Головна  |  До розділу

Віктор КОРЖУК

Мокрий січень сорок четвертого

(уривок з повісті)

 

Під сірою глиняною стіною, з якої стирчали дерев'яні бруски, - все, що залишилось від будинку, Іванов чистив трофейний пістолет. У метрах тридцяти від нього рівними рядами стояли закопані в землю німецькі хрести, на верхівках яких від вітру гойдались каски. їх було може сто, може двісті.

"Німецьке кладовище", - подумав він. Вибрали ж могили собі не де-небудь, а в центрі міста. А тут, мабуть, до війни парк відпочинку був. Таку красу фріци спаскудили.

За роки війни таких кладовищ Анатолій Пилипович бачив багато. Але кожного разу його вражала педантичність, з якою німці ставились до своїх загиблих. І як солдат, який бачив на власні очі смерть товаришів, однополчан, побратимів, він в душі поважав противника за це.

Іванов перевів погляд на старшину Миколу Кузьміна, який тримав мокрі валянки над багаттям. Схудле, почорніле обличчя Миколи сіріло втомою.

- Гріємось? - запитав Іванов. - Дивись, щоб снайпер з водонапірної башти не дістав Вчора сержант Лівійський із 333-го полку двох своїх автоматників втратив.

- Цей район не прострілюється, - відповів Кузьмін, - дерева заважають Чудове місце тут. Дивись, яка природа.

Іванов обвів поглядом парк. Природу він теж любив, як може любити її людина, яка в голодний рік вижила. Ловив рибу, збирав суниці, гриби, сушив, а потім обмінював на хлібину. Тож. навіть у короткі хвилини перепочинку перед атаками, його очі, як на фотоплівку фіксували польові квіти над окопами, білу хмаринку і журавля в синьому, як волошки, небі...

Але сьогодні зранку Іванову було не до природи. Його валянки були такі мокрі, що хоч викручуй. Він ще раз глянув на Кузьміна, а потім перевів погляд на знайомі до болю обличчя піхотинців, які грілись біля багаття, - обличчя стомлені у вчорашньому бою, холодні, зарослі й почорнілі від недосипання.

- Товаришу старший лейтенанте, - звернувся до Іванова сержант Бородько. - Коли центр міста будем визволяти? Воєнфельдшер Микола Каленський розповідав, що його землячки з Бердичева гарні дівчата. А ми з вами з дитинства сироти, так що нас ніхто не чекає. Може, після Перемоги залишимося тут.

- Краще поголися, а то майбутня наречена не зрозуміє - червоноармієць ти чи партизан - добродушно відповів Іванов, сідаючи на повалене дерево поруч з Бородьком.

Анатолій зняв з ніг валянки і поставив біля вогню. На верх розвісив онучі, з яких одразу пішла сива пара.

З-за поваленого дерева за декілька метрів від них почулось шарудіння і тріснула гілка. Іванов і Кузьмін, які сиділи босі біля багаття, насторожились. Шарудіння повторилось, Іванов махнув рукою бійцям, щоб пригнулись, а сам, зустрівшись поглядом з Кузьміним, підніс пальця до своїх губ, прошепотів: тс-с-с. Обережно взяв з землі свій автомат і, різко пересмикнувши затвором, крикнув:

- Стій! Хто йде?!

- Свої, Іванов, свої! - почулось у відповідь - Це я, Павленко! Впізнав?

Підвівся старший лейтенант з дво­ма бійцями, які тримали в руках ко­тушки з дротами до польового телефону

- Свої так не ходять, - промовив Кузьмін - Свої якщо йдуть, так щось смачне несуть А у тебе бачу, крім дротів, нічого нема Вивертай кишені! Показуй, що є?!

Кузьмін знав, що Іван не палить, але завжди носить при собі цигарки.

- Давай цигарки, не жлобся. А то у нас з Анатолієм давно вуха попухли, - ховаючи у ки­сет свого недопалка, промовив Кузьмін

- Ловіть, хлопці! - Павленко кинув пачку цигарок бійцям, які сиділи під стіною, а другу віддав Кузьміну. - Ти курево з очей вирвеш, нема, щоб взяти тушонки та й прийти на батарею. Я вчора, до речі, спирт одержав для промивання дальномірів. Посидимо, згадаємо Малу землю, Новоросійськ, та й останній бій за Рею, де я «Тигра» завалив. Моє господарство поруч з вами розташувалось на леваді.

- Це інша справа. На спирт обов'язково прийдемо, - запевнив Анатолій Пилипович, підкручуючи до верху свої вуса.

- О-о! Як на спирт, то Іванов і Кузьмін. Нема щоб запросити мене, - замість привітання, підійшовши, сказав Микола Каленський. - Друзі так не поступають, - жартуючи, додав він.

З Каленським вони подружились на Малій землі при штурмі селища Мисхако, що на південний захід від Новоросійська. Там, під артелерійським і мінометним вогнем, лейтенант медсанбату виносив поранених з поля бою. А коли не вистачало бійців, то не раз ходив і в атаку. В останній, коли вони, обійшовши фашистів і ввірва­лись на ворожу батарею, фельдшер був разом з ними. Тоді бійці взяли в полон двадцять сім німецьких піхотинців. А пізно ввечері, коли батальйон оволодів селищем і вийшов до підніжжя гори Колдун, командир батальйону морської піхоти Цезар Куніков потис Каленському руку за вдало проведену бойову операцію, а потім скачав:

- Ще раз побачу, що йдеш в атаку, - розжалую до рядового! Твоє місце біля поранених!..

Павленко глянув на лейтенанта і, сміючись, промовив:

- Не злись! Це ми до тебе повинні і поклоном йти Адже в кого-кого, а в медчастині спирт завжди є.

- Є, але не для таких як ви здорових бугаїв. Ви за раз усі запаси знешкодите. Краще скажи, чого в таку рань приперся? - підморгнувши Іванову, запитав Каленський.

- Хочу на пожежній каланчі спостережний пункт для коректування вогні, встановити. Розвідники доповіли, що під Скраглівським МТС угрупування німецьких танків і піхота готуються до контрудару. От і тягнемо з батареї на каланчу телефонний зв'язок для точнішої наводки моїх гаубиць Зараз ми їм пекло влаштуєм. А, хлопці!

Іван повернувся до своїх зв'язківців, які розмотували з котушок телефонні дроти.

- Так точно, товариш капітан! - в один голос відповіли вони.

- Ну що, я пішов - став прощатись Павленко.

- Будь обережний, - співчутливо поплескавши його по спині, сказав Іванов. - На водонапірній башті фашист засів, двох автоматників Лівійського поклав. Паскуда!

- Будеш на верху, хоч вірно вогонь коректуй, а не так, як у Реї. Тільки з шостого снаряду в "Тигр" влучив, - затягнувшись димом дармової цигарки, став повчати Івана Кузьмін. - Спочатку все виміряй, а вже потім...

- Бабусю свою навчи як стріляти! Микола, тобі ще тальком між ногами пересипали, щоб пісюнчик не прів, а мене вже значком нагородили "Ворошиловський стрілець"! Зрозумів?!

Павленко, не оглядаючись, пішов вверх між деревами. За ним вслід два бійці розмотували з перекинутих через плече котушок дріт.

"Мабуть, образився на мене", подумав Кузьмін. За спирт вже можна забути. І вголос запитав у Каленського:

- Як ти думаєш, він образився чи ні?

- Думаю, що ні, - запевнив Кузьміна Каленський. - А ти що скажеш? - звернувся воєнфельдшер до Іванова.

- Образився, не образився, а в гості обов'язково завітаємо! - відповів Анатолій.

Пригинаючись до землі, Павленко разом із зв'язківцями тягли за собою телефонний дріт. Коли він скінчився, до нього приєднали дріт з іншої котушки - і знову в дорогу. Між деревами дув холодний вітер. «Або мороз, або весна, - думав Іван Васильович. А то на дворі січень, а води по коліна». Його думки перервав, шаркаючи ногами, зв'язківець.

- Ех, життя наше життя! Далеко ще, товаришу капітан? - запитав він.

- Якщо дивитись на карту "кілометрівку", то ще метрів двісті. Втомився?

- Та ні, гадаю чи дроту вистачить? Тож якщо кажете, що двісті, то вистачає.

Вони вийшли на ріг вулиці. Зліва, за сірим чотириповерховим будинком з вікна довгими чергами строчив кулемет. Рвались снаряди і міни. Від їх вибухів здригалась земля. Декілька осколків упали поруч.

З-за будинку прямо на них вискочили три фашисти. Бігли вони напівзігнуто, їх довгі сірі шинелі були заткнуті за пояс. Той, що був без каски, високий, мордатий, раптом побачив групу Павленка і направив на них автомат. Але пострілів не було - закінчились патрони. Зате два інших, ледь не збивши з ніг мордатого, дали в їх бік декілька черг. Поки Павленко діставав з кобури пістолет, зв'язківець у відповідь теж встиг вистрілити. Двоє фріців повільно опустились на землю. Мордатий з переляку пробував вставити в гніздо автомата ріжок з патронами. Та не встиг. Павленко з першого пострілу поклав німця на землю.

- Живі? - запитав Іван Васильович у бійців.

- Мене в ногу поранило, - скривившись від болю, відповів зв'язківець.

- Е, синок, та тебе добряче зачепило, дивись як валянок від крові набряк. Давай, хапай нас за плечі, донесемо до будинку.

Поранений, обхопивши їх за шиї, закричав.

- Терпи, гвардієць! Терни, козак! - примовляв Іван Васильович, - Ось вже поруч.

Вони направились до червоного, двоповерхового цегляного будинку, що був попереду метрів за двадцять від них.

- Ви ось що... Залишіть мене, не мучтесь... Я сам... Полежу, а потім до вас приповзу... Це ж поруч... Слава Богу, руки і голова цілі!

- Терпи! Не балакай!

У під'їзді Павленко зняв свою шинель і розстелив на цементній підлозі. На неї обережно поклали пораненого. Нахилившись над ним, Іван Васильович почав розрізати штанину. А коли дійшов до голенища валянка, поранений скривився і схватив за руку Павленка.

- Що, боляче? - запитав він.

- Ні, валянки жаль. Майже нові! Старшина за них так рота розкриє, що в Берліні Гітлер почує!

- Не хвилюйся, не почує! А валянки нові дасть, куди він дінеться! - перев'язуючи бинтом рану, промовляв Іван Васильович.

- Миколо! - Павленко звернувся до зв'язківця. - Зв'яжись з батареєю, щоб негайно прислали санітарів з носилками А ти лежи, лежи, скоро тебе заберуть звідси.

Вони покинули будинок і побігли вверх до центру міста. Постріли зліва від них не припинялись. Там ішов бій.

За п'ятдесят метрів, біля сірого двоповерхового будинку, стояла висока неушкоджена церква. Іван Васильович розгорнув на коліні "кілометрівку".

- Так, десь тут має бути пожежна каланча, а поруч... - розмовляючи сам з собою, Павленко водив очима по карті.

- Товаришу капітане! - торкнув плече командира Микола. - Та ось вона, справа від нас, підніміть голову.

З-за будинку височіла її верхівка, а метрів за сто справа стояла водонапірна башта.

"Це, мабуть, за неї розповідав Іванов", - з тривогою подумав він. – "Перебігти вулиці з котушками буде важко. А якщо, не дай Бог, поранять нас, значить провалимо завдання".

Павленко намагався не думати про смерть, щоб вона не викликала в його свідомості відчуття страху.

- Миколо! Якщо до каланчі доберемось живі, ох і відіграємось на фашистах! Довго будуть нас пам'ятати!

- Це ви маєте на увазі, товариш капітан, якщо фріци залишаться живі? - перепитав Микола. - Я особисто йду, щоб їх знешкодити!

Іван Васильович зрозумів, що виклав свою думку невірно.

- Те ж саме і я мав на увазі, - сердито відповів він. - Готуйся, будем через дорогу кидок робити!

Біля них пробігав знайомий лейтенант з групою бійців, що тягнули "Максима", і гукнув до Івана Васильовича замість привітання:

- Щось ви, товаришу капітане, не по сезону одягнуті!

Тільки зараз він зрозумів, чого йому так холодно, адже шинель залишилась там, з пораненим.

Павленко від холодного вітру тягнув голову в плечі. Бр-р-р...

- Давай, піднімайся! А то так до Великодня досидимося!

- Може й не до Великодня, але доки вам якусь одежину не знайду, ви товаришу капітане, з місця не зрушите! Дивіться, скільки одягу. Он навіть й офіцерський, - показав на вбитих німців, які лежали на іншому боці вулиці, біля під'їзду двоповерхового будинку. Зрозуміли? - не мудруючи, по-мужицьки сказав Микола.

- Та ти що, з глузду з'їхав! Хочеш, щоб мене свої ж прикінчили першою чергою, прийнявши за фашиста?

- Тоді Іване Васильовичу давайте так, - примирливо відповів Микола. - Я одягаю німецьку шинель, а ви мою. Ваше життя дорожче за моє, хто буде в каланчі вогнем корегувати?

- Ось що Миколо, ми не тільки шинель візьмемо, а й плащ-палатку. Он у вікні на першому поверсі гойдається, - погодився капітан.

За хвилину Микола загортав шинель, а Павленко, накинувши на себе плащ-палатку, побіг на ріг церкви, де розташувалися кулеметники молодого лейтенанта.

За церквою стрілянина нарощувалась. Крім автоматних і кулеметних черг було чути вибухи мін і снарядів. Холодний вітер разом з першими краплями дощу і чорним димом приніс сморід солярки. Це горів німецький бронетранспортер, підбитий бійцями підполковника Орєхова, які вранці прорвалися до хлібозаводу.

Лейтенант разом зі своїми бійцями лежав за деревом у мокрому снігу і посилав короткі черги в бік залізничного вокзалу. В метрах десяти від них червоноармійці готували інший майданчик для другого кулемета. Вони люто вгризались саперними лопатками в мерзлу землю.

- Виручай, брат! - перекрикуючи стукіт кулемета, звернувся до лейтенанта Павленко. - Потрібно прикрити нас, коли будемо перебігати вулицю! Лади?

- Зачекайте! Зараз налаштуємо ще одного "Максима".

За хвилину, під звуки довгих, спарених кулеметних черг, вони були по той бік вулиці. До пожежної каланчі було метрів сто двадцять.

Після того, як пішов Павленко з бійцями, Іванову здавалось, що час зупинився. Він ще раз глянув у той бік, де вони зникли і, скрипнувши зубами, відвернувся.

До нього підійшов Кузьмін:

- Похмурий ти, Анатолію...

А чому радіти? Ось уже три години тупцюємо на місці. Коли ж будем наступати? Отож, нагоди для радощів не бачу!

- Яка ще потрібна нагода? Живий? Неушкоджений? От і радій, посміхайся. А те, що голодний, так і я неситий. Мені старшина Михайло Єгоров вранці сказав, що танковий батальйон майора Орєхова вночі взяв хлібозавод, який використовували фашисти. Так що господарники вже, мабуть, повним ходом печуть хліб.

Ніч на 4 січня видалась для майора Орєхова важкою. Гітлерівцям вдалось увірватись у розташування його танкового батальйону. І хоча він викликав вогонь на себе, бажаного результату це не дало. Залишався один вихід:

- Бійці, синки, друзі!!! - пролунав по рації голос майора. - Хоча ми й танкісти, але нічого не залишається, як вступити в нерівний рукопашний бій з фашистами. Будемо діяти рішуче і сміливо. Адже в нас кипить ненависть до ворога, від дій кожного бійця залежить загальний успіх перемоги. Будьте хоробрими в бою. Смерть німецьким окупантам! Де гвардійці - там ворог не пройде!

Спочатку все йшло за планом. Бійці, скориставшись темнотою, стали залишати свої бойові машини. Але несподіваного удару не вийшло: чи то німці почули, чи їх насторожила стрілянина на сусідній вулиці. Але тільки танкісти розпочали атаку, як зустріли дружну відсіч.

Зав'язався жаркий, метушливий, нічний бій. Щоб хоч якось розпізнавати де свої, а де ворог, старшина Михайло Єгоров змочив у солярці свою шинель і кинув її далеко від себе. Першим пострілом з ракетниці вона спалахнула, висвітливши чималу територію бою. Це дало змогу бійцям на деякий час зорієнтуватись і дати відсіч ворогу.

Вибравши зручну для себе позицію, Єгоров з-під танка поливав свинцевим вогнем фашистів. Розстріляв близько десятка їх, решта почала розбігатись. А біля командирського танка бій продовжував кипіти з попередньою напругою.

Майор Орєхов разом з механіком-водієм відбивались від двох десятків німців, які живим ланцюгом оточили їх. Прикриваючись танком, як щитом, вони відстрілювались від насідаючих фашистів. Раз за разом міняючи свою вогневу позицію, автоматні черги Орєхова знаходили у темноті ворога.

Праворуч від командира відстрілювався комсомолець, молодший сержант Беліков. Обстановка з ворогом у нього була теж не краща. Фашисти, відчуваючи, що він один, підповзали все ближче і ближче. "Мабуть, хочуть взяти живим", - майнула думка в Белікова.

- Не дочекаєтесь, гади! - вже вголос сказав він, знімаючи з пояса "лимонки". - Не до-че-ка-єтесь! - крикнув і жбурнув одну за другою гранати.

Сховавши голову за гусеницю, почув два вибухи і в ту ж секунду послав туди декілька автоматних черг.

- На закуску, гадам, - знімаючи з голови каску, промовив він. - На закуску!

Каску Беліков накинув на ствол автомата і постукав по броні, щоб спровокувати ворога на звук. Пострілів у відповідь не було, тільки зліва гучно стукотіли автомати. Висвітлені спалахами пострілів силуети гітлерівців все тісніше оточували Орєхова.

- Командир! Товаришу майоре! Тримайтесь! - почув він голос Белікова. - Я вас прикрию!

Хвилина і під ноги німцям летить червона ракета, випущена з ракетниці молодшим сержантом. Поки вона горить - фашисти чудова мішень для Белікова. Але й гітлерівці помітили сміливця. Свій вогонь вони перенесли на нього. Цього було достатньо, щоб Орєхов з механіком встигли вискочити з оточення і залягти поряд з молодшим сержантом Тепер вогонь з трьох автоматів заставив ворога ховатись за трупи своїх солдатів.

- Що, отримали по зубах? - примовляв, стріляючи, Орєхов.

- Товаришу майоре, поки ви ведете вогонь, я підповзу збоку і закидаю їх гранатами. Дозволяєте? - запитав молодший сержант.

- Давай! Дуй! - махнув рукою Орєхов.

Через хвилину командир почув три вибухи.

- Порядок! - низько пригинаючись, підбіг Беліков. - Готові!

Справа від них веде бій лейтенант Петровський. Патрони закінчуються. Коли лейтенант перезаряджав останній диск в автоматі, фашисти кинулись врукопашну. Один з гітлерівців замахнувся на Петровського ножем. Секунда і автомат здригнувся в його руках, а німець, скошений кулями, падає під ноги лейтенанту.

Поруч відбиваються від насідаючих німців кулементник Кравченко і командир гармати сержант Кондратюк. Двох фашистів він короткою автоматною чергою поклав на місці. Четверо інших біжать до Петровського. Ось-ось вони схватять їх командира.

Кулеметник Кравченко кидається на переріз ворогам, стріляючи на ходу. Недарма ж він вважався кращим кулеметником танкового батальйону. Бувало, на навчаннях, коли ще вчився в школі сержантів, жодна мішень не залишалась цілою. Як у цю хвилину Кравченку знадобилась його майстерність у нерівному бою!

- Як ви тут, - підбіг Орєхов, - справляєтесь?

- Поки що так! - відповів Петровський.

Із темряви на Кондратюка навалюються чотири гітлерівці. Відстань настільки близька, що сержант не в змозі розмахнутись навіть гранатою. Не довго думаючи, він кидає її під ноги фашистам і сам, поранений осколками, падає на землю

Кулеметник Кравченко і майор Орєхов підбігають до смертельно пораненого товариша. Вони піднімають із землі, политою кров'ю, Кондратюка, але той ослабленою рукою показує в сторону Петровського:

- Там… Там... - І навічно закрив очі.

Біля лейтенанта і механіка-водія знову фашисти, Петровський, тримаючи за ствол автомат, і як дубиною, відбивається від них. Третього механік звалив на землю і душить.

Орєхов, стріляючи з пістолета в спину гітлерівцям, кидається на допомогу лейтенанту. Один з них падає, іншого лейтенант прикладом збиває з ніг, а Орєхов, підбігши впритул, розстрілює.

- Ти чого не стріляв? - запитав у Петровського Орєхов.

- Патрони скінчились, - винувато відповів він. - Ось тільки граната залишилась...

- І в мене дві, - піднімаючись із задушеного німця, крикнув механік-водій і додав: - Як ви гадаєте, товариш лейтенант, де б ми були, щоб у фашистів теж набої не скінчились, а командир не встиг прибігти?

І сам собі відповів. - От і я так думаю!

Орєхов бачить, як на лівому флангу підтягується німецьке підкріплення.

- Зараз ми їм покажемо рукопашну! - через зуби сказав Беліков, складаючи біля себе трофейні автомати. - Аби патронів вистачило!

Довгі черги трофейних автоматів, мов лезо великої бритви, косять німців. Десь поблизу доносяться разом з пострілами російські матюки. Це кулеметник танкового екіпажу Золотарьов поливає смертоносним вогнем ворога. Але й біля нього звужується вороже коло. Раптом високо злітає піднята страшним вибухом земля і Золотарьов закричав. Осколки від гранати попали йому в груди. Закусивши до крові губу, він випустив з рук автомат. Обличчя перекосилось і стало сірим.

- Товаришу майоре, - Беліков підбіг до Орєхова, - Золотарьов загинув!

Орєхов стиснув зуби: Золотарьова він знав ще до війни. Це був відмінний солдат, гармоніст, душа компанії. Знав безліч анекдотів, гуморесок, друг, який завжди першим приходив па допомогу іншим. Бійці і офіцери любили його, він служив для них прикладом.

- Прощавай, бойовий друже! Ми ніколи тебе не забудемо!

Німці продовжують атакувати. З кожним боєм все менше і менше залишається в строю бійців. Уже йде четверта година бою, а наміри фашистів не здійснилися: знищити радянських танкістів.

Шаленіючи від люті за поразку в нічному бою, гітлерівці вирішили блокувати танки вдень. На дахах будинків вони встановили кулемети, а на горищах засіли снайпери і автоматники, які старались паралізувати вогнем кожен рух танків.

Коли на сусідніх вулицях з'явились танки і піхота, Орєхову стало ясно - ворог готується до штурму.

Нічна рукопашна сутичка, облога, виснажила людей. З кожним пострілом все менше залишалось патронів, снарядів. І знову по рації звучить голос командира танкового батальйону. Він говорить сухо, по військовому короткими фразами:

- Товариші! В цій складній ситуації, до підходу основних сил - танкового батальйону 44-ї гвардійської танкової бригади, ми розраховуємо тільки на нашу сміливість і нанесення несподіваних ударів по ворогу. В цьому бачу перевагу. Економити патрони, снаряди. Стріляти тільки по намічених цілях. Для нас звільнення Бердичева - це ключ до Вінниці. Стояти насмерть!

У наглухо закритій люками бойовій машині пахло гарячим металом і соляркою. Десь внизу, в моторному відсіку на розжарені труби прокапувало масло і від цього запаху свербіло в носі. На бруківці, поораній снарядами і мінами, танк трясло так, як у приступі люті. Командиру танкової гармати Белікову це спричиняло певні труднощі при наведенні на ціль.

- Єгоров! Ти що, дрова везеш? - кричав у лорінгафони Беліков механіку-водію. - Через тебе, гад вусатий, на ціль навести не можу! Як присвоять мені звання офіцера, ох і познущаюсь з тебе!

- Давай поміняємось, розумник! Сідай за важелі, а я на твоє місце, - підскакуючи на черговій вибоїні, відповідав старшина із свого тісного, густопереплетеного трубопроводами відсіку. І хоча воно занадто тісне від тієї кабіни трактора, на якому він працював до війни, але тут було все продумано: від механізмів керування, ремонтного обладнання до обслуговування. Все тут виважено до дрібниць. Жовтий, білий, чорний - кожен трубопровід мав свій колір, одразу визначав, що він несе: воду, масло чи повітря. І він, Єгоров, простий колишній хлібороб, був володарем над цією диво-технікою, що так компактно вміщувалася в його відділенні - серці танка!

Сидячи в своєму кріслі, Єгоров уважно слідкував у перископ за дорогою. Ось з боку залізничного вокзалу, вдалині з'явився німецький вантажний автомобіль з автоматниками та причепленою до нього польовою гарматою. Старшина різко загальмував і став біля будинку.

- Єгоров! - прозвучав у шлемофоні голос механіка-водія. - Бачу ціль! Приготуйся!

- Не сліпий! Теж бачу! - крутячи ручку гідравлічного приводу, крикнув Беліков. Башта швидко почала розвертатись у напрямку ворога. Синхронно опускалося дуло гармати. На якусь долю секунди він завмер, затим ще опустився на декілька сантиметрів і пролунав гучний постріл. Танк здригнувся усією масою, і пішов легкий димок. Цей пороховий смак і запах відчули усі члени екіпажу.

- Ну що?! - крикнув Єгоров. - Доповідай Орєхову: ціль знешкоджено! Нехай запише на рахунок нашого екіпажу автомобіль, гармату і десяток піхотинців.

За будинком на сусідній вулиці, в засідці, стояв танк командира взводу лейтенанта Петровського. Того самого лейтенанта, який сміливо і рішуче першим прорвався в місто крізь оборону гітлерівців. Усі члени екіпажу сиділи в бойовому напруженні, як мисливці, що чекали на здобич, яка ось-ось мала з'явитись. Від цього очікування серце лейтенанта теплішало і повнилося гордою радістю: екіпаж у нього здружений, партійно-комсо-мольсько-бойова сім'я.

Петровський кинув погляд на механіка-водія Парасюка, який поправляв на голові шлемофон. На його крупному обличчі завжди світився дівочий рум'янець. Матові плафони лили голубоване світло. Витерта куртками танкістів зелена фарба на броньованих стінках блищала, як і блищали електроприлади з підсвіткою.

- Товаришу лейтенанте! - прозвучав голос командира гармати сержанта Коломійця. - Бачу два ворожих танки, що пересікають вулицю!

Петровський різко повернув ручку перископа. Танки один за одним переповзали вулицю і поволі направились у їх бік. За хвилину, випускаючи за собою шлейф диму, їх наздогнав третій. Машинально провівши долонею по підборіддю, лейтенант на долю секунди задумався: "Що робити? Будемо стріляти по першому!" - вирішив він.

- Коломієць! - крикнув Петровський у ларінгофони. - Бий по першому! А якщо одразу влучиш, переводь вогонь на останнього! Зрозумів?!

- Так точно, товаришу командире! Буде виконано! - в очах сержанта загорівся бойовий азарт. Йому здалося, що заспівало все тіло. Цієї миті вони чекали майже годину.

З першим пострілом башти на ворожому танку як не було. Він проповз ще метр і зупинився. З нього вискочив один фашист, а за ним другий... Та Коломієць до нього втратив цікавість. Дуло його гармати вже на­цілювався на останній, третій танк. І знову вдача! Снаряд, випущений сержантом, як великим ножем зрізав ліву гусеницю. Танк закрутився на місці.

- Середній бери! Цілься в середній! - знову лунав голос Петровського в шлемофоні Коломійця. Сержант, не відповідаючи на наказ, швидко обертав ручку гідравлічного привода башти. В розрізі прицілу він побачив, як середній танк, мов поранений звір, намагався вирватися з пастки. Він здавав то взад, то вперед. Цим самим заважав вести прицільний вогонь танку без гусениці.

Такої удачі, щоб за півтори хвилини знешкодити дві ворожі бонові машини, за три роки війни у Петровського ще не було. І це його тішило. Він був впевнений, що участь останнього вже вирішена. Лейтенант не помилився. Два постріли і з фашистського танка пішов густий чорний дим.

- Парасюк! Здай півметра назад! Доб'ємо того, що без гусениці! - почув у шлемофоні веселий голос Коломійця механік-водій.

- Щоб не крутився, як вош на гребінці - втрутився у розмову Петровський. - Мочи фашистську падаль!

 

 

 

Мій Бердичів
www.my.berdychiv.in.ua

 

Коментарі? Поправки? Доповнення?