виробництво цукру-рафінаду, що було припинене в Україні сім років тому.

Крім відновлення індустріального потенціалу міста радянська влада також робить кроки до пожвавлення приватної торгівлі: 17 квітня 1923 року в Бердичеві на засіданні Економічної наради Бердичівського округу було прийнято рішення "восстановить существовавшие раньше в Бердичеве следующие ярмарки: 12 апреля, 1 июля, 15 августа, 1 ноября. Кроме того, два раза в месяц по воскресеньям установить очередные ярмарки". Фактично, це ті ж Пасхальна, Онуфріївська, Успенська та Дем’янівська ярмарки, які ще у 1765 році заснував у Бердичеві власник містечка князь Радзивілл.

9 червня 1921 року відбулося перше засідання обраної Бердичівської міськради. До її складу увійшло 80 депутатів, у т. ч. 45 комуністів та 15 співчуваючих. Помічником нової влади стає комсомол: з ініціативи комсомольців бердичівська молодь протягом місяця працює на заготівлі дров для електростанції, підприємств та установ. Всього за чотири місяці 1921 року проведено 17 суботників.

У перші роки становлення нової влади Бердичів відвідали багато партійних функціонерів. Так, 8 листопада 1920 року до Бердичева прибув агітаційний поїзд на чолі з головою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Григорієм Івановичем Петровським. Він виступив з доповіддю на Надзвичайному з'їзді Рад повіту, що проходить у цей час в місті. Також Григорій Петровський наступного дня зустрівся з робітниками машинобудівного заводу "Прогрес". 7 вересня 1921 року місто відвідали член Революційної військової ради Київського військового округу Володимир Петрович Затонський та уповноважений Реввійськради на Україні і командувач збройними силами України і Криму Михайло Васильович Фрунзе. Михайло Фрунзе виступив у міському театрі на об’єднаному урочистому засіданні міської ради депутатів за участі правлінь профспілок, завкомів, Бердичівської організації КП(б) та гарнізону з доповіддю про поточний момент. 15 березня 1922 року Перший держшкірзавод відвідав Голова Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету Михайло Іванович Калінін. 31 січня 1923 року також у міському театрі з трудящими міста зустрівся Григорій Іванович Котовський – полководець Червоної Армії, герой Громадянської війни. Згодом на будинках, де відбувались ці зустрічі, у 1960-1970-х роках з'являться відповідні меморіальні дошки.

У 1923 році після великих військових навчань з-під Вінниці у Бердичів до місця свого постійного призначення вступає 3-я Бесарабська кінна дивізія котовців. Цього ж року Бердичів неодноразово відвідує і сам командир кінного корпусу Григорій Іванович Котовський. На Лисій горі він вирішує у найкоротші строки відновити старі казарми для розміщення тут кавалерійської дивізії. Власних покрівельників і штукатурів не вистачало, тому командування звернулось за допомогою до місцевого населення. На суботниках з будівництва і ремонту казарм працювали сотні людей. Якось проїжджаючи по Бердичеву Котовський побачив, як червоноармійці розбирали високу трубу зруйнованого і закинутого цегельного заводу. Трубу розбирали на цеглу, яка потрібна була для кладки печей. Командир корпусу наказав припинити розбирання. За його розпорядженням були прийняті міри для відновлення цегельного заводу, і незабаром корпус мав свою цеглу.

До казарм на Лисій горі була проведена вузькоколійка протяжністю в декілька кілометрів (відвід від гілки Бердичів-Бродецьке-Холоневська), по якій відбувалось постачання необхідних матеріалів та продовольства. Котовський особисто слідкував за розміщенням кавалерійських частин, малював план стайні для коней, перевіряв систему вентиляції. Він завзято працював над тим, щоб створити сприятливі матеріальні умови для успішного проведення бойової підготовки.

Котовці не оминули своїм хазяйновитим поглядом і елінг, в якому до Громадянської війни зберігався дирижабль "Гриф". За наказом комдива М.М. Криворучка елінг було розібрано, а дошки та інші будівельні матеріали пішли на спорудження казарм, стайні для коней та інших підсобних приміщень. Розібраний елінг вже у 1934 році перевезли до міста Долгопрудний (Московська область), де змонтували у центрі з будівництва дирижаблів (Московський дирижаблепорт). Тут елінг проіснував до 2010 року (!), після чого його демонтували.

Загін юних піонерів Першого Державного шкірзаводу, створений у Бердичеві у 1926 році.

Перший піонерський загін,
створений у Бердичеві у 1926 році.

Радянська влада активно впроваджує в життя простих людей принципи нового суспільного ладу. Серед іншого запроваджуються нові свята, відзначення яких в перші роки стає обов’язковим, а в наступні десятиліття переростає у традицію. Серед них до сьогодні збереглися День Радянської Армії (23 лютого), свято Першого Травня (1 травня), День Жовтневої революції (7 листопада) та інші. Під час останніх двох свят на вулицях міста організовуються урочисті паради, явка на які, особливо трудового люду, була обов’язковою, а часом вдавались і до примусу. Так, ще в квітні 1919 року на основі рішення комісії з підготовки до святкування дня 1 Травня оголошенням завідуючого підвідділом Радянської Міліції товаришем Гладких пропонується "всем квартироснимателям, балконы коих выходят на улицы, украшать таковые к 1 Мая зеленью, коврами и красной материей. Неисполнение сего будет считаться актом против Советской власти. Начальникам милиции и милиционерам вменяю в обязанность строго следить за исполнением сего. Виновных же в нарушении привлечь к ответственности". Бердичівська міліція в перші роки Радянської влади займає для своїх потреб будинок купця першої гільдії Давида Магазаника, який націоналізували у 1919 році (родина купця ще в 1915 році виїхала з Бердичева до Москви). Сьогодні в цьому будинку знаходиться загальноосвітня школа №11.

Утвердження нового суспільного ладу вплинуло на всі сфери життя Бердичева. Від самої перемоги Жовтневої революції та до початку 1920-х років з боку більшовицького уряду йде безкомпромісний наступ на позиції Церков із застосуванням методів воєнного часу. Під приводом допомоги голодуючим радянська влада робить спробу розгромити Церкву. Саме тоді – у 1917 році – у Бердичеві закривається Свято-Троїцька церква на Загребеллі. Діяльність парафії було припинено і в храмі розміщують різні контори, склади, житлові приміщення і навіть конюшню. У 1922 році з костьолу Святої Варвари конфіскуються усі цінності храму та передаються "на допомогу терплячим від голоду".Кляштор Босих кармелітів, який у 1917 році був повернений римо-католицькій Церкві, поступово приходить у запустіння, його стіни без належного догляду руйнуються, майно нищиться.

З перших років радянської влади почались обмеження і єврейського релігійного життя. У 1920-1930-х рр. більшість з 80-и міських синагог, що існували до революції, були закриті. У березні 1923 року в місцевій газеті "Голос труда" з'являється публікація, в якій порушується питання про передачу приміщення Хоральної синагоги під робітничий театр. Але віруючим вдається відстояти свій храм. Та все ж у 1929 році під приводом звернення місцевих євреїв – робочих та службовців – до міськвиконкому з проханням забрати будинок Хоральної синагоги з відання "релігійної купки дідів" та передати його на культурні потреби працюючих, місцева влада, не дивлячи на заяви віруючих євреїв від 27.09.1930 р. та прохання залишити синагогу в їх користуванні, направила клопотання в керівні органи УРСР про закриття синагоги. Після закриття в ній утворили клуб безбожників, який діяв до початку Великої Вітчизняної війни.

По закінченні Громадянської війни в Бердичеві одразу почали працювати три лікарні. На 1925 рік було також 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарня; налічувалося 57 лікарів, 15 стоматологів та 34 працівники середнього медперсоналу. Діяло також 8 аптек.

З кожним роком усе більшого розвитку набирало культурне будівництво. У листопаді 1920 року в Центральній робочій бібліотеці в двох невеличких кімнатах відкрили читальню, яка знаходилася за адресою вул. Махнівська, 8 (сучасна вул. Свердлова). Книжкове майно спочатку складається з близько 1200 екземплярів, проте до кінця 1921 року кількість книг сягнула вже понад 4500 книг. На перших порах внаслідок обмеженості приміщення читальні книги видавалися читачам на дім. Був встановлений залог у вигляді більш цінної книги, допускався і грошовий залог в розмірі 500 руб. Абонементна плата становила 100 руб. в місяць, проте з часом піднялася і в 1923 році становила вже аж 200 000 руб. (давалась взнаки велика інфляція, що охопила країну).

У серпні 1922 року в Бердичеві на підставі "Положення про єдину трудову школу", прийнятого керівництвом України, завершується реорганізація (реформація) міських шкіл. Результатом реорганізації стало перетворення навчальних закладів на Єдині трудові школи. Мета проведеної реорганізації – "… следует раз и навсегда порвать со старой школой, которая при НЭПе начала оживать благодаря стремлению буржуазных групп влиять на школы путем введення платы за обучение или открывая частные школы". У ході цих дій у Бердичеві було залишено 14 шкіл, серед яких 6 українських, 4 єврейські, 2 польські та 2 російські школи, 123 вчителі навчало 4035 учнів, а на кінець відбудовчого періоду кількість учнів зросла до 4752, вчителів – до 167 чоловік. Навчання у трудових школах передбачалося з восьмирічного віку. При кожній школі була організована підготовча група для учнів віком 7 років, метою якої було надання можливості всім дітям отримати дошкільне виховання. Всі трудові школи вважалися семикласними і вони користувалися однаковими правами та розподілом майна. Також один за одним виникали спеціальні навчальні заклади. 1920 року відкрито механічний технікум і при ньому профтехшколу. 1923 року прийняв перших слухачів педагогічний технікум. На цукровому заводі (1922 р.) та ім. Ілліча (1923 р.) створено школи ФЗУ (фабрично-заводського учнівства), на швейній фабриці (1923 р.) — чотирирічну профшколу. Особливо велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Першу школу лікнепу відкрито 1920 року на заводі "Прогрес", згодом — на інших підприємствах. На 1921 рік у них здобували грамоту близько 500 чоловік, на 1925 рік налічувалося 12 шкіл лікнепу, де 22 вчителі навчали 551 чоловіка. За відбудовний період багато зроблено в створенні культурно-освітніх закладів. На шкірзаводі, цукровому, заводі "Прогрес" та інших підприємствах відкриваються робітничі клуби (всього 11). У них широкого розвитку набула художня самодіяльність.

На 1925 рік у Бердичеві діяли 10 бібліотек, музей, кінотеатр. Останній під назвою "Зоря" розмістився в приміщенні колишнього казначейства, де з початку 1920-х років діяв "Клуб інвалідів". З 1919 по червень 1925 рік в різний час виходила газета під назвами "Известия", "Вісті", "Голос труда", "Голос праці", і нарешті з 21 червня 1925 року вона отримала назву "Радянський шлях". Цього дня на шпальтах газети розміщується оголошення: "Сьогодні трудящі Бердичівщини вперше читають "Радянський шлях". А поряд – заклик: "Даєш 5 тисяч "Радянського шляху"!". Також у цьому номері рекламуються такі сорти Бердичівського пива: "Пльзенське", "Березневе", "Мюнхенське столове", "Чеський лежок" та "Баварське". Під назвою "Радянський шлях" газета виходила до листопада 1992 року, доки не з'явилася її сучасна назва – "Земля Бердичівська".

З 1920 року в Бердичеві відновив свою діяльність драматичний театр, що розташований на вулиці Карла Лібкнехта №21. У 1922 році міська влада передає театр в оренду приватній особі (цією особою стала ніхто інша, як Анна Шеренцис – дружина засновника та колишнього власника театру Давида Шеренциса). При цьому в умовах договору передбачались суттєві пільги представникам влади. Зокрема, для адміністративних і посадових осіб безкоштовно постійно надавались місця за таким розписом: виконкому і парткому — ложа №5, управлінню народної освіти — ложа №15, начальнику гарнізону — ложа №6, ГПУ і цензурі — ложа №14, коменданту міста — два місця в другому ряду, начальнику управління освіти і міліції — 2 місця в 4 ряду, начальнику карного розшуку — одне місце в 5 ряду, редакції міської газети — одне місце в 2 ряду. Крім вище перерахованих місць ніхто з інших посадових осіб Бердичева не мав права вимагати безкоштовних місць.

Розвивається культурне життя і бердичівського єврейства. Згідно з тогочасною національною політикою керівництва України, єврейське населення міста отримує змогу навчатися рідною мовою. З метою більшого охоплення дітей навчанням комісія Нацменшостей при Окрвиконкомі своїм рішенням від 21 вересня 1925 року вирішує передати приміщення по вулиці Бистрицькій, в якому до цього часу знаходилась міська міліція (колишній будинок купця Давида Магазаника), єврейській школі і розпочати навчання в жовтні 1925 року. Цього ж року 20 жовтня у Бердичеві відкривається вища єврейська вечірня школа типу робфаку на 100 робітників. Курс навчання – 3-х річний. Випускники школи мають змогу продовжувати навчання у вузах. Тоді ж у 2-й та 9-й школах міста закінчується перехід перших груп на навчання єврейською мовою. Інспектура народної освіти виділяє для закупки єврейської літератури 3 400 крб. До єврейського відділу при профмеханічній школі прийнято 40 учнів. У Бердичівському технікумі хімічного машинобудування діє український та єврейський сектори. Активно діє Бердичівське науково-медичне товариство, яке очолює старший лікар інспектури охорони здоров'я Вольф Наумович Галлак.

До середини 1930-х років використання єврейської мови було достатньо активним: існувала мережа шкіл на ідиш, виходять газети "Дер кустар", "Дер емес", багатотиражна газета фабрики "Побєда" "Дер шлягер", "Дер Арбетер" ("Робітник", періодичність 10 номерів у місяць). У 1924-у році в Бердичеві навіть був створений перший на Україні державний суд з діловодством на ідиш. Поряд з українською і російською мовами, ідиш був визнаний офіційною мовою в ряді інших державних установ. Але вже на початку 1930-х з'являються обмеження у використанні ідиш в установах.

Під час революційних подій 1917-1921 рр. та в перші десятиліття Радянської влади кількість євреїв у Бердичеві поступово зменшується. Це було зумовлено тим, що зникло таке поняття, як смуга осілості, багато євреїв мігрувало з міста. За переписом 1926 року замість колишніх 80 % євреї становили лише половину жителів Бердичева. Така пропорція залишається до середини 1930-х.

Відразу після Жовтневої Революції нова влада захопилась створенням нових імен та назв. Все старе і реакційне, так би мовити, відкидалось. В першу чергу це торкнулось назв вулиць Бердичева: на карті міста з’явилися вулиці, пов’язані з "модними" на той час діячами революції та радянської влади, які, між іншим, ніяк не були пов’язані з самим Бердичевом. Такі новоутворення мали насамперед пропагандистський характер. Перші суттєвих змін зазнав Бердичів відразу після Жовтневої революції: вулиці Білопільську перейменували на Карла Лібкнехта, вул. Махнівську – на вул. Свердлова; вул. Данилівську – на вул. Рози Люксембург, вул. Афіногенівську – на вул. Івана Франка; вул. Малу Юридику – на вул. Карла Маркса, Соборну площу – на Радянську площу та ін.

Траурна хода вулицями Бердичева в день похорон вождя Жовтневої революції Володимира Леніна.
27 січня 1924 р.

Траурна хода в день похорон
Володимира Леніна. 27 січня 1924 р.

21 січня 1924 року після важкої хвороби у Горках під Москвою помирає вождь Жовтневої революції Володимир Ленін. Працівники Першого держшкірзаводу ім. Ілліча направляють у Москву делегацію у складі голови завкому Станіслава Рибалтовського, кадрових робітників дубильника Григорія Гуменюка та зольщика Семена Булатовича, які 27 січня приймають участь у похоронах вождя на Червоній площі. Того ж дня в Бердичеві на центральній вулиці відбувається велелюдна траурна хода. Вже 30 січня окрвиконком приймає рішення про перейменування вулиці Житомирської на вулицю імені Леніна. Також в ті дні про вступ до партії було подано 500 заяв. До квітня 1924 року окружком КП(б)У прийняв у партію 80 кращих робітників Бердичева.

У Бердичеві відкривається перший пам’ятник вождю Жовтневої революції Володимиру Леніну (всього їх, рахуючи і бюсти, в різні роки на території міста знаходилось 8 одиниць). Закладання пам’ятника відбулось 21 січня 1925 року – у першу річницю з дня смерті вождя. Вже 25 жовтня того ж року Бердичівський окрвиконком приймає рішення про прискорення будівництва пам’ятника та відкриття його до 7 листопада 1925 р. На мітингу трудящих міста 7 листопада 1925 року, в день святкування 8-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції пам’ятник було відкрито. Автором проекту став архітектор І.П. Кавалерідзе та інженер А. Кашин.

Відкриття пам'ятника В.І. Леніну на Булопільській вулиці під час мітингу трудящих міста
в день святкування 8-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, 7 листопада 1925 року.
Фото Я. Соболя та В. Шейнмана.

Відкриття пам'ятника В.І. Леніну,
7 листопада 1925 року.

На знак вшанування вождя Жовтневої революції Володимира Леніна та його соратників у 1924-1925 роках в Бердичеві прокотилась чергова хвиля перейменування вулиць. Назви вулиць набували політичного окрасу: вулиця Олександрівська перейменована у вулицю Воровського; вул. Бургомістерська – у вул. Склянського; вул. Варварівська – у вул. 8 Березня; вул. Володимирська – у вул. Жовтневу; вул. Василевська – у вул. Вечоркевича; вул. Житомирська – у вул. Леніна; вул. Купецька – у пров. Переця; пров. Коднерівський – у вул. Піонерів; вул. Мала Іудейська – у вул. Кооперативну; вул. Маріїнська – у вул. Робфака; вул. Присутственна – у вул. Петровського; вул. Романівська – у вул. Незаможницьку; вул. Стара Іудейська – у вул. Вінчевського; вул. Савелівська – у вул. Карла Радека; вул. Солдатська – у вул. Красноармійську; вул. Велика Юридика – у вул. Енгельса; вул. Садова – у вул. Первомайську; вул. Нікольська – у вул. Шевченка.

Змінюють свою назву і загальноміські топоніми. Так, Лиса гора, де здавна дислокувались російські війська, а нині військові частини Червоної Армії, перейменовується у Червону гору (точніше, у гору "Червоного Жовтня"). Хутір Сокулино (за ім'ям свого власника – предводителя бердичівського дворянства С.М. Сокулина, що проживав у Бердичеві в другій половині XIX ст.) змінює назву на економію Жовтневу. Лише у 1953 році Жовтнева економія перейменовується на селище Мирне та згодом включається до складу Великоп'ятигірської сільської ради.

Для різних організацій, установ та підприємств також створюються нові назви. Російська мова, та й українська також, збагатились цілою низкою словосполучень та скорочень. Не уникнув цього захоплення і Бердичів. Так, з'явились назви, які і сьогодні дивують своєю оригінальністю: "Комборбез" – це комітет по боротьбі з безробіттям; "Окрпарком" – за цим скороченням приховується окружний комітет Комуністичної партії України; "Вусор" – Всеукраїнський союз мисливців та рибалок ("…охотников и рыболовов"). Доходить до того, що у 1927 році на черговому засіданні окрвиконкому піднімається питання про зміну назви Бердичева. Депутати пропонують перейменувати наше місто на Цукрозаводськ, але, на щастя, нову назву не прийняли, місто так і залишилось зі своєю старою назвою – Бердичів.

У перше десятиліття нової влади на Бердичівщині зароджується радіосправа. Якщо на 1 жовтня 1924 року тут діяла лише радіоприймальна станція Наркомпочтеля (центральний орган державного управління, що відав питаннями організації і діяльності різних видів зв'язку, у т.ч. пошти), то на 1 січня 1926 року такі приймачі вже встановлено на всіх великих державних підприємствах, таких, як цукроварня, грабарні ім. Ілліча (Перший державний шкірзавод), на горі "Червоного Жовтня" та інших. Крім того, по місту Бердичеву в приватних помешканнях нараховується до 7 радіоприймачів. У місті розвивається і аматорське виробництво радіоприймачів. Зокрема, на бердичівських цукроварнях станом на 8 лютого 1926 року зафіксовано існування гуртка радіоаматорів. Того ж року вони домоглися від керівництва цукроварень виділення їм для потреб радіофікації 500 крб. Але більшому розвиткові радіоаматорства перешкоджала нестача у місті необхідних матеріалів та приладів.

6 березня 1928 року Бердичів в рамках своєї поїздки з лекціями та віршами по містам України відвідав російський поет Володимир Маяковський. Він прибув залізницею з Дніпропетровська до Козятина, а звідти машиною до Бердичева. Пізно увечері в міському театрі по вулиці Карла Лібкнехта (сьогодні це районний Будинок культури) він виступив перед жителями міста з програмою "Слушай новое!". Хоча з-за проблем у Маяковського з транспортом глядачі чекали на виступ поета майже чотири години (з восьми годин вечора), театр залишило лише з чотири десятка глядачів. Виступ розпочався біля опівночі і тривав півтори години. Згодом організатор виступів Маяковського Павло Лавут згадував:

"Маяковский прежде всего спросил директора театра:

- Сколько народу ушло?

- Человек тридцать-сорок.

- Значит, они меньше всего интересуются стихами. Не жалко – скатертью дорога! А те, кто остался, - это настоящая публика. Перед ней приятно и почетно выступать".

Володимир Маяковський наступного дня прогулявся Бердичевом та відвідав костьол, у якому вінчався Оноре де Бальзак. Маяковський:

"- Вы не знаете, что интересного а Бердичеве?

- В местном костеле венчался Бальзак.

- Не будем терять времени, пройдемся, посмотрим костел".

Цього ж дня Володимир Маяковський виїхав до Житомира.

Після відбудовного періоду швидкими темпами проводилася реконструкція підприємств. У березні 1925 року завершена електрифікація Бердичева, 5 вересня відкрито передміське автобусне сполучення на автобусах італійської фірми "ФІАТ". За два роки першої п'ятирічки у державну промисловість міста вкладено 7470 тис. крб., у т. ч. на реконструкцію заводу ім. Ілліча — 2691 тис. крб. Було введено в дію новий дубильний цех, реконструйовано цехи виробництва хрому, встановлено нові силові установки, розширено складські приміщення. У червні 1925 року шкіряний трест приймає постанову про будівництво у Бердичеві робітниче селище для працівників заводу. На інших підприємствах також проводиться реконструкція, але впродовж червня-липня цього ж року в Бердичівському окрузі на фабриці Комборбезу (Комітету по боротьбі з безробіттям) відбулось декілька невеликих страйків у зв’язку зі збільшенням норм виробітку та зменшенням розцінок.

З 1929 року завод "Прогрес" перейшов на випуск хімічного устаткування. У 1932 році тут працювало 857 чоловік, завод перетворюється на найбільше промислове підприємство міста. З метою забезпечення виробництва кваліфікованими кадрами 7 квітня 1930 року на заводі відкривається фабрично-заводське училище. В перший рік за парти сіло 47 учнів, які навчались на фрезерувальників, слюсарів, токарів та електромонтерів. Через десять років заклад отримав нове ім'я – ремісниче училище №2. З 1958 року заклад став називатись міським професійно-технічним училищем №4, з 1984-го – спеціалізованим професійно-технічним училищем №4, яке діє і нині.

1928 року при слюсарно-механічних майстернях по вулиці Воровського збудований ливарний цех і металопрокатна фабрика, яка стала виготовляти столові прилади з золота, срібла та інших дорогоцінних металів. З грудня 1928 року наказом №73 по Бердичівському Округовому відділу місцевої промисловості зі складу Промкомбінату виділено зміцнілі підприємства та об'єднано їх в окремі трести, один із них – металооб'єднання. Так металопрокатна фабрика, чавунно-ливарна та механічна майстерня і завод цвяхів об'єднались у трест "Металооб'єднання", де працювало 163 робітника. Відтоді розпочалося технічне переобладнання підприємства: запрацювала вагранка, три токарних, два фрезерних, довбальний та револьверний верстати, а також три свердлильних і два шліфувальні. З 1930 року "Металопрокатна фабрика" припиняє виробництво (через відсутність золота та срібла для столових приладів), а на тому місці розширюється ливарно-механічне виробництво, яке отримало назву "Трансмісійний" і стало виготовляти запчастини до сільськогосподарських машин і трансмісії. З 1932 року завод отримує назву "Комсомолець", цей рік вважається роком заснування великого машинобудівного заводу.

Наприкінці 1925 року в Бердичеві виникла ідея створення музею. Археолог та краєзнавець Тодос Мовчанівський запропонував використати будівлі колишнього монастиря Босих кармелітів, якому на той час загрожувало знищення, для розміщення в них музею. Т. Мовчанівський підготував ґрунтовну наукову довідку про історико-культурну цінність будівель кармелітського монастиря, переконав окружний виконавчий комітет передати їх для музею. Окрвиконком погодився з його пропозиціями і прийняв рішення "...монастир Босих Кармелітів зі всією територією, костьолом, помешканнями та майном лічити підлягаючими рішучій охороні збоку окружної інспектури наросвіти".

Працівники історичного заповідника перед входом до нижнього храму.

Працівники історичного заповідника
перед входом до нижнього храму.

У 1926 році помирає отець Терезій Штобрин, що наглядав за храмом. 10 квітня наступного 1927 року співробітники Бердичівського оргвідділу ДПУ заарештовують отця Романа Янковського, що мешкав у монастирі та допомагав у душпастирській діяльності священикам костьолу Святої Варвари (священика звинуватили в організації нелегальних переходів через українсько-польський кордон в 1920-1927 роках, а також антирадянській агітації, пропольській та релігійній пропаганді та інших політичних злочинах). З огляду на ці події комуністична влада конфісковує Санктуарій, передаючи його у державну власність. Вже у листопаді місяці тут відкривається соціально-історичний музей, який від імені окружного виконкому оголошено музеєм імені Фелікса Дзержинського – радянського державного діяча, революціонера, що помер в Москві у липні того ж року. Музей разом зі створеним 8 березня 1928 року заповідником увійшов до числа найбільших музеїв України.

Силами бердичівських музейних працівників музей старого кляштора та католицизму розміщено в п'яти кімнатах та двох коридорах корпуса монастирських келій. До музейної експозиції включено так звану "Тишкевичеву" захристію (приміщення біля вівтарної частини храму, призначене для зберігання предметів культу) зі стінописами на легендарно-історичні теми з життя монастиря та вхід до його підземелля. Серед експонатів музею знаходиться і ікона Матері Божої Бердичівської, правда, без окладу і корон, які ще за декілька років до цього були конфісковані владою. Опікуватися нею перед виставленням у музеї випросив отець Броніслав Яросинський. Він по-своєму реставрував її, закріпив шматочки фарби та ґрунтовки там, звідки давні й сучасні злодії зривали корони, а також докладно описав композицію, кольори та символи ікони.

Основна робота заповідника була направлена на антирелігійну діяльність. Головною метою вважалось повне припинення релігійного життя на терені кляштора – закриття діючого Маріїнського костьолу з подальшою передачею його заповідникові. До цієї роботи підключалися партійні, комсомольські, профспілкові організації, освітні установи, Спілка войовничих безбожників. Далеко не остання роль відводилася карально-репресивним органам. Долучалися навіть армійські частини, як це, наприклад, відбувалося 24 грудня 1929 року при відкритті у приміщенні нижнього костьолу кляштору Босих кармелітів так званої "науково-лекційної аудиторії". Учасниками урочистих зборів з цієї нагоди стали близько 900 "представників трудящих", серед яких було чимало осіб у військовій формі, а до складу президії увійшов армійський командир. Виступаючі у своїх промовах таврували католицизм і ксьондзів – "агентів західного капіталізму", "підривну роботу церковників", "розкладницький вплив релігії". Зокрема, вищезгаданий червоний командир запевнив присутніх, що РСЧА дасть "гідну відсіч всім ворогам пролетарської держави, в тім числі й релігії". Мітинг розпочався о 20-й год. і тривав півтори години. Весь вечір грав оркестр кавалерійського полку, демонструвалися фільми антирелігійного змісту, а зовсім поряд, у діючому верхньому храмі, правилася меса – католики відзначали Різдво Христове.

Приміщення "дольного" (нижнього) костьолу з 1929 року використовувалось заповідником для кінолекторію, де демонструвались антирелігійні наукові та дитячі фільми. У 1928-1929 рр. заповідник відвідало до 25 тис. жителів Бердичева та навколишніх сіл.

Значні колекції мав відділ археології, що нараховував 2600 опрацьованих експонатів, та етнографічний відділ – 700-812 експонатів. Художня галерея складалася з 405-415 творів мистецтва, серед яких живописні полотна старих європейських майстрів. Видатні музейні експонати рахувалися окремо. З цієї категорії предметів музей мав 25 картин, 30 тканин, срібних речей, стародруків, рукописів, фотографій, документів – 200 штук. Прикрас з археологічних розкопок – 600 предметів, та 75 оригінальних археологічних експонатів. У заповіднику до видатних експонатів віднесено також 120 тканин, 20 килимів та мережив, ікон написаних та витканих – 12, рукописів, документів та фотографій – 45.

Одним з найбільших музейних відділів був єврейський, який засновано 1928 року 3. Кельманом. За короткий час було зібрано 1205 експонатів та влаштовано експозицію для відвідувачів. Інтенсивно проводились наукові дослідження: вивчався економічний стан єврейських ремісників на Бердичівщині, єврейське мистецтво, архітектура Бердичева та проводились наукові дослідження в галузі мовознавства. Постійні наукові контакти підтримувались з Одеським державним єврейським музеєм, Інститутом вивчення єврейської культури в Києві та з іншими науковими установами.

Наприкінці 20-х років в ДІПРОМІСТІ (Державний інститут проектування міст) розроблено нове планування Бердичева, що суттєво змінювало його вигляд. Так, на місці стародавнього єврейського цвинтаря планується створення парку. Бердичівським соціально-історичним музеєм підіймається питання про оголошення старої частини єврейського кладовища заповідником місцевого значення. За ініціативою директора Бердичівського державного історико-культурного заповідника Тодоса Мовчанівського проведено обстеження та археологічні розкопки кладовища. В результаті розкопок зафіксовано три рівня поховань, знайдено велику кількість різноманітних предметів, у тому числі трубки, посуд, ґудзики, крем'янці для кресал тощо.

Вже в листопаді 1930 року у відповідності до рішення Бердичівської міськради грабарська артіль зносить надгробки на території кладовища. Викопані плити та кістяки скидаються в провалля та ями. Кладовище ліквідовують, а через декілька років на його місці облаштували парк відпочинку (згодом йому присвоїли ім'я Тараса Шевченко).

Аналогічна ситуація складається і з кляшторним кладовищем, що розташоване на розі вулиць Леніна та Руської. Воно було засноване ще у XVII столітті, поховання на кладовищі припинились у другій половині XIX століття після остаточного скасування царським урядом монастиря Босих кармелітів. Улітку 1931 року працівники бердичівської Райспілки вивезли з кладовища всі металеві загорожі, зруйнували біля 60 могил (сьогодні на місці кладовища стоять багатоповерхові житлові будинки).

Всі ці події відбуваються під гаслом збору металу у фонд індустріалізації України. Далі – більше: "за клопотанням українців, поляків та росіян" постановою президії Бердичівського Окрвиконкому від 4 лютого 1930 року з Бердичівських церков знімаються дзвони і також передаються до фонду індустріалізації. Свідки тих подій згадували, що, наприклад, дзвони Успенського собору завантажили на двоє саней та під супроводом червоноармійців з гвинтівками в руках доставлені на завод "Прогрес", де їх переплавили на метал. Через деякий час – 9 березня 1930 року на заводі "Прогрес" розбили та переплавили великий кармелітський дзвін з кляштору Босих кармелітів. Місцевий музей сповістили, що вага дзвону становить 2583 кг та ще для кількох фрагментів вагу не встановлено.

У 1930-і роки в СРСР продовжується адміністративна реформа, яка призводить до змін в адміністративному устрої Бердичівщини. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 02.09.1930 р. ліквідовується Бердичівський район, що був створений у 1925 році. Місто Бердичів виділяється в окрему адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо столичному центру – Харкову. Територія колишнього Бердичівського району увійшла до новоствореної приміської смуги Бердичівської міської ради, що об'єднала у своєму складі 36 сільських рад (Бистрицька, Велико-Гадомецька, Велико-Низгурецька, Велико-П'ятигірська, Гальчинецька, Гришковецька, Голодьківська, Демчинська, Дмитрівська, Жидовецька, Журбинецька, Іванковецька, Катеринівська, Кикишівська, Красівська, Кукільнянська, Кустинська, Маркушівська, Мало-Радзивілівська, Никонівська, Обухівська, Осиківська, Половецька, Райківська, Рейська, Садківська, Семенівська, Сингаївська, Скаківська, Скраглівська, Слободищенська, Солотвинська, Терехівська, Хажинська, Чехівська, Швайківська). 9 лютого 1932 року Бердичів з приміською смугою, як місто обласного підпорядкування, увійшов до складу новоствореної Вінницької області.

За 1928-1932 рр. виробництво промислової продукції у місті зросло більш як у 10 разів. Завдяки творчій активності робітників та інженерно-технічних працівників підприємства Бердичева виконали перший п'ятирічний план за 4 роки, а завод "Прогрес" — за 3,5 роки. Зростала технічна оснащеність підприємств. Так, на трикотажній фабриці повністю оновлено машинний парк, збудовано фарбувальний цех, на рафінадному заводі введено цех пресованого цукру.

У 1930 році у Бердичеві відкривається перший радіовузол, який розпочинає трансляцію радіопрограм з використанням мережі проводового мовлення. Вже у 1937 році у місті ця мережа нараховує 1589 радіоточок, на підприємствах та установах – 150. У 1934 році тривалість трансляції у міській мережі становила 7 годин на добу, у 1937 році вона зростає до 14 годин. По мережі транслювались програми центрального мовлення, які приймались ефірними радіоприймачами. З 1936 року в Бердичеві крім центрального запроваджується регулярне і місцеве радіомовлення.

Широкого розмаху в 1930-і роки по всій країні набуває стахановський рух. На підприємствах Бердичева організовуються стахановські школи, в яких робітники вивчали передовий досвід, робили його надбанням усього колективу. Лише на заводі ім. Ілліча на кінець 1938 року в них навчалося близько 100 виробничників. На початку 1940 року на заводі "Прогрес" було 16 робітників-багатоверстатників, на шкірзаводі ім. Ілліча — 41, на цукровому — 6.

1935 рік позначився для Бердичева побудовою і введенням в експлуатацію нової теплової (паротурбінної) електростанції (ТЕС) з двома турбогенераторами потужністю по 3 тис. кВт. кожен. Приміщення теплової електростанції вражало розмірами: площа 50 на 40 метрів, висота до 11 метрів На цей час місто має досить розгалужене енергетичне господарство (трансформаторні пункти, повітряні й кабельні лінії), яке охоплювало його центральну частину.

Робітничі колективи Бердичева надавали значну допомогу сільським жителям в перебудові сільського господарства на соціалістичний лад. Весною 1930 року під час колективізації надіслано в район 20 бригад для проведення масово-політичної роботи та 10 — для ремонту сільськогосподарського реманенту. В порядку шефства хліборобам передано 6 кінопересувок. На кошти, зароблені у понадурочний час, робітники заводу ім. Ілліча купили трактор і подарували його колгоспу села Бистрик. Частими гостями у хліборобів району були комсомольці, які допомагали їм в організації культмасової роботи, проведенні різних господарських та політичних кампаній.

Проте гігантоманія радянської влади перетворила українське село на джерело фінансування індустріальних планів. Продрозкладка, примусова колективізація і, як її наслідок, карткова система розподілу продуктів за пайками, швидко знищила інтерес селян до колективної форми господарювання. Насильницькі методи колективізації, масове розкуркулення, низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів, зменшення валового збору зерна – все це стали тою основою, що привело до виникнення спочатку продовольчих труднощів, а потім і голодомору 1932-1933 рр. Це не могло не позначитись на становищі Бердичева, оскільки значну частину продовольства місто отримувало від сільських господарств.

Члени бюро Бердичівського міськкому партії спостерігали за реальним станом справ, але змушені були виконувати рішення вищого партійного керівництва. На початку травня 1932 року рішенням бюро міськкому партії зняли з постачання декілька категорій міських мешканців. У інформації міськкому зазначалося, що з 70 тисяч населення міста Бердичева постачається хлібом 18 тисяч. Було введено знижені норми видачі хліба, що видавався у травні 1932 р.: "Прогрес" — 500 г замість 600 г, взуттєва фабрика — 400 г замість 500 г, співробітники міліції — 600 г замість 800 г, студенти індустріального технікуму — 300 г замість 400 г. Спостерігалися випадки вживання в їжу собачого м'яса. Все це, а також погіршення якості харчування в їдальнях спричинило відтік працівників, масові поїздки до Москви та Ленінграда, де можна було купити продукти.

Партійні документи характеризують погіршення продовольчого становища і впродовж січня-червня 1933 року. В цих свідченнях є інформація про кількість опухлих від голоду на 9-ти підприємствах Бердичева: Перший шкірзавод — 7, взуттєва фабрика — 60, завод "Прогрес" — 50, швейна фабрика — 2, "Червона зірка" — 30, панчішна — 24, завод "Комсомолець" — 10. Загалом цифра опухлих на підприємствах дорівнювала 239 особам. На двох підприємствах мали місце три випадки втрати свідомості від голоду, одна людина по дорозі в лікарню померла, від недоїдання померло 5 працівників. В дитячому будинку померла 31 дитина. У січні 1933 року норма видачі хліба на заводі "Прогрес" становила ті ж 500 г, що й у травні 1932 року, замість 700 г, на швейній та панчішній фабриці 10 днів працівники не отримували взагалі нічого, 10 днів — по 150 г, 10 днів — по 200 г замість 600 г хліба. Учителі отримували по 300 г хліба. У 1933 році 10,2 т хліба, виділених для робітників, передали їдальням ДПУ, відповідальним працівникам, МТС. У лютому 1933 року у Бердичеві скоротилося постачання хліба з 192 т до 177 т, фактично ж отримано 110 т.

Становище з голодом стало настільки загрозливим, що у серпні 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У звернулося до Москви з вимогою включити до списку міст, де був би дозволений вільний продаж хліба, 8 міст України, серед них – і Бердичів. Ситуація ускладнювалася ще й наявністю затримок у виплаті заробітної плати. У серпні 1932 року заборгованість складала: на заводі "Прогрес" – 120 тис. крб., на шкіряному заводі – 70 тис. крб., на фабриці "Побєда" – 30 тис. крб. У жовтні 1932 року відповідно: 40 тис. крб., 80 тис. крб., 33 тис. крб. Подібне становище було і на інших підприємствах. За січень-серпень 1933 року заборгованість по заробітній платі вчителям району становила 80 тис. крб.

В зв'язку з продовольчими труднощами були також випадки залишення студентами навчальних закладів. В Бердичеві по 5-ти навчальних закладах ця цифра становила 343 особи.

Аби приховати від людей правду, всі відомості про голод зберігали в секретних архівах. Згодом майже всі документи знищили, тому точну кількість жертв голоду встановити важко. Та все ж дослідження показують, що кількість жертв голоду в Бердичеві становила 2-5 тисяч чоловік.

З 1934 року ситуація з продовольством поступово нормалізується, життя міста повертається у звичне русло.

У другій половині 1930-х років по місту прокочується чергова хвиля закриття релігійних споруд: у 1936 році знищується Успенський собор – його підривають за допомогою динаміту. У 1937 році внаслідок антирелігійної політики закривається костьол Святої Варвари. 7 квітня 1938 року Оргкомітет ВЦВК по Житомирській області приймає рішення про закриття Миколаївської церкви та передачі її для культурних потреб трудящих. Церковне майно відразу було розграбоване, ікони та книги знищувались та викидались. Від храму залишились лише стіни, вікна та двері. Головна святиня Миколаївської церкви – старовинний чудотворний образ святителя Миколая – за загадкових обставин зникає. Спочатку Миколаївську церкву намагались використовувати як агітаційний пролетарський кінематограф для боротьби з "релігійним опіумом" для народу, потім храм використовували в основному як зерносховище, склад і конторські приміщення.

Закриття стосується не лише православних та католицьких храмів, але і релігійних споруд інших конфесій. Ще у 1929 році під приводом звернення місцевих євреїв – робочих та службовців – до міськвиконкому з проханням забрати будинок Хоральної синагоги з відання "релігійної купки дідів" та передати його на культурні потреби працюючих, місцева влада, не дивлячи на заяви віруючих євреїв від 27.09.1930 р. та прохання залишити синагогу в їх користуванні, направила клопотання про закриття синагоги в керівні органи УРСР. Після закриття в ній утворили клуб безбожників. У 1939 році закривається Дім молитви євангельських християн-баптистів, що розташований на розі вулиць Шевченка та Богдана Хмельницького.

Сумнозвісний період репресій 1936-1938 рр. не оминув і Бердичева. Ще у червні 1933 р. зі статті редактора "Радянського шляху" Л. Новіцького "Більше пильності в боротьбі з ухилами від генеральної лінії партії" у місті розпочинається чистка рядів ВКП(б), якій судилося невдовзі перерости у хвилю кривавих репресій. Першими жертвами чистки, а потім i репресій, стали робітники фабрики "Побєда" Гершфельд, Гершойг, Думаніс, яких звинуватили в організації троцькістської групи (головою райкомісії по чистці на той час був Коган, а головою ДПУ – Люблін). В результаті чистки 1933-1934 рр., а також боротьби з так званим націоналістичним ухилом Скрипника i зміною національної політики в СРСР, яка стала русифікаторською, змінився й національний склад міських керівних органів. Якщо на другій партконференції Бердичівщини до складу міськкому КП(б)У входили люди з єврейськими прізвищами Бойм, Беренштейн, Горенштейн, Лєзман, Рубінштейн, Фрейнкель, Хальтман, Шаміс, Фікельберг, Мелер, то в 1935 році нікого з цих людей там вже немає.

Репресії торкнулись практично всіх сфер життя міста. Наприклад, у 1938 році на протязі короткого часу бердичівській у конторі зв'язку заарештували всіх працівників телеграфу, які обслуговували уцілілу після Громадянської війни ланку Англо-Індійського телеграфу. Дійшло до того, що нікому стало працювати на телеграфних апаратах і передавати телеграми. Тоді керівництво контори зв'язку знайшло та запросило до роботи чоловіка похилого віку, який ще до Жовтневої революції працював телеграфістом у конторі. Але і його через деякий час заарештували.

Такі ж події відбувались і на підприємствах: на бердичівському шкірзаводі в першу чергу піддається арештам вище керівництво. Так, 16 серпня 1936 року заарештовано директора Першого Держшкірзаводу Свірського Абрама Меєровича, наступним стає комерційний директор Першого Держшкірзаводу Гілельс Яків Григорович. Така ж доля спіткала і багатьох інших – заарештовані та засуджені до тривалих строків секретар парткому Першого Держшкірзаводу Озадовський Яків Шмулевич, директор Бердичівської бази шкірсировини Шейнбліт Хаїм Йосипович, завідувач їдальнею Першого Держшкірзаводу Сапожніков Борух Абрамович. Всі заарештовані обвинувачувались як учасники контрреволюційної троцькістської організації, що нібито існувала в Бердичеві і яку "очолював" директор Свірський.

Під репресії попали директор заводу "Прогрес" А.Ф. Бондар, голови міської ради народних депутатів А.П. Торчинський та А.Я. Просянніков, завідуючий міськфінвідділом С.М. Тененбаум, завідуючий міським відділом освіти І.М. Яцюк, голова міськжитлоуправління Я.Б. Нахменберг та багато інших.

У 1937-1938 pp. міськвідділом НКВС Бердичева була "викрита" підпільна єврейська сіоністська організація. Її ядро "складали" єврейські клерикали, колишні "члени" буржуазно-націоналістичної організації сіоністів рабинату. Виникла вона нібито у 1929-1930 pp. Засновниками організації були єврейські цадики (служителі релігійного культу), які емігрували за кордон і створили в ряді країн "Комітет допомоги євреям СРСР". Під покровом релігії члени цієї організації нібито протягом кількох років проводили активну контрреволюційну роботу серед єврейського населення Бердичева, прищеплюючи йому ненависть до радянської влади та її органів, виховували молодь в націоналістичному дусі, а також "розвивали" у євреїв еміграційні настрої, спонукаючи їх до виїзду в Палестину. У приналежності до клерикальної сіоністської організації у Бердичеві були заарештовані М.Н. Білоцерківський, А.С. Кац, Г.Л. Тверський, Є.С. Харкац, Ш.Ц. Харитон, І.С. Шиндер, Ш.А. Фрідман.

У 1938 році органи НКВС "розкрили" в місті також "контрреволюційну організацію" під назвою "Польська організація військових", контрреволюційну "троцькістську" групу на заводі "Прогрес", "контрреволюційну групу вчителів". Всі вищевказані організації насправді не існували.

В катівнях НКВС загинув також організатор та перший директор бердичівського соціально-історичного музею (згодом заповідника) Тодос Мовчанівський (правда, на цей час він вже проживав та працював у Києві).

Як видно, крім чисток в керівному складі підприємств та установ репресивна машина НКВС заарештовувала жителів міста і за етнічними ознаками. Майже всім заарештованим встановлювались одні й ті ж статті 54-10, 54-11 ("Зрада Вітчизні") Кримінального кодексу. Заарештованих після проведення розглядів справ виїзною судовою трійкою відправляли до міської тюрми. У нічний час арештованих з тюрми перевозили і заганяли у підвали будинку НКВС, що знаходився по вулиці Дзержинського (будинок нині не існує), розстрілювали і закопували в котловани, що були вириті на подвір'ї. У 1957 році під час будівництва на цьому місці ковбасного цеху підприємства "Харчовик" було виявлено чотири групових поховання, з яких вибрали останки понад 400 людей. Одяг загиблих був переважно селянський, робітничий, серед розстріляних були жінки. Руки багатьох зв'язані дротом. Ці останки під покровом ночі вивезли та таємно поховали в двох місцях на території єврейського кладовища по вулиці Леніна. Але за свідченнями колишніх працівників "Харчовика" таких поховань тут було значно більше.

Загалом по Бердичеву за період з жовтня 1937 р. по лютий 1938 р. репресовано 3115 людей. Та починаючи з 1939 року з тюрем почали масово випускати багатьох репресованих, переважно жінок, які були заарештовані за те, що не вони донесли на своїх чоловіків, а хтось інший. Але з таборів ГУЛАГу (рос. Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения) повернулися одиниці, серед них і колишній директор Першого Держшкірзаводу Абрам Свірський, якого звільнили вже після смерті Йосипа Сталіна. Його доля, як і доля багатьох інших репресованих, вкладається в декілька рядків: Абрам Меєрович Свірський народився 1897 р., єврей, уродженець міста Миколаїв. З 1918 по 1921 рік знаходився в лавах РСЧА. Директор шкірзаводу у Бердичеві. Заарештований 16.08.1936 р., 13.06.1937 р. ОСО НКВС СРСР засуджений на 8 років по ст. 58-10, 11 КК. 17.07.1938 р. прибув у Норильлаг з Єлецької в’язниці. Завідуючий чоботарнею майстернею на 4 л/о в Дудинці. Звільнений достроково 15.08.1943 р. за високі показники у роботі. У 1943-1946 рр. – начальник центральних швейних майстерень Норильлага. З 1947 року проживає в Абакані, завідуючий базою Знаменського спиртозаводу. 29.12.1948 р. знову заарештований. Утримувався в Красноярській в’язниці. 13.04.1949 р. ОСО МДБ СРСР засланий на поселення в Красноярський край (КК). 25.07.1949 р. в Норильськ, в 1950 р. переведений в Курейку помічником начальника радгоспу з постачання та збуту. 26.09.1956 р. реабілітований Житомирським обласним судом. 16.09.1954 р. звільнений. У 1956 році реабілітований крайсудом КК.

Радянська влада та партійні органи роблять все, щоб відволікти людей від суворої дійсності та направити їх сили на виконання рішень уряду та Комуністичної партії. З цією метою в місті проводяться різноманітні масові заходи, що закликані підняти ідейний рівень трудящих, згуртувати їх ряди. Так, 6 травня 1937 року в Бердичеві відбувся масовий велокрос імені партійного діяча Станіслава Косіора, у якому беруть участь 6172 учасника. 3 вересня 1938 року Бердичів відзначив 24-й Міжнародний юнацький день. Вранці вулиці міста заполонила молодь, а разом з нею і старі кадровики Бердичева. Біля пам’ятника Леніну встановили трибуну, повз яку проходили колони: спочатку йшли учні шкіл з великим портретом вождя та транспарантом, на якому великими літерами написали крилату фразу "Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство!". Далі йшла колона молоді. Кращим студентам маштехнікуму випала честь пронести велике панно "Товариш Сталін серед молоді". 12 листопада 1938 року до чергової річниці перемоги Жовтневої революції організовуються масові воєнізовані естафети. Молодь активно долучається до роботи оборонного товариства ОСОАВИАХИМ (рос. ОСОАВИАХИМ, Общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству), проходять навчання в його клубах для отримання звання "Ворошиловський стрілок".

22 вересня 1937 року постановою ЦВК СРСР з частин Вінницької та Київської областей утворено Житомирську область. Бердичів стає районним центром новоутвореної області. В результаті цих адміністративних перетворень відбувся перехід на триступеневу систему управління (центр – область – район). В цей час стає зрозумілим, що міській раді не зовсім зручно одночасно керувати як Бердичевом, так і багатьма населеними пунктами, що входять до складу району. Тому постає питання про подальше реформування адміністративного устрою. Указом Президії ВР УРСР від 28.06.1939 р. з території Бердичівської міської ради виділено сільську зону і утворено сільський район з центром у місті Бердичів. Бердичівський район набув такої адміністративно-територіальної форми, в якій існує і донині, а Бердичів отримав пряме підпорядкування обласному центру. Цей адміністративний устрій зберігся і донині.

Партійними органами сотні агітаторів та пропагандистів долучаються до ознайомлення населення з положенням нової Радянської Конституції та проведення виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулися в 1937 році. Виробничі колективи беруть підвищені зобов'язання, стають на стахановську вахту. В газеті "Радянський шлях" друкуються пропагандистські статті, в яких стверджується, що нова Конституція викликала в населення Бердичева "величезне трудове й політичне піднесення". В день голосування виборці одностайно проголосували за блок комуністів і безпартійних, обравши депутатом до Радянського парламенту робітника рафінадного заводу, орденоносця О.В. Тонкошкурого. 1938 року в найвищий орган Радянської влади республіки бердичівляни обрали першого секретаря міськкому КП(б)У А.Т. Дідура (колишнього працівника заводу "Прогрес"). Під час виборів до місцевих рад 1939 року у міську Раду обрано 206 депутатів.

1 листопада 1938 року в книжкові крамниці Бердичева "КОГИз" (книготоргове об’єднання державних видавництв) та "Книгокультторг" надходять підручники "Короткий курс історії ВКП(б)". Щоб купити цю книгу, люди йшли до магазинів з усього міста та займали черги з 6-ї години ранку. 1600 примірників посібника розкупили всього за півгодини. Цікаво, що з 1938 по 1953 рік в СРСР "Короткий курс" видавався 301 раз в кількості 42,816 млн. екземплярів на 67 мовах. Після смерті Й.В. Сталіна книга була перероблена і видавалась під назвою "Короткий курс історії КПРС".

Попри життєві трагедії окремих людей, життя міста не зупиняється, його розвиток набуває нових векторів. Змінюється і архітектурне обличчя міста: у Бердичеві з'являються нові типи будинків, які згодом отримали назву сталінських – "сталінки". Сталінські будинки вирізнялися тим, що в них розташовувались просторі квартири з великими кімнатами, високими стелями, іноді навіть з двома роздільними санвузлами, великою кухнею. Ззовні ці будинки випромінювали міцність та добротність, але мали дещо похмурий зовнішній вигляд. Яскравим прикладом такої архітектури в Бердичеві є п’ятиповерховий будинок на розі вулиць Шевченка та Дзержинського.

Крім народногосподарського комплексу Бердичів має досить потужну військову інфраструктуру: ще з 1920-х років у місті на Червоній горі дислокується кавалерійська дивізія, стрілецькі полки. У середині 1930-х до них приєднуються бронетанкові частини, діють два військових піхотних училища. У Бердичеві розміщується штаб 19-го механізованого корпусу, до складу якого входили 43-я танкова дивізія (дислокувалась безпосередньо у місті), 40-а танкова та 213-а моторизована дивізії. Також в цей час поряд з селом Радянське (до 1934 року носило назву Жидівці) будується військовий аеродром, на якому дислокується 136-й авіаційний бомбардувальний полк.

Колишній будинок графині Плеве по вулиці Фрунзе.
З кінця 1930-х років тут знаходився пологовий будинок, з 1960-х і до сьогодні - поліклініка для дітей.
Фото 2011 р.

Колишній будинок графині Плеве.
Нині це поліклініка для дітей. 2011 р.

Наприкінці 1930-х років в місті досить швидкими темпами розвивається медицина: працює 3 лікарні на 795 ліжок, міські поліклініки — для дорослих і дітей, санепідемстанція, протитуберкульозний диспансер, пологовий будинок (під пологовий будинок у 1925 році віддали двоповерхову будівлю по вулиці Фрунзе, що до Жовтневої революції належала графині Плеве, з 1967 року та по сьогодні в цьому будинку знаходиться поліклініка для дітей). На цукрових, шкіряних, машинобудівних заводах, швейній та трикотажних фабриках діяли медпункти. На 1940 рік у місті налічувалося 47 медичних закладів, 68 лікарів та 176 чоловік середнього медперсоналу. У 1941 році функціонували: Перша Радянська лікарня, робітнича лікарня на Першому шкірзаводі, міська водолікарня, дитяча лікарня, Будинок грудної дитини, центральна робітнича поліклініка, протитуберкульозний диспансер, шкіряно-венерологічний диспансер, тубсанаторій для дорослих, станція швидкої допомоги, 5 здоровпунктів, 3 фельдшерські медпункти на підприємствах міста, пункт переливання крові, дитяча поліклініка, 4 дитячі консультації, міжрайСЕС, дезстанція, малярійний пункт, Будинок санпросвітроботи тощо.

Підвищується освітній рівень трудящих, збільшується кількість навчальних закладів. У 1940 році в Бердичеві діяло 22 школи, у т. ч. 10 середніх, 10 семирічних та 2 початкові, де навчалося 9,5 тис. учнів. Крім того, діяло три школи робітничої молоді. 1930 року в приміщенні колишнього семикласного училища ім. О. Пушкіна по вулиці Карла Лібкнехта засновано інститут соціального виховання, який 1933 року реорганізований у педагогічний, а в 1936 — в учительський. Напередодні війни в ньому навчалося 500 студентів на стаціонарному та 2700 — на заочному відділеннях. Діяли також механічний, медичний та педагогічний технікуми, ремісниче училище.

За 1925-1941 рр. досягнуто значних успіхів у роботі культурно-освітніх закладів. На гастролі до міста часто приїздили кращі театральні колективи й провідні актори республіки. В драматичному театрі в різний час виступали видатні українські радянські актори й режисери А.М. Бучма, Г.П. Юра, І.С. Паторжинський та інші. На 1940 рік у місті працювали кінотеатр, робітничі клуби на заводах "Прогрес", рафінадному, ім. Ілліча, цегельному та ін., де систематично демонструвалися кінофільми, діяли гуртки художньої самодіяльності, проводилися вечори відпочинку, огляди народних талантів, інші цікаві заходи. У міській бібліотеці для дорослих, книжковий фонд якої становив понад 200 тис. томів, влаштовувалися виставки літератури, диспути, конференції, зустрічі з письменниками. Досить значні бібліотеки були при заводських клубах, школах. У 1935 році для дітей в колишньому приміщенні Міської Думи відкрито Палац піонерів (у 1993 році Палац піонерів перейменовано на Будинок дітей та юнацтва "Творчість"; у 2001 році Будинку дитячої творчості присвоєно ім'я Олександра Разумкова (1959-1999), у минулому гуртківця Палацу піонерів; у 2009 році БДТ реорганізований у Центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова). 24 січня 1937 року на місці кінотеатру "Зоря" збудовано новий звуковий кінотеатр, який отримав ім'я командарма М. Фрунзе (у 1948 році поряд з кінотеатром з'явиться бюст воєначальника). 3 травня 1938 року Бердичів відвідав Олександр Довженко – український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу. Він побував у Бердичівському історичному музеї, де після огляду зробив запис у книзі для відвідувачів: "Дуже добре враження справило перш за все ставлення працівників музею, за це велике спасибі. Музей організовано із знанням справи і любов'ю. Тільки при таких умовах і можна було зібрати і зберегти історико-культурні пам'ятки нашої прекрасної Батьківщини, її старовини".

Але перед початком Другої Світової війни, особливо після укладання пакту Молотова-Ріббентропа (серпень 1939 р.), в Бердичеві практично припиняється єврейська культурна діяльність. Русифікаторська політика Радянської держави, репресії (в тому числі і за національними ознаками) привели до того, що за переписом 1939 року офіційна чисельність єврейського населення в Бердичеві становила 23266 чоловік, або 37,5%. Єдиним осередком національно-релігійного життя євреїв Бердичева у передвоєнні роки була підпільна єшива (школа) хасидів ХАБАДа під керівництвом молодого рабина Еліезера Пінського (1914-1942). Еліезер сам навчався в підпільних єшива Полоцька і Києва, став великим знавцем Тори і хасидизму, рабином. Крім Бердичева в тридцяті роки керував підпільними хаббадськими єшивами на Україні (Житомир, Київ) і вважався одним з найбільш перспективних послідовників Любавицького рабина, але загинув разом з сім'єю в роки окупації.


Велика Вітчизняна війна
(1941-1945 рр.)

Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося 1273 будинки та 75 тис. населення. В місті діяло 39 промислових підприємств. у т. ч. найбільший на Україні шкіряний завод, 2 машинобудівні та 2 цукрові заводи, м'ясокомбінат, трикотажна, взуттєва та швейна фабрики. Машинобудівний завод "Прогрес" налічував біля 2000 працівників, виготовляв велику кількість обладнання для підприємств хімічної промисловості, чорної і кольорової металургії, сільського господарства. Також ритмічно працює шкірзавод ім. Ілліча: у 1940 році завод випустив жорстких шкіртоварів 5600 тонн, хромових — 185 млн. кв. дм. Завод "Комсомолець" випускав нескладний сільськогосподарський інвентар і запасні частини до сільськогосподарських машин, освоїв також новий вид продукції — стенди для складання авіаційних моторів.

Проте вже в цей мирний час війна почала стукати в оселі, оскільки у травні-вересні 1939 року окремі його мешканці взяли участь у боях на Халхин-Голі з японцями, у вересні 1939 року взяли участь у так званому визвольному поході Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусь, що входили до складу Польщі. А в листопаді 1939 – березні 1940 року бердичівляни приймають участь і в радянсько-фінській війні. Багато з них нагородили орденами та медалями, а Анатолію Олексійовичу Чепуренко (1915-1945), уродженцю Бердичева та першому серед бердичівлян 21 березня 1940 року присвоїли звання Герой Радянського Союзу. Але ця війна була тільки прелюдією до великої трагедії.

За декілька днів до початку війни військові частини, що дислокувались у Бердичеві, прийшли в рух. Як вже вказувалося вище, в Бердичеві розташовувався штаб 19-го механізованого корпусу, у складі якого знаходилась 43-я танкова дивізія з безпосередньою дислокацією у місті. Увечері 19 червня 1941 року зі штабу округу надійшло розпорядження про виведення частин корпусу з місць постійної дислокації у запасні райони. Увечері цього ж дня дивізії вийшли у назначені райони зосередження, закінчивши свій марш до 2 години 20 червня 1941 року.

На протязі наступного дня в райони зосередження військ корпусу були вивезені склади з боєприпасами та продовольством, але штаб корпусу залишився в Бердичеві. Увечері 21 червня командири дивізій та окремих частин доповіли про повну бойову готовність. Доповів у штаб Київського Особливого Військового Округу про готовність і командир мехкорпусу генерал-майор М.В. Фекленко, але ніяких вказівок про подальші дії він не отримав. Командир був здивований: "Странно одно: дали указание вывести войска с зимних квартир, мы доложили о выполнении приказа, а работники штаба округа как воды в рот набрали. Неужели нет никаких данных?".

Положення частин групи армій "Південь" і Київського Особливого військового округу станом на вечір 21 червня 1941 року.

Положення радянських військ
перед початком Великої
Вітчизняної війни, 21.06.1941 р.

22 червня напад німецько-фашистських загарбників перервав мирне життя населення міста. В перші ж дні війни сотні мешканців були мобілізовані до лав Червоної Армії. Багато з них пішли добровольцями. Так, в бердичівський райвійськкомат 22 та 23 червня надійшло 132 заяви від добровольців, з них 78 заяв – від жінок. Ті ж мешканці, що залишилися в місті, брали активну участь у спорудженні оборонних комунікацій, несли цілодобове чергування на постах протиповітряної оборони. Для потреб фронту в місті розгорнули три військові госпіталі (№№ 1416, 2029, 2037). Для винищення можливого повітряного десанту утворюється Бердичівська зона відповідальності, якою керує командир 13-ї запасної стрілецької бригади (планується діяти безпосередньо силами 59-го запасного стрілецького полку). Для боротьби з диверсантами в Бердичеві створено винищувальний батальйон з 350 бійців. Але необхідна міра переросла в шпигуноманію: інколи у супроводі міліціонера, а частіше під ескортом пильних громадян підозрюваних відводили до міського відділу НКВС. Як правило, "шпигунами" опинялись місцеві жителі або добре одягнені біженці. Після перевірки документів їх відпускали.

В перші дні липня 1941 року головні підприємства міста одержали наказ про евакуацію. Вона проходила в надзвичайно складній ситуації, коли ворог уже підходив до Бердичева. Усе ж завдяки мужності трудівників значну кількість промислового устаткування вдалося вивезти у східні райони Радянського Союзу. Те, що вивезти не вдається – знищується. Так, у зв'язку з неможливість демонтувати обладнання міської телефонної станції військові інженери-підривники закладають вибухівку у будинок контори зв'язку та підривають його разом з обладнанням. Всі документи знищуються.

Закриваються також артілі та магазини, частина майна роздається людям, частина знищується. Адміністрації підприємств не могли у більшості випадків розрахуватись з працівниками, тому лише небагатьом вдається отримати трудові книжки.

Піклуючись про подальшу долю промислових підприємств, міська влада у той же час практично нічого не робила для організації евакуації мирного населення. У місто прибували тисячі біженців з заходу країни, які практично не отримували навіть мінімальної допомоги. В цей час хаосу та безпорадності в будівлях монастирського комплексу історико-культурного заповідника виникає пожежа. В пожежі, вірогідно, гине найцінніший скарб – ікона Матері Божої Бердичівської (за іншою версією вона вціліла та потрапила до Польщі у приватну колекцію).

Ще одна трагедія розігралася на території міської в’язниці – тюрми НКВС №2: коли ворог був на підступах до Бердичева тих арештантів, що мали один-два роки ув’язнення, зібрали на тюремній площі і оголосили про їх звільнення. Їм запропонували прибути до військкомату та добровільно записатися до лав Червоної Армії. А через декілька днів на території в’язниці сталася пожежа, в полум’ї якої загинуло багато ув’язнених, в тому числі від куль охоронців, коли в’язні намагалися врятуватись з палаючих тюремних камер втечею. Вже коли німецькі війська захопили Бердичів, вони залучили місцеве населення у похоронну команду, яка хоронила вбитих і загиблих у вогні.

Далі подаємо події тих липневих днів в хронологічному порядку:

- 1 липня – з наближенням німецьких військ до Бердичева розпочалась евакуація з міста сімей відповідальних працівників, в першу чергу міського комітету ВКП(б) і міськвиконкому, а також народного суду, радіокомітету і редакції газети "Радянський шлях".

- 2 липня – всі випускники Бердичівського технікуму хімічного машинобудування захистили дипломні проекти, а ті, що залишилися, здали перевідні екзамени. З наступного дня технікум припинив свою роботу.

- 3 липня – з Бердичева на Козятин відійшли останні поїзди та ешелони з евакуйованим обладнанням та людьми. Рух поїздів по залізниці фактично припинився. Хоча у місті залишилось багато людей, покинути Бердичів у зв’язку з наближенням німецько-фашистських військ вони могли лише пішки.

- 4 липня – о 19 годині німецькі літаки вперше бомбардували місто. Півтонні бомби зруйнували ряд будинків у центрі міста, піддались бомбардуванню і військові частини, що знаходились на Червоній горі. Під час одного з бомбардувань був зруйнований і пам’ятник В.І. Леніну. Почалася стихійна масова евакуація мирного населення. За неповними даними в цей час Бердичів покинули близько 10 тис. чоловік. Цього ж дня розпочались військові дії на території Бердичівського району: німецькі війська окупували село Кикишівку.

- 5 липня – цього дня машинобудівний завод "Прогрес" був евакуйований до міста Очер Пермської області. На залізничну станцію подано поїзд, куди завантажили запаси кольорових металів, спецпродукцію та найбільш цінне обладнання. На ньому ж розмістились і сім'ї багатьох робітників. У важких умовах залізничного сполучення, що були викликані війною, заводський ешелон вкрай повільно просувався на схід. На під'їзді до Фастова поїзд обстріляли німецькі літаки, але на щастя ніхто не постраждав. Поїзд прибув до Очера через місяць – 4 серпня. Тут в короткі строки заводчани влились до складу Очерського машинобудівного заводу та освоїли виробництво мін, мінометів, снарядів до бойових машин реактивної артилерії – "катюш". В Бердичеві сапери-підривники відступаючих радянських військ підривають мости через річку Гнилоп'ять. Після цього жителі західної частини міста могли потрапити на східну частину лише на човнах. А увечері німецькі літаки знову бомбардували місто – знищено декілька будинків, були вбиті та поранені серед мирних жителів Бердичева та біженців, яких у цей час в місті нараховувалось ще декілька тисяч чоловік. Цей день став піком стихійної втечі населення.

- 6 липня – за день до приходу фашистів фабрично-заводське училище, що діяло на базі машинобудівного заводу "Прогрес", евакуйоване в місто Бєлово Кемеровської області. Тут учні училища виготовляли зброю та ремонтували військову техніку для фронту.

- 7 липня – танкові та моторизовані дивізії 1-ї танкової групи Клейста прорвали фронт 7-го стрілецького корпусу біля Нового Мирополя. О 16-й годині підрозділи 11-ї німецької танкової дивізії, прокладаючи собі шлях серед колон відступаючих радянських військ, увійшли в Бердичів. Начальник генерального штабу сухопутних військ гітлерівської армії генерал-полковник Франц Гальдер у своєму щоденнику відмічає: "17.00 — Донесення про те, що 11-а танкова дивізія досягла Бердичева. Це дуже великий успіх. Чи можна на цьому базувати операцію в південно-східному напрямку, на даний час мені ще поки що не ясно". У боях за Бердичів бійці і командири проявляли чудеса хоробрості. Особливо відзначився особовий склад мотострілецького батальйону 8-ї танкової дивізії. Коли фашисти увійшли в місто, там залишалося 10 вагонів з боєприпасами. Батальйону майора А.І. Копитіна було наказано знищити їх. Радянські бійці пробилися на станцію. Фашисти відчайдушно атакували їх, намагаючись оточити і знищити. Лише коли сапери закінчили мінування ешелону, майор Копитін подав команду відступити до своїх. Після цього до вагонів прорвалися фашистські автоматники. Пролунали вибухи. Вважалося, що весь батальйон Копитіна загинув. Але через вісім днів майор привів своїх бійців у розташування радянських частин. Причому, їх виявилося значно більше, ніж пішло на завдання: майор Копитін приєднав до свого батальйону більш як дві роти бійців дивізії, що опинилась в оточенні. Також відступаючі радянські війська знищили складські приміщення нафтобази, які знаходились поряд з залізницею.

- 8 липня – після запеклих боїв Бердичів був повністю окупований німецько-фашистськими військами. Місто заповнюється гітлерівцями, які ведуть себе як безтурботні переможці, що здійснюють легкий похід. Вони кричали з кузовів машин, які в'їжджали в місто: "Juden kaput!" ("Євреям кінець!"). За свідченнями очевидців цього ж дня розпочались розстріли жителів Бердичева: на території цукрового заводу розстріляно 10 робітників заводу — саме тут при вступі німецьких військ на територію заводу його робітник Ю. Лонський вогнем із гвинтівки знищив декілька ворожих солдат. Але були й такі бердичівляни, які зустрічали німецькі війська не як ворогів, а як визволителів від більшовицької влади – з хлібом та сіллю. Вони плекали надію на німців як "культурну націю". Але як показали наступні події, ці надії виявились марними.

Хоч влада змінилась, життя у місті продовжується. В перший день окупації міста лікар Є.А. Сухович і фельдшер Ф.С. Семенов прийшли в міську лікарню, щоб надати необхідну допомогу важкопораненим та хворим, котрі за станом здоров'я не могли бути відправлені додому. Через деякий час до них приєднались лікар В.Я. Герцик, військовополонений фельдшер Баном, хірург М.М. Шишков, лікар Г.П. Дацкевич.

Але й після захоплення міста ще майже тиждень в районі Бердичева точилися запеклі бої. Командування Південно-Західного фронту (командуючий генерал М.П. Кирпонос) створює бердичівську групу, яка об'єднала 16-й механізований корпус і зведений загін 15-го механізованого корпусу. З 9 по 15 липня 1941 року ця група стримувала наступ ворога, скувавши його сили на околицях Бердичева і південніше від нього. До того ж атака 44-го мотострілецького полку підтримувалась броньованою артилерійською батареєю — вогнем бронепоїзду, що рухався до Бердичева зі сторони станції Глухівці. Бронепоїзд використовувався досить інтенсивно, але був пошкоджений у бою 10 липня і виведений в Козятин на ремонт. Незабаром його відремонтували і він знову прийняв участь в бойових діях.

В результаті контратак радянських військ з півдня та сходу 11-а танкова і 60-а моторизована дивізії ворога змушені були перейти до оборони, 16-а танкова і 16-а моторизована дивізії просувались дуже повільно.

10 липня один з танкових батальйонів Червоної Армії у кількості 12 танків увірвався з південного заходу у Бердичів та оволодів окраїнними вулицями. В цей день радянськими військами був знищений ворожий штаб 11-ї німецької танкової дивізії. Майже тиждень танкісти і мотопіхота захищали околиці Бердичева. У ті дні героїчний подвиг здійснив екіпаж танка КВ, яким командував старший лейтенант Андрій Юхимович Кожем'ячко. Танк КВ, екіпаж якого складали лейтенант І.І. Жабін, молодший воєнтехнік С.П. Кисельов, командир гармати сержант Т.І. Точін, сержант В.І. Грішин та червоноармієць Л.К. Верховський, був відрізаний від своїх на околиці Бердичева. Незабаром до цього танку перебрався і командир танкової роти старший лейтенант Андрій Кожем'ячко. В перші ж години бою у КВ була перебита гусениця. Відстрілюючись з гармати і кулеметів, відбиваючись гранатами, екіпаж встановив новий трак і знову натягнув гусеницю. До ранку на вулицях Бердичева гриміли глухі постріли його танкової гармати. КВ, несподівано з'являючись у різних частинах міста, нищив ворожі вантажівки, розганяв колони піхоти. А рано вранці він зустрів на перехресті доріг колону танків супротивника і вступив з ними в єдиноборство. Результат – вісім підбитих танків (існуючі на той час в складі 11-ї танкової дивізії середні та легкі танки Pz IV, Pz III та Pz II в прямому бойовому зіткненні не могли нічого протиставити важким та добре броньованим радянським танкам КВ). Повертаючись в розташування радянських військ, КВ притягнув на буксирі захоплений німецький танк. Коли KB доставили на ремонтний завод, в його броні нарахували майже три десятка великих вм’ятин, а в основі танкової башти стирчав ворожий бронебійний снаряд.

Загалом, ворог ніс значні втрати в техніці та живій силі. Про напругу боїв за Бердичів свідчать записи в щоденнику генерал-полковника Франца Гальдера від 13 липня: "6-я армия и 1-я танковая группа вели бои в районе Бердичева, которые продолжались в течение всего дня и начали затихать лишь к вечеру. Куда девались крупные силы танков противника, участвовавшие в контратаках, неизвестно. Противник, вклинившийся в наше расположение западнее Бердичева, уничтожен. Надежда на быстрое продвижение 11-й танковой дивизии в направлении Белой Церкви оказалась обманчивой". Вже 14 липня він вказує: "Бои в районе Бердичева, которые местами носили кровопролитный упорный характер, начинают затихать. 11-я танковая дивизия потеряла 2000 человек (!)". Франц Гальдер недаремно поставив знак оклику після цифри втрат. Це був суттєвий удар по одній з кращих танкових дивізій вермахту, яку невдовзі направили в резерв для відпочинку та поповнення бойового складу. А ось як згадує про ці події у своїх мемуарах "Воспоминания и размышления" радянський маршал Георгій Жуков: "Бои в районе Бердичев-Житомир, начавшиеся 9 июля, продолжались до 16 июля. Неся большие потери и опасаясь удара с севера во фланг своей главной группировки, командование группы немецких армий "Юг" приостановило свое наступление в районе Житомира. Это обстоятельство позволило командованию Юго-Западного фронта вывести наконец из-под угрозы окружения основные силы 6-й и 12-й армий и значительно укрепить оборону Киева".

Все ж мужність наших командирів і бійців не могла зупинити ворога – давалися взнаки стратегічні помилки Верховного головнокомандування. Війська противника глибоко обійшли Бердичів з півночі та півдня, підрозділам 6-ї армії почало загрожувати оточення. В цих умовах 13-14 липня 1941 року вони відійшли від Бердичева через Козятин і Ружин на південний схід. Захисників Бердичева спіткає сумна доля – майже всі вони незабаром загинуть, відважний танкіст Андрій Кожем'ячко у серпні місяці пропаде безвісти.

Бердичів на 911 днів (більш ніж на два з половиною роки) опинився під окупацією німецьких військ, до яких згодом долучилися військові підрозділи їх союзників – угорців.

З перших же днів перебування в Бердичеві загарбники намагалися реалізувати генеральний план "Ост", в якому знайшли свій виклад основні принципи "Нової східної політики". За планом передбачалося перетворити територію Житомирської області в зону німецької колонізації, її опорним пунктом мав стати Бердичів. Виходячи з цього, місто перетворили в місце масового знищення як військовополонених, так і мирного населення, зокрема євреїв.

Радянські військовополонені працюють на залізничній станції Бердичева.
Серпень 1941 р.

Радянські військовополонені
працюють на залізничній станції Бердичева.
Серпень 1941 р.

У липні 1941 року на території військового містечка на Елінгу створюється табір для військовополонених, куди зігнали 48 тис. чоловік. Менші табори знаходилися на Лисій горі та на території цукрорафінадного заводу. Військовополонені в таборі знаходились в жахливих умовах під відкритим небом. На добу їм видавали 100 грамів проса та півтора літра води чи баланди. При цьому їх щодня виганяли на роботу до міста, а також в прилеглі села Никонівку та Старий Солотвин. Полонені, які з тих чи інших причин не могли працювати, знищувалися. Показовим у цьому є вбивство 70 військовополонених-калік. Політичних мотивів у даному випадку, як свідчив співробітник управління поліції безпеки та СД в Житомирі оберштурмфюрер СС Кунтце, не було (про це він вказував у службовому повідомленні від 27 грудня 1942 року). Проведення "акції" доручили трьом "досвідченим співробітникам" СД. Виділення численної команди, на думку начальника бердичівського відділення СД, було непотрібне через неспроможність в'язнів-калік до втечі. Військовополонених розділили на три групи. Першу (безногі) фашисти закопали живими. Друга була розстріляна. 25 в'язнів, що входили до третьої групи, напали на варту, при цьому три з них загинули, а 22 кинулися тікати. Гітлерівцям вдалося затримати лише 9 чоловік. Решта схована жителями навколишніх сіл.

Навіть у таких умовах частина військовополонених намагалася зберегти людське обличчя, вирватися на волю. Так, одного разу, коли фашисти вивели на роботу колону в'язнів із 100 чоловік, вони на перехресті вулиць Червоноармійська – Кіма – Махнівська кинулися у різні боки. Охорона почала стріляти і 40 чоловік були вбиті, але 60 вдалося втекти, їх сховали місцеві жителі (Є. Огненко, Д. Мельников та ін.). Згодом більшість із військовополонених, що врятувались, приєднались до партизан.

Адольф Гітлер виходить з приміщення школи
по закінченні наради штабу групи армій "Південь".
Бердичів, 6 серпня 1941 р.

Адольф Гітлер
залишає приміщення штабу.
Бердичів, 6 серпня 1941 р.

6 серпня 1941 року до Бердичева приїздить керманич фашистської Німеччини Адольф Гітлер. Він бере участь у нараді штабу групи армій "Південь", що пройшла у приміщенні середньої російської школи №21, що на вулиці Пушкіна, 46 (нині цей будинок обіймає загальноосвітня школа №3). Після цієї наради Адольф Гітлер переїздить до будинку Червоного Хреста (сьогодні це Будинок Зв'язку по вулиці Свердлова, 28/1), де відбувся урочистий прийом на честь румунського диктатора Йона Антонеску, який також прибув у Бердичів. Під час прийому Адольф Гітлер вручив диктатору високу нагороду – Рицарський Хрест. Також Адольф Гітлер відвідав кладовище на території парку відпочинку в центрі міста, де були поховані німецькі воїни (після звільнення міста у 1944 році кладовище зруйнували: надмогильні хрести розібрали, могили зрівняли з землею).

Страшні репресії проводились як проти військовополонених, так і проти євреїв. Їх винищення почалось практично зразу ж після того, як фашисти увійшли до міста. Так, групу євреїв, яку схопили німецькі солдати неподалік шкірзаводу, привели в дубильний цех. Людей примусили стрибати в яму, наповнену їдким дубовим екстрактом. Тих, хто відмовлявся, вбивали на місці. Гітлерівці, які брали участь у цій екзекуції, називали її "жартом", вони, мовляв, дубили єврейську шкіру. Вже 10 липня військовий комендант німецьких окупаційних військ видав наказ, яким зобов'язував єврейську частину населення Бердичева здати новій владі 100 тисяч карбованців у вигляді грошей та коштовностей. В цей час серед неєврейської частини населення міста фіксуються прояви антисемітизму – окремі єврейські родини сусіди силоміць виганяють з їх квартир, до поліції надходить інформація про євреїв, що переховуються. Та такий антисемітизм був скоріше побутовим – загалом українське населення зі співчуттям відносилось до єврейського населення.

7-8 серпня 1941 року почалося масове виселення євреїв до гетто, створеного в районі міського базару (т. зв. Ятки) та навколишніх вулиць Староміської, Муромської, Штейнівської (останні дві нині мають назви відповідно 30-річчя Перемоги та Льва Толстого). Із майна їм дозволялося взяти лише одяг і білизну. До 22 серпня більшість євреїв зібрали в гетто. Євреї вселялись в старі халупи, по декілька сімей в кімнаті. Залишати гетто дозволялось лише для виходу на базар, для придбання продуктів, але лише після шести годин вечора, коли на базарі вже практично не залишалось ані продавців, ані продуктів. В інший час виходити за межі гетто заборонялось під страхом суворого покарання. Ось як згадує про ці дні єврейський хлопчик Михайло Вальшенбойм: "Никто там нами не управлял. Я во всяком случае такого не припомню, чтобы кого-то над нами поставили. Просто людей согнали тогда на эти улицы, и каждый там было предоставлен сам себе. Никто о нас не заботился, каждый жил в одиночку, кто как мог.<…>

...приходится "промышлять" конечно, вне гетто – на базаре или около мест расположения немецких частей. Охраняют гетто не очень строго, надо только снять желтую Звезду Давида, прежде чем идти в город. Легче прожить тем, кто не картавит, и не похож лицом на еврея, а то могут прогнать, или позвать полицию. Полицаи церемониться не будут: либо просто надают тумаков, либо еще и посадят в подвал при полицейском участке".

25 серпня в Бердичів прибув штаб обергрупенфюрера СС і генерала поліції "Росія-Південь" Фрідріха Єккельна (Friedrich Jeckeln). В цей же день його штабна рота розпочала масові розстріли єврейського населення – було страчено 546 осіб. 27 серпня велику групу (близько 2 тис. чол., в тому числі старі люди, жінки, діти) вивезли в район села Бистрик і там розстріляли. За цією партією були наступні. Дітей кидали в ями живими. 28 серпня на території Державного історико-культурного заповідника гітлерівці розстріляли 300 євреїв, яких взяли з квартир будинків, що прилягають до заповідника. 4 вересня також проведена масова акція розстрілу єврейського населення, в результаті якої окупанти знищили 1303 мешканця, серед них 876 жінок і дітей. 5 вересня 10 656 чоловік було страчено поряд з селом Хажин в районі Глинок (неподалік від полотна вузькоколійної залізниці Бердичів - Бродецьке - Холоневська).

15-16 вересня 1941 року відбувся наймасовіший розстріл мирних жителів єврейської національності міста Бердичева і району. Приречених гнали великими партіями, а немічних звозили багатотонними машинами до місць страти, які завчасно підготовили поряд з хутором Шльомарка (нині носить назву Любомирівка) та селом Радянське. Групи по 30-50 чоловік приганяли до завчасно викопаних ям, де вони віддавали усі цінності й гроші офіцерові, а потім їм пускали кулю в потиличну частину голови. Знесилених хворих та стариків, які не могли пересуватися, рідні несли до місця страти на ковдрах, простирадлах і носилках. Після розстрілу верхній шар землі довго ворушився, а наступного дня вся поверхня засипаних землею ям була червона від людської крові. Щоб заглушити крики й плач приречених, під час розстрілу весь день над місцями страти кружляли чотири німецьких тримоторних літаки. Всього в цей день знищено 12 тис. чоловік, жінок та дітей. Масову страту здійснили штабна рота обергрупенфюрера СС Фрідріха Єккельна, 45-й резервний поліцейський батальйон і поліція, яку створили з місцевого населення. Врятуватись від розстрілу вдалося лише одиницям. Ось як пригадує своє спасіння той, кому це вдалося – Михайло Вальшенбойм: "В тот момент, когда я снимал рубашку [во время акции], то увидел, что стою рядом с разбитым комбайном... И вот спрятался я за этот комбайн. Лег, затаился там... И вот слышу, что уже строчат там пулеметы, автоматы... Крик, плач... Когда я там лежал, то подошел один полицай и увидел меня. Подошел ко мне, наклонился, и назвав меня одним хорошим именем, сказал мне: "Чего это ты, жиденок, тут лежишь?". На мое счастье, он еще тихонько об этом сказал. Ведь вы понимаете, что разговор этот был для меня между жизнью и смертью. А я ему так же тихо и говорю: "У меня золото есть. Здесь, со мной. В подштанниках у меня зашито". Я в тот момент в одних подштанниках и был. А у меня на самом деле и не было ничего, просто это было первое попавшееся, что мне пришло в голову. А он мне: "Ну, лежи, лежи. Я потом подойду". Видимо, заинтересовало его это золото. Это-то меня и спасло, а иначе бы он меня за шкирку к общей яме и потащил бы. Так он и ушел. А я еще пару минут полежал там, но сообразил, что он меня знает, и каждый миг вернуться может, так поэтому мне нельзя там долго лежать, уходить надо. Тогда я и уполз оттуда, и полз еще долго, как минимум несколько сот метров, чтобы меня не увидели. А когда я уже выполз, то оказался в каком-то саду, или в парке. Я поднялся на ноги, и пустился бегом бежать". Михайла Вальшенбойма приютила українська родина в селі Терехове, а коли залишатись там стало небезпечно, він приєднався до полонених червоноармійців у Козятинському районі. Він став одним з небагатьох євреїв, кому вдалося врятуватись від загибелі.

Через два тижні – 3-го жовтня – в районі радгоспу (МТС) Сокулино (нині селище Мирне) розстріляно більше 3-х тисяч євреїв. Це були залишені на півтора місяця жити євреї-фахівці і частково члени їхніх родин, а також виловлені поліцією на території гетто євреї, що переховувались від окупантів.

3-го листопада розстріляно ще близько 2-х тисяч євреїв. В місті фактично завершилась ліквідація єврейського населення, яка тривала з липня місяця.

Всього у 10-ти братських могилах, що знаходяться в різних місцях вздовж автодороги Бердичів-Райгородок, поховано 18640 мирних жителів, переважно жінок, дітей і людей похилого віку єврейської національності. Бердичівська трагедія вересня 1941 року стала першим масовим геноцидом єврейського населення, здійсненим гітлерівцями в Європі і Радянському Союзі (наступним стало масове знищення євреїв у Бабиному Яру під Києвом). Німецько-фашистські окупанти разом з фізичним вбивством євреїв також зруйнували всі синагоги Бердичева – Білопольську, Загребельну, Немирівську, Новоміську і Староміську. Від Хоральної синагоги Бердичева залишилися тільки стіни.

Але на цьому окупанти у своєму бажанні знищити всіх без виключення євреїв не зупинилась: через півроку – 25 лютого 1942 року гебітскомісар Бердичівського округу Шмідт видав наказ-розпорядження, згідно якого всі євреї, що ховались ще від окупаційних властей у Бердичеві, повинні були в недільний термін переселитися в табір СД (служба безпеки) на Лисій горі. В цьому наказі було також вказано, що кожен єврей, якого виявлять 2 березня і в подальші дні після вказаного терміну поза межами табору СД, буде розстріляний на місці. Після видання цього наказу всі євреї-ремісники, що ще залишились живими, були зібрані в барак №1 табору СД на Лисій горі – на території колишніх казарм 14-го кавалерійського полку Червоної Армії. Через декілька місяців – у середині липня – 700 єврейських дівчат та підлітків (їх зігнали з навколишніх сіл) разом з 230 євреями-майстрами розстріляє німецька лагерна охорона та місцева поліція. А 27 квітня були розстріляні зареєстровані єврейки, які проживали у Бердичеві і були одружені з росіянами, а також діти, народжені від змішаних шлюбів. Їх виявилось біля 70 осіб. Останні 60 євреїв-спеціалістів, що ще залишались живими, були розстріляні під час першого наступу Червоної Армії на Житомир у листопаді місяці (як відомо, Житомир від загарбників звільняли двічі – у листопаді місяці, але місто не втримали, та в грудні місяці – остаточно).

Антисемітська політика нацистів була чужою для українського народу. Українці зі співчуттям допомагали євреям у важку фашистську годину. Недаремно нині у єврейському світі серед тих, хто рятував євреїв під час війни, чи не найбільше українців удостоєно почесної єврейської відзнаки "Праведник народів світу". Багато бердичівських сімей, ризикуючи життям, рятували від фашистської розправи приречених, передавали продовольство і одяг до гетто, надавали притулок євреям. Серед них були М.М. Бей, Л.О. Данилюк, М.С. Гончаренко.

Держава та єврейський народ гідно відмітили таких людей: у 1953 році в Ізраїлі, в ім'я збереження пам'яті про мільйони безневинно страчених нацистами євреїв був прийнятий закон про мучеників і героїв. В ньому вказано, що не повинні бути забутими й імена тих, хто рятував євреїв, хто носить звання "Праведники народів світу". 16 вересня 2001 року до 60-ї річниці початку масових розстрілів євреїв в Бердичеві поряд з пам'ятним знаком на місці, де знаходилося єврейське гетто, встановлено пам'ятну стелу Праведникам Світу з присвятним написом. Цей пам'ятник є першим на теренах України та країн СНД.

27 січня 2010 року у Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту Президент України Віктор Ющенко своїм Указом №64/2010 нагородив орденом "За мужність" III ступеня жителів міста Бердичева, які проявили в роки Другої Світової війни мужність та самопожертву у врятуванні осіб єврейської національності від фашистського геноциду: Бея Миколу Митрофановича, Гутовську Емілію Миколаївну, Піддубну Леоніду Яківну та Савчук Ніну Марківну.

Німецький пост протиповітряної оборони на території цукрорафінадного заводу.
Бердичів, серпень 1941 р.

Німецький пост протиповітряної
оборони на території
цукрорафінадного заводу.
Серпень 1941 р.

У 1941 році окупаційна влада вводить новий адміністративний устрій – у Бердичеві створюється гебітскомісаріат у складі генеральної округи "Житомир". Гебітскомісаріат об’єднує Андрушівський, Бердичівський, Янушпільський (Іванопільський) райони. На території Бердичівського району створено 6 сільських управ. З самого початку окупації було проведено реєстрацію всього міського населення, але жителів єврейської національності не реєструють ("крім жидів" – так вказувалось в оголошенні про реєстрацію, надрукованому в місцевій газеті). У жовтні місяці з метою з'ясування, яким чином змінилась демографічна ситуація на Житомирщині після трьох місяців її окупації, окупаційна влада провела перепис населення краю. За даними цього перепису у Бердичеві проживало 22 895 осіб (9 664 чоловік та 13 231 жінок). Для порівняння, за переписом, проведеним у 1939 році, у Бердичеві проживало майже в три рази більше осіб – 62 014, з них євреїв – 23 266.

У грудні 1941 року територію міста Бердичева розділено на дві поліцейських дільниці. Межа поміж дільницями проходить по вулицях Житомирській (сьогодні вулиця Леніна), Мостовій (сьогодні вулиця Красіна) та західним берегом ріки Гнилоп'ять на південь від Мостової вулиці. Частина міста на схід належить до І поліцейської дільниці, західна частина міста належить до II дільниці. Топоніміка Бердичева також зазнала певних змін. Враховуючи педантичність та точність німців, назви майже 65 вулиць та провулків були змінені на попередньо існуючі назви, які відносилися або до напряму шляхів, або мали належність до населених пунктів та певних об’єктів, або ж з політичних міркувань. Наприклад, вулиці Леніна повернули попередню назву – вул. Житомирська. Радянську площу перейменували на Українську, вул. Папаніна – на вул. Бургомістерську, вул. Рози Люксембург – на вул. Кладовищенську.

Вільне переміщення територією округи було заборонено. Всі перепустки в інші місцевості і роботи поза межі Бердичівського району видавались тільки округовим комісаром через українську поліцію, а дозвіл на перехід з міста Бердичева в села Бердичівського району видавало міське управління.

Заборонялося місцевому населенню використовувати забруковані шляхи, тому що вони були необхідні для використання німцями, зокрема таке розпорядження було видано гебітскомісаром: "...забруковані шляхи, які ведуть на Рівно, Житомир, Київ та Вінницю можуть бути використані лише для автотранспортного руху". Заборонялося переходити і через залізничну колію, за винятком робітників залізниці, які мали при собі посвідчення. А дозвіл на перехід діяв лише в наступних місцях: "...переїзд в Рачках, ст. Демчин, переїзд в Скраглівці, Голодьках, Семенівці, Іванківцях, в м. Бердичеві і переїзд на Житомир, Чуднів, Червоне". Вводилися обмеження і щодо перебування поза межами домівок. Так, згідно наказу окупаційного комісара "1. Ресторани повинні бути в 20 годині закриті. 2. Кіно і театральні вистави до 20.30 год. закінчити. 3. Перебування за житлом або садибою між 21 та 3 годиною заборонено".

Було введено заборону і на використання електроенергії з 1 січня 1942 року в такі години: "з ранку від 8.30 до 12.00, з 2 годин дня до 4 годин, вночі з 10 до 6 години ранку". А згідно розпорядження, опублікованого 27 лютого 1943 року, заборонялося користуватися "електронагрівними приборами" і ставилася вимога "на протязі трьох днів зняти всі штепсельні розетки".

Німецькі танки на вулиці Свердлова поряд з колишньою Хоральною синагогою (зліва).

Німецькі танки на вулицях Бердичева.

Після того, як фронт відійшов далеко на схід, окупаційна влада крім адміністративних установ відновлює роботу окремих підприємств, продукція яких спрямовується на потреби фронту. До роботи на підприємствах долучаються як жителі міста, що з тих чи інших причин не евакуювалися, так і звільнені з військових таборів колишні бійці Червоної Армії, які повернулись у рідне місто (ще у серпні місяці командування вермахту видало розпорядження про звільнення українців з таборів для військовополонених). Силами найманих робітників – в першу чергу колишніх працівників підприємств – німецька влада досить швидко відновила роботу залізниці та бердичівської нафтобази. На машинобудівному заводі "Прогрес" організовано ремонт військової техніки. На території цукрорафінадного заводу облаштовується паливний склад та склад боєприпасів. У будинку Палацу піонерів (колишня Міська Дума) будується нова телефонна станція взамін знищеної під час відступу радянських військ.

У Бердичеві в період окупації починаючи з 19 серпня 1941 року виходить часопис "Нова доба" (видавництво ім. Б. Хмельницького по вул. Білопільська, 35). Тираж газети — 11 тисяч екземплярів, періодичність — 2 рази в тиждень, окрім цього додаток 1 раз на тиждень). У першому номері газети друкується розпорядження голови Житомирського обласного Управління Яценюка про те, що "хати й установи прикрашувати жовто-блакитними прапорами. (Вгорі має бути жовтий, внизу – блакитний кольори)". На перших порах влада ще певною мірою загравала з місцевим українським населенням, використовуючи націоналістичні почуття, тому пропонувала вивішувати варіант національного прапора зразка 1917 року. Також пропагандистській меті — "ми не завойовники, а визволителі" – підпорядковувалась і політика окупантів в галузі культури. В місті відроджуються ті притаманні культурі українців традиції, які заборонялись попередньою – радянською – владою. Зокрема, було відновлено проведення різдвяних ялинок для дітей, з врученням їм подарунків. Працюють кінотеатр "Аполло", платна міська бібліотека, яка розташовувалась в приміщенні історичного музею (вул. Кармелітська, 23), будинок інвалідів. Починаються роботи з відновлення культурно-історичного заповідника. Працює і районний український театр, трупа якого нараховувала 48 чоловік. Вже 26 серпня 1941 року відбулись перші вистави – вистава С. Васильченка "На першій гулі" та В. Дмитренка "Кум Мірошник".

З метою знівелювати вплив більшовицької ідеології та привернути на свою сторону населення міста, майже в кожному номері місцевого часопис "Нова доба" публікуються добільшовицька література або статті та витяги книг, заборонені більшовиками, зокрема друкується проза Уласа Самчука, історичні розвідки про Івана Мазепу і т.п. З цією ж метою використовуються і трагічні сторінки історії українського народу, а саме: колективізація, голодомор 1932-1933 pp., масові репресії 1937-1938 рр.

У вересні 1941 року у зв’язку з початком навчального року у Бердичеві було відкрито дівочу і хлоп’ячу гімназії (остання розмістилась у будинку по вулиці Білопільській, 49), організовані на базі школи старого типу. Укомплектування гімназій дітьми проводилося на конкурсній основі, причому при відборі надавали перевагу тим дітям, батьки яких зазнали різних утисків за радянської влади. Уже 2 вересня 1942 року одна з гімназій Бердичева набрала сімнадцять класів. Діти в цих закладах утримувались за рахунок батьків. Також у 1941 році у місті розпочинається організація жіночої вчительської семінарії. Міський відділ освіти планує відкрити сім неповно-середніх, одну початкову та три спеціальні школи.

Вимоги до оформлення шкіл Бердичівського гебіту були опубліковані в місцевій газеті "Нова доба". Так, чільна сторона приміщення школи оформлялася за поданим зразком – у центрі мав знаходитися портрет Гітлера. Центральне місце правої стіни займала група з трьох портретів: 1) Св. Володимира Великого (посередині), 2) Святослава Хороброго (праворуч), 3) короля Данила Галицького (ліворуч). Над портретами вміщували гасло: "В своїй хаті своя правда і сила, і воля" (Т. Шевченко), під портретами – образ "Святослав у Болгарії", праворуч від портретів – образ "Олег в Царгороді", над ними гасло – "Нема квіту краснішого над маківочку, нема роду ріднішого над матіночку" (слова з народної пісні), під ними гасло – "Батькова-материна молитва з дна моря виносить" (народна пісня). Ліворуч від портретів мав розташовуватися образ, "Лев під Краковом", над ним гасло – "Мені помози Господи", під ними – "Укрипіте серця ваші". В центрі лівої стіни розміщували три портрети: 1) Гетьмана Дорошенка (всередині), 2) Б. Хмельницького (праворуч), 3) гетьмана І. Мазепи (ліворуч). Над ними розміщувалося гасло: "Свою Україну любіть, любіть її во время люте" (Т. Шевченко), під портретами – образи: "Здобуття Кафи", праворуч портретів – образ "В'їзд Хмельницького до Києва", над ним – гасло "Того же древа єсть вітви і храбрих воїнів синовіє" (Б. Хмельницький), під – "Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права" (І. Мазепа). Ліворуч від портретів мав бути образ "Виговський під Конотопом", над ним гасло – "Слава не вмре, не поляже" (народна дума), під ним – "Ми поляжемо, щоб славу і волю, і честь, Рідний краю, здобути тобі" (І. Франко). На задній стіні рекомендувалося кріпити наступні три портрети 1) І. Франка (посередині), 2) Т. Шевченка (праворуч), 3) Л. Українки (ліворуч), над портретами гасло – "Учітеся, брати мої, думайте, читайте" (Т. Шевченко). У випадку, коли в школі не було належного місця чи репрезентативного класу, весь матеріал групами розподіляли по окремих класах.

23 жовтня 1942 року через Житомирську область та, зокрема, через Бердичів, німецькою фірмою "Сіменс" будується підземна кабельна лінія – головний телефонний кабель військового командування. Він з'єднує Берлін зі штаб-квартирою рейхсфюрера СС Гіммлера під Житомиром та ставкою Гітлера "Вервольф" (нім. "WehrWolf") біля Стрижавки, що знаходиться за 12 кілометрів від Вінниці. Тип кабелю – броньований з мідними жилами 3×4×0,9. Кабель був надійно захищений, інформація про місце його прокладання втаємничена. Старожили пригадували, що впродовж маршруту прокладання кабелю будувались довгі намети, які надійно захищали від сторонніх поглядів те, яким чином і в якому місці прокладено кабель. Коли намети знімали, на їх місці росла трава і ніяких слідів будівельних робіт видно не було.

Під час бойових дій по визволенню Бердичівщини кабельну лінію пошкодили, а на деяких ділянках у повоєнний час жителі прилеглих сіл навіть викопали значні відрізки кабелю. До речі, за допомогою цього німецького кабелю безперебійно забезпечувався міжміський телефонно-телеграфний зв'язок між Бердичевом та Житомиром до середини 2005 року (більше 50-и років!). А з експлуатації його вивели у червні 2006 року.

Поряд із прямим винищенням населення, фашисти намагалися використати молоді робочі руки в своїх інтересах, вивозячи молодь до Німеччини і примушуючи працювати на своїх підприємствах, в сільському господарстві. З цією метою з Бердичева до Німеччини відправили біля 11700 чоловік.

Під час окупації з дозволу німецької адміністрації в Бердичеві та районі знову відчинились релігійні храми. Для громади євангельських християн-баптистів міська окупаційна влада дозволила взяти під Дім молитви зруйновану будівлю дитячого садочка, розташованого на вулиці Житомирській, №36 (нині вулиця Леніна). Члени цієї Церкви за два місяці відремонтували будинок і в 1942 році почали регулярно збиратися на богослужіння. Відновлює свою роботу і православна Свято-Троїцька церква. Це сталося 15 лютого 1942 року завдяки старанням протоієрея Іларіона та парафіян при допомозі німецької влади. Проведено ремонтні роботи в середині приміщення, образи святих, писані масляною фарбою та замазані після закриття храму крейдою, відреставровані. Парафіяни приступили до відновлення іконостасу, що також був знищений за радянської влади.

Діє і католицький костьол Святої Варвари. Але нова влада проводить власну політику, яка суперечить переконанням священників. Так, в роки окупації ксьондз костьолу Святої Варвари відмовився проводити молебень на честь фюрера. Ксьондза забрали в гестапо, де невдовзі розстріляли.

Репресії і злодіяння з боку окупантів не зламали волі людей. Окупанти відчули опір уже в перші дні свого перебування в Бердичеві. Починаючи з серпня 1941 року в місті вже діяло кілька підпільних організацій. Найбільш активна з них була на залізниці. До її складу входило 50 чоловік із числа колишніх випускників і учнів технікуму, а очолював групу Антон Рафаїлович Яворський (1911-1943) – воїн Червоної Армії, який потрапив в оточення й опинився на окупованій території. До війни він працював викладачем військової справи Бердичівського машинобудівного технікуму. Група Яворського виводила з ладу паровози та вагони, псувала колійне господарство, розповсюджувала антифашистські листівки, які друкувала в підпільній друкарні. В січні 1942 року гітлерівці провели на залізничній станції масові арешти, під час яких схопили і деяких членів групи. Яворський, який теж опинився під загрозою арешту, був змушений переїхати у Славуту, де він створює нову підпільну організацію серед залізничників і стає її керівником. Яворський в листопаді 1942 року приїхав у з'єднання Сабурова в районі Олевська. Він привіз з собою німецького офіцера Станіслава, який був прикомандирований до рейхскомісаріату гауляйтера Коха в Рівному. Станіслав передав Сабурову інформацію про розміщення ворожих гарнізонів на території Житомирської області. Наказом Сабурова Антон Яворський був призначений командиром Славутського партизанського загону, йому виділяють зброю і боєприпаси. Разом з ним у Славуту їде комісар загону Іван Волков, який повинен був підготувати умови для прибуття в район Славути загону Шитова. Але цей план не здійснився. Після того, як 24 грудня 1942 року Яворський повернувся із з'єднання Сабурова, 11 січня 1943 року його заарештували разом із 7 товаришами і відправили до Шепетівського гестапо, де він загинув.

Незважаючи на арешти, підпільники продовжували діяти. Групу очолили Володимир Юліанович Завадський (1922-1943) та І.А. Левицький. Левицький, колишній студент Київського інституту фізкультури, восени 1941 року був скинутий з літака у складі диверсійного загону в районі Низгірецьких лісів (р-н Козятина) для підривної діяльності у тилу ворога. В одному з боїв група десантників була розбита, а Левицький, який залишився живим, як мешканець Бердичева незабаром приєднався до Бердичівського підпілля. Він зізнався Завадському, що в Низгірецьких лісах закопав рацію, 5 пістолетів і гранати. Володимир Завадський, Левицький і член підпільної організації Станіслав Луженецький доставили рацію, пістолети і гранати у Бердичів. Рацію відновили на квартирі у Завадського. Підпільники також добували вибухівку, зброю, боєприпаси. Один з підпільників, 22-річний артилерист, колишній учень машинобудівного технікуму, за завданням підпілля пішов працювати в поліцію.

Члени групи саботували заходи окупантів, розповсюджували листівки, повідомлення Радінформбюро. Крім того, вони збирали зброю, боєприпаси. У грудні 1942 року на роз'їзді під Бердичевом підпільники зупинили поїзд з людьми, яких вивозили на примусові роботи до Німеччини. Під новий 1943 рік бердичівські підпільники готувалися провести ряд диверсійних актів, зокрема, було вирішено підірвати склад з боєприпасами на рафінадному заводі, нафтобазу на Елінгу і приміщення карного батальйону СД. Але здійснити заплановане підпільникам не вдалося. 25-27 грудня 1942 року 12 підпільників заарештували і після тривалих катувань 22 січня 1943 року розстріляли на території тюрми, після чого скинули в колодязь.

Окрім підпільної організації під керівництвом Антона Яворського, а потім Завадського і Левицького, у Бердичеві діяли окремі групи патріотів. Так, наприклад, на залізничній станції Бердичева діяла група під керівництвом Олексія Івановича Донченка. Донченко з 1936 року служив у Червоній Армії. 7 травня 1942 року під містом Барвенково потрапив в оточення і в полон. Під час підправки до Німеччини під Чудновом утік, приїхав в село Семенівка Бердичівського району до батьків дружини і влаштувався працювати слюсарем на 12-у дистанцію шляху.

У групу Донченка входили Козло Н.С., Гента А.С., Лук'янчук П.В., Слободенюк В.А., Степанчук Г.Й., Степанчук В.І. Ця група патріотів здобувала і ремонтувала зброю для партизанського загону ім. Хрущова (з'єднання Малікова) і вербувала людей в партизанський загін. В червні 1943 р. цю групу зрадив провокатор. Всі були схоплені гестапо і в серпні 1943 р. розстріляні.

У міській лікарні діяла підпільна група у складі 3-х працівників. До цієї групи входили лікар Лилков М.М., завгосп Предборський І.Г. і санітарка Солодкова М.І. Вони вели активну антифашистську агітацію, розповсюджували листівки, подавали медичну допомогу пораненим військовополоненим, добували їм документи, влаштовували на роботу військовополонених, що одужали, відправляли їх до партизанського загону ім. Фрунзе 1-го Молдавського з'єднання. Згодом Солодкова пішла до партизанського загону ім. Фрунзе (з'єднання Шитова), Предборський залишився на посаді завгоспа до визволення Бердичева.

Підпільна група діяла також на фабриці цукерок, де її члени вкладали вибухівку в коробки цукерок, що виготовлялися для окупантів. Гестапо вдалося натрапити на слід патріотів. Доля заарештованих восьми чоловік невідома.

Житомирсько-Бердичівська наступальна операція, 24.12.1943 р. - 14.01.1944 р.

Житомирсько-Бердичівська наступальна
операція, 24.12.1943 р. - 14.01.1944 р.

Німецька окупація Бердичева закінчилась на початку 1944 року, визволення міста проходило в рамках Житомирсько-Бердичівської операції радянських військ. Бої за Бердичів вели підрозділи 24-ї, 389-ї стрілецьких дивізій, 117-ї гвардійської стрілецької дивізії, 12-го окремого гвардійського танкового полку прориву, які входили до складу 18-ї армії, 183-ї та 305-ї стрілецьких дивізій 38-ї армії, 11-го гвардійського танкового корпусу, 44-ї гвардійської танкової бригади 2-ї танкової армії. 1 січня 1944 року розпочалися бої на околицях міста. Фашисти підтягували резерви, намагалися контратакувати, однак утриматися їм не вдалося.

Особливо відзначилися танкісти 44-ї гвардійської танкової бригади: на світанку 31 грудня 44-а гвардійська танкова бригада підполковника Гусаковського в колонах підійшла до Бердичева. Відступаючі і потріпані в попередніх боях фашистські танкові з'єднання у цей час входили до міста, використовуючи свої проходи в мінних полях. Скориставшись темнотою за ними прилаштувалися 2-й та 3-й батальйони танкової бригади з десантом під командуванням майора Петра Орєхова та капітана Карабанова, у авангарді яких рухалися розвідники танкового корпусу лейтенанта Георгія Петровського – всього 22 танки і 156 автоматників. Так вони прорвались в залізничний район міста. Та невдовзі гітлерівці зрозуміли, що до міста увійшли незначні сили і швидко закрили усі проходи в мінних полях. Ворожа артилерія відкрила нищівний вогонь по основних позиціях 44-ї гвардійської танкової бригади і змусила частину її підрозділів відійти від міста. Два батальйони разом із розвідвзводом та десантом опинилися в оточенні.

Батальйони зайняли кругову оборону і більше п'яти днів у повному оточенні вели нерівний бій з переважаючими силами ворога. Основним опорним пунктом гвардійців став район хлібозаводу.

3 січня 1944 року командуючий 1-им Українським фронтом генерал М.Ф. Ватутін наказав командуючому 18-ю армією генерал-полковнику Костянтину Леселідзе: "До кінця 4 січня розгромити бердичівське угруповання ворога і заволодіти містом". Виконуючи його, частини 52-го корпусу в ніч з 3 на 4 січня прорвали оборонний рубіж гітлерівців на дільниці Дмитрівка-Гришківці і до 6-ї години ранку заволоділи східною і центральною частинами міста. Підрозділи 117-ї стрілецької дивізії штурмом узяли південно-західну частину Бердичева. 4 січня о 17 годині 25-а стрілецька дивізія форсувала в районі хутора Панковичі р. Гнилоп'ять і зав'язала бої в західній частині міста. 389-а стрілецька дивізія в нічному бою зломила опір ворога і заволоділа залізничною станцією.

5 січня 1944 року о 16.00 годині радянські війська штурмом повністю оволоділи Бердичевом. Лише в боях 4 та 5 січня ворог втратив біля 3500 солдатів і офіцерів, 36 танків, 15 самохідних гармат, 7 бронетранспортерів, 20 автомашин. Втрати радянських військ, за неповними даними, становили понад 1120 чоловік, в тому числі 93 офіцери.




Кіножурнал "Звільнення Бердичева".
Центральний державний кіноархів України ім. Г.С. Пшеничного.


В боях за звільнення міста приймали участь і уродженці Бердичева. Заступник з політичної частини командира 723-го стрілецького полку 395-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії підполковник Романюк Павло Пилипович загинув 2 січня на перехресті вулиць Карла Лібкнехта та Шевченка, так і не зустрівшись зі своєю родиною (похований на військовій дільниці міського кладовища по вулиці Пушкіна). Рядовий Ісак Шпеєр дійшов до рідного будинку по вулиці Шевченка, де від сусідів дізнався про загибель своєї родини. Наступного дня під час штурму Червоної гори він загинув. Командир окремого взводу розвідки 333-го стрілецького полку в складі 117-ї стрілецької дивізії Олексій Осадчук не лише звільняв рідне місто, але пройшов всю війну та повернувся живим додому.

Командуючий 1-м Українським фронтом М.Ф. Ватутін повідомив маршала Г.К. Жукова про взяття Бердичева. За відмінні бойові дії військам, які брали участь у боях за визволення міста, 6 січня 1944 року оголошено подяку Верховного Головнокомандуючого, і Москва салютувала їм двадцятьма артилерійськими залпами з 224-х гармат. Дев'яти частинам і з'єднанням, які особливо відзначилися, присвоїли найменування "Бердичівських", а 395-у Таманську Червонопрапорну стрілецьку дивізію та 69-й гвардійський артилерійський Новоросійський Червонопрапорний полк, що неодноразово відзначились у боях з німецькими загарбниками, нагороджено орденами Суворова II ступеня.

Увійшовши у місто, визволителі побачили страшну картину руйнувань. Особливо постраждали промислові підприємства. Так, шкірзаводу завдано збитків на суму близько 36 млн. крб., заводу "Прогрес" – 9 млн. 674 тис. крб., заводу "Комсомолець" – 1 млн. 15 тис. крб., цукрорафінадному заводу – 136 млн. крб. Не набагато кращим було становище й на інших підприємствах. Фашисти практично повністю зруйнували вокзал, склади, станційні приміщення, два хлібозаводи та п'ять млинів. Розгром був такий, що рівень промислового виробництва протягом всього 1944 року становив лише 12% довоєнного рівня.

Не менше постраждали й установи соціально-культурної сфери. Так, знищено п'ять шкіл. Непоправних втрат зазнав Бердичівський державний історичний заповідник. За час окупації з музею вивезли унікальні цінності: колекцію жіночих прикрас XI-XII ст., 573 килими, старовинний посуд, 200 картин відомих середньовічних художників, старовинні меблі (серед них секретер Оноре де Бальзака), унікальну нумізматичну колекцію (6 тис. монет), бібліотеку старовинних книг (15 тис. екземплярів). За підрахунками працівників музею його втрати становили більше 437 млн. карбованців.

Значних втрат зазнали й громадяни міста. Житомирська обласна комісія визнала за час окупації повністю зруйнованими 449 будинків, сума збитків становила майже 90 млн. карбованців. Загалом же місту було нанесено збитків на суму 1 млрд. 29 млн. 940 тис. карбованців.

Визволителям відкрилися не лише жахливі руйнування матеріальних цінностей, а й страшні картини винищення місцевого населення та військовополонених. У січні місяці в Бердичеві створюється Державна комісія по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників. До її складу під головуванням депутата Бердичівської міської ради Трушкіна Г.В. увійшли працівники шкірзаводу, машинобудівного заводу "Прогрес", вчителі міських шкіл та училищ, лікарі, судово-медичні експерти. Також в роботі комісії брав участь настоятель Миколаївської церкви о. Микола Зелінський.

Комісія під час своєї роботи провела розкопки виявлених братських могил. Так, під час розкопок подвір’я Державного історико-культурного заповідника було виявлено могилу, в якій знаходилось 960 людських трупів, переважно чоловіків, одягнутих у цивільну одежу і частково у військову форму. На всіх трупах були сліди вогнепальних поранень в потиличну частину голови. Полонений німецький унтер-офіцер, льотчик-радист Бруно Манчі згодом дав наступні свідчення: "Летом, в июле-августе 1941 года, мы стояли со своим отрядом (9 самолетов) у Бердичева. Однажды прошел слух, что у старой бердичевской цитадели собираются расстрелять тысячи евреев. Я со своим пилотом фельдфебелем Шнейдером и еще несколькими товарищами поехали в город убедиться, могут ли быть действительно убиты люди только потому, что они евреи. Во дворе цитадели приговоренные к смерти стояли группами. Записали их имена, увели снова в подвал, а затем через короткое время вывели снова. За главной стеной местными жителями была вырыта глубокая яма. Осужденных в одиночку подводили к яме, распоряжался и отдавал приказания офицер из СД (с тремя звездочками). Осужденные останавливались у ямы, их заставляли становиться на колени и убивали выстрелом в затылок. Вся эта операция проводилась группой в составе офицера и 5 солдат СД. Осужденные шли на смерть, не сопротивляясь. Мы все это хорошо наблюдали, находясь вблизи места казни, у ямы. Так как я не мог дальше смотреть на эту бойню, мы покинули это место ужаса, полные возмущения".

Діяла Державна комісія до травня 1944 року. На підставі заяв жителів, протоколів опитувань, показів свідків, проведених розкопок і висновків судово-медичних комісій встановлено, що в Бердичеві за неповними даними замучено, розстріляно і повішено 38 536 громадян, у тому числі:

- в селі Радянське, хуторі Сокулино (нині селище Мирне), хуторі Шльомарка (нині хутір Любомирівка) в 6 кілометрах західніше міста Бердичева – 18 640 громадян, переважно євреїв (чоловіків, жінок, дітей і стариків);

- біля села Хажин – 7 кілометрів південніше міста Бердичева – 10 656 громадян (чоловіків, жінок і дітей);

- на території Червоної (Лисої) гори і Елінгу – 7 590 громадян – військовополонених солдат і командирів Червоної Армії (три могили, в яких знайшли вічний спокій відповідно 1920, 1768, 1512 чоловік);

- на території тюрми – біля 300 громадян;

- на території музею-заповідника – 960 мирних жителів і військовополонених.

Всього виявлено 22 місця масового знищення людей (6 — на Лисій горі, по 2 — на території музею-заповідника, тюрми, колишнього СД та 12 — в інших частинах міста). Особливими звірствами в місті відзначалися військовий комендант міста гауптман Фокштейн, гебітскомісар Гельнер, заступник гебітскомісара Кунке, начальник польової жандармерії обер-лейтенант Кохендорф, начальник СС гауптман Фрейм, начальник СД обер-лейтенант Кноп та їхні підручні.

В значній мірі дії окупантів привели до того, що за час окупації кількість населення Бердичева ще зменшилася і в січні 1944 року становила менше 18 тис. чоловік. Серед них лише одиниці жителів єврейської національності.

Населення радо зустріло визволителів і намагалося наблизити повну перемогу над фашизмом. З січня 1944 року по березень 1945 року в Бердичеві та Бердичівському районі до лав Радянської Армії мобілізовано до 12 тис. чол., багатьох мобілізовують повторно (колишні військовополонені, яких звільнили з німецьких таборів у 1941-1942 рр.). Вони поповнили особовий склад 24, 71, 161, 316, 317, 385, 389, 395, 276-ї стрілецьких дивізій, 117-ї та 129-ї гвардійських стрілецьких дивізій 18-ї армії, 1-го танкового корпусу польської армії (по закінченні війни носив назву 1-й Дрезденський Червонопрапорний, хреста Грюнвальда танковий корпус Війська Польського, формувався на території Бердичівського району, штаб утвореного корпусу розмістився в Бердичеві, в Будинку офіцерів). Але, на жаль, військово-польові комісаріати, які проводили призов людей зі звільненого міста та сіл Бердичівщини (та й не тільки Бердичівщини – це стосується багатьох і багатьох інших населених пунктів України), не завжди старанно, а часом і взагалі не вели облік призовників. У військових частинах їм видавали гвинтівку та наказували йти в атаку. Загиблих не те що не обліковували, навіть не рахували… По закінченні війни Бердичівський військкомат надавав довідку сім'ям загиблих про те, що воїн пропав безвісти. Як приклад, одна з таких довідок Бердичівського РВК № 73857 від 30.08.1946 р. містить прізвища більш як 20 жителів одного й того ж населеного пункту – села Маркуші.

Більш "таланило" тим, кого все ж брали на облік – їх направляли на перепідготовку для поповнення складу військових частин, які знаходились в тилу на переформуванні. Так трапилось з багатьма бердичівськими призовниками – вони пройшли підготовку у 161-й стрілецькій дивізії. Вже 8 березня ця дивізія в складі 1-го Українського фронту вступила в бій по звільненню Правобережної України. За перший весняний місяць її полки пройшли з боями більш як 200 кілометрів та звільнили 120 населених пунктів. І вздовж всього бойового шляху дивізії – братські могили, в яких поховані уродженці Бердичівщини. Як найменш досвідчені серед воїнів дивізії, вони гинули в числі перших…

Всього ж, за неповними даними, на фронтах Великої Вітчизняної війни, в підпіллі та в партизанських загонах боролися з фашизмом 7800 бердичівлян. За виявлений героїзм 5646 чоловік нагороджені орденами й медалями, а уродженцям Бердичева льотчиці Поліні Володимирівні Гельман і танкістові Казимиру Адамовичу Томашевському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нев'янучою славою вкрив себе в боях на території Польщі розвідник, сержант Анатолій Данилович Кирилов, за що нагороджений трьома орденами Слави. Після війни він багато років працював робітником на заводі "Прогрес". 4623 уродженці Бердичева залишилися навіки лежати в землі, яку вони захищали.

Незважаючи на руйнування і втрати, жителі Бердичева з перших же днів після визволення почали працювати на перемогу. 8 січня відновлює свою роботу контора зв'язку, яку у зв'язку з руйнуванням будинку, в якому вона знаходилась до війни, розмістили в будинку колишнього Червоного Хреста по вулиці Свердлова (збудований на місці зимового цирку, що згорів у 1883 році). 10 січня із Бердичівської залізничної станції вирушив перший потяг на Житомир. Наступного дня такий же потяг відійшов у напрямку Козятина. Відновила свою роботу і нафтобаза, що знаходиться поруч з залізницею. 15 січня відновились навчання у школах, а 18 січня запрацював шкірзавод. 22 січня виходить перший номер газети "Радянський шлях", який був присвячений 20-й річниці з дня смерті В.І. Леніна та трудовим героїчним будням бердичівлян. 29 січня вагранки ливарного цеху заводу "Прогрес" видали перший чавун.

У січні місяці, коли лінія фронту відійшла далі на південь, в Бердичеві у будинку по вулиці Луговій (сьогодні вулиця носить ім'я К.Леселідзе) розміщується штаб 18-ї армії 1-го Українського фронту. У будинку працювали: командувач 18-ї армії генерал-полковник К.М. Леселідзе (1903-1944), член Військової ради армії генерал-майор С.Ю. Колонін, начальник штабу армії генерал-майор М.Й. Павловський. Вирішуючи стратегічні й тактичні питання, штаб спланував оборонну операцію, організував контроль і конкретну допомогу з'єднанням 18-ї армії щодо оборони й бойової підготовки. В тилу були об'єднані навчальні поля, куди для занять по черзі вводилися стрілецькі полки. Головну увагу штаб приділив відпрацюванню взаємодії між піхотою й артилерією та управлінням боєм, підготовці щодо розмінування місцевості. До початку наступу в армії було підготовлено 378 таких груп, із саперних підрозділів сформовано 114 груп винищувачів танків по 5-6 бійців кожна.

При штабі 18-ї армії працює політвідділ, яким керує начальник політуправління армії полковник Леонід Брежнєв (вже у мирний час Л.І. Брежнєв був обраний Генеральним секретарем КПРС та став керівником СРСР). У приміщенні школі №2 по вулиці Училищній (сьогодні вулиця носить ім'я партизанки Лілії Карастоянової) на другому поверсі Леонід Ілліч Брежнєв проводив наради армійських політпрацівників, партійні активи. Згодом, у 1970-х роках на будинку, де розташовувався штаб 18-ї армії, будинку, де проходили засідання політвідділу та будинку, де проживав Леонід Брежнєв, були встановлені відповідні меморіальні дошки (дві останні меморіальні дошки демонтували на початку 1990-х років).

Руїни трикотажної фабрики, 1944 р.

Руїни трикотажної фабрики.
1944 р.

Поступово з евакуації зі східних районів СРСР до Бердичева повертаються працівники, що проживали у місті до початку війни. Завдяки їм налагоджується ритмічна робота підприємств. Колективи заводів "Прогрес", "Комсомолець" ремонтували танки, гармати, стрілецьку зброю; колективи шкірзаводу та міськпромкомбінату лагодили обмундирування, взуття. На організацію 34 госпіталів, які в різний час, починаючи з січня 1944 р. і закінчуючи груднем 1945 р., перебували в місті, жителі передали 4260 ліжок, 650 матраців, 130 подушок. З серпня 1944 року в місті почали роботу курси медсестер, випускники яких направлялися на роботу в госпіталі. Відновлює свою роботу і пивоварний завод. Хоча майже всі виробничі процеси виконувалися в той час вручну, але пиво завод випускає відмінної якості. Союзна газета "Известия" у статті про відбудову Бердичева писала: "И на стене дома рядом с начертанной мелом надписью, сделанной безвестным минёром, — "Мин нет", — появляется бодрая табличка — "Есть пиво".

Відновлює свою роботу і міський театр. За короткий час було оновлено репертуар театру. "Руські люди" Костянтина Симонова та "Розкинулось море широко" Всеволода Вишневського стали найулюбленішими спектаклями трудящих міста у 1944 році.

Та навіть у мирний час війна нагадувала про себе: Бердичів вдень і вночі піддається обстрілам з далекобійної артилерії, нападам німецьких літаків, один з яких відбувся 21 березня, через два з половиною місяці після звільнення Бердичева від німецько-фашистських загарбників. Фронт на цей час відійшов на значну відстань від Бердичева – на 150-200 км. Але місто у військовому плані залишалось важливим транспортним вузлом – через залізничний вузол проходили ешелони з пальним та військовим спорядженням для фронту, у місті в цей час розташовувались до десяти госпіталів для поранених бійців. Велике скупчення ешелонів і привернуло увагу повітряної розвідки ворога, німецьке командування вирішило завдати бомбового удару.

Під час цього нальоту радянські зенітки мовчали, що здивувало свідків тих подій, адже до того при нальоті ворожої авіації завжди зчинялася велика стрілянина: в прифронтовому Бердичеві стояло багато зенітних батарей. Залізничний вузол бомбили так потужно, що в будинках у радіусі кілометра повилітали шибки, повідкривались двері. Від вокзалу та залізничних колій залишились одні руїни. Саме в цей час на залізничних коліях стояв ешелон з боєприпасами та ешелон з пораненими та медперсоналом госпіталю для легкопоранених №4536, що дислокувався в Бердичеві з 1 лютого. Цей день став останнім як для поранених бійців, так і для самого госпіталю та його працівників – його більше не відновлювали.

Через кілька годин після нальоту бомбардувальників станція і навколишня місцевість здригнулась від вибуху величезної сили – спрацювала бомба сповільненої дії. В тому місці виникла воронка такої глибини, що підземні води відразу затопили її дно.

Людей від авіаційного нальоту загинуло дуже багато – рахунок йшов на сотні. На другий день після нальоту в усі організації, які мали гужовий транспорт, надійшла команда надіслати на станцію підводи. Зібралось їх більше десяти. З ранку та до пізнього вечора вони звозили обгорілі трупи в піднавіс, який був на місці, де потім побудували пристанційну їдальню, і скидали в купу. А наступного дня – 23 березня – перевезли трупи до скверу, що знаходився на початку вулиці Косогірської на місці, де колись стояв Успенський собор (знищений у 1936 році). Тут у сквері у великій братській могилі їх і було поховано. До речі, у цьому ж сквері був похований і Герой Радянського Союзу полковник Володимир Васильович Луппов (1897-1944), що загинув під час звільнення Бердичівщини 5 січня 1944 року. На початку 1960-х років прах загиблих з цього скверу був перенесений на військову дільницю міського кладовища по вулиці Пушкіна, а тіло генерал-майора В.В. Луппова (це військове звання йому було присвоєно посмертно) у 1950 році перепоховали у Москві на Ново-Дівочому кладовищі. Туди ж з Бердичева перенесли і пам’ятний знак, що був встановлений на його могилі.

До відновлення руху на залізниці приступили майже відразу по бомбардуванню. Ціною величезних зусиль працівників транспорту та за допомоги трудящих міста рух поїздів по станції було відновлено вже через 6 годин. Саму будівлю вокзалу не стали відновлювали – не було з чого. Станційні служби – каси, зал очікування та інші – розмістили у сусідніх спорудах, що вціліли під час бомбардування.

Напади літаків продовжуються досить довго, і не завжди працівники на заводах та установах витримують нервову напругу, викликану небезпекою загибелі під час бомбардування. Наприклад, в ніч на 1 травня, через чотири місяці з часу звільнення міста, група ворожих літаків скинула декілька фугасних бомб на шкірзавод ім. Ілліча. Тоді згоріла триповерхова будівля та ще декілька було пошкоджено. Тому начальник бердичівської контори зв'язку у травні місяці змушений був видати такий наказ: "…во время воздушных налетов противника на город дежурные техники в обязательном порядке должны находиться на телеграфе и телефонной станции, т. е. на своем рабочем месте, наравне с дежурными телефонистками и телеграфистами. В случае самовольного ухода… виновные будут привлечены к самой строгой ответственности". Схожі накази з'являлись і на інших підприємствах.

Для наближення перемоги жителі Бердичева здавали державі останні свої заощадження. Так, 1-го травня 1944 року поранені радянські воїни, що лежали в госпіталях міста, одержали від населення 5580 подарунків. Працівники шкірзаводу виступили з ініціативою збору коштів на будівництво танкової колони "Трудящийся Бердичевщины". Бердичівляни внесли 2 млн. 114 тис. крб. (працівники шкірзаводу – 170 тис. крб.), за що отримали подяку від Верховного Головнокомандуючого. Термін "танкова колона" виник з легкої руки заводських відправників ешелонів. Він на початку означав ешелон в сорок – сорок п’ять танків типу Т-34 і двадцять – двадцять два танка типу КВ. Більше залізниці тоді не тягли – не вистачало потужності локомотивів. Крім того, не витримувало залізничне полотно – воно розповзалось під вагою ешелонів.

Після визволення Бердичева у 1944 році у місто приїжджає Анатолій Васильович Йолкін. Користуючись тим, що всі члени підпільної організації Завадського були розстріляні, він проголошує себе керівником Бердичівського підпілля і пише перший звіт про діяльність цього підпілля на двох сторінках. В звіті він вказує, що мав зв'язок з Чуднівською підпільною організацією. Але керівництво чуднівського підпілля будь-який зв'язок з бердичівськими підпільниками заперечує і взагалі не знає про їх існування. У 1946 році Йолкін пише другий звіт вже на 11-ти сторінках, в якому показує підпільну організацію, до складу якої входило 6 підпільних груп (насправді не існуючих). В звіті він дає перелік серії диверсійних актів. Але ні документально, ні фактично всі ці акти підтверджені не були. Викликав підозру і сам Йолкін. З вересня 1939 р. він проходив службу в Червоній Армії, у вересні 1941 р. в районі Бахмач-Конотоп потрапив в оточення і в полон. У жовтні 1941 р. звільняється з полону при сумнівних обставинах. За час перебування Йолкіна на окупованій території в Бердичеві він тричі заарештовувався. До того ж кожний арешт Йолкіна з групою людей у всіх трьох випадках закінчувався розстрілом останніх, а Йолкіна звільняли. Три рази він давав розписки СД про те, що не буде протидіяти окупаційній владі. За 18 місяців перебування на окупованій території під арештом Йолкін був 10 місяців, а на волі – 8. Останній раз він був заарештований з групою Завадського 25 грудня 1942 року і випущений під розписку, тоді як решту підпільників було розстріляно. Враховуючи все це, Житомирський обком партії 28 жовтня 1948 року вирішив рішення-звіт Бердичівської організації вважати недійсним, а саму організацію не існуючою.

Але пізніше були знайдені деякі документи фашистських каральних органів, в яких повідомлялось про роботу бердичівських антифашистів. У 1962-1964 рр. міськкоми партії, виконуючи вказівки ЦК КПУ по "відновленню історичної правди про боротьбу українського народу в період Великої Вітчизняної війни", займались виявленням учасників антифашистського підпілля і партизанського руху. Бердичівський міськком 26 квітня 1962 року на своєму засіданні вдруге розглянув питання про діяльність міського антифашистського підпілля і прийняв рішення: "Затвердити склад підпільної групи в м. Бердичеві 40 чоловік, керівник А.В. Йолкін".

Після затвердження Бердичівської підпільної групи до міськкому почали надходити заяви, в яких повідомлялись компрометуючі матеріали на Йолкіна. З метою перевірки цих заяв і встановлення достовірних фактів діяльності підпільників Бердичева, міський комітет КПУ створює комісію. Члени комісії вивчали архівні документи, опитували старожилів міста, колишніх підпільників, партизанів і прийшли до висновку, що керівниками підпілля були А.Р. Яворський, В.Ю. Завадський, І.А. Левицький.

Бердичів зберігає пам'ять про ті трагічні дні. Зокрема, на приміщеннях шкіл, в яких навчалися підпільники В.Ю. Завадський та А.Л. Щолкін, відповідно у 1965 та 1967 роках встановлено меморіальні дошки. На місці поховання 12 підпільників на міському кладовищі по вулиці Пушкіна у 1970 році встановлено стелу з сірого граніту з присвятним написом і списком прізвищ. Одна з вулиць міста отримала назву Володимира Завадського, на її початку у 1965 році встановлено меморіальну стелу (оновлена у 2005 р.).

Скульптура Сумуючого воїна на військовій дільниці міського кладовища по вулиці Пушкіна, 105.

Скульптура Сумуючого воїна
на військовій дільниці кладовища.

Як нагадування про жахливу війну на вулицях, скверах Бердичева знаходились одиночні та братські могили радянських воїнів, за якими наглядали учні навчальних закладів. На початку 1960-х років з метою подальшого благоустрою території міста міська влада приймає рішення про перепоховання останків загиблих воїнів. У 1964, 1965, 1966, 1972 роках з усіх районів міста (в окремих випадках – з прилеглих населених пунктів) на спеціально утвореній військовій дільниці міського кладовища по вулиці Пушкіна перепоховали останки 1143-х радянських воїнів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. У 32-х братських та 478-ми окремих могилах поховано 1359 воїнів. З них 21 воїн 15-го і 16-го механізованих корпусів, які загинули в оборонних боях за місто в липні 1941 року; 1276 воїнів 24-ї, 117-ї гвардійської, 173-ї, 183-ї, 305-ї, 389-ї стрілецьких дивізій, 12-го окремого гвардійського полку прориву, 44-ї гвардійської танкової бригади, що загинули в боях 3-5 січня 1944 року за звільнення Бердичева від німецько-фашистських окупантів; 62 воїни, які померли від ран у госпіталях, що розміщувались у Бердичеві в 1944-1945 рр. Прізвища 1137-ми воїнів, серед яких 170 офіцерів, відомі. У 1963 році біля могил встановили залізобетонну скульптуру Сумуючого воїна з присвятним написом на постаменті. Біля 28-ми братських могил встановлені бетонні обеліски, стели з присвятними написами та надгробні плити, біля 4-х – гранітні сірі обеліски (вис. 2 м 40 см). На одиночних могилах вмонтовані пластинки з пластмаси або нержавіючої сталі (28 × 21 см) з іменами, військовими званнями похованих та меморіальними написами. На військовій дільниці також поховано Героїв Радянського Союзу рядового Ахметрашита Аширбекова та лейтенанта Миколу Павловича Семака, що загинули в боях з ворогом. У 1970 році на їхніх могилах встановлено гранітні обеліски з присвятними написами. 1972 року тут також поховано Героя Радянського Союзу Ф.Я. Кучерова, учасника радянсько-фінської війни, що тривалий час проживав у Бердичеві (на будинку по вулиці Короленко, де проживав Герой, у 2010 році встановлено меморіальну дошку).

В пам'ять про війну та її жертв на території міста встановлено пам’ятні знаки: пам’ятник Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні по вулиці К. Лібкнехта, 18 (1965, згодом перенесли та встановили поряд з будинком № 56); танк Т-34 по вулиці Молодогвардійській (1974, згодом перенесли на Привокзальну площу); Меморіал Слави воїнам-медикам (1984) по вулиці Короленко, 39. На території таких підприємств, як завод "Прогрес" та шкірзавод ім. Ілліча також встановили пам’ятні знаки, присвячені працівникам, що воювали та загинули на фронтах війни. У 1944 році на території фортеці — кляштору Босих кармелітів – на братській могилі, де знайшли вічний спокій 960 військовополонених та мирних жителів (в переважній більшості – євреїв), споруджено обеліск. Але увіковічення пам'яті фашистського геноциду в роки сталінізму було неможливим. Після звільнення міста євреї, що повернулись, розпочали роботу по створенню пам’ятника на місці масових розстрілів євреїв поблизу військового аеродрому між с. Радянське та хутором Шльомарка (нині Любомирівка). Однак у 1946 році міська та військова влади стали вимагати від голови релігійної общини Метлєра зупинити спроби встановити меморіал. Оскільки встановити пам’ятник на місці казні стало неможливим, євреї встановили декілька символічних надгробків на єврейському кладовищі. Разом з тим спроби отримати дозвіл на встановлення пам’ятника продовжувались наприкінці 1940-х – початку 1950-х років, і в 1953 році за ініціативи полковника Співака, який проходив службу в одній з військових частин Бердичева, на зібрані жителями міста кошти було виготовлено та відкрито пам'ятник на місці масових розстрілів євреїв поблизу військового аеродрому. Але монумент простояв лише один день: уночі за наказом керівництва аеродрому пам'ятник демонтовували та вивезли у невідомому напряму. Аргументи були лаконічними: пам'ятник - це орієнтир, що демаскує аеродром. Та кожен розумів, що триметровий пам'ятник навряд чи є кращим орієнтиром, ніж дзвіниця церкви чи водонапірна башта, що також розташовувались поряд. Полковник Співак був звільнений з лав Збройних Сил та виключений з Комуністичної партії.

Лише через декілька десятиліть після цих подій пам'ятник віднайшли на території єврейського кладовища по вулиці Леніна та встановили при вході до нього. 6 травня 1990 року біля пам'ятника в честь його встановлення відбувся траурний мітинг, організований Товариством єврейської культури Бердичева. Безпосередню участь у відновленні пам'ятника приймали члени товариства Давид Крис, Лев Тартаковський, Микола Гельбер, Геннадій Рапопорт та інші.

Пам'ятний знак біля села Хажин на місці страти поряд з братськими могилами.

Пам'ятний знак біля
села Хажин на місці страти
поряд з братськими могилами.

У 1983 році на північній околиці села Хажин, за 7 км на південь від Бердичева на місці страти поряд з братськими могилами, де поховано 10 656 чоловік, встановлено пам’ятний знак з чорного граніту. Того ж 1983 року біля групи могил (західна околиця міста), де фашисти розстріляли більше 18 тис. радянських громадян єврейської національності, також встановлено пам'ятний знак із рожевого граніту – триметрову вертикальну стелу з меморіальним написом. Біля підніжжя стели на чорній гранітній плиті викарбовано схему поховань. Біля кожної з могил на зацементованих цегляних постаментах горизонтально укріплені однакові сірі гранітні плити (1,2 × 0,7 м) з меморіальними написами.

Пам'ятний знак на місці масових поховань поряд з селищем Мирне.

Пам'ятний знак на місці
масових поховань поряд
з селищем Мирне.

У 1987 році в п'яти інших місцях масових поховань також встановлено меморіальні знаки. Написи на всіх 9-ти могильних плитах однакові: "Вічна пам'ять мирним радянським жителям, які були замучені та розстріляні німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1941 року". У 1991 році на всіх меморіальних плитах встановлено дошки з граніту, на яких викарбовано той же напис та шестикутні зірки Давида (емблема у формі шестикутної зірки, стародавній єврейський символ). Одна з могил розміром 10 × 8 м знаходиться на околиці біля центральної частини села Радянське, поряд з колишнім аеродромом військової частини. У 1995 році тут також встановлено пам’ятний знак.

У 1999 році в Бердичеві по вулиці Молодогвардійській на місці, де знаходилося єврейське гетто, встановлено пам'ятний знак з присвятним написом.

Хоча від закінчення Великої Вітчизняної війни минуло більш як 65 років, проте і нині відомі далеко не всі імена людей, які загинули під час війни на території Бердичева та Бердичівщини. Значний внесок у справу повернення імен загиблих з небуття нині здійснює міська Комісія зі створення Книги Пам'яті учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років та Другої Світової війни. Саме силами її працівників та помічників віднайдено чи уточнено імена багатьох загиблих. У 1990-х роках міську Комісію очолювала Наталія Морокова, яка у 1997 році віднайшла архівні дані щодо батька Леоніда Кучми (на той час Президента України), який загинув під час війни. Завдяки знайденим документам розшукали й могилу, місцезнаходження котрої до цього часу було невідомим. За активну пошукову діяльність, організацію регулярних експедицій слідопитів Президент нагородив Наталію Морокову почесною Відзнакою.


Післявоєнна відбудова та мирне життя
(1945-1991 рр.)

З визволенням Бердичева та закінченням Великої Вітчизняної війни місто поступово повертається до мирного життя. Жителі міста надали значну допомогу колгоспам району у проведенні першої після визволення весняної сівби: підприємства виділяли вугілля, залізо, влітку трудящі Бердичева провели два масові недільники на збиранні врожаю зернових культур.

Керівництво міста розгорнуло роботу щодо впорядкування міста. З цією метою організовувалися недільники, в яких тільки впродовж 1944 року взяло участь близько 20 тис. чоловік. На кінець року в місті вже функціонувало 23 медичні заклади, в т. ч. міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, які обслуговували 25 лікарів, 95 медичних працівників. Тоді ж відновили роботу 8 шкіл, в яких навчалося понад 3500 дітей, працювало 110 учителів, а також учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне та ремісниче училища, школа ФЗН.

Підготовка до зустрічі військ, що прибувають у Бердичів.
Солдати встановлюють щити з вітальними закликами на контрольно-пропускному пункті
на інтендантському містечку.
Бердичів, 1945 р.

Підготовка до зустрічі радянських військ
на інтендантському містечку, 1945 р.

Залучаються до відновлення міста і військовополонені – німецькі, а також французькі, румунські, словацькі, австрійські, угорські, чеські та італійські піддані, що брали участь у військових діях проти Радянського Союзу. Їх силами розчищаються завали, відбудовуються об’єкти народного господарства. Саме ними серед інших був збудований триповерховий будинок по вулиці Карла Лібкнехта, 80 (1953, став пам’яткою архітектури місцевого значення). Для військовополонених організували спеціальний госпіталь, що діяв у Бердичеві в період з 7 липня 1945 року по 31 грудня 1949 року. В разі смерті військовополоненого його поховання проводилось на спеціальній ділянці, яку виділили в мікрорайоні Елінгу за містом (нині це кладовище військовополонених, які загинули чи померли власною смертю в роки Другої Світової війни). Інші кладовища, які утворились на території міста в роки окупації (німецькі кладовища на території парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченко і наприкінці вулиці Червоноармійської, та угорське по вулиці Пушкіна), в перший же рік після звільнення міста були фактично знищені.

Шикування особового складу авіаційного полку
на військовому аеродромі поряд з селом Радянське, 1946 р.

Шикування авіаполку
на аеродромі у с. Радянське, 1946 р.

У серпні 1945 року до Бердичева прибуває 117-а гвардійська Бердичівська ордена Богдана Хмельницького стрілецька дивізія, яка у січні 1944 року звільняла місто. Вона отримує постійне місце дислокації у військовому містечку на Червоній горі, що на цей час має офіційну назву Гора Червоного Жовтня (рос. – Гора Красного Октября). Але перед тим полки дивізії пройшли парадним маршем по центральній вулиці Бердичева, де їх на всьому шляху з квітами зустрічали жителі міста. У січні 1946 року 117-а дивізія пройшла переформування у 32-у гвардійську механізовану дивізію 8-ї механізованої армії Прикарпатського військового округу (ПрикВО). З часом до дивізії приєднуються і інші військові частини, що отримують бердичівську прописку. Відновлює свою роботу і військовий аеродром поряд з селом Радянське – тут дислокується винищувальне з'єднання (в/ч 36751). Але наприкінці 1950-х років військові льотчики полишають аеродром, залишивши по собі на військовій дільниці міського кладовища по вулиці Пушкіна згадку у вигляді декількох братських могил екіпажів літаків, що загинули під час виконання службового обов’язку. Аеродром фактично пустуватиме на протязі двох наступних десятилітть – до кінця 1970-х років.

У 1945 році завод "Прогрес" почав переорієнтовуватись на виготовлення мирної продукції. Ентузіазм і сила духу стали головною рушійною силою відбудови заводського господарства. Підняли з руїн механічний, модельний та інструментальний цехи, запустили ковальсько-котельний. Велику увагу приділяли відбудові соціальної сфери. Під кінець 1945 року відновили та надали працівникам 600 квадратних метрів житла, всі квартири підключили до електромережі. Остаточно мирний режим роботи встановився після відміни в державі воєнного стану та переходу на 8-ми годинний робочий день.

За короткий час прогресівці розробили і впровадили у виробництво нові конструкції змішувачів та розчинників віскози, кристалізаторів для нафтоперегінних виробництв, листових фільтрів, багатоярусних стрічкових сушарок, фільтрів для регенерації мастил. З 1947 року завод виконує важливе державне замовлення – надає допомогу сільському господарству: виготовляє запасні частини до тракторів, молотарок, віялок. Поступово чисельність працюючих зростає майже вдвічі. Впроваджуються передові методи праці, новітні технології, серед яких електрозварювання за методом академіка Є. Патона. Важливою подією в житті заводу стало завершення відбудови і введення в дію на повну потужність у 1950 році ливарного цеху.

Відбудовується цукрорафінадний завод: у 1944-1945 рр. здійснено капітальний ремонт заводських приміщень, лазні, пральні, а в 1948 році на завод надійшло обладнання з Німеччини та з Краснопресненського заводу (Москва), надійшла сировина. Це значно прискорило відбудову рафінадного заводу, але пісочний завод відбудовувати не стали. У грудні 1949 року завод запрацював, а свою першу повоєнну продукцію випустив у 1950 році. Добова потужність Бердичівського рафінадного заводу на кінець 1950 року досягла величини у 37,5 тонни на добу.

У 1946 році відновлює свою роботу і бердичівська тюрма – по 1953 рік вона виконує функції пересильної тюрми Міністерства Внутрішніх Справ.

У 1947 році в Бердичеві відновлюється робота водопроводу. Водонапірну башту ремонтують, встановлюють нове обладнання. У її основі облаштовують пост міліції. Відновлює свою роботу і Бердичівська електростанція. Щоправда, відновили роботу лише одного генератора, бо на основних великих підприємствах працювали власні енергоустановки (завод "Прогрес", шкірзавод, рафінадний). 5 серпня 1948 року 18 робітників та службовців Бердичівської електростанції, які приймали активну участь у якнайшвидшому відновленні її роботи після руйнації під час німецької окупації 1941-1944 рр., представлені до нагородження медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.". В цей період на електростанції працює біля 400 робітників за 4-змінним графіком.

Пам'ятник Йосипу Сталіну по вулиці Карла Лібкнехта поряд з будівлею музичної школи (сьогодні поряд з цим місцем знаходиться магазин ТОВ "Транзит-С").
Фото середини 1950-х років.

Пам'ятник Йосипу Сталіну
по вулиці Карла Лібкнехта.
Фото середини 1950-х років.

Не забуває влада і про ідеологічну складову життя бердичівлян: 7 листопада 1947 року до 30-ї річниці Жовтневої соціалістичної революції поряд з Будинком культури шкірзаводу ім. Ілліча по вулиці Петровського та входу до однойменного парку відпочинку урочисто відкрито пам'ятник В.І. Леніну. 22 квітня 1948 року, до дня народження Володимира Леніна, на колишньому постаменті по вулиці Карла Лібкнехта відновлюють пам’ятник вождю Жовтневої революції, що стояв тут з 1925 року. Його урочисте відкритий відбулось 8 травня 1948 року – до Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні. 6 листопада 1948 року – напередодні чергової річниці Жовтневої революції – на розі вулиць Карла Лібкнехта та Садової поряд з однойменним кінотеатром відкривається бюст героя Громадянської війни Михайла Фрунзе (цікавим є той факт, що в основі пам’ятника М. Фрунзе використано прямокутний гранітний блок, який свого часу був використаний для бюсту Олександра II, встановленого 1911 року поряд з Міською Думою; саме на цьому блоці був нанесений присвятний напис, який просто стерли). Також в цей час з'являється і пам’ятник вождю Йосипу Сталіну – його встановили на початку вулиці Карла Лібкнехта поряд з будівлею музичної школи (сьогодні поряд з цим місцем знаходиться магазин ТОВ "Транзит-С"). Правда, довго цей пам’ятник не простояв – його демонтували після 1956 року, коли на XX з'їзді Комуністичної партії СРСР розвінчали культ особи Сталіна.

З перших днів після звільнення Бердичева почали відновлювати і міський музей. 29 грудня 1944 року після кропіткої роботи, проведеної співробітниками музею по зібранню та систематизації експонатів, які вціліли, музей відкрили. На той час він складався з чотирьох відділів: археологічного, історичного, етнографічного та відділу Великої Вітчизняної війни. Але поступальний розвиток Бердичівського музею на цьому призупиняється: у 1954 році рішенням республіканського керівництва Бердичівський історичний музей було віднесено до "музеїв, що не мають належних фондів для утворення експозицій і не відповідають у зв'язку з цим зростаючим потребам населення". Експонати Бердичівського музею передали до Житомирського краєзнавчого музею. Бердичівський історичний музей припинив своє існування.

Як вже повідомлялось вище, бердичівський пересувний український драматичний театр відновив свою роботу у 1944 році. Рішенням виконавчого комітету Бердичівської міської Ради депутатів від 26 червня 1944 року театру присвоєно ім’я генерал-полковника К. Леселідзе. Крім міського театру у післявоєнний час відновлюють свою роботу і театральні гуртки, що діяли на підприємствах та установах. Так, у липні 1947 року на машинобудівному заводі "Комсомолець" відновив роботу єврейський драматичний колектив, що існував тут ще до Великої Вітчизняної війни. Ініціатором відновлення колективу став вчитель школи №8 І.Г. Френкель.

Міська влада завжди цікавилась роботою театру і турбувалась про його розбудову. Наприклад, для поліпшення обслуговування глядачів за пропозицією голови міської планової комісії Агаркова було зобов’язано директора автотранспортної контори Гудкова в дні роботи театру організовувати додатковий рейс автобуса після закінчення спектаклю по встановленому маршруту. Щороку у міському театрі представлялись нові вистави, хоча театр не був укомплектований кваліфікованими акторськими кадрами: з 23-х акторів лише 5 мали вищу театральну освіту, довгий час в театрі не було художнього керівника, режисерів, з акторським складом мало проводилось роботи по підвищенню їх ділової кваліфікації, в театрі мала місце велика плинність кадрів. Та вже через десять років – 1956 року – театр улітку виступив у містах і селах Житомирської та Рівненської областей і закінчив гастролі в Білоруській РСР. Під час літнього сезону колектив театру дав спектаклі і концерти в 30 районах Житомирської області, виступив у понад 50-ти колгоспах, охопив понад 40 тисяч глядачів. Вдалим був і виступ колективу театру з творчим звітом у Житомирі. За хороше обслуговування трудівників області театр було нагороджено грамотою обласного управління культури.

Та не дивлячись на театральні здобутки виконавчий комітет Житомирської обласної Ради депутатів трудящих приймає рішення №811 від 7 вересня 1959 року про ліквідацію бердичівського драматичного театру. В приміщенні і на базі ліквідованого театру вже рішенням виконавчого комітету Бердичівської міської Ради депутатів трудящих №380 від 17 вересня 1959 року було відкрито міський Будинок культури. Драматичний театр став черговою втратою (поряд з закриттям Бердичівського історичного музею) в культурному житті міста того часу.

Влада Радянського Союзу на чолі з Йосипом Сталіним, як і раніше, використала село як "донора" для відбудови економіки, відновлення військово-промислового комплексу. У 1946 році почався широкомасштабний наступ на присадибні господарства селян. Прикриваючись гаслом "боротьби з порушеннями колгоспного статуту", офіційна влада забирала в селян землю в колгоспний фонд, наполегливо рекомендувала продати державі дрібну худобу, обкладала індивідуальні селянські господарства високими грошовими та натуральними податками. Досить згадати, як у повоєнний період високі податки на фруктові дерева призвели до практичного знищення садів на присадибних ділянках селян. Та у 1946 році майже всю територію України охопила засуха. На її фоні вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, що швидко поширювався. Найлютішим голод був узимку та весною 1947 року, перетворившись на голодомор. Це лихо не обійшло стороною і Бердичівщину, де селяни відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полі після збирання. Навесні рятувалися щавлем, кропивою, лободою, конюшиною. Жителі Бердичева в порівнянні з селянами перебували дещо в кращому становищі: партійно-радянська еліта, працівники заводів та фабрик постачалися через систему закритих спецрозподільників. Цей голод не був таким страшним, як у 1932-1933 рр. – в місті практично не було опухання людей і голодної смерті, в селі не було й людоїдства. Владою цей голод старанно замовчувався.

На початку 1950-х років з армії, де термін проходження військової служби на цей час становив 3-4 роки, після демобілізації почало приходити нове поповнення у робітничі колективи. Радянська держава змогла більше виділити коштів на відновлення та дальший розвиток промислових підприємств, надавалось устаткування, матеріали. На кінець 1950 року в Бердичеві діяло понад 30 підприємств, на яких працювало 9280 робітників. Діє також 70 магазинів, 60 кіосків, 11 їдалень, 3 чайні, 38 буфетів. В цей час багато зроблено щодо впорядкування міста. На ці потреби в 1945-1947 рр. витрачено 1,5 млн. крб. Крім того, силами громадськості виконано робіт на суму близько 740 тис. крб. Впорядковано парк ім. Шевченка, бульвар, обладнано міський пляж, водну станцію поряд з ним, посаджено 30 тис. дерев та кущів. У 14 школах міста навчалося понад 6 тис. учнів, такі навчальні заклади як учительський інститут, механічний технікум, медична та педагогічна школи протягом 1945-1950 рр. випустили понад 1200 спеціалістів.

У 1952 році на посаду голови Бердичівського міськвиконкому обирається Валер'ян Никодимович Демиденко – досвідчений управлінець, учасник війни. За наступні 20 років, що він керує містом (що стало своєрідним рекордом, оскільки згідно існуючих на той час вимог на цю посаду обирали не більш ніж на два терміни), йому вдалося зробити місто таким, яке заробляло для власних потреб коштів більше, ніж виділяли із союзного бюджету, створити потужну виробничу базу, закласти підвалини економічного розвитку Бердичева у наступні декілька десятиліть. Для реалізації багатьох бердичівських проектів серед іншого він використовував особисту дружбу з керівниками як республіки, так і Союзу. За трудові досягнення Валер'яна Демиденко у 1961 році нагороджено орденом "Знак Пошани", у 1971 році – орденом Трудового Червоного Прапора.

В цей час уряд країни вводить плату за користування населенням радіоприймачами та телевізорами. Функції збору такої плати в Бердичеві покладаються на контору зв'язку (нині це один з підрозділів Укртелекому). З цією метою на підприємстві вводиться облік наявних у населення радіоприймачів та стягується плата згідно "Указаниям об организации работы по сбору абонентной платы за радиоприемники и телевизоры", введених у дію Міністерством зв'язку СРСР (згодом плату за користування приймачами відмінили).

У 1946 році керівництво держави приймає рішення про будівництво магістрального газопроводу Дашава-Київ-Брянськ-Москва, з першою чергою будівництва магістралі Дашава-Київ. І вже 17 листопада 1948 року Дашавський газ прийшов до Києва. В цей же час на східній околиці Бердичева будується виробнича база та житлове містечко газовиків. Одночасно перед центральним входом до адмінбудинку Управління магістральних газопроводів встановлюється пам'ятник Йосипу Сталіну з Максимом Горьким (на ньому на лавочці вождь вів бесіду з пролетарським письменником). Правда, його спіткала дещо інша доля, ніж пам’ятник Сталіну по вулиці Карла Лібкнехта – у зв'язку з розвінчанням культу його не демонтували. Лише скульптуру Сталіна відрізали, залишивши Максима Горького на самоті.

У 1948-1949 роках перший газ надходить на східну околицю Бердичева, в житлові будинки газовиків та рафінадників. У цей же час виконком Бердичівської міської ради приймає рішення "у зв’язку з розгортанням робіт по газифікації міста Бердичева утворити з 1 липня 1950 року будівельно-експлуатаційну контору "Бердичівгаз". За наступні роки її силами газифіковані всі центральні вулиці міста. Довжина прокладених газових мереж становила 51,6 км., газифіковано природним газом 2300 квартир. Тоді ж на природний газ перейшло найбільше підприємство міста – машинобудівний завод "Прогрес". Вже 1972 року в місті користувалося природним газом до 85 % жителів.

У 1956 році з кам'яного вугілля на спалення природного газу переводять і котли Бердичівської електростанції. Це дало можливість збільшити потужність котельні на 15 %, а кількість обслуговуючого персоналу зменшити вдвічі. Того ж року завершено розширення і реконструкцію електростанції з встановленням двох котлів і турбогенератора потужністю 6 тис. кВт (розповідають, що генератор був трофейний, німецького виробництва). Таким чином, потужність електростанції збільшилась вдвічі і дорівнювала 12 тис. кВт. Це повністю забезпечувало потреби міста в електроенергії. І не тільки міста, а всіх ближніх сіл. Також деякий період надлишок електроенергії постачався і до Житомира.

5 березня 1953 року на підмосковній ("ближній") дачі помирає керівник Радянської держави Йосип Віссаріонович Сталін. Майже відразу про це стає відомо в країні. У клубі заводу "Комсомолець" відбулись багатолюдні збори машинобудівників, на яких працівників закликають згуртувати ряди та спрямувати всі сили на подальший ріст виробничих показників. Такі ж збори пройшли у всіх трудових колективах міста, міська газета "Радянський шлях" рясніє траурними матеріалами й повідомленнями про те, що той чи інший колектив бере на себе зобов'язання працювати ще краще. Навіть смерть вождя ставала приводом закликати всіх до нового підйому соціалістичного змагання.

У грудні 1955 року після восьми років будівництва у Бердичеві з'явився новий залізничний вокзал. Вокзал містить просторий зал очікування, каси, ресторан – всього у будинку налічується 54 кімнати. Цікаво, що за основу будівництва взяли готовий архітектурний проект, згідно якого за декілька років до цього збудували залізничний вокзал в українському Конотопі та в місті Йошкар-Ола (столиця Республіки Марій Ел, Російська Федерація).

У наступні роки реконструювалися старі підприємства міста, будувалися нові. Валова продукція заводу "Прогрес" уже 1955 року перевищувала довоєнний рівень у 10 разів. За 1958-1965 рр. збудовано головний виробничий корпус площею понад 300 тис. м. кв., одержано першокласне устаткування. Підприємство почало випускати автоматичні преси, вакуум-фільтри, сушильні барабани, холодильне устаткування для хімічної промисловості. Його продукція стала відома далеко за межами республіки, не раз експонувалася на Лейпцігському ярмарку, міжнародних виставках хімічної промисловості у чехословацькому місті Брно. Для працівників заводу на центральній вулиці імені Карла Лібкнехта у середині 1950-х років будуються два двоповерхових житлових будинки №11/1 та №13, які фактично стали останніми представниками т. зв. "сталінської" забудови Бердичева. В цих будинках на перших поверхах розмістились відповідно ресторан "Україна" (з 1956 року, нині тут знаходиться відділення банку "Райффайзен Банк Аваль") та магазин продовольчих товарів №40. А в підвальних приміщеннях облаштовуються протирадіаційні укриття та бомбосховища.

За самовіддану працю 1966 року 23 робітники "Прогресу" нагороджено орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — формувальника П.І. Ляшенка, електрозварницю Л.І. Горбаченко, орденом Трудового Червоного Прапора — слюсаря Г.І. Васькова, електрика А.О. Ніколаєва, головного інженера заводу П.П. Ягодіна. Трудовим будням заводу Київська студія науково-популярних фільмів 1963 року присвятила хронікально-документальний фільм.

У значне верстатобудівне підприємство перетворився завод "Комсомолець", який з 1959 року спеціалізується на випуску токарно-револьверних верстатів. За сумлінну працю 1966 року 11 працівників нагороджені орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — фрезерувальник Ф.Н. Пилипець, орденом Трудового Червоного Прапора — директор заводу І.Б. Пржеорський.

Значної реконструкції зазнав шкірзавод ім. Ілліча. Він перетворився в одне з найбільших підприємств республіки. Тут з 1961 року діє перша в Радянському Союзі напівавтоматична лінія виробництва хромових шкір, завдяки чому рівень механізації перевищує 90%. Свій досвід в освоєнні нової технології підприємство багато разів демонструвало на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства, за що у 1967 році його відзначено дипломами 1-го, 2-го та 3-го ступенів і Золотою медаллю Виставкому. За багаторічну сумлінну працю та високі виробничі показники 1966 року 31 робітника нагороджено орденами й медалями.

Добрих успіхів домоглися також колективи швейної фабрики, залізничної станції, рафінадного заводу, м'ясокомбінату та інших підприємств. 128 працівників виробничих колективів відзначено орденами й медалями.

Успішно розвивалася промисловість міста в 1960-1965 рр. Збудовано й пущено дві черги ливарного комплексу заводу "Прогрес" (31 січня 1968 року ливарний цех №17 видав першу продукцію), нові цехи на заводах "Комсомолець", ім. Ілліча та рафінадному, розширилися швейні фабрики, цегельний завод та шкіряновзуттєвий комбінат, створений 1965 року. По вулиці Котляревського вводиться в дію комплекс, в якому розміщується поліграфічна фабрика.

Конструкторські бюро наполегливо працювали над створенням нових зразків високопродуктивної техніки. Так, конструктори заводу "Прогрес" у співробітництві із спеціалістами Харківського науково-дослідного інституту "Укрхіммаш", створили фільтрпрес для очистки стічних вод, який експонувався на міжнародних виставках у Парижі, Лондоні, Загребі й дістав високу оцінку спеціалістів. Фірми Японії, ФРН закупили ліцензію на право його виробництва, фільтрпрес запатентований у США, Англії, Франції.

Конструктори заводу "Комсомолець" працювали над створенням нових зразків токарно-револьверних верстатів й добилися успіху, їх модель 1А340Ц підвищила продуктивність праці робітників у 4-5 разів. На заводі ім. Ілліча удосконалено апарати для фарбування шкіри та ін.

У 1962 році на бердичівському пивоварному заводі побудований цех хмелевих екстрактів потужністю 160-180 тонн екстракту в рік. А в 1965 році пивзавод отримав статус експериментального. У 1970-х роках завод корінним чином реконструйований, побудований цех пляшкового розливу, куди прийшла автоматизація. Тут проходили виробничу перевірку різноманітні розробки науково-дослідних установ України.

Водночас з розвитком промисловості зростало й впорядковувалося місто. Всі центральні вулиці реконструйовано й заасфальтовано. Обабіч їх посаджені дерева, кущі. Велика увага приділялася багатоповерховому житловому будівництву. На великих підприємствах створюються будівельні дільниці, які займаються спорудженням не лише виробничих об’єктів, а також будують житло для своїх працівників. Наприклад, силами будівельників заводу "Прогрес" на вулиці Карла Лібкнехта збудовані дво- та триповерхові житлові будинки з магазинами на першому поверсі. Шкірзавод будує житло на вулиці Паризької Комуни та Леніна. Цукрорафінадники будуються на вулицях Озерній та Червоній.

Водонапірна башта на Радянській (нині Соборній) площі.
Фото середини 1960-х років.

Водонапірна башта на Радянській площі.
Фото середини 1960-х років.

Особливо швидких темпів житлове будівництво набрало в 1959-1965 рр. Генеральним планом 1955 р. (автор проекту І.Т. Демешко) було витримано курс на поєднання старої забудови з новими будівлями, що не перевищували чотирьох поверхів. За цей час здано в експлуатацію 137 тис. кв. метрів житлової площі в т. з. "хрущовках" (це, як правило, п'ятиповерхові панельні і цегляні будинки без технічного поверху, ліфту і сміттєпроводу, що масово будувалися в СРСР під час правління Микити Сергійовича Хрущова, за що і отримали в народі його ім'я). Понад 20 тис. жителів переїхало в нові квартири. З центральних вулиць міста практично зникають одно- та двоповерхові будинки, які свого часу формували так званий штетл – містечкову забудову Бердичева. Частина з них була зруйнована ще в роки війни, частину зносять під час реконструкції вулиць. У 1973 році зноситься і водонапірна башта на Радянській (Соборній) площі. Тепер місто забезпечується водою централізовано з новозбудованої насосної станції. Бердичів остаточно втрачає риси містечка єврейського, що такими характерними були для нього з середини XIX століття. Автентичну містечкову забудову тепер можна зустріти лише на окраїнних вулицях міста – Дзержинського (колишня Юридика), Садовій, Набережній, Косогірській, Свердлова та ін.

Пройшло лише півтора десятка років з закінчення Другої світової війни, та в світі у повному розпалі вирує Холодна війна. Влада Радянського Союзу в цей час створює та розбудовує інфраструктуру цивільної оборони, у відповідності до якої в Бердичеві під виробничими та окремими багатоповерховими будинками влаштовуються протирадіаційні укриття та бомбосховища. Загалом, таких захисних споруд на піку розвитку системи нараховувалось 168 одиниць (на початку 2000-х років їх залишилось лише 45).

З 1950-х років період терпимості до релігії, який тривав з часів Великої Вітчизняної війни, знову змінюється на гоніння від радянської влади. З 1950 року римо-католицький костьол Святої Варвари знову був закритий владою. Деякий період його використовували як складське приміщення, а згодом пристосували під міську спортивну школу, яку відкрили у 1954 році. У 1969 році замуровано головний вхід до костьолу, знищено орган та хори, вівтар та окремі архітектурні прикраси, облаштували другий поверх. На першому поверсі займаються стрибуни у висоту, баскетболісти та волейболісти, на другому поверсі обладнано гімнастичний зал. Відродження католицької церкви та віросповідання розпочнеться лише на початку 1990-х років.

Будинок рукавичної фабрики (колишня Хоральна синагога). Фото середини 1960-х років.

Будинок рукавичної фабрики
(колишня Хоральна синагога).

У 1945 році в Бердичеві відкриваються синагоги у будинках по вул. Леніна, 40, по вул. Карла Маркса, 3, та по вул. Свердлова, 8. 1946 року міська влада також закріпила безкоштовно за єврейською громадою будинок Хоральної синагоги. Через 20 років будинок був відбудований, з'явився другий поверх. Та чисельність єврейської громади продовжувала зменшуватися. Це стало приводом для влади, щоб забрати будівлю. З 1964 року в будинку почала працювати рукавична фабрика, підпорядкована міській адміністрації, а на фасаді будинку з'являється напис "Слава КПСС". В цей же час закривають синагоги по вулиці Леніна та Карла Маркса. Єдиною діючою синагогою у місті залишається синагога по вулиці Свердлова, 8 (діє до нині).

У 1950 році у Церкви Євангельських християн-баптистів був відібраний Дім молитви по вулиці Леніна, а членам Церкви заборонялось збиратися на богослужіння. Але богослужіння все ж таки таємно від влади проводили на квартирах та домівках віруючих. Для боротьби з ними в середовище віруючих стали залучати агентів (під виглядом віруючих), провокаторів, що були позаштатними працівниками КДБ. Використовуючи шантаж, погрози, влада намагалася зруйнувати Церкву зсередини. Проводились арешти, але засуджували не за віру в Бога – по кожному арешту фабрикувались справи, за якими арештованим інкримінували антирадянську пропаганду, побутове насильство над дітьми чи дружиною, дармоїдство і таке інше. У газеті "Радянський шлях" з'являються фейлетони, антирелігійні статті та репортажі з судових засідань, в яких проводилась пропаганда, спрямована проти віруючих. Також віруючі не мали можливості здобути вищу чи середню технічну освіту, було важко влаштуватися на будь-яку роботу. На богослужіння заборонялось приводити дітей та залучати молодь.

В період з грудня 1964 року по червень 1966 року силами працівників контори зв'язку та Житомирського спеціалізованого будівельно-монтажного управління зв'язку до приміщення по вулиці Свердлова (колишній будинок Червоного Хреста) добудовується двоповерховий корпус, в якому розмістили на першому поверсі просторий поштовий зал, міжміський переговорний пункт, телеграф. А на другому поверсі впродовж 1967 року змонтована нова декадно-крокова автоматична станція типу АТС-54а ємністю 3 000 номерів (на протязі наступних десяти років ємність станції поступово збільшили до 9 000 номерів). Обладнання для нової станції замовили та привезли з НДР. В комплекті з обладнанням АТС були отримані і телефонні апарати.

1967 рік став відправною точкою, звідки розпочався активний розвиток телефонного зв'язку Бердичева. Якщо до цього часу телефонів у місті було досить мало і вони встановлювались переважно в органах влади, партійних органах та народногосподарському секторі, то починаючи з 1967 року телефони розпочали активно встановлювати і населенню. Вартість встановлення телефону становила 20 карбованців. Для прикладу, середня місячна заробітна плата електромонтера зв'язку на той час становила 37 карбованців, електромеханіка АТС – 80 крб., інженера – 110 крб. При оформленні документів абоненту видавався телефонний апарат, вартість якого входила у загальну вартість встановлення телефону. Та все ж квартирні телефони залишаються дефіцитом – попит на них значно перевищує існуючі технічні можливості зв’язківців.

Церемонія нагородження званням "Почесний громадянин міста Бердичева".
Нагороди отримали (зліва на право): Петро Ляшенко, Петро Орєхов та Тимофій Волкович.
5 січня 1969 р.

Під час церемонії нагородження.
5 січня 1969 р.

На початку січня 1969 року Бердичів святкує 25-у річницю визволення міста від німецько-фашистських загарбників. До цього ювілею постановою бюро міськкому КП України і виконкому міської Ради депутатів трудящих у місті запроваджується звання "Почесний громадянин міста Бердичева", яке присвоюється громадянам, що внесли вагомий вклад у справу встановлення Радянської влади, будівництва соціалістичного суспільства в нашій країні, боротьби з ворогами Вітчизни, відбудову зруйнованого народного господарства фашистсько-німецькими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Першими, хто отримав цю почесну відзнаку, стали визволителі Бердичева Волкович Тимофій Іванович, Орєхов Петро Іванович, Петровський Георгій Семенович та бердичівлянин Ляшенко Петро Іванович. Всього на кінець 2012 року в місті нараховується 58 Почесних громадян.

За 1965-1970 рр. в місті введено в дію готель "Дружба" на 190 місць, ательє пошиття одягу та інші побутові об'єкти. 24 липня 1969 року в Бердичеві відкрився універмаг "Ювілейний", що розмістився на місці колишнього скверу на розі вулиць Карла Лібкнехта і Шевченка (навпроти Свято-Миколаївської церкви). У новому універсальному магазині, збудованому за київським проектом, організовано 29 відділів, в яких можна купити все – від ґудзика до святкового костюму. Всього в новому універмазі працює біля 200 чоловік обслуговуючого персоналу. Свою назву – "Ювілейний" – універмаг отримав у відповідності до рішення союзного уряду про будівництво ювілейних універмагів у містах країни на честь 50-и річчя утворення Радянського Союзу. На житлове будівництво у місті було виділено 17 млн. крб., що дало змогу спорудити 4,5 тис. квартир. Поліпшилося обслуговування населення транспортом. На 1972 рік міський автобусний парк налічував 96 машин, працювало 22 легкових таксі. Місто отримує автобусне сполучення з усіма селами району та 15 містами Житомирської області та України. Розширилася також торговельна мережа: у Бердичеві діє 76 магазинів. Це спеціалізовані, достатньо обладнані торговельні підприємства з холодильними та іншими установками, складськими приміщеннями, товарооборот яких у 1972 році становив 531 млн. крб. У місті працює також 14 підприємств громадського харчування.

Наряду з розвитком економіки міста отримує подальший розвиток і залізничне сполучення Бердичева. До початку 1960-х років залізниця залишалась неелектрифікованою, що стримувало ріст вантажопотоків. Тому впродовж 1960-1970-х років проводиться електрифікація залізничних шляхів, які проходять через Бердичів (станція електрифікована у 1964 році). Взамін паровозів на залізниці з'являються електровози. Впродовж 1965-1970 рр. демонтується гілка вузькоколійної залізниці Бердичів – Бродецьке – Холоневська (побудована у 1900 році), яка не відповідала тогочасним вимогам до залізничних перевезень. Її вантажопотоки переорієнтовуються на гілки з широкою колією. Нагадуванням про існування цієї вузькоколійки є залишки залізничного мосту через річку Гнилоп'ять (поряд з селом Хажин) – його залізобетонні опори свого часу робили на віки… Також не електрифікованою залишається гілка вузькоколійки Бердичів–Червоний Пост–Польовий Тік–Червоне–Кодня. Ще у 1948 році для експлуатації на цій гілці отримали по репараціям два паровози з Німеччини (до цього використовувались паровози радянського виробництва), згодом до них додались вітчизняні тепловози (ділянку вузькоколійної залізниці Бердичів–Червоний Пост розібрали у 1980-х роках, коли будували шляхопровід по вулиці Волочаївській, ділянку Червоний Пост–Польовий Тік розібрали у 2001-2002 рр.).

Поряд з існуючими підприємствами, що виникли в довоєнний, чи навіть у дореволюційний час, в Бердичеві з'являються нові виробництва, які згодом будуть відігравати значну роль в економічному житті міста. Так, ще у 1948 році Ради Міністрів СРСР приймає постанову про будівництво в Бердичеві солодового заводу. Це перше промислове підприємство, яке було заплановано побудувати урядом у Житомирській області. Продукцію завод почав виробляти з липня 1959 року, у 1974 році введена у роботу друга черга виробництва. На кінець XX століття сумарна виробнича потужність заводу складала 52 тисячі тонн солоду на рік.

У 1971 році в Бердичеві з'являється ще одне підприємство союзного значення (до таких у місті належали машинобудівний "Прогрес" та верстатобудівний "Комсомолець") – завод по ремонту обчислювальної техніки. Завод створювався як підприємство по виконанню головним чином військових замовлень. Вони сягали до дев'яносто відсотків обсягу виробництва. Спочатку зона діяльності заводу поширювалася на чотири області: Житомирську, Одеську, Вінницьку та Хмельницьку. Згодом завод став єдиним підприємством такого профілю на величезний регіон Союзу, що охоплював, крім України, й інші сусідні республіки. На головному підприємстві, його дільницях і філіях працювало понад 500 чоловік. Враховуючи специфіку підприємства – новітня на той час обчислювальна техніка, робота у постійних відрядженнях – переважно його працівниками була висококваліфікована молодь.

Поступово поліпшується охорона здоров'я бердичівлян. У медичних закладах міста, зокрема, в лікарні, поліклініці, санепідемстанції, протитуберкульозному й онкологічному диспансерах, пологовому будинку працює 167 лікарів, 76 фармацевтів та 665 медпрацівників з середньою спеціальною освітою.

Значних успіхів досягнуто в галузі освіти. У місті діє 23 школи в т. ч. 12 середніх, 6 восьмирічних та 5 вечірніх середніх шкіл робітничої молоді, в яких навчається понад 11 тис. учнів і працює близько 800 учителів. У трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 і 1972 рр.) навчається 1385 юнаків і дівчат. 1954 року учительський інститут перетворено в педагогічний. В Бердичеві продовжують діяти два середні спеціальні навчальні заклади, в яких здобуває освіту понад тисяча чоловік — машинобудівельний технікум та медичне училище. Останнє має міцну навчальну базу (училище займає просторе пристосоване приміщення, яке збудував на початку століття лікар та меценат Давид Шеренцис). В той же час машинобудівний технікум продовжує займати двоповерхову будівлю, яка знаходиться практично на території міської лікарні. Збудована на початку століття, вона вже не задовольняє потреб цього навчального закладу: відсутність просторих приміщень для розгортання нової сучасної навчальної бази стримує його розвиток, заняття проходять у три зміни в недостатніх за розмірами кабінетах. У зв'язку з цим у 1964 році по вулиці Молодогвардійській будується та вводиться в дію новий сучасний триповерховий навчальний комплекс з просторими аудиторіями та виробничими лабораторіями. А будинок по вулиці Леніна передається міській лікарні, у 1967 році в його стінах розміщують пологове відділення, яке переїздить з двоповерхового будинку по вулиці Фрунзе (колишній будинок графині Плеве).

На фоні поступального розвитку освіти у 1971 році Бердичів втрачає свій єдиний на цей час вищий освітній заклад: педагогічний інститут розформовано, а факультети переведено до Житомира та Умані. Туди ж переїжджає і частина вчительсько-професорського складу. Педагогічне училище, що залишилось після розформованого інституту, у 1973 році відновило набір на дошкільний відділ денної і заочної форм навчання.

Широкоформатний кінотеатр "Дружба" на Загребеллі. Нині в цьому приміщенні знаходиться будівельна фірма "Золотий ключ".
Фото 1974 року.

Кінотеатр "Дружба" на Загребеллі.
Фото 1974 року.

За 1950-1970 рр. зросла мережа культурно-освітніх закладів Бердичева. Як зазначалось вище, 1959 року в приміщенні колишнього міського театру по вулиці Карла Лібкнехта відкрито міський Будинок культури. Тут працюють 4 гуртки художньої самодіяльності. Серед них особливою популярністю користуються драматичний, танцювальний колектив "Юність" та естрадний оркестр, яким присвоєно звання народних. 1950 року при рафінадному заводі відкрито Будинок культури на 400 місць. Крім того, працює п'ять профспілкових клубів, де діє 12 самодіяльних колективів. При будинках культури, заводських клубах створено десять народних університетів. Жителів Бердичева обслуговують два широкоекранні кінотеатри (ім. М. Фрунзе та "Дружба"), дві міські бібліотеки – для дорослих і дітей, та 43 бібліотеки на підприємствах, у навчальних закладах з книжковим фондом 767 тис. томів. Школярі своє дозвілля проводять у Будинку піонерів, на технічній станції, що розмістилась у приміщенні по вулиці Урицького, де до цього знаходилась школа №4. В цих закладах працюють гуртки: художньої самодіяльності, авіамодельний, кораблебудівного моделізму, умілі руки, радіотехнічний та інші. У місті діє також музична школа, де навчається 290 дітей. У юнацькій спортивній школі, що займає приміщення римо-католицького костелу Святої Варвари, працює заслужений тренер СРСР та України В.О. Лонський, який виховав 13 майстрів спорту, багатьох постійних учасників Олімпійських Ігор, серед яких Валерій Скворцов, Рустам Ахметов, Володимир Журавльов та багато інших.

З середини 1960-х років на хвилі захоплення радянської молоді популярними течіями західної музики у місті з'являються "радіохулігани" – власники саморобних радіопередавальних пристроїв, за допомогою яких транслювались музичні передачі в ефір. Радіус дії таких домашніх радіостанцій був досить великим, прослухати передачі можна було на звичайні радіоприймачі. Це були переважно записи закордонних співаків та попгруп, а власник такої радіостанції отримував моральне задоволення. Оскільки радіопередавачі були нелегальними, діяли на заборонених для цього частотах, то влада з такими радіохуліганами всіляко боролась. Ще у грудні 1963 року з метою виявлення незареєстрованих (тобто, непідконтрольних державі) радіопередавальних пристроїв, що порушують чистоту радіоефіру, у Бердичівській конторі зв’язку організовується пункт контролю за радіоефіром (пункт контролю проіснував до кінця 1990-х років). Лише впродовж 1974 року було виявлено та припинено роботу трьох радіостанцій у Бердичеві. Їх власники крім конфіскації апаратури заплатили штраф у розмірі 20 крб.

З'являються у Бердичеві і власні самодіяльні та професійні вокально-інструментальні ансамблі (ВІА). Так, при ресторані "Україна" діє власний ансамбль, при міському комбінаті побутового обслуговування населення діє ВІА "Камертон". Створюються ансамблі і при підприємствах Бердичева: у 1980 році при Будинку культури заводу "Прогрес" утворюється ансамбль "Метроном"; діяв ансамбль при Будинку культури заводу "Комсомолець"; ВІА "Фантазія" діяв при клубі шкіроб’єднання ім. Ілліча; ВІА "Радуга" – при Будинку культури цукрорафінадного заводу; ВІА "Вірність" створений та діяв при заводі по ремонту обчислювальної техніки. В універмазі "Ювілейний" також створено вокально-інструментальний естрадний ансамбль під назвою "Чарівниця" (керівник ансамблю М.М. Бараш). Його особливістю стало те, що це був виключно жіночий колектив, де на барабанах, саксофонах та електрогітарах грали лише дівчата. В місті діє також самодіяльний ансамбль "Еврика". Не відставали і військовики – ВІА Будинку офіцерів "Голоси друзів" користувався великою популярністю як у Бердичівському гарнізоні, так і за його межами. Одним із учасників цього ансамблю під час проходження строкової військової служби був Анатолій Говорадло, який нині є учасником популярного українського дуету "Світязь". На базі клубу обласного госпіталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни створена рок-група "Міраж" (керівник рок-групи – композитор Альберт Сінчук). Група була неодноразовим лауреатом міських і обласних фестивалів пісні. Особливістю рок-групи було те, що учасники виконували тільки власні твори.

Вокально-інструментальний ансамбль "Метроном".
Стоять (зліва на право): клавішник Валерій Дубцов, ударник Анатолій Файнгольд, вокалістка Світлана Юрковська, клавішник Сергій Ртищев. Сидять: соло-гітарист Андрій Борисов, вокаліст Олександр Боровський, бас-гітарист Євген Сідлецький.
Фото середини 1980-х років.

ВІА "Метроном", 1980-і роки.

Нажаль, майже всі ансамблі до 1990-х років з тих чи інших причин припинили своє існування. Практично до сьогодні залишився лише ВІА "Метроном", що діє при міському Палаці культури ім. О.А. Шабельника. З 1985 року його очолює Валерій Вікторович Дубцов, 23 грудня 1988 року колектив отримав почесне звання "народний". За успіхи та творчі злети колектив неодноразово нагороджувався грамотами.

Репертуар колективу цікавий як для молоді, так і старшого покоління. Так, в репертуарі солістів ансамблю – найсучасніші хіти популярної музики, твори композиторів-класиків джазу, а також найулюбленіші пісні військового часу. У 2006 році колектив підтвердив звання "Народний аматорський". 2007 рік став знаменним також виходом у світ першого аудіоальбому пісень про рідне місто "З любов’ю до Бердичева", в який увійшли пісні у виконанні солістів ансамблю. А 23 лютого 2011 року пройшов ювілейний творчий вечір з нагоди 30-и річчя ансамблю.

Стан комплексу споруд монастиря босих кармелітів наприкінці 1960-х років.
Фотографія кінця 1960-х років.

Стан бердичівської фортеці
наприкінці 1960-х років.

З кінця 1960-х років долею комплексу споруд монастиря Босих кармелітів стала опікуватися держава та громадські організації. З 1967 року монастир зареєстрований як пам'ятка архітектури, до відновлювальних робіт приступили фахівці Київської міжобласної спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні Держбуду УРСР. Але коштів на проведення всіх необхідних робіт в повному об’ємі не вистачає. Тому під час проведення цих робіт допускаються численні порушення: територія кляштору та прилегла територія в археологічному плані не вивчається, більшу частину залишків поховальних комплексів було знищено та вивезено на смітник. Кістяки колишніх власників Бердичева та заможних бердичівлян, що були поховані у підземних склепах, лише у 1990-х роках зібрали та розмістили у загальному склепі під нижнім костьолом. Відсутність належної охорони призводить до того, що фактичним залишається вільний доступ сторонніх осіб до території кляштору та його будівель. Малолітні бердичівляни буквально прочісують підземелля в пошуках предметів старовини, деяким вдається навіть знайти монети, позолочені підсвічники, що згодом осідають в приватних колекціях. В цей час працівниками Укрреставрації поряд з входом у келії виявлено невеликий скарб – в чаші з дорогоцінного металу знаходились золоті монети (скарб конфіскували та передали державі).

У 1979 році у відреставрованих приміщеннях монастиря Босих кармелітів розміщується новостворена художня школа (до цього в стінах монастиря вже діяла музична школа). Директором художньої школи було призначено Миколу Софроновича Яцюка. Силами викладачів та учнів проводяться ремонтні роботи, перший випуск учнів художньої школи відбувся у травні 1983 року. Але непоправних руйнувань приміщення монастиря зазнали ще під час знаходження на його території з 1958 по 1983 рр. професійного будівельного училища №3 (згодом переїздить до нового приміщення, спорудженого на вулиці Котовського). У 1981 році на території монастиря проводяться зйомки художнього фільму Одеської кіностудії "Сто перший" (1982).

Щодо зйомок кінофільмів в Бердичеві, то слід зазначити, що наше місто завжди приваблювало кінематографістів своєю самобутністю та старовинним антуражем. Окрім фільму "Сто перший", тут знімали такі картини, як "Біля річки" ("У реки", 2007) режисера Єви Нейман, "В Париж" (2009) російського режисера Сергія Крутіна та епізоди для дитячого кінофільму "Савраска" (1986). На теренах країни широко відомий художній фільм "Комісар", який у 1967 році кінематографісти зняли за мотивами оповідання письменника Василя Гроссмана "В городе Бердичеве". Але попри поширену думку, жодного кадру цього фільму в Бердичеві знято не було.


* * *

Бердичів розростається, його населення зростає до 70 тисяч чоловік. Місто для своїх потреб – промислового, житлового та культурно-побутового будівництва – займає все нові площі. Міські кладовища, що знаходяться в цій зоні, стримують його подальший розвиток. Крім того, території існуючих кладовищ не можуть більше використовуватись через відсутність вільної земельної площі. Щоб вирішити ці питання, виконком міської Ради депутатів на своєму засіданні вирішує з 15 жовтня 1973 року закрити існуючі старі кладовища по вулиці Пушкіна (російське, польське), по вулиці Леніна (єврейське) та по вулиці Рози Люксембург (Троїцьке кладовище) і надалі заборонити тут поховання. З цього ж дня відкривається нове загальноміське кладовище по вулиці Войкова, в районі будинку №92 (згодом кладовище отримало власний номер – 98) для поховання померлих усіх національностей по секторах, на які воно розділено. Перед тим декілька років проводились підготовчі роботи, створюються окремі сектори для поховання людей різних релігійних конфесій. Утворено сектор почесних поховань, православний, римо-католицький, єврейський, військовий сектор. Згодом, з заповненням секторів та розширенням площі нового кладовища, його поділ на релігійні конфесії нівелювався, поховання проводяться без врахування релігійної приналежності померлих.

Поховання на кладовищі по вулиці Войкова проводяться за новими радянськими обрядами, розробленими Республіканською комісією громадянських обрядів при Президії Верховної Ради УРСР. Для Бердичева це обертається тим, що покійного доставляють на кладовище лише на катафалку, який можна замовити у міськкомунгоспі. Піші похоронні процесії, у зв’язку з віддаленістю нового кладовища, забороняються. Через декілька років в Бердичеві з'являється короткий оригінальний вислів, що зробився усталеним: "піти на Войкова" – тобто, піти на той світ, померти.

Впродовж 1950-1970-х років Бердичів перетворюється на місто, що має великий військовий гарнізон. Загальна кількість військовослужбовців сягає до 12-15 тис. чоловік. На Червоній (Лисій) горі та Білопільській вулиці дислокується понад 20 військових частин, серед яких: 119-й гвардійський окружний учбовий центр Прикарпатського Військового Округу (створений на базі колишньої 117-ї Бердичівської Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, яка пройшла декілька стадій переформування); мотострілецькі, танкові, артилерійські полки; окремий батальйон зв’язку; медико-санітарний та інженерно-саперний батальйони; автомобільний батальйон, медичне депо, база зберігання зброї та техніки; школа прапорщиків, рота хімічного захисту та інші. Неподалік від села Радянське на військовому аеродромі з 1979 року дислокується 513-й авіаційний полк (укомплектований вертольотами Мі-8 та Мі-24), поряд для сімей військовослужбовців виростає житлове військове містечко (ВМ №63). Полк приймає участь у бойових діях в Демократичній Республіці Афганістан, де вертолітники здійснили 265 тисяч бойових вильотів, після яких 350 офіцерів і прапорщиків (майже весь особовий склад) отримали урядові нагороди. У 1986 році вертолітники військової частини приймали також участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (вертолітна частина припинила своє існування у 2004 році). Силами військових на Червоній горі та Елінгу починаючи з 1950-х років для сімей військовослужбовців будується низка багатоповерхових будинків (фактично з'являється новий мікрорайон), розбудовується також соціальна сфера.

Магазин "Пінгвін" по вулиці Карла Лібкнехта. Знесений під час формування площі Жовтневої. Праворуч - перукарня (нині також не існує), ще далі - будинок, в якому нині знаходиться магазин "Люцина" (відсутній на фотографії).
Фото 1970 р.

Магазин "Пінгвін" по вулиці Карла Лібкнехта.
Фото 1970 р.

На початку 1970-х років в центрі міста розпочинається значна реконструкція. Колишній палац Радзивіллів, у якому з середини XIX ст. знаходилась спочатку єврейська лікарня, а в післявоєнний час – парткабінет (міський комітет Комуністичної Партії України), бібліотека при ньому та читальний зал, з-за аварійного стану зноситься. На його місці будівельники за декілька років зводять чотириповерхову будівлю, в якій розмістились міський виконавчий комітет та міський комітет Комуністичної Партії з допоміжними підрозділами. Територія перед будинком звільняється від паркової зони та застарілих будівель (серед яких і магазин "Пінгвін") і утворюється нова площа міста. 4 листопада 1977 року, під час відзначення 60-річчя Великої Жовтневої революції рішенням виконкому міської Ради цій площі надається назва – площа Жовтнева. Одночасно на урочистому мітингу відкрито відповідну меморіальну дошку.

Ще через п’ять років на Жовтневій площі з'являється її головний архітектурний елемент – пам’ятник Володимиру Іллічу Леніну. Його відкриття – 29 грудня 1982 року – також приурочили до одного із радянських свят – до дня святкування 60-річчя утворення СРСР. Авторами пам’ятника стали скульптор М. Васильченко, архітектори П. Бірюк та П. Перевозник. Попередній пам’ятник В.І. Леніну, що стояв поруч на вулиці Карла Лібкнехта, перенесли на територію військової частини по вулиці Білопільській.

З середини 1970-х років відбуваються чергові зміни в архітектурному обличчі Бердичева – в місті з'являються багатоповерхові будинки поліпшеного планування – т. зв. "брежнєвки" (також відомі як "чеський проект"). Вони мають висоту у дев'ять поверхів, обладнані ліфтами та сміттєпроводами. Групи таких будинків виростають на вулицях Луппова, Дзержинського, Богдана Хмельницького, Леніна (поряд з центральним ринком та міською лікарнею), Свердлова (мікрорайон "Дитячий світ"). На Червоній горі з таких забудов виростає цілий житловий мікрорайон, який для військовослужбовців зводить власними силами Міністерство оборони. Згідно тогочасних планів будівництва у місті має з’явитись також новий мікрорайон – Парк Гагаріна, окреслений вулицями Богдана Хмельницького, Дзержинського та Карла Маркса. Коли йшло проектування даного мікрорайону, архітекторами та міськвиконкомом була внесена пропозиція про створення тут бульвару та встановлення на його початку пам’ятного знаку першому космонавту СРСР Юрію Гагаріну. Бульвар побудували, а от пам’ятний знак так і не встановили. Та все ж назва мікрорайону серед жителів міста закріпилась.

Щороку в місті будується 25-30 тис. кв. м. житла (750-1000 квартир), 150-200 приватних будинків, 3 км нових автодоріг з асфальтним покриттям, 4 км газопроводів, 3 км водогонів та інших мереж. Для виконання цих робіт потрібна була потужна будівельна база. І вона в Бердичеві була: це БМУ-73, БМУ-6, ПМК-56, РБУ, ДЕУ, спеціалізовані підрядні організації, будівельні цехи промислових підприємств. Загальна кількість робітників у цих будівельних організаціях досягала 2500 чоловік. Не останню роль у цьому потужному колективі будівельників відіграє Бердичівський Ордену Трудового Червоного прапору завод хімічного машинобудування "Прогрес". Його будівельний підрозділ будує нові багатоповерхівки на найближчих, прилеглих до заводу вулицях: Ново-Іванівській, Волочаєвській, Металістів, що створює для працівників найкращі умови для праці і відпочинку. Заводом вкладаються значні кошти в створення свого сучасного профілактично-лікувального закладу. Завершується будівництво головного корпусу санаторію-профілакторію "Діброва" на 100 місць. Стає до ладу сучасний дитячий садок на 350 місць. Молоді виробничники щоб не гаяти часу та не чекати в довгій черзі на отримання житла, створюють свій перший житловий кооператив і разом з будівельниками споруджують перший будинок по вулиці Чкалова.

Демонтаж бульвару поряд з середньою школою №5.
1981 рік.

Демонтаж бульвару
поряд з середньою школою №5.
1981 рік.

Але поміж всіх цих звершень відбувається і сумна подія: у 1981 році декілька бульварів, що були окрасою міста впродовж багатьох десятиліть, з метою розширення центральної вулиці демонтують. Пам'ятник Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, що був встановлений у 1965 році на початку бульварів (поряд зі школою №5), переносять у мікрорайон М'ясокомбінату та встановлюють на розі вулиць Леніна та Марини Раскової. Лише у 2003 році два бульвари (від перехрестя з вулицею Фрунзе до пивоварного заводу) заново відбудували та посадили на них липи.

З кінця 1970-х років серед підприємств легкої промисловості гідно представляли місто шкіряний завод (з 1976 року – виробниче об'єднання ім. Ілліча) і взуттєва фабрика, а рафінадний завод був одним з кращих в СРСР серед підприємств харчової промисловості. Бердичівські виробники меблів першими на Україні розпочали виготовляти набори спалень, оздоблених поліефірними емалями світлих тонів з декоративними елементами кольору бронзи, у 1981 році фабрика виготовила 7300 наборів спальні "Альбіна", які стали популярними у В'єтнамі, на Кубі, в Австрії.

Естафета Олімпійського вогню на вулицях Бердичева.
Олімпійський вогонь у супроводі ескорту спортсменів на Радянську площу виносить робітник шкіряного об'єднання ім. Ілліча, майстер спорту СРСР з легкої атлетики Олександр Полгородник.
10 липня 1980 р.

Естафета Олімпійського вогню
на вулицях Бердичева.

1980 рік знаменується цікавою подією – через Бердичів пролягає шлях Олімпійського вогню, що символізує початок проведення XXII Олімпійських ігор у Москві. Підготовка до зустрічі естафети Олімпійського вогню розпочалась у місті заздалегідь: ще на початку 1980 року на засіданнях міськвиконкому та міськкому партії було прийнято рішення про створення міського комітету з проведення естафети. Також прийняли рішення про благоустрій усіх вулиць, по яким будуть проносити факел спортсмени-факелоносці, та в разі необхідності проведення ремонту будинків на цих же вулицях. Вся траса проходження естафети по території міста – а це від кордону з селом Хажин до селища Гришківці – була розділена на відрізки (етапи) довжиною 1 кілометр. Кожен з етапів за умовами оргкомітету мав проходити один факелоносець у супроводі двох спортсменів. Таким чином у заході брали участь 12 факелоносців та 36 супроводжуючих спортсменів.

Факелоносці, що отримали честь нести Олімпійський вогонь по території міста, буди досить відомими людьми і спортсменами Бердичева. Серед них були майстер спорту Анатолій Кривушин, кандидат у майстри спорту з багатоборства ГПО Олексій Поляничка, стрибун у висоту, майстер спорту міжнародного класу Рустам Ахметов та інші.

7 липня Олімпійський вогонь перетнув кордон Молдавії та України і рушив по території Вінницької області. А 10 липня о 14 годині дня його зустрічали на кордоні з Житомирською областю (зі сторони села Хажин). Далі вогонь пронесли вулицями міста, зустрічали естафету у центрі Бердичева, на Радянській площі (тепер Соборній). Тут зібралось керівництво міста на чолі з головою виконкому Бердичівської міської Ради народних депутатів Миколою Олександровичем Віленчуком. Серед зустрічаючих були також депутат Верховної Ради УРСР, золотий значківець ГПО, робітниця швейної фабрики Таїсія Євгенівна Фоміна та Заслужений тренер СРСР Віталій Лонський (у майбутньому Почесний громадянин міста Бердичева).

Факел Олімпійського вогню на Радянській площі запалив робітник шкіряного об'єднання імені Ілліча, майстер спорту СРСР з легкої атлетики Олександр Полгородник, який і приніс його на площу, а також учениця середньої школи №10 Валентина Поліщук. Після короткого мітингу бігуни у супроводі ескорту продовжили Олімпійську естафету у напрямку Житомира.

Впродовж 1979-1989 рр. понад тисячу бердичівлян прийняли участь у війні в Демократичній Республіці Афганістан, з них не повернулось додому 25 бердичівлян та ще п'ятеро мешканців Бердичівського району. Ще 28 земляків на все життя залишились інвалідами. Цифра велика та страшна, особливо якщо порівняти з втратами Естонії, однієї з п’ятнадцяти республік Радянського Союзу, де загинуло 36 чоловік. У квітні 1991 року в Бердичеві створена спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), встановлено пам’ятний знак на Червоній горі (1996) та відкрита музейна кімната (2010), присвячена воїнам-інтернаціоналістам та подіям тих часів. Щороку 15 лютого, в день виводу радянських військ з території Афганістану, поряд з пам’ятним знаком на Червоній горі проходить мітинг, присвячений Дню вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

5 жовтня 1984 року, через тридцять років після свого закриття, в місті знову відкрито краєзнавчий музей. Підготовку матеріалів, а згодом і очолити музей доручено вчителю історії, колишньому директору міської школи №14 Онисії Степанівні Блажкун. Для розміщення експозиції музею виділено одне з відокремлених приміщень школи №5 по вулиці Карла Лібкнехта, в якому раніше розташовувалась дитяча бібліотека. Зібраного матеріалу вистачило для того, щоб відкрити три тематичні зали та етнографічний куточок. Знайшли своє місце в музейних фондах цінні та цікаві матеріали Г.Г. Богуна, Б.В. Куткіна (члена музейного комітету музею-заповідника), І.Г. Френкеля (вчителя історії школи №8), які містили в собі дослідження історії Бердичівщини з часів перших поселень Трипільської культури і до початку XX століття. Мешканці міста подарували закладу ікони ХVІІ-ХІХ століть із зображенням образів Матері Божої з Ісусом, Архімандрита Михайла та Великомучениці Варвари, Святого Миколая. Унікальним експонатом музею стало Євангеліє 1780 року видання, надруковане старослов'янською мовою. Його оклад виготовлено в друкарні кляштору Босих кармелітів. На лицьовій стороні окладу зображено Розп'яття Ісуса Христа, на тильній – образ Матері Божої Бердичівської.

Цього ж 1984 року в Бердичеві відбувається ще одна подія, яка започаткує тривалу багаторічну традицію – у Бердичеві почали щорічно проводитися республіканські змагання з легкоатлетичних стрибків (висота, довжина, потрійний стрибок) на приз заслуженого тренера Віталія Олексійовича Лонського. З 1994 року на честь заслуг тренера в Бердичеві започатковані щорічні змагання зі стрибків у висоту на приз В.О. Лонського. Відтоді турнір став міжнародним. У 2004 році великий тренер помер, і з цього року щорічний міжнародний турнір отримав статус Меморіалу В.О. Лонського, який організовують та проводять його вихованці, серед яких син та продовжувач справи батька Ігор Лонський.

На початку 1980-х років в СРСР активізується військово-патріотична робота. 7 травня 1982 року у Бердичеві вперше проходить масовий легкоатлетичний пробіг, присвячений річниці Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Пробіг було розділено на два етапи: 7 травня о 15 годині дня на Жовтневій площі стартували школярі 1-7 класів міських шкіл, які пробігли по вулиці Карла Лібкнехта до площі Радянської (нині площа Соборна) та фінішували біля Вічного вогню. У цьому етапі взяли участь біля 3 тисяч школярів. Другий етап відбувся 8 травня, де також о 15 годині учні 8-10 класів, робітники та службовці підприємств та установ стартували від пам'ятника Г.І. Котовському на Червоній горі, пробігли по вулиці Свердлова і фінішували також біля Вічного вогню. Всього у другому етапі пробігу взяли участь біля 6 тисяч чоловік, переможцем пробігу став працівник АТП-05011 Павло Мельничук, якого нагородили грамотою та цінним подарунком. Цей травневий легкоатлетичний пробіг (на відміну від листопадового, що вперше відбувся у 1981 році) стане традиційним і проводиться у Бердичеві щороку напередодні Дня Перемоги донині.

Восени 1983 року у Бердичеві створюється хор ветеранів війни та праці. Ініціаторами створення хору стали ветерани Великої Вітчизняної війни С.Й. Лівінський, І.В. Павленко, В.І. Удовидченко. Очолив хор директор міського Будинку культури Микола Григорович Дідус. 13 листопада цього ж року відбувся перший концерт бердичівського хору ветеранів. У репертуарі хору – пісні про війну та Вітчизну, народні пісні. Цей день став офіційним днем народження хору. Найбільшого розквіту і творчого злету колектив досяг тоді, коли його керівником став Юрій Петрович В’ялов (з 1987 року). Колектив отримав звання «народний», за 10 наступних років хор ветеранів провів біля 200 концертів. Хор ветеранів і нині радує шанувальників військової пісні своїми виступами на концертах та урочистостях з нагоди різноманітних свят.

До 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні в багатьох учбових закладах, на підприємствах та установах відкриваються музейні кімнати, в яких розміщено матеріали, присвячені подіям 1941-1945 рр.

На початку 1987 року керівництво держави прийняло рішення про створення Ради організацій ветеранів України. У відповідності з цим рішенням 14 лютого цього ж року в Бердичеві створено міську організацію ветеранів. Також створено 90 первинних організацій на підприємствах, при ЖЕКах, навчальних закладах. Головою міської ради ветеранів обрано Віктора Івановича Томашевського – ветерана, учасника Великої Вітчизняної війни, що тривалий час працював на керівних посадах на підприємствах міста, очолював Бердичівську школу ДТСААФ. Всього в цей час у Бердичеві проживає біля 10 тисяч ветеранів Великої Вітчизняної війни, серед них шість Героїв Радянського Союзу: Василь Алін, Давид Герасимчук, Франц Кучеров, Григорій Найдін, Всеволод Ривж та Валентин Шевирін.

При військово-патріотичному клубі "Факел" виробничого об'єднання "Прогрес" організовується загін "Пошук", який проводить роботу з розшуку та перепоховання тіл загиблих воїнів. Саме його силами та фахівцями київської спеціалізованої організації впродовж 1984-1988 рр. проведено розкопки, встановлено (по можливості) імена похованих людей та вивезено з території Бердичева тіла з двох німецьких кладовищ (на території парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченко, де нарахували біля 200 захоронень, і наприкінці вулиці Червоноармійської). Аналогічні роботи клуб проводить і на території Бердичівського району.

У лютому 1985 року поряд зі шкіроб’єднанням ім. Ілліча почала працювати станція техобслуговування автомобілів у системі "АвтоВАЗ". Проектна потужність ремонту станції становить 4 тис. машин на рік.

26 квітня 1986 року сталася аварія на Чорнобильській АЕС. Вагому роль у ліквідації наслідків аварії відіграв особовий склад пожежної частини СДПЧ-9 міста Бердичева. Вже 2 травня в бік Чорнобильської станції за кермом пожежної автодрабини виїхали Адам Татарчук та Олександр Михайлов. 9 травня з Бердичева виїхала основна група пожежників, які виконували на ЧАЕС різноманітні роботи: перевозили людей із зараженої території, чергували на станції. Там бердичівські пожежники пробули до 24 травня, після чого повернулись додому. Всього у ліквідації наслідків пожежі взяли участь 24 бердичівських пожежника, серед них особливо відзначились Адам Татарчук, Олександр Михайлов, Анатолій Новіцький, Микола Олійник (нагороджений медаллю "За відвагу на пожежі"), Василь Струтовський. Всі вони нагороджені нагрудним знаком "Кращий працівник пожежної охорони". Сам Бердичів не зазнав зараження: за даними інструментальних досліджень працівників Бердичівської санітарно-епідеміологічної станції рівень радіації не перевищував нормативних показників та знаходився в межах 15-19 мкР/год (до аварії фоновий рівень становив 10-12 мкР/год). Місто, як і район, не увійшло до переліку місцевостей з підвищеним рівнем радіації. Але через місто проходили шляхи інтенсивного руху транспорту, що міг на своїх колесах "завозити" забруднення. Тому приймались заходи щоб позбутися радіації: всі автошляхи, вулиці змивались водою з поливальних машин декілька разів на день. Щодо харчових продуктів, то вся продукція, що реалізувалась на ринках, проходила радіаційний контроль.

В наступні з часу катастрофи роки тисячі бердичівлян пройшли через горнило цієї катастрофи – вони працювали в зоні зараження та відселення, виконували роботи по знезараженню території, експлуатували об'єкти народного господарства, що потрапили в зону безумовного виселення. Приймають участь у ліквідації наслідків аварії і виробничники: будівельники машинобудівного заводу "Прогрес" для переселенців з місць радіоактивного забруднення будують нові оселі, об’єкти соціальної інфраструктури в селах Малі Миньки, Базар, Росоховське Народицького району та в місті Малині. Бердичівщина також стає одним з тих районів, куди йшло переселення жителів з постраждалих районів Житомирщини, зокрема Народицького. Між селами Радянське та Скраглівка пропонувалось збудувати нове селище для переселенців, але далі геологорозвідувальних робіт справа не пішла. Лише на початку 1990-х років на окраїні села Озадівка з'явився житловий масив, який прийняв переселенців. В пам'ять про ліквідаторів аварії 26 квітня 2004 року, до 18-ї річниці Чорнобильської аварії, поряд з пожежною частиною по вулиці Петровського було відкрито пам’ятну стелу "Вони врятували світ". 26 квітня 2011 року (до 25-ї річниці) відповідний пам’ятний знак з'явився і в селі Озадівка.

У грудні 1986 року після майже десятирічного будівництва був зданий в експлуатацію Палац культури і техніки машинобудівного заводу "Прогрес" (у липні 1996 року прийнятий в комунальну власність міста і реорганізований в міський Палац культури). Першим директором палацу став Е.І. Свінцицький. Фахівці та аматори культури отримали справжній палац з кіно- та театральною залою, кімнатами для гурткової народної творчості та художньої самодіяльності. У 2006 році міському Палацу культури присвоєно ім’я Почесного громадянина міста Бердичева Олексія Андрійовича Шабельника – колишнього директора машинобудівного заводу "Прогрес", ініціатора та головного натхненника будівництва Палацу культури.

7 грудня 1988 року всього за 30 секунд в результаті катастрофічного землетрусу у Вірменії було повністю знищене місто Спітак. Ця трагедія потрясла жителів Радянського Союзу. Не залишаються осторонь і бердичівляни: в перші часи руйнівного землетрусу колектив заводу "Прогрес" формує спеціальний загін з чисельністю більше 30 чоловік. Завод також бере на себе всі витрати на перевезення загону до місця призначення.

У 1980-х роках на фоні активного культурного життя населення в Бердичеві практично припиняється єврейське культурне життя, що тихо жевріло з післявоєнного часу. Кількість населення єврейської національності поступово зменшується: за переписом 1979 року в Бердичеві проживало 4637 євреїв (5,8 % населення міста), за даними перепису 1989 року – 3512 чоловік (3,9 %). Єврейське населення Бердичева у 1989 році відзначалось виключно високим рівнем асиміляції: з тисячі осіб єврейської національності лише 117 вважали єврейську мову рідною, 858 такою вважали російську мову. З 1988 року відновилась репатріація єврейського населення Бердичева до Ізраїлю і частково до США. На 1 січня 1995 р. у Бердичеві проживало біля 800 євреїв (0,8 % населення міста).

В середині 1980-х років в СРСР започатковуються політичні реформи – т. зв. Перебудова. Розпочиналася боротьба між прихильниками старого режиму й реформаторами, наслідки якої на той час важко було передбачити. Поступово відроджується українська самосвідомість, ці процеси проходять і в Бердичеві. Так, 22 березня 1990 року в місті створено міське об'єднання Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Установче засідання відбулося в приміщенні редакції газети "Радянський шлях" (у листопаді 1992 року змінила назву на "Земля Бердичівська"). Очолив об'єднання член Спілки письменників України, поет Михайло Пасічник. 18 березня того ж року в Бердичеві як і по всій Україні відбулися перші порівняно вільні вибори до місцевих рад. Одночасно до Верховної Ради України без серйозного суперництва з боку конкурентів обрано Олексія Хилюка – голову міського виконавчого комітету з 1987 року. У травні 1990 року в Бердичеві створено міську організацію Народного Руху України за перебудову. Головою обрано інженера-конструктора виробничого об'єднання "Прогрес" Павла Передрія.

Елементи демократії проникають у всі сфери життя. Відбуваються зміни не лише у суспільному житті бердичівлян, але й у психології та ставленні людей до праці. Характерним на той час стає можливість працівниками підприємств обирати своє керівництво (у відповідності до Закону "Про державне підприємство", прийнятого Верховною Радою СРСР). Якщо раніше на керівну посаду людину призначали, та й то лише після узгодження з партійними органами, то відтепер трудовий колектив обирав свого керівника на загальних зборах після обговорення його морально-політичних якостей та економічної програми функціонування та розвитку підприємства. Впродовж 1988 року через це проходять всі керівники підприємств, установ та організацій міста. І не всі з них залишились на своїх посадах, оскільки свій професійний рівень потрібно було довести не лише перед партійними функціонерами, але й перед простими людьми.

Поряд з політичними реформами уряд СРСР започатковує і економічні реформи, у відповідності до яких поряд з державними підприємствами з'являються і приватні форми господарювання – кооперативи. Так, у липні місяці 1988 року на засіданні бердичівського міськвиконкому реєструється 5 кооперативів: кооператив "Скальпель" з виготовлення медичних інструментів; кооператив "Проект" з виготовлення проектної документації; при здоровпункті АТП 11837 почав діяти ортопедичний кооператив "Стоматолог"; при міській стоматологічній поліклініці – "Зубчик". Також було створено кооператив "Веселка", працівники якого займались заготівлею та переробкою вторинної сировини та випуском продукції народного споживання. Для останнього підприємства на міському звалищі (що поряд зі Скраглівкою) виділили земельну ділянку площею 600 кв. м. У серпні місяці того ж року були зареєстровані кооперативи: "Радуга" – по будівництву вуличних розподільних газопроводів та споруд на них за рахунок коштів громадян; кооператив "Газовик" – по ремонту газових приладів по міжрайуправлінню газового господарства; кооператив "Мода" при Бердичівській швейній фабриці ім. 60-ти річчя Радянської України; кооператив "Булат" на верстатобудівному заводі "Комсомолець", що займався захисним покриттям коронок зубів.

На хвилі поглиблення демократизації суспільства у людей поступово пробуджується пам'ять про страшні людські трагедії минулих десятиліть, що тривалий час замовчувались владою. Передусім, це стосується голоду 1932-1933 рр., сталінських репресій 1937-1938 рр. та їх наслідків для Бердичева. В газеті "Радянський шлях" у 1989-1991 рр. з'являється серія публікацій про Голодомор та жахи сталінських репресій, що ґрунтувалися на спогадах очевидців. Протягом 14 та 15 травня 1990 року на пустирі єврейського кладовища по вулиці Леніна проводиться ексгумація частини могил, в чому брали участь відповідні спеціалісти. Ними встановлено, що тут дійсно знаходяться групові поховання людей, розстріляних у 1937-1938 рр. У п'яти великих, обтягнутих червоною матерією, домовинах зібрали останки 195 чоловік, кожен з яких загинув від отриманої кулі в потилицю. У 1995 році на цьому місці відкрито пам’ятний знак, присвячений жертвам репресій.

У січні 1990 року в Бердичеві організовується нова інформаційна служба – міське радіомовлення (нині – комунальне підприємство "Бердичівська міська редакція радіомовлення"), яка для розповсюдження своїх програм використовує мережу проводового мовлення. Першим директором редакції міського радіомовлення, що очолював її на протязі наступних двадцяти років, стає журналіст газети "Радянський шлях" Леонід Іванович Козінчук. Він формує колектив редакції, налаштовує роботу, вирішує організаційні та технічні питання. Щодня в ефір місцевого мовлення починаючи з 17 січня виходять матеріали про новини з життя Бердичівщини, проблеми розбудови місцевої економіки, культурне життя громади. Справжньою візитною карткою студії мовлення в наступні роки стають музичні поздоровлення до свят та ювілеїв, які доволі часто доповнюються віршованими рядками самого Леоніда Івановича. Вартість музичного вітання в перший рік становить 5 крб. Численні слухачі місцевого радіо – а на початку 2000-х років мережа нараховувала до 20 тисяч абонентів – добре знали адресу редакції, яка розташувалась у будинку по провулку Дружби.

У 1980-х роках Бердичів залишається великим промисловим центром Житомирщини. Та з середини 1980-х років екстенсивні фактори розвитку економіки СРСР повністю себе вичерпали, радянська політична система опинилась в глибокій кризі. Позначається економічний спад і на Бердичеві. Як і в попередні роки, на початку 1989 року виконавчим комітетом міської ради розробляється та затверджується Комплексний план благоустрою, озеленення і зовнішнього оформлення міста. Та виконання його вже залишає бажати кращого – на великих підприємствах вже відчувається нестача необхідних матеріалів, ресурсів для розвитку.

Більш того, перекоси в економічній політиці призводять до розбалансування ринку, грошова маса не покривається товарами, людей дратує невизначеність. Все це спонукає до страйків трудових колективів на підприємствах. Так, на початку вересня 1990 року застрайкував колектив машинобудівного заводу "Комсомолець". На страйк вийшло понад тисячу робітників. Східці до прохідної заводу стали імпровізованою трибуною для виступів. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати, наведення ладу в економіці міста (зокрема, критикували міськвиконком за незадовільне виконання програми "Житло"). Люди скаржились на невизначеність прожиткового мінімуму, хаос на виробництві і в побуті тощо. До страйкуючих невдовзі прийшли представники міської влади — другий секретар міськкому Компартії України В.М. Мальцев, заступник голови міськвиконкому Л.Ю. Середюк, заступник голови міської Ради М.В. Хмельницький, начальник відділу внутрішніх справ І.А. Костриця. Та попри намагання місцевої влади та адміністрації заводу владнати ситуацію та виконати вимоги страйкарів, це вже було їм не під силу. Страйки та виступи відбулись і на інших підприємствах Бердичева.

Час вимагав суттєвих змін у всіх сферах життя – економічній, політичній, соціальній. Започатковані в 1985 році автором концепції "соціалізму з людським обличчям" Генеральним секретарем КПРС Михайлом Горбачовим реформи розтягнулися на довгі роки, але результатів, які очікував народ, не було. Як результат накопичених та не вирішених проблем, реформи закінчились у серпні 1991 року спробою державного перевороту. Після цих подій 24 серпня 1991 року Україна першою серед республік СРСР проголосила про свою незалежність.


В незалежній Україні
(1991-2011 рр.)

Встановлення депутатами Бердичівської міської ради синьо-жовтого прапору України на даху будівлі міськвиконкому. Участь у встановленні прапору взяли голова міської ради Олексій Хилюк, голова міського осередку Народного Руху України Павло Передрій, депутати Володимир Юрачковський, Леонід Нагорний та ін.
17 жовтня 1991 р.

Встановлення синьо-жовтого прапору
на будівлі міськвиконкому, 17 жовтня 1991 р.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України приймає історичний документ – Акт проголошення незалежності України. Серед народних депутатів, що приймали цей документ, був і депутат від Бердичівського виборчого округу №156 Олексій Хилюк. 4 вересня 1991 року над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор. Бердичівська міська рада народних депутатів на дев'ятій сесії 21-го скликання 17 жовтня 1991 року також вирішила врахувати історичну традицію українського народу і підняти український національний синьо-жовтий прапор над будівлею міської ради, що й було зроблено того ж дня. Серед депутатів, які взяли участь у встановленні прапору, були Олексій Хилюк, голова міського осередку Народного Руху України Павло Передрій, депутати Володимир Юрачковський, Леонід Нагорний та ін.

1 грудня 1991 року бердичівляни проявили високу активність під час референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності України та на виборах Президента держави. В референдумі з 63538 виборців 59082, або 93,0%, дали ствердну відповідь. Цей показник став вищим від загальнодержавного, що становив 90,32%.

Рішення референдуму стало поштовхом для подальшої реалізації заходів, спрямованих на впровадження основних елементів незалежності країни. До таких елементів безумовно відносилась наявність в державі власної армії, яка присягнула їй на вірність. Вже 6 грудня 1991 року Верховна Рада України приймає постанову, якою затверджує текст Військової присяги. Перед особовим складом військових частин, що розташовані на території нової держави, постає нелегке питання вибору – присягати на вірність Україні, чи ні. У військових частинах, що дислокуються в Бердичеві, проходять урочисті прийняття присяги, окремі солдати та офіцери від’їжджають до своїх тепер незалежних країн. Офіцери запасу приймають присягу 28 березня того ж року.

Крім особового складу Збройних Сил України приймають присягу також інші силові структури, що розташовані в Бердичеві. Так, 5 лютого 1992 року в актовій залі районного відділу внутрішніх справ прийняли присягу працівники всіх підрозділів міліції на чолі зі своїм керівником Іваном Кострицею.

Як відомо, після проголошення незалежності та проведення референдуму Україна опинилася без власного емісійного центру, а її рублеві гроші виявилися грошима неіснуючої держави, емісія яких перейшла у спадок до Російської Федерації. Це змусило нову державу взяти на себе питання фінансового забезпечення функціонування економіки. На виконання постанови Президії Верховної Ради України "Про введення в обіг на території республіки купонів багаторазового використання" від 9 вересня 1991 року Національний банк України з 10 січня 1992 року ввів в обіг купони багаторазового використання. З введенням купонів у готівковому обігу в Україні одночасно опинились дві валюти — радянські рублі та українські купонокарбованці. Для розрахунків за продовольчі та промислові товари приймались винятково купонокарбованці; для розрахунків за послуги, та інших видів платежів приймались як рублі, так і купонокарбованці за курсом 1 до 1-го. У перші місяці після введення, враховуючи більш ширшу вживаність купонокарбованців, вони цінились трохи більше за радянські рублі. Наприклад, у Бердичеві неофіційний курс обміну (у т. зв. "валютників" на міському ринку) по відношенню до карбованців колишнього Радянського Союзу у перші місяці стрімко зростає до співвідношення 1:10.

Вже у квітні 1992 року весь готівковий обіг заповнився купонокарбованцями. У листопаді 1992 року рублі були замінені на карбованці і в безготівковому обігу. Хоча купони багаторазового використання планувалось ввести для використання лише на протязі 4-6 місяців, вони проіснували до 1996 року, взявши на себе весь інфляційний удар наступних років.

Політичне життя міста, розбурхане новими подіями, спрямовується у нове русло – проведення усесторонньої демократизації суспільства, викорінення компартійного минулого. Ще у 1991 році підіймається питання щодо зміни назви єдиної на той час газети Бердичівщини – "Радянського шляху", що видається на теренах Бердичівщини з 1919 року. Очолювана головним редактором Петром Яцюком, газета своїм змістом, спрямованістю матеріалів давно відійшли від тої лінії, яку насаджувала Комуністична партія на протязі багатьох десятиліть. Але засновники газети – міська та районна ради – не погоджуються з пропозицією зміни назви. Лише через рік – 7 листопада 1992 року міськрайонна газета "Радянський шлях" таки змінила свою назву на нову – "Земля Бердичівська". Одночасно з цим газета змінила і свій формат, залишивши без змін лише об’єм – 1 друкований аркуш. Серед назв газети, що пропонувались до розгляду як редакцією, так і засновниками (депутатами міської ради) і читачами газети були: "Бердичів", "Пульс", "Кур'єр Бердичівщини", "Злагода", "Воля", "Бердичівські вісті", "Бердичівські новини". Цікаво, що згодом газети під деякими з вище перерахованих назв таки з'явились у місті, але засновниками їх вже будуть інші структури.

Перехід від командної економіки до ринкової виявився досить складним і неоднозначним як для країни, так і для Бердичева зокрема. Рвуться усталені економічні та культурні зв’язки. Отримання політичної свободи не вирішило багатьох соціально-економічних проблем. Зокрема, різко знижується життєвий рівень основної маси населення, стрімко зростає армія безробітних (до майже 5,5 тис. у Бердичеві), погіршується стан довкілля. Як результат, намітилася тенденція до зниження чисельності населення (у Бердичеві на початок 1999 р. – 91 тис. мешканців, на початок 2011 р. – 79,2 тис. проти апогею – 97 тис. у 1994 р.). Протягом 1991-2001 років рівень народжуваності у розрахунку на 1000 жителів зменшився з 13,5 до 7,9, а рівень смертності зріс з 11,1 до 12,8. Таким чином в місті, як і в Україні, має місце демографічна криза.

Впродовж першої половини 1990-х років великі та малі підприємства Бердичева переживають економічний занепад, деякі з них, не витримавши конкуренції та не зумівши налагодити роботу в нових умовах, до кінця 1990-х років збанкрутували та ліквідовуються (ВАТ "Шкіроб'єднання ім. Ілліча", ВАТ "Цукрорафінадний завод", ЗАТ "Завод з ремонту обчислювальної техніки", КП "Рукавична фабрика", ВАТ "Завод безалкогольних напоїв", фірма "Альфа", ВАТ "М’ясокомбінат" та ін.), або значно скорочують обсяги виробництва та штат працівників (ВАТ "Бердичівський машинобудівний завод "Прогрес", ВАТ "Беверс", завод транспортного машинобудування, меблева фабрика). Соціальна сфера, що свого часу будувалась та утримувалась на кошти цих підприємств, передається на утримання міської громади. Наприклад, у 1994 році завод "Прогрес" передає місту садок-ясла №15 "Ромашка" (вул. К. Лібкнехта, 10); у 1998 році шкірзавод ім. Ілліча передає свій дитячий садок №4 "Берегиня" (вул. Жовтнева, 11); цього ж 1998 року Міністерство Оборони передає місту дитячий садок №11 "Барвінок" (вул. Котовського, 53).

В той же час в місті з'являються та поступово розвиваються нові підприємства – ДП "Ритм", ТОВ "Берком", ТОВ "ТІС-Полісся", ЗАТ "Дніпровуд", ДП "Соки України" та інші. Розвивається приватний бізнес, який вкладає кошти в економічний розвиток міста. Як приклад, у 2001 році приватними структурами придбано активи Солодового заводу, який збанкрутував. Впродовж наступних років тут проведена модернізація застарілого виробництва, збільшено виробничі потужності. Якість бердичівського солоду високо оцінили лідери пивної галузі України та Середньої Азії. Також одним з небагатьох підприємств, що практично не скоротили виробництво, став бердичівський пивоварний завод. Завод оновлює асортимент, виробляє шість сортів високоякісного пива: "Бердичівське оригінальне", "Бердичівське", "Гетьманське", "Старий Бердичів", "Бердичівське світле" та "Бердичівське хмільне", які отримують численні нагороди на престижних галузевих конкурсах та визнання споживачів. У 1998 році у виробництво впроваджена нова технологія розливу пива в КЕГи (нім. "keg" – невелика ємність; спеціальна бочка з нержавіючої сталі). Потужність підприємства доходить до 940 тис. дал. пива на рік.

Значною допомогою у подальшому розвитку економіки міста став Закон України "Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській області", прийнятий Верховною Радою України та підписаний Президентом України Л. Кучмою 3 грудня 1999 року. Згідно цього Закону до територій пріоритетного розвитку належить у своїх адміністративно-територіальних межах і місто Бердичів.

Комунальні служби міста розбирають будинок по вулиці Свердлова,
який обвалився 6 березня 1996 року.

Комунальні служби розбирають
будинок по вулиці Свердлова.

У зв'язку з катастрофічною нестачею коштів у Бердичеві практично припиняється житлове будівництво, а існуючий фонд не підтримується належним чином. Багато будинків, особливо споруджених у дореволюційний час, з часом приходять у аварійний стан. Трагічна подія відбулась 6 березня 1996 року: о 23 годині 35 хвилин завалилася частина старого житлового будинку №6 по вулиці Свердлова. В результаті обвалу п'ятеро чоловік загинуло, двом вдалося врятуватись. Наступного дня зі зруйнованого будинку виселені всі мешканці, а комунальні служби міста приступили до розбирання завалів. Вже наприкінці весни того ж року залишки напівзруйнованого будинку розібрали і тривалий час це місце пустувало, нагадуючи про трагедію, що тут сталася. Лише у 2005 році тут розпочалось нове будівництво і вже наприкінці 2008 року введено в дію комплекс будинків, в числі яких є торговий центр та фотосалон.

Трагедія березня 1996 року спонукає владу до рішучих дій щодо аварійних забудов міста. Вже через декілька днів – 11 березня – приймається рішення про закриття середньої школи №9, що знаходиться у будинку по вулиці Свердлова, 26/2. Будинок, у якому розміщувалась школа, був збудований у 1912 році, в дореволюційний час тут знаходилась чоловіча гімназія Шварцмана. За роки експлуатації будинок прийшов у непридатність, основні будівельні конструкції загрожують обрушенням. Через деякий час, а саме 1 квітня 1996 року навчання в школі №9 припинилось назавжди. А сам будинок знесли у серпні 1997 року і на його місці у 2000 році збудували автозаправну станцію. У 1998 році зноситься комплекс житлових будинків на розі вулиці Леніна та площі Соборної, в якому свого часу на першому поверсі знаходились міський суд, архівний відділ, а на другому – приватні квартири (до Жовтневої революції у цьому будинку знаходився Російсько-Французький банк). Така ж доля спіткала ще декілька аварійних будинків дореволюційної побудови.

Демонтаж аварійного будинку на розі вулиці Леніна та площі Соборної, 1998 р.
Нині на цьому місці споруджується торгово-розважальний цернтр.

Демонтаж будинку на розі
вулиці Леніна та площі Соборної. 1998 р.

Нестача коштів впливає і на розвиток та функціонування закладів культури. З другої половини дев’яностих років значно зменшилося надходження нової літератури до Центральної бібліотечної системи Бердичева, яке згодом припинилося зовсім. Погіршується і матеріально-технічна база бібліотек через обмежене їх фінансування, у 1999 році, 2005 році, 2006 році було виділено найменше коштів на підписку періодичних видань. У системі бібліотек міста з метою поповнення книжкового фонду з 1 жовтня 1999 року вводяться платні послуги. Номенклатура платних послуг визначається "Переліком платних послуг" і коригується в залежності від кон’юнктури попиту та можливості бібліотек.

Починаючи з середини 1990-х років у Бердичеві стрімко скорочується кількість військових частин, що відбувається на тлі загального скорочення чисельності української армії. Військові містечка на вулицях Білопільській та Короленка закриваються, їх майно (вірніше, те, що залишилось від нього) переходить у власність місцевої громади. На початку нового тисячоліття на Червоній горі та Елінгу також йде скорочення – закривається школа прапорщиків та інші військові підрозділи. З великих військових частин залишається лише 26-а артилерійська бригада та декілька інших спецпідрозділів. Бердичів з цього часу втрачає славу великого військового містечка. Але у 1993-1994 рр. такий результат військової реформи ще не був очевидним. Більш того, на базі Бердичівського учбового центру проходять підготовку бійці т.зв. "Укрбатів" – батальйонів миротворчих сил, що проходять службу на території колишньої Югославії. До їх складу входять і бердичівляни. Найвідомішим з "укрбатів" став 60-й окремий спеціальний батальйон ЗС України ("Укрбат-2"), який був сформований на початку 1994 року і провів багато успішних бойових операцій в Боснії.


* * *

Покладання квітів до Вічного вогню біля пам'ятного знаку
учасникам комсомольсько-молодіжного підпілля. Вінки покладають голова міськвиконкому
Бердичівської міської ради Володимир Волощук (на передньому плані зліва)
та настоятель Свято-Миколаївської церкви отець Григорій (у другому ряду справа).
9 травня 1992 року.

Покладання квітів до Вічного вогню,
9 травня 1992 р.

Наприкінці 1980-х років розпочинається відродження церкви та віросповідання. Ознакою часу стає участь священнослужителів у загальноміських урочистостях. В Бердичеві діє Свято-Миколаївська та Свято-Троїцька церкви Української Православної Церкви Московського Патріархату (вони відновили свою роботу ще в роки Великої Вітчизняної війни). До них з часом приєднуються Свято-Георгієвський храм (1999, відкритий у житловому будинку по вулиці Газопровідній), організовуються Свято-Успенський, Свято-Пантелеймонівський приходи. У двох бердичівських установах виконання покарань (Виправний центр №108 та Виправна колонія №70) з'являються домові храми Рівноапостольного князя Володимира (2006) та Василія Великого. У квітні 1996 року грамотою єпископа Житомирського і Новоград-Волинського Гурія (Кузьменко) приходська Свято-Миколаївська церква Бердичева була зведена в ранг Собору. На цей час вона стала другим соборним храмом у Житомирській єпархії після Житомирського Преображенського кафедрального собору.

25-26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний об’єднавчий собор, на якому Українська Православна Церква та Українська Автокефальна Православна Церква стали єдиною Українською Православною Церквою Київського патріархату. На початку листопада 1996 року у Бердичеві утворена громада УПЦ КП, до складу якої записалися 32 віруючі. 15 вересня 1997 року відбулося перше богослужіння у висвяченому Свято-Преображенському храмі по вулиці Червоній. В наступні роки відкривають свої двері Успенський, Хрестовоздвиженський та Свято-Воскресінський храми цієї Церкви.

11 січня 1991 року понівечений костьол Святої Варвари повертають римо-католицькій громаді (влаштоване у 1960-х роках залізобетонне перекриття для створення другого поверху фактично знищило чудову акустику храму та унеможливило повернення сюди церковного музичного органу). А 4 грудня того ж року релігійній громаді передано нижній костел (крипту) Босих кармелітів. Вже 8 грудня, у храмове свято Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, відбулося посвячення верхнього та нижнього костелів Босих кармелітів. Це перша Свята Служба з проповіддю у нижньому храмі після 65 років вимушеної перерви. 1992 року будівлі костьолу передані в оренду католицькій громаді, яка розпочала їх відбудову власним коштом. На 1997 рік відреставровані й стали використовуватися корпус келій, вежа та нижній храм костьолу. Впродовж наступних років проводиться реставрація будинку настоятеля, фасад верхнього костьолу та його внутрішні приміщення. 9 червня 2012 року в житті римо-католицької громади відбулась знаменна подія – урочисте відкриття та освячення верхнього храму, який став справжньою архітектурною окрасою Бердичева.

Ікона Матері Божої Бердичівської (вірогідна копія).
Автор ікони - краківська художниця Божена Муха-Совінська, 1990 р.
Ікона освячена особисто Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ у костелі Святої Ядвіги, Королеви Польщі, у Кракові 9 червня 1997 року в присутності архієпископа Мар'яна Яворського, митрополита Львівського, та делегації бердичівських прихожан.

Ікона Матері
Божої Бердичівської.

На місце втраченої ікони Матері Божої Бердичівської XVI сторіччя воздвижено вірогідну копію. Копія була створена художницею з Кракова (Польща) Боженою Муха-Совінською у 1990 році олійно-смоляними фарбами на полотні заввишки 143 см та завширшки 93 см (тобто, в дещо менших розмірах, ніж оригінал). Вона відтворила образ у власній інтерпретації. Джерел для написання ікони було два: римський прообраз Матері Божої Сніжної з базиліки Санта Марія Маджоре, з якого в середньовіччі скопіювали ікону для родини Тишкевичів, та детальний опис Тишкевичевої ікони, зроблений у 20-х роках XX ст. священиком Броніславом Яросинським. Розбіжності порівняно з оригіналом стосуються зображень тла з багатьма обличчями крилатих янголів, "недремного Ока" у горішній частині ікони в трикутнику (символічне зображення Божого ока, символ Святої Трійці), двох прямокутників на вервичках у правій руці Діви Марії, на яких позначені початкові літери імен "Ісус Христос" та "Марія" – символи ордена Босих кармелітів.

Ікону освятив особисто Святіший Отець Іван Павло ІІ у костелі Святої Ядвіги, Королеви Польщі, у Кракові 9 червня 1997 року в присутності архієпископа Мар'яна Яворського, митрополита Львівського, та делегації бердичівських прихожан, до якої увійшли отець Ян Дудек ОСD, Євген Юрковський, директор медучилища, а також Євгенія Дмитрієва із Спільноти родин та Олена Мельник (вони принесли ікону до Папи Павла ІІ під час освячення). 19 липня 1998 року ординарій Києво-Житомирської дієцезії єпископ Ян Пурвінський звершив акт коронації ікони Матері Божої Бердичівської. Це стала вже четверта коронація бердичівського образу, який більш як три століття оточений великою пошаною віруючих. А 25 грудня 1999 року під час святкової Служби Божої з нагоди Різдва Христового в костелі Босих кармелітів відбулась ще одна урочиста подія: міський голова Олексій Хилюк і директор Житомирської дирекції обласного відділення Фонду соціального страхування Микола Дегліс повернули храму знайдене оздоблення (оклад) чудотворної ікони Матері Божої Бердичівської, яке також вважалось безнадійно втраченим. Це оздоблення розмістили поряд з іконою у нижньому храмі.

В Бердичеві активно відроджуються та розвиваються і інші релігійні громади: Руська православна старообрядницька церква, Давньоправославна поморська церква, Церква Євангельських християн-баптистів, церкви Християн Віри Євангельської та ін. Частина з них використовують під молитовні будинки існуючі будівлі, а Церква Різдва Христового у 1999 році по вулиці Карла Маркса будує новий Дім молитви. Такі ж нові молитовні будинки інших конфесій з'являються на вулицях Хазяйственній, Толстого та ін. (щодо назви вулиці – саме Хазяйственна, а не Господарська, як переклад російськомовної назви Хозяйственная; тут немає помилки, вулиця саме під такою назвою міститься у Переліку назв площ, вулиць і провулків, затвердженому рішенням Бердичівської міської ради від 18.03.2009 р. №637).

У грудні 1993 року в Бердичеві з'являється парафія Української греко-католицької громади церкви св. Йосафата (УГКЦ в СРСР легалізовано у 1989 році). Бердичівська громада прибрала ім'я Св. Йосафата Кунцевича – єдиного українського святого, якого визнає весь світ. Першу Службу Божу відслужив 9 жовтня 1994 року отець Василь (Гринишин) у квартирі, яку надала одна з сімей – членів громади. Згодом до Бердичева прибув новий священик – о. Петро (Дутчак). Саме ним 27 листопада 1994 року проводиться перша Служба Божа в приміщенні костьолу Святої Варвари, який люб’язно надала римо-католицька громада. З цього часу служби церкви св. Йосафата в приміщенні костьолу проводяться щонеділі та у свята. Лише у 2012 році громада приступила до активного будівництва власного храму по вулиці Котовського.

Новий розвиток отримала також іудейська релігійна община міста. Хоча з середини 1970-х років Бердичів полишила переважна більшість євреїв, частина їх залишилась. Новий поштовх у своїй діяльності отримала синагога, що розташована по вулиці Свердлова, 8. Наприкінці 1980-х років її очолив рабин Шмуель (Самуїл) Абрамович Плоткін, що приїхав зі Сполучених Штатів. За його ініціативи та сприяння міської влади у 1991 році на могилі Леві Іцхака Бердичівського взамін усипальні, яка у радянські часи, в роки релігійних гонінь, прийшла в занепад та була розібрана, на кошти ізраїльського мільйонера Нахмана Ельбаума за проектом Леоніда Мущицького була зведена нова усипальня. Площа усипальні складала 8,0 на 7,5 м. У приміщені знаходиться власне могила цадика, поруч чотири могили родичів цадика та шість могил його учнів. У 2007 році пройшла реконструкція усипальні та прилеглої до неї території – були зведені нові стіни усипальні поверх старих (старі стіни згодом розібрали), встановлена огорожа.

З 2004 року іудейську общину очолив рабин Моше Таллер, Шмуеля Плоткіна став почесним рабином міста. За керівництва Шмуеля Плоткіна та Моше Таллера поряд з основним приміщенням синагоги з'являється міква (басейн для ритуальних омовінь), готель для приїжджих. У 2002 році запрацювало підприємство по виробництву кошерного м'яса, відкрилась єврейська школа, дитячий садок, єшива, жіночий клуб, у червні 2008 року общині був подарований новий Свиток Тори. Та поступальний розвиток громади затьмарюють негативні соціальні прояви та акти вандалізму: на початку травня 2006 року на єврейському кладовищі невідомі вандали розбили десятки надгробків, в ніч на 7 березня 2007 року невідомі осквернили пам’ятний знак жертвам Голокосту, 3 березня 2008 року на усипальні Леві Іцхака Бердичівського з'явилась свастика, був пошкоджений паркан навколо неї. За останнім випадком місцеві міліціонери зловили зловмисників, якими виявились троє молодих хлопців. Одного з них притягли до кримінальної відповідальності.


* * *

Отримання економічних та політичних свобод надає поштовх для розвитку засобів масової інформації. У листопаді 1994 року в Бердичеві створено державне комунальне підприємство "Телестудія "Бердичів", яка забезпечує трансляцію телепрограм місцевого та загальнодержавного мовлення для жителів Бердичева та району (ліквідована у травні 2003 року). На початку 2000-х рр. в місті з'являються чотири оператори кабельного телебачення, які займаються трансляцією телевізійних програм у власних кабельних мережах: "Астрал", "Новий час", "ВІК" та "Верховина". У липні 2003 року в місцевому телевізійному ефірі, а згодом і в кабельних мережах міста з'явилась перша приватна телерадіокомпанія "ВІК", яка виготовляє публіцистичні та розважальні програми, транслює новини з життя міської громади. Студія в перші роки окрім новин виготовляє суспільно-політичні, публіцистичні передачі, ток-шоу. З серпня 2009 року в радіоефірі Бердичева діє ультракороткохвильова радіостанція "Live FM".

Особливо бурхливий розвиток отримує місцева друкована преса: якщо в післявоєнний час та до 1991 року в місті видавалась фактично лише одна загальноміська газета "Радянський шлях" ("Земля Бердичівська"), то в наступні роки в Бердичеві на постійній основі виходить від 5 до 7 періодичних видань різного спрямування.

У 1997 році в Бердичів прийшов мобільний зв'язок: цього року оператор зв’язку "Український мобільний зв'язок" (UMC) запустив у дію першу базову станцію на території міста. 29 жовтня у актовій залі міськвиконкому для керівників бердичівських підприємств, установ та організацій представниками оператора проведена презентація нової послуги. На презентації оголошено, що Бердичів став 115-м містом в Україні, де стало можливим користування мобільними телефонами (на той час використовувався аналоговий стандарт зв’язку NMT-450). В наступні роки в місто приходять нові оператори, нові стандарти зв’язку, і через десять років в Бердичеві надають послуги п’ять операторів, що мають більш як 25 власних базових станцій.

Нового розвитку набуває і звичний стаціонарний телефонний зв'язок. У 2002-2005 рр. місцевий підрозділ ВАТ "Укртелеком" (національний оператор зв’язку) будує нові цифрові телефонні станції, що повністю забезпечують наявний попит на послугу. Кількість телефонів на підприємствах, установах та квартирах бердичівлян зростає до 25 тис. Паралельно з цим в Бердичеві з'являються і приватні оператори електрозв’язку – ПП "Берд-Телеком" (створений на базі підрозділу виробничого об'єднання "Прогрес"), ТОВ "ЛАД" ЛТД (об’єднує телефонні мережі шкіроб'єднання ім. Ілліча та Солодового заводу, власником яких став у 2004 році). Діють також телефонні станції відомств та підприємств.

На початку 2000-х років в Бердичеві з'являється та активно розбудовується ще одна інформаційна галузь – мережа Інтернет. З листопада 1999 року місцеві провайдери ТОВ "Вебсервіс" та УДПЕЗ "Укртелеком" надають послуги з доступу до мережі Інтернет. Практично відразу з'являються інформаційні портали, веб-сайти рекламного, виробничого спрямування, також індивідуальні сторінки та веб-сайти, що розкривають історичне минуле та сьогодення нашого міста. Першими з них стали веб-сайт провайдера "Вебсервіс" http://www.ws.net.ua (2000, припинив існування у 2009 р.) та Інтернет-клубу "Павутина" http://www.pautina.ukrbiz.net/ (також згодом припинив існування). Розуміючи важливість новітніх технологій у вересні 2002 року у всесвітній мережі з'явилась офіційна сторінка міста Бердичева http://www.berdychiv.osp.com.ua/, створена на замовлення міської влади. Відповідаючи своєму статусу, ресурс доволі докладно розповідає про місто, його історію та сьогодення, розвиток підприємництва, бізнесу, містить багато іншої інформації. Постійно діє стрічка новин, де описується життя міста та події, що заслуговують уваги бердичівлян та гостей міста. З'являються і веб-сайти суто історико-краєзнавчого спрямування: "Бердичева.нет" http://berdicheva.net/ (2006) та "Мій Бердичів" http://my.berdychiv.in.ua/ (2008).

Потоки води на вулиці Леніна (район міського ринку), що паралізували рух транспорту.
Фото Віктора Коржука, 24 червня 2002 року.

Потоки води на вулиці Леніна
(район міського ринку).
24 червня 2002 р.

На жаль, лихо природного характеру не оминуло наше місто: в період з 26 по 30 листопада 2000 року в наслідок налипання та миттєвого намерзання снігу на проводи та кабелі електрозв'язку і обриву проводів було пошкоджено значну кількість споруд енергомереж як у Бердичеві, так і в Бердичівському районі. Оселі багатьох бердичівлян на тривалий час залишились без освітлення. Та найбільшого збитку приніс буревій, що пронісся над нашим містом 24 червня 2002 року: у багатьох будинках, що розташовані в мікрорайоні М'ясокомбінату, пошкодило покрівлі та побило віконне скло. У парку колишнього шкіроб’єднання ім. Ілліча поламало вікопомні дуби, на вулиці Леніна біля центрального ринку зливова каналізація не справилась з потоком води і велика водойма, що утворилася, паралізувала дорожній рух на тривалий час.

31 березня 2002 року у місті пройшли чергові вибори народних депутатів до Верховної Ради України, Житомирської обласної ради, Бердичівської міської ради та вибори Бердичівського міського голови. Народним депутатом України від виборчого округу №65, куди територіально входить Бердичів, обрано підприємця Павла Жебрівського (на час виборів – президент ЗАТ "Фармація-2000" (м. Київ), голова спостережної ради ЗАТ "Бердичів-холод", голова правління ВАТ "Мар'янівський склозавод"). На цих виборах відбувається зміна міського голови: Олексія Хилюка, що працював на цій посаді з 1987 року змінює новообраний міський голова Василь Мазур, який обіймав до цього посаду першого заступника міського голови. Згодом він підтвердить свої високі управлінські якості – буде обраний міським головою у березні 2006 та жовтні 2010 рр. Останній раз – з феноменальним результатом, якого немає, мабуть, в жодному місті чи населеному пункті України: 82,24% бердичівських виборців віддали за нього свої голоси, довіривши й надалі керувати місцевим самоврядуванням. За час свого керівництва містом Василь Костянтинович значну увагу приділяє, насамперед, розвитку сфери промислового виробництва, благоустрою, житлово-комунального господарства, введення в дію нових форм господарювання підприємництва й бізнесу. Не залишається поза увагою і розвиток соціальної сфери, освіти та медицини міста: відбудовано дві школи, облаштовано і надано в користування нове приміщення Управлінню праці та соціального захисту, відкрито культурно-оздоровчий центр "Спорт для всіх". У місті збережено традицію проведення двох міжнародних турнірів та Днів польської культури. За останні роки у місті збудовано новий автовокзал, вирішена проблема транспортного сполучення між різними мікрорайонами міста. Силами комунальних служб за допомоги приватних підприємців відновлено бульвар по вулиці Карла Лібкнехта, реконструйовано площі перед Вічним вогнем та пам’ятником Т.Г. Шевченко. Після реконструкції запрацювали амбулаторії сімейного лікаря в мікрорайонах на вулицях Червона, Богунська, Марини Раскової, Войкова. Бердичів отримав кращий в Україні Центр Жінки.

Верховна Рада України високо оцінила роботу бердичівського міського голови: за підсумками роботи у 2006 році йому вручено Почесну Грамоту ВР України. У 2007 році він удостоєний ордена "За заслуги" III ступеня та ордена Святого Григорія Великого I ступеня. У 2009 році Василь Костянтинович відзначений Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України, у 2011 році удостоєний ордена "За заслуги" II ступеня. 5 грудня 2007 року Житомирською обласною радою міського голову Бердичева Василя Мазура визнано кращим міським головою Житомирської області.

Новий поштовх у своєму розвитку отримує Музей історії міста Бердичева. З часу заснування музею у 1984 році її працівниками зібрана велика та унікальна колекція експонатів, яка періодично поповнювалась новими речами. Тож з кінця 1990-х років перед владою постає питання про нове приміщення музею. Тож у 2003 році музей було переведено в спеціально відреставроване приміщення Будинку настоятеля на території кляштору Босих кармелітів, а 22 серпня відбулось урочисте його відкриття. В просторому двоповерховому приміщенні розмістились сім експозиційних залів: етнографії, історії міста, Великої Вітчизняної війни, видатних людей краю, виставкова зала та дві зали, присвячені сучасному життю міста. У виставковій залі організовуються різноманітні виставки, які мають змогу відвідати як жителі міста, так і численні гості.

Мітинг прибічників кандидата у президенти України Віктора Ющенка
біля пам'ятника Тарасу Шевченко.
Фото Мирослава Кайданика, 24 листопада 2004 р.

Мітинг прибічників Віктора Ющенка
біля пам'ятника Тарасу Шевченко.

У 2004-2005 рр. жителі Бердичева приймають активну участь у політичних подіях, що охопили Україну – у т. зв. Помаранчевій революції (кампанії загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори в Україні, що організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді-грудні 2004 року). 24 листопада 2004 року перед пам’ятником Т.Г. Шевченко та на Жовтневій площі проходять мітинги на підтримку Віктора Ющенко. Головував на мітингу голова міського товариства "Просвіта" Петро Костюк. На мітингу виступили керівники виборчого штабу Віктора Ющенка, депутати міської ради, керівники громадських організацій та осередків політичних партій. На мітингу прийнято резолюцію, в якій присутні закликали негайно скликати позачергову сесію міської ради. 26 листопада на позачерговій сесії депутати прийняли рішення про свою підтримку Віктора Ющенко, за якого 21 листопада під час другого туру виборів проголосувала більшість бердичівлян (за Віктора Ющенка на сорока дільницях міста віддало свій голос 64,5 % бердичівлян, що проголосували, за Віктора Януковича – 35,4 %). Частина бердичівлян виїжджає до Києва, де впродовж листопада-грудня приймає участь у протестах на Майдані Незалежності.

26 грудня відбувається повторне голосування, в результаті якого за Віктора Ющенко віддає свій голос 68,2% бердичівлян, що прийшли на дільниці та проголосували. За Віктора Януковича – 31,8%. Та наступні політичні події, рішення та дії нової влади України не привели до значних змін в житті як пересічних українців, так бердичівлян зокрема.

Розвиток та демократизація суспільства в перші роки незалежності спричинили появу низки нових громадських організацій та об’єднань громадян міста Бердичева. До більш як двадцяти існуючих додались асоціації, клуби за захопленнями, міські відділення всеукраїнських організацій. На 2012 рік їх кількість перевищила більш як 60 об'єднань. Серед них активно діють спілка ветеранів Афганістану, міська спілка "Чорнобиль", Житомирська обласна жіноча організація "Берегиня", спортивний пейнтбольний клуб "Бердичівські беркути", міська скаутська організація дітей та молоді "Оптиміст", спілка вільних художників і народних майстрів "Вернісаж" та інші. У 2008 році створюється і в 2009 році реєструється міський фотоклуб "Бердичів" ("БердичевЪ") при міському Палаці культури ім. О. Шабельника. Як і їх колеги з "Вернісажу", фотохудожники приймають активну участь у різноманітних конкурсах, які проводяться на обласному, республіканському та міжнародному рівнях. На багатьох з них вони отримали призові місця та дипломи переможців.

На новому рівні в Бердичеві відроджується і краєзнавча справа: 24 квітня 1994 р. в Бердичеві в приміщенні середньої школи №3 створюється Бердичівський регіональний осередок Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині "Велика Волинь", першим головою якого обирається викладач Бердичівського машинобудівного технікуму Броніслав Марковський. Згодом естафету продовжив директор загальноосвітньої школи №11 Павло Скавронський. За наступні роки члени регіонального осередку зробили досить вагомий внесок у розвиток краєзнавчого руху. Їх зусиллями оприлюднені чимало нових сторінок історії, археології, природи, культури рідного краю. Ще в 1973 році в енциклопедії "Історія міст і сіл Української РСР" з'являється ґрунтовна довідка з історії Бердичева, автором якої став викладач Бердичівського педінституту Іван Громенко спільно з Олексієм Павловим. І хоча нарис мав ідеологічну зашореність та звуженість, численні недомовки, він впродовж наступних трьох десятиліть був основною працею з історії Бердичева та Бердичівщини. Відродження краєзнавчого руху наприкінці XX ст. дало свої плоди – у 1999 році з'являється на світ ґрунтовна праця Броніслава Марковського "Бердичівська земля з найдавніших часів до початку XX ст.: Історико-краєзнавчий нарис", вслід за нею – праця Миколи Костриці та Фелікса Пашківського "Бердичів: історико-краєзнавчий нарис", які значно розширили та поглибили знання про історію Бердичева. З розвитком інформаційних технологій у 2007 році з'являється на світ електронна "Антологія Бердичева – 2006" – комплект з шести компакт-дисків, що містять електронний архів з історії Бердичева, інформацію про культурну спадщину та сьогодення міста на Гнилоп’яті.

У 1999, 2001, 2005 та 2007 рр. в місті проходять всеукраїнські та міжнародні науково-краєзнавчої конференції. У збірниках матеріалів конференцій та працях Товариства "Велика Волинь" вміщено понад 134 статті та повідомлень з різноманітних аспектів історії Бердичева – Житомирщини – Волині. Ця робота продовжується і нині.

З метою відзначення здобутків окремих бердичівлян та трудових колективів, що творять славу міста Бердичева, наприкінці 2002 року міська рада поряд з відзнакою "Почесний громадянин міста Бердичева" приймає рішення про заснування ще однієї відзнаки – Ордену та Почесного знаку міста Бердичева "За заслуги" (опис подано наприкінці статті). Першим, хто отримав цю відзнаку, став Почесний громадянин міста Бердичева (1998), ветеран Великої Вітчизняної війни, незмінний голова Бердичівського міського виконавчого комітету з 1952 по 1971 рік Валер'ян Никодимович Демиденко. У 2006 році започатковується нова відзнака: 14 січня 2007 року в міському Палаці культури ім. О.А. Шабельника вперше відбулось урочисте відзначення перемог, здобутків, досягнень бердичівлян у році, що минув. Відзначення відбулось у таких напрямках: "Бердичів – муза для митця", "Трудом славиться рід людський", "Милосердя – категорія вічна", "Його величність виробник", "Найкращі в освіті, культурі та спорті", "Пізнавай, твори, перемагай з Бердичевом". Переможцям у цих напрямах вручили альманах "Славу міста творять люди!". З цього часу урочистий захід з відзначення здобутків проходить щорічно.


Сьогодення

З настанням нового тисячоліття розпочався новий економічний та культурний етап у розвитку Бердичева. За останні роки місто перетворилося у важливий адміністративний, економічний та культурний центр Житомирщини.

На сьогодні Бердичів налічує 26 підприємств основного кола. Основними галузями промисловості міста є харчова, легка, деревообробна, машинобудування.

Харчова галузь одна з найбільш розвинених в місті, її доля складає 30,4 % від загального виробництва. Підприємствами налагоджене виробництво сосисочно-ковбасних виробів та м’ясної сировини, хлібобулочних виробів, морозива та молочної продукції, ячмінного та житнього солоду, пива та безалкогольних напоїв. В цій сфері працюють: ТОВ "Бердичівська солодова компанія", ТОВ "Бердичівський пивоварний завод", ТОВ "Бердичівпиво", ТОВ "Бердичівська фабрика морозива" (ТОВ "Три ведмеді"), ТОВ "Бердичівський хлібозавод", ТОВ "Берком".

Легка промисловість також займає провідну позицію, її доля становить майже 28,6 % обсягів виробництва в місті. Підприємствами легкої промисловості виготовляються швейні вироби в асортименті, трикотажні вироби, взуття. Найбільші підприємства в цій галузі: ТОВ "Трикотажний комбінат" – виготовляє рукавичні вироби, в’язані шапки та шарфи; ВАТ "Бердичівська фабрика одягу" – спеціалізується на випуску чоловічих костюмів, піджаків, брюк; СП "РІФ-1" – виробництво взуття, ТОВ "Сончік" – виробництво спальних матраців.

Машинобудування в місті представлено підприємствами: ПАТ "Бердичівський машинобудівний завод "Прогрес" (виробництво фільтрувального, сушильного, ємкісного, водопідготовчого обладнання для хімічної, металургійної, гірничодобувної, керамічної, харчової, інших галузей промисловості), ПАТ "Фірма "Беверс" (виробництво металорізальних верстатів), ВАТ "Трансмаш" (виробництво причепів та напівпричепів до вантажних автомобілів), ТОВ "А-Вікт" (виробництво бетонозмішувачів).

Деревообробною промисловістю налагоджено виготовлення столярно-теслярних виробів, ламінованої деревинно-стружкової плити, зрощеного брусу, вікон, зовнішніх та внутрішніх дверей. В цій галузі працюють ЗАТ "Дніпровуд", ДП "Ритм" ТОВ "Рост" та ін.

Серед підприємств інших галузей промисловості варто відзначити підприємство КП "Поліграфічна фабрика", яке виготовляє широкий асортимент поліграфічної та пакувальної продукції, та ТОВ "ТІС Полісся", яке виготовляє оздоблювальні профілі з ПВХ.

В місті функціонують більш як 500 підприємств торгівлі, громадського харчування, підприємств сфери побутових послуг, з них майже всі засновані приватними підприємцями. До послуг населення 25 перукарень, 7 підприємств з пошиття і ремонту одягу, 7 – з ремонту складної побутової техніки, 2 лазні, 12 автозаправних станцій. Збережена мережа аптек, які знаходяться як в комунальній, так і в приватній власності. Всього нараховується 11 аптек із розгалуженою сіткою аптечних пунктів. Окрім цього в місті функціонує лікувально-діагностичний центр, 6 приватних стоматологічних кабінетів. Більше 7000 чоловік займаються індивідуальною підприємницькою діяльністю. У місті діють філії 17 банків.

Окрім приватних підприємств свій розвиток отримують і комунальні підприємства. Так, у 2012 році завершено будівництво та введено у дію фільтрувальну станцію, розпочато будівництво міських очисних споруд.

Широкого розвитку набуло культурне життя Бердичева. На базі міського Палацу культури ім. О.А. Шабельника та інших закладів діє 36 аматорських колективів, серед яких 12 колективів носять звання "Народний аматорський" та "Зразковий аматорський" (це один з найвищих показників в області та на Україні). Художні колективи міста ведуть активну концертну діяльність, а кращі з кращих беруть участь у фестивалях і конкурсах різних рівнів не тільки в Україні, але і за її межами.

У місті діють 2 дитячі школи мистецтва: музична та художня. Бердичівська централізована бібліотечна система включає центральну бібліотеку, бібліотеку для дітей та шість бібліотек-філій. Загальний книжковий фонд ЦБС складає більш як 250 тис. примірників, читачами ЦБС є майже 20 000 чоловік, книговидача становить понад 400 000 примірників. Функціонують Музей історії міста Бердичева, музей освіти, воїнів-інтернаціоналістів, музей історії пожежної справи, музей бойової слави 117-ї гвардійської Бердичівської ордена Богдана Хмельницького стрілецької дивізії та інші. Діють також музейні кімнати майже у всіх загальноосвітніх школах.

Станом на 15.10.2011 р. в місті зареєстровано 24 періодичних друкованих видання. Виходять із різною періодичністю 11 газет та журналів. Середній разовий наклад видань газет і журналів становить близько 45 тисяч примірників.

На високому сучасному інформативному рівні працює приватна телерадіокомпанія "ВІК", місцеві радіостанції "Live FM" та "Рекорд FM". Функціонує також "Бердичівська міська редакція радіомовлення", в місті нараховується близько п’яти тисяч основних радіоточок проводового мовлення.

В Бердичеві діє більш як десять провайдерів всесвітньої мережі Інтернет. У місті триває реорганізація магістральної та зонової IP-мережі, розбудова мережі широкосмугового доступу до мережі Інтернет, що дало змогу більш оперативно проводити розширення пропускної здатності мережі та привело до значного покращення якості надання послуг.

На державному обліку перебуває 51 пам'ятка Бердичева. З них 2 пам'ятки археології, 13 пам'яток історії, 9 пам'яток монументального мистецтва, 22 пам'ятки архітектури, у тому числі дві національного значення – замок-фортеця Ордену Босих кармелітів (включає стіни фортеці з вежами, прибрамний корпус та костьол) та костьол Святої Варвари.

У системі загальної середньої освіти міста функціонує 15 загальноосвітніх навчальних закладів. У 2010-2011 навчальному році у них в 322 класах навчалося 7738 дітей. Також в Бердичеві діє 12 дошкільних навчальних закладів та три позашкільних заклади – дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ), центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова (ЦПО ім. О. Разумкова) та позашкільний навчально-оздоровчий заклад "Дитячо-юнацький табір "Соколятко" (розташований в селі Скраглівка Бердичівського району). У 2012 році завершено реконструкцію дитячого дошкільного закладу №2 на вулиці Червоній та придбано у комунальну власність недобудоване приміщення дошкільного закладу на 330 місць у мікрорайоні Червона гора.

Жителі міста мають можливість навчатись у вищих закладах освіти І-ІІ рівня акредитації: коледжі промисловості, економіки та права, педагогічному коледжі та медичному училищі. Середні профтехучилища здійснюють підготовку працівників для різних галузей народного господарства.

Місто зберегло мережу закладів, які займаються розвитком спортивно-масової та фізично-оздоровчої роботи: працюють 2 стадіони (один з них знаходиться на реконструкції), критий плавальний басейн, дитячо-юнацька спортивна школа та дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки, в яких культивується 18 видів спорту. З 1994 року щорічно проводяться Міжнародні змагання зі стрибків у висоту на приз Заслуженого тренера СРСР, Почесного громадянина Бердичева В.О. Лонського (з 2004 року – Меморіал), які внесено до міжнародного Європейського легкоатлетичного календаря. З 1999 року щорічно в місті проходить міжнародний турнір класу А з боксу серед молоді на призи олімпійського чемпіона Володимира Кличка (з 2012 року – на призи братів Кличків), Засновниками та організаторами турніру виступили президент міської федерації боксу В.К. Мазур та віце-президент О.В. Сікорський.

Медична система Бердичева досить розвинена: Центральна міська лікарня (ЦМЛ) є сучасною медичною установою, базою підготовки інтернів та студентів медичного коледжу. Бердичівська ЦМЛ – багатопрофільний медичний заклад, в який входять міська поліклініка, 5 амбулаторій сімейної медицини, дитяча поліклініка, відділення станції швидкої медичної допомоги, жіноча консультація, інформаційно-консультативний кабінет планування сім’ї, протитуберкульозний диспансер, психоневрологічний диспансер, шкірвенерологічний кабінет, наркологічний кабінет поліклініки, стаціонарні підрозділи на 430 ліжок, цілодобовий травматологічний пункт, а також допоміжні відділення і служби. Працює філія хронічного гемодіалізу обласної клінічної лікарні ім. А.Ф. Гербачевського.

У місті діє 15 культових споруд, серед яких Свято-Миколаївський собор і Свято-Троїцька церква Української Православної Церкви (Московський патріархат), Свято-Преображенська і Свято-Успенська церкви Української Православної Церкви (Київський патріархат), костел Святої Варвари, іудейська синагога. Щороку до санктуарію Матері Божої Бердичівської, який 27 жовтня 2011 року оголосили всеукраїнським національним Санктуарієм, в річницю коронації чудотворної ікони приходять тисячі паломників з багатьох куточків України та світу.

Місто підтримує економічні та культурні контакти з багатьма містами сусідніх країн, розвиваються міжнаціональні зв’язки. Так, з 1989 року в Бердичеві діє Товариство єврейської культури. Воно є ініціатором заходів, що пов’язані з геноцидом єврейського населення Бердичева в роки війни. Другий важливий напрямок роботи Товариства – надання гуманітарної допомоги тим, хто її потребує. Релігійна община на чолі з рабином і Товариство міста прикладають зусилля по залученню до єврейської культури, традицій, до вивчення івриту. З початку 1990-х рр. в місті діє недільна єврейська школа.

Завдяки підтримці зарубіжного єврейства в Бердичеві відновлена та функціонує синагога, організована єшива (школа). Релігійною святинею залишається могила святого цадика Леві Іцхака Бердичівського. У 2002 році в Бердичеві створюється цех з виробництва кошерної продукції, яка постачається у всі куточки України.

З середини 1990-х років активно розвиваються українсько-польські зв’язки. Створено міськрайонне відділення польської культури та освітнього товариства на Україні; з вересня 1991 року почалося викладання факультативного курсу польської мови в школах, діє недільна польська школа. З червня 1995 року в місті виходить польськомовна газета "Mozaika Berdyczowska" ("Бердичівська мозаїка"). 20-21 травня 2000 р. в Бердичеві вперше відбулись Дні польської культури. Їх гостями стали представники Посольства Республіки Польща на чолі з послом та Генерального Консульства на чолі з генеральним консулом. З цього часу Дні польської культури проходять щороку. В рамках Днів відбуваються різноманітні культурні заходи. Містами-побратимами Бердичева стали польські міста: у 2003 році – місто Явор (пол. Jawor), у 2005 році – місто Седльце (пол. Siedlce).

Історія Бердичева пов'язана з життям і діяльністю багатьох діячів науки й культури. Тут народилися члени-кореспонденти АН УРСР М.Д. Жудін та В.С. Фінкельштейн, доктор технічних наук В.І. Галицький, мікробіолог Л.М. Горовиць-Власова, державний діяч І.Я. Гурлянд, доктор історичних наук А.Б. Кадишев, російський радянський письменник В.С. Гроссман, єврейський письменник А.Я. Каган, єврейський поет П.М. Каганович (Дер Ністер), дитячий письменник Й.С. Котляр, народний артист УРСР П.Г. Міхневич, заслужений діяч мистецтв УРСР А.Ю. Сонц, скульптор П.М. Криворуцький, артистка опери М.Я. Будкевич, художник А.Ф. Бух, художник та педагог С.М. Зейденберг, заслужений діяч мистецтв України О.Й. Дарчук, композитор В.К. Томілін, льотчики-випробувачі Ю.І. Піонтковський і О.М. Граціанський та багато інших.

З Бердичевом пов’язані імена таких діячів, як письменники Шолом Алейхем та Джозеф Конрад, академік Є.Г. Гончарук, художник І.Я. Стаднічук, професор Д.В. Степовик, художник Г.Ф. Положевець, спортивні діячі В.О. Лонський, В. Скворцов, А.К. Пузач, Р.Ф. Ахметов та інші.

Нині світу віддають свій талант та натхнення такі видатні уродженці Бердичева, як цирковий гімнаст Анатолій Залевський, Чемпіон світу (2005) зі стрибків у висоту Юрій Крімаренко, український політик, тричі Генеральний прокурор України, віце-президент Міжнародного фонду юристів України Святослав Піскун, композитор та виконавець Олесь Коляда, письменник та поет Михайло Пасічник, майстер з художньої обробки деревини Валерій Земнухов, дитячий письменник Всеволод Нестайко, драматург Микола Космін та інші.

За вагомий внесок у розбудову Бердичева, його соціально-економічний розвиток 58 осіб отримали звання "Почесний громадянин міста Бердичева". Орденом і Почесним знаком Бердичева "За заслуги" нагороджено 17 осіб та трудових колективів міста, 77 освітян міста нагороджені нагрудним знаком "За досягнення в освіті" (дані на середину 2012 року).

Бердичівляни шанують пам'ять про видатні постаті – 1960 року в Бердичеві відкрито пам'ятник Т.Г. Шевченку, 1969 — Г.І. Котовському, 2011 — бюст Оноре де Бальзаку, а також обеліски: на честь радянських воїнів, які загинули смертю героїв, визволяючи Бердичів від гітлерівців (1965 р.), та комсомольців-підпільників, які віддали життя за Батьківщину в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників (1967 р.). Біля підніжжя обеліску у 1970 році запалено Вічний вогонь. У 1996 році встановлено пам’ятний знак воїнам-афганцям, 2005 — меморіальний знак пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій. Також на будинках міста встановлено численні меморіальні та пам’ятні дошки, присвячені подіям, політичним та державним діячам різних епох та політичних формацій. Щороку у дні визначних дат – день звільнення міста від німецьких загарбників (5 січня), День Перемоги (9 травня), День скорботи (22 червня) та День партизанської слави (22 вересня) на Соборній площі Бердичева відбуваються велелюдні мітинги з покладанням квітів до Вічного вогню. В День пам'яті жертв голодоморів біля пам’ятного знаку жертвам політичних репресій (вул. Дзержинського) проходять години-реквієми з покладанням квітів та запаленням свічок.

Органи місцевого самоврядування на чолі з міським головою Василем Мазуром активно працюють у напряму подальшого економічного та соціального розвитку Бердичева. У місті створено умови для реалізації прав і свобод громадян, забезпечується стабільна злагода в територіальній громаді.

На сьогодні культурна та історична спадщина Бердичева стали невід'ємною частиною культурного надбання як Житомирської області, так і України в цілому.


Післямова

На сьогодні культурна та історична спадщина Бердичева стали невід'ємною частиною культурного надбання як Житомирської області, так і України в цілому. Саме цими словами закінчується розповідь про історію Бердичева від часів його заснування до сьогодення. І це насправді так – внесок Бердичева в історію України не переоцінити. Саме з метою популяризації історичного минулого Бердичева і створювалась дана історико-краєзнавча довідка.

З розвитком інформаційних технологій відкрились нові горизонти в пропагуванні та розповсюдженні історичних знань. У 2008 році в мережі Інтернет було створено веб-сайт "Мій Бердичів" (http://my.berdychiv.in.ua/), що спеціалізується саме в цьому напряму. І саме на ньому наприкінці 2011 року в електронному варіанті з'явилась книга, яку нині ви тримаєте в своїх руках. Але на відміну від друкованого видання, її електронна версія і далі розвивається, наповнюється новими фактами та цікавими історіями. Так що запрошуємо до мережі Інтернет – для обговорення написаного та відкриття нових сторінок з багатогранної історії рідного міста.

Наприкінці одне зауваження: цей матеріал не слід ототожнювати з історією Бердичівського району, оскільки Бердичів і район розділені як адміністративно, так і географічно. І хоча їх історичний розвиток має спільну нерозривну основу, відмінності полягають в нюансах. І саме нюанси роблять історію Бердичівщини не менш цікавою та самобутньою.





Офіційна символіка та нагороди міста Бердичева


Герб міста Бердичева

Герб міста Бердичева затверджений 22 грудня 1998 року рішенням Бердичівської міської ради.

Опис герба міста Бердичева:

Герб Бердичева: на зеленому полі перекреслений бердиш та кадуцей-жезл бога торгівлі Меркурія. Навколо них 4 золоті 8-променеві зірки. За основу герба взято іспанську форму геральдичного щита, який оздоблено стрічкою (орнаментом) золотого кольору.

Жезл бога торгівлі Меркурія свідчить про минуле Бердичева як одного з основних центрів торгівлі. Зображений бердиш відображає історію виникнення Бердичева як укріпленого містечка на шляху ворожих набігів, а також розкриває одну з версій про походження назви міста.

Золоті зірки є символом постійності, у конкретному випадку вони можуть відображати значення міста для української, польської, російської і єврейської культур.

Зелений колір підкреслює багатство навколишньої природи.

Відповідно до сучасних вимог герб вписано в декоративний картуш, увінчаний міською короною, що вказує на статут міста.


Прапор міста Бердичева

Прапор міста Бердичева затверджений 22 грудня 1998 року рішенням Бердичівської міської ради.


Опис прапора міста Бердичева:

Прямокутне полотнище із співвідношенням сторін 2:3, розділене горизонтально на синю, зелену і жовту смуги у співвідношенні 1:3:1. У центрі зеленої смуги герб міста.


Відзнака "Почесний громадянин міста Бердичева"

Відзнака "Почесний громадянин міста Бердичева" встановлена постановою №1 від 04.01.1969 р. бюро міськкому КП України і виконкому міської Ради депутатів трудящих. Цією ж постановою затверджено Положення про почесних громадян міста Бердичева. Рішенням №465 від 24.04.2008 р. з метою вдосконалення механізму присвоєння звання Бердичівською міською радою затверджено нове Положення про звання "Почесний громадянин міста Бердичева".

Згідно Положення звання "Почесний громадянин міста Бердичева" присвоюється мешканцям міста Бердичева, іншим громадянам України, іноземним громадянам, діяльність яких пов'язана з Бердичевом, і є свідченням офіційного визнання заслуг перед територіальною громадою, заслуг у підвищенні авторитету міста на державному та міжнародному рівнях.


Орден та Почесний знак міста Бердичева

Орден та Почесний знак міста Бердичева затверджені рішенням Бердичівської міської ради №92 від 26.12.2002 р.

Опис ордену міста Бердичева:

На фоні лаврового вінку восьмипроменева зірка, в центрі Почесного знаку розміщено герб міста Бердичева. Герб охвачено стрічкою з написом "Бердичів, за заслуги перед містом".



Відзнака "Честь і слава Бердичева"

Відзнака Бердичівської міської ради "Честь і слава Бердичева" затверджена рішенням Бердичівської міської ради від 06.12.2011 р. Відзнака "Честь і слава Бердичева" є відзнакою за визначні особисті заслуги у сприянні соціально-економічному і культурному розвитку міста, високі досягнення у професійній діяльності, вагомий внесок у створення матеріальних, культурних і духовних цінностей, плідну громадську і благодійну діяльність.

Опис нагрудного знаку:

Нагрудний знак "Честь і слава Бердичева" в основі має форму восьмикутної зірки з різнобіжними променями, які обрамляють сторони знака.

В центрі нагрудного знака герб міста Бердичева, навколо якого червоними літерами на жовтому тлі розміщено напис "Честь і слава Бердичева".


Нагрудний знак "За досягнення в освіті"


Нагрудний знак "За досягнення в освіті" затверджений рішенням виконкому Бердичівської міської ради від 26.10.2007 р. №626.


Опис нагрудного знаку:

Нагрудний знак "За досягнення в освіті" виготовляється зі сплаву жовтого кольору і має форму витягнутого по вертикалі еліпса висотою 40 мм і шириною в центральній частині 29 мм, верхня частина якого має неправильну геометричну форму.

На лицьовій стороні знака, залитого емаллю голубого кольору, у його центрі, знаходиться зображення костьолу Босих кармелітів м. Бердичева. Над зображенням знаходиться напис "БЕРДИЧІВ" темно-синього кольору. Над написом – Герб м. Бердичева. Розміри герба: по вертикалі – 13 мм, по горизонталі – 11 мм.

Нижню частину знака охоплює стрічка червоного кольору з написом "За досягнення в освіті".

На зворотному боці знака є застібка для прикріплення нагрудного знака до одягу.




Джерела та література

Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795-2006: Довідник: Офіційне видання / Упор. Р.Ю. Кондратюк, Д.Я. Самолюк, Б.Ш. Табачник. – Житомир: Вид-во "Волинь", 2007. – 620 с. – 11 схем. – с. 16-17.

Марковський Б.В. Бердичівська земля з найдавніших часів до початку XX ст.: Історико-краєзнавчий нарис / За ред. M.Ю. Костриці. – Бердичів: 1999. – 84 с.; іл.

Костриця М.Ю., Пашківський Ф.Б. Бердичів: історико-краєзнавчий нарис. Серія "Міста Житомирщини" — Житомир: М.А.К., 2000. — 72 с.

Громенко І.Є., Павлов О.О. Бердичів. // Історія міст і сіл Української РСР: Житомирська область. – К.: УРЕ, 1973. – С. 164-182.

Іващенко О. Пам'ятки і пам'ятні місця історії та культури на Бердичівщині. – Житомир, 2005 р. – с. 5-41.

Поліщук Ю.М. Бердичів. // Книга Пам'яті України. Житомирська область. Т. 2. – Житомир, 1994. – с. 5-15.

Офіційний портал міста Бердичева: http://www.berdychiv.com.ua/

…а також інші джерела і література по історії Бердичева та Бердичівщини: http://my.berdychiv.in.ua/istorya/p142_id/29/p142_dis/2/p142_template/Default


Анатолій Горобчук





Примітка:

Однією з проблем історичної науки є визначення дат до та після проведення реформи календаря в державах, що утворилися на теренах колишньої Російської імперії. Так, в Українській Народній Республіці Григоріанський календар введено з 16 лютого 1918 року, цей день став вважатися як 1 березня 1918 року. Закон про це було ухвалено 12 лютого 1918 року (за старим стилем) на засіданні Малої ради в Коростені. У більшовицькій Росії Григоріанський календар введено 1918 року декретом Раднаркому, згідно з яким після 31 січня 1918 року слідувало 14 лютого 1918 року. Слід вказати, що Російська Православна Церква і деякі інші православні церкви не прийняли Григоріанський календар, тож і далі користуються Юліанським календарем. А введення Григоріанського календаря на тій частині території України, що входила до складу Речі Посполитої (і містечко Бердичів на той час також!), відбулось 4 жовтня 1582 року.

Всі вищевказані перипетії з впровадженням календарів привели до того, що різні історичні та наукові джерела для однієї і тієї ж події можуть вказувати формально різні дати. Це, загалом, призводить до деякої плутанини та може бентежити необізнаного у таких тонкощах пересічного читача.