Головна  |  До розділу

Бердичівський район.

 

Район створений у березні 1923 року з центром у с. Махнівка (нині смт. Комсомольське Вінницької області). З березня 1925 року центром району стає м. Бердичів. Згодом район було розформовано і лише в 1937 році відновлено. В цей час його площа становила понад 0,5 тис. кв. км. На території району знаходилося 64 населених пункти. Села були досить великими, в середньому понад 250 дворів. Найбільші: Скраглівка, Слободище, Солотвин. Більшість населення району - українці. Крім них, тут проживали росіяни, поляки, євреї та представники інших національностей. Населені пункти підпорядковувалися 37 сільським Радам і одній селищній (перелік всіх етапів формування району див. у Додатку 1).

 

 

Знак на кордоні з Чуднівським районом.

 

Розташований район на півдні області в зоні лісостепу. Поверхня його погорбована відрогами Волино-Подільської та Придніпровської височин. Ґрунти перехідні від підзолистих до чорноземних. Територія району була практично безлісною. Лише в східній частині зустрічалися невеликі лісові масиви.

Відповідно до існуючих природно-кліматичних умов в основу економічного розвитку району було покладено зерново-буряковий напрям рільництва та молочно-м'ясний напрям тваринництва. Провідні культури: озима пшениця, яровий ячмінь, цукрові буряки, хміль.

Заселення первісними людьми території сучасної Житомирщини почалося в давньокам’яному віці (палеоліті), ймовірно ще в ашельську епоху (1 млн. - 150 тис. років тому). На Бердичівщині, як палеолітичних, так і мезолітичних знахідок не виявлено, що пов’язано насамперед з недостатньою вивченістю району. Але безумовним є те, що землі краю здавна приваблювали поселенців: річка Гнилоп’ять з густою мережею приток була для давніх жителів джерелом води, тут водилося багато риби, водоплавної птиці.

Найдавнішими в районі вважаються пам’ятки, досліджені в ряді населених пунктів району Г.Г. Богуном (див. Могила Богуна Г.Г.). Так, на захід від с. Слободище, неподалік від урочища "Дудчина гора", на поверхні піщаних дюн дослідником було зібрано велику кількість крем’яних виробів мікролітичного типу: крем’яні нуклеуси, відбійники та фрагменти ліпного посуду, прикрашеного гребінчастим орнаментом. Схожими були знахідки поблизу сіл Катеринівка та Бистрик. На думку Г.Г. Богуна, їх можна віднести до пам’яток періоду неоліту. Але зібраний матеріал не дозволяє визначити до якої саме археологічні культури вони належать. Можливо це були племена Дніпро-Донецької культурної спільності, які населяли територію України в другій половині V - середині ІІІ тис. до н. е.

З кінця IV тис. до н. е. в пошуках нових родючих земель і пасовиськ Східну Волинь починають заселяти племена трипільської культури, які внаслідок контактів з місцевим населенням формують своєрідні варіанти даної культури. За словами Т. Мовчанівського, переплетінню різних типів і варіантів доісторичних культур на півдні Житомирщини сприяло те, що дана місцевість є водорозділом між системами річок Тетерева, Росі та Південного Бугу. Залишки поселень трипільської культури у Бердичівському районі виявлені поблизу сіл Семенівка, Мирославка, Райки, Бистрик, Велика П’ятигірка. Особливо багатими на знахідки є околиці с. Слободище. Тут, в урочищах "Слобідка", "Заріччя", "Займисько" і "Скеля" Г.Г. Богуном зібрано уламки посуду, покритого вохрою, крем’яні пластини, нуклеуси, зернотерки, проколки, серпи, прясла, глиняні бусинки і мотиги з оленячого рогу.

В 1927 р. Т. Мовчанівським і П. Курінним було розкопано Скраглівецький могильник, в якому було знайдено уламки посуду, глиняне прясло, трипільську статуетку і жертовну купу з палених кісток та вугілля. Археологічні дослідження околиць с. Райки виявили в урочищі “Кругла Гора” поселення пізньотрипільських часів. На території Райковецького городища, під культурним шаром давньоруських часів, знайдено трипільську кераміку, прясла та глиняні жіночі статуетки.

Пам’ятки епохи бронзи (ІІ тис. до н.е.) на Бердичівщині знайдені в селах Слободище, Семенівка, Житинці, Кустин, Мирославка, Швайківка. Характерними для всіх поселень є знахідки уламків глиняного ліпного посуду з відбитками шнура, крем’яних ножів, нуклеусів, кісток свійських тварин, місць вогнищ та печини (глиняної обмазки жител). Реконструйований посуд має тюльпаноподібну форму. За даними археологів, це були племена тшинецької (ХV-XI ст. до н.е.) і білогрудівської (XI-IX ст. до н. е.) культур. Як вважають вчені, дані племена були пращурами слов’ян.

Починаючи з VІІ ст. н.е., у зв’язку з входженням місцевих племен до зони впливу скіфів, дана культура набирає рис ранньоскіфської. Ці племена були скіфами лише за назвою, а не за етнічною належністю, оскільки населення скіфського часу на Правобережжі, на відміну від скіфів Причорномор’я, було не прийшлим, а вело своє походження від "чорнолісів". У Бердичівському районі пам’ятки скіфського часу відомі в багатьох пунктах басейну р. Гнилоп’ять (села Маркуші, Житинці, Кустин, Велика П’ятигірка, Мирославка, Бистрик, Гвоздава, Хажин, Пилипи, Малосілка, Терехове). В с. Слободище, в урочищах "Белько", "Дудчина гора", "Займисько", обстежена ціла група поселень тих часів.

В с. Райки, в урочищі "Кругла гора", на місці поселення пізньотрипільсьго часу виявлено городище скіфського часу. Більшість з них - це неукріплені селища, розміщені на перших надлугових терасах р. Гнилоп’ять і її приток. Характерними є знахідки грубого ліпного посуду сірого кольору у формі горщиків, орнаментованих наліпними валиками по черевку з защипами на вінці.

З ІІ до початку V ст. н.е. Бердичівщину населяли племена черняхівської культури. Більшість вчених вважає цю культуру поліетнічною, ядром якої були слов’яни. Пам’ятки черняхівського типу густо вкривають південні і південно-східні береги р. Гнилоп’ять та її притоків. Площі поселень були досить значними. В довжину вони тягнулися на відстань до 500 метрів, а в ширину - 40-120 метрів. Могильники розташовувалися на більш високому березі недалеко від селищ. Всі вони належать до поховань з трупопокладеннями. Часто зустрічаються іноземні вироби: скляний посуд, римські монети і фібули, що свідчить про торгові зв’язки з Причорномор’ям і Балканами. Переважна більшість монет припадає на ІІ ст. н. е. З ІІІ ст. їх кількість різко зменшується.

Основою господарства було орне землеробство. Жителі вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, льон, цибулю, часник, моркву, редьку, розводили велику рогату худобу, коней, свиней, кіз. Археологічні дані дозволяють говорити про виникнення індивідуального (сімейного) землекористування при збереженні колективної власності на землю. Триває процес відокремлення ремесла від землеробства, поглиблювалася матеріальна нерівність, почала формуватися знать. Деякі факти свідчать про зародження рабства. На думку І.Винокура, черняхівське суспільство вже стояло на порозі утворення держави.

Для археологічних знахідок даної культури на території району є характерними велика кількість глиняного посуду сірого, чорно-сірого і цегляного кольорів, з шершавою і лискованою поверхнею, глиняні біконічні прясла, залізні наральники, шлаки, круглі кам’яні жорна. В розташуванні пам’яток черняхівської культури простежується певна система. Рештки поселень завжди займають відкриті сонцю південні, південно-східні та південно-західні схили надзаплавних терас. Поселення черняхівців виявлені поблизу сіл Бистрик, Швайківка, Маркуші, Кикишівка, Житинці, Велика П’ятигірка, Радянське, Буряки. Велику кількість кераміки і рештки жител знайдено біля с. Семенівка, на правому березі струмка, притоки р. Гнилоп’яті та на лівому березі річки, на півдорозі між Бердичевом і Скраглівкою. Як і раніше, численний матеріал дають околиці с. Слободище (урочища "Слобідка", "Заріччя", "Гірка", "Займисько").

Поселення південно-західної частини Житомирщини (в тому числі західної частини Бердичівського району) ІІ-V ст. дещо відрізняються від класичних черняхівських, в зв’язку з чим деякі археологи виділяють їх в окремий варіант черняхівської культури - волинську групу полів поховань. Такі поселення були досліджені в ряді пунктів району. В 1955 р. археологи І. Винокур і М. Брайчевський проводили розкопки на околицях с. Слободище і на правому березі р. Гнилоп’яті в урочищі "Слобідка" вони виявили рештки жител, кераміку сіро-чорного і жовто-коричневого кольорів, жорна, залізний наральник і велику кількість залізних шкалів. В 1959 р. на околиці с. Маркуші (урочище "Мадярщина") експедицією Чернівецького університету теж було досліджено поселення черняхівського періоду, в якому знайдено пам’ятки різних варіантів даної культури.

Починаючи з кінця ІV ст., в матеріальній культурі стаються зміни в гіршу сторону - вона стає більш примітивною і грубою. Причиною таких різких змін була гунська навала. Виявлені археологами сліди пожеж і спустошень ставлять її в один ряд з нашестям монголо-татарів на Русь в ХІІІ ст. В зв’язку з цим частина жителів знялася зі своїх місць і переселилася на Балкани. На частково запустілі землі переселяються племена корчацької археологічної культури, основна територія розселення яких проходила вздовж середньої течії р. Тетерів. Рештки їх поселення на території Бердичівського району виявлені поблизу с. Райки (урочище "Запасіка") і с. Слободище (урочище "Гірка"). Матеріальна культура даних племен була більш архаїчною ніж у попередників. Рештки жител свідчать про патріархальні відносини і повну відсутність матеріальної нерівності. Зникає посуд виготовлений на гончарному крузі. А в техніці землеробства бачимо повернення до підсічної системи. Для поховального обряду є характерним трупоспалення і розміщення урн з прахом в ямках, обкладених камінцями, з наступним насипанням на поверхні кургану.

На основі корчацької археологічної культури в VII ст. виникає Лука-Райковецька культура, від якої походять літописні племена полян, древлян, волинян і дреговичів. Назва даної культури походить від урочища "Лука" на околиці с. Райки. Тут археологами було виявлено рештки жител розмірами 3х4 метри у вигляді землянок з глинобитною підлогою, велике скупчення ліпного посуду, печини, кісток тварин, а також жорна і залізні знаряддя праці. Іноді зустрічається посуд, виготовлений на повільному гончарному крузі і прикрашений лінійним та хвилястим орнаментом.

Узагальнюючи вищесказане, можна зробити висновок про дуже давні початки заселення території району. При цьому пам’ятки різних епох часто знаходять в одних і тих же пунктах, що вказує на безперервність у заселенні краю протягом тисячоліть. Це підтверджується також певною спадкоємністю особливостей матеріальної культури у різні відрізки часу.

Якщо вважати, що територія сучасного Бердичівського району входила до складу древлянського племінного союзу, то політичне входження краю до складу Давньоруської держави може бути віднесене до вісімдесятих років IX ст., коли князь Олег підкорив древлян і поклав на них данину.

Давньоруські пам’ятки (IX-XIII ст.) в Бердичівському районі представлені неукріпленими селищами, городищами та ґрунтовими могильниками. На багатьох з них чітко простежується спадкоємність і взаємозв’язок з попередніми археологічними культурами, особливо це стосується поселень біля сіл Райки і Слободище. Селища та могильники даного періоду виявлені також біля сіл Гвоздава, Швайківка, Соснівка, Маркуші. Тут під час археологічних розкопок 1954 р. виявлено рештки залізоробних майстерень із залишками горнів, криці, шлаків та глиняних продухів. Рештки укріплених городищ є біля сіл Райгородок та Бистрик. Одним з найбільш досліджених у масштабах України є Райковецьке городище (див. Пам'ятний знак на місці райковецького городища).

Остання чверть XV ст. - важкий період в історії краю. В 1471 р. Великий князь Литовський ліквідував Київське удільне князівство, що негативно відбилося на обороноздатності краю. Катастрофічним був 1483 р. Не зустрічаючи опору, кримський хан Менглі-Гірей спустошив всю Правобережну Україну. За масштабністю руйнувань цю навалу можна порівняти хіба що з нашестям Батия в 1240 р. У нашій місцевості вистояв лише Житомирський замок.

Набіги повторювалися і в наступні роки. Ускладнювало ситуацію те, що через Бердичівщину проходило одне із відгалужень горезвісного Чорного шляху, яким рухалися татарські загони. Один із сучасників писав, що татари з'являлися так часто, "як собака на кухні". В зв'язку з цим більшість населених пунктів знову перетворюються на пустку, і життя в краї ледь жевріє лише в небагатьох укріплених містечках.

З 50-х років XVI ст. літописні повідомлення про татарські набіги стають рідшими. З одного боку, це пов'язано з енергійною діяльністю короля Сігізмунда-Августа, який укріплює українські замки, а з другого - з посиленням козацтва. Землевласники запрошують на запустілі землі з інших місцевостей селян, обіцяючи їм звільнення від податків на певний термін. Починається новий етап в заселенні краю. Один із значних в краї землевласників Василь Тишкевич залишає Житомир і будує замок в містечку Слободище.

Згодом особливо інтенсивно освоює землі навколо Бердичева його внук Федір Тишкевич. З інвентарного опису його володінь за 1593 р. відомо, що він на двадцять років звільняє селян - переселенців від податків. Були також випадки насильного переведення селян з маєтків своїх сусідів Корецьких, Острожських і Горностаїв. У володінні Федора Тишкевича і його братів Остафія, Юрія, Петра і Олександра була майже вся територія сучасного Бердичівського району. Від свого дядька, Каленицького, Федір отримав у спадщину містечко Слободище, яке нараховувало 90 "димів" і замок. Незабаром на другому березі р. Великої П'яти (сучасна р. Гнилоп'ять) переселенці заснували нове поселення, в якому було 140 "димів". Всім їм Тишкевич пообіцяв звільнення від податків на 12 років, а потім, після набігу пана Краковського, додав ще кілька років волі.

Ряд населених пунктів району було засновано залежними від Тишкевича шляхтичами. Так, один з них, Ян Воронич заселяє на власні кошти с. Райки і Голодьки (сучасне с. Мирославка). В останньому на річці Малій П'яті він побудував греблю і млин. Пан Кросвіцький засновує с. Бистрик (30 "димів"), Медуський - с.Хажин ( 25 "димів"), Юзеф Яблонський - с. Солотвин (20 "димів"), Антон Журбинський - с. Журбинці (6 "димів"). Слуга Тишкевича угрин Міклош заселяє селище Маркушівці (сучасне с. Маркуші ). Було в ньому 9 будинків, але після набігу татар воно запустіло.

Таким чином, ми бачимо, що в кінці XVI ст. наша місцевість інтенсивно заселяється, при цьому більшість поселень виникає на місці старих селищ, запустілих в попередні часи внаслідок татарських набігів.

ХV-ХVІІІ ст. важливий період в історії Бердичівщини. В цей час відбувалося становлення Бердичева, як важливого економічного і культурно - релігійного центру України. Саме в цей період було засновано або відроджено після татарського лихоліття більшість сучасних сіл району. Сторінки історії міста і околиць протягом розглянутого часу досить яскраві та цікаві і події всеукраїнського значення не оминали цей край.

Землі повіту на початок ХХ ст. розподілялися таким чином: з 295 388 десятин 54% належало поміщикам, 42% - селянам, близько 2% - церкві і 0,8% - казні. На сільськогосподарських угіддях вирощували жито, пшеницю, овес, менше - ячмінь, просо, гречку, горох. Значні площі були відведені під цукрові буряки. Продуктивність праці була вищою у поміщицьких маєтках. Поміщики витрачали значні кошти для закупівлі нової техніки, придбання кращих сортів зернових і нових порід худоби.

На відміну від селянських господарств поміщики застосовували трьох- і багатопільну систему. Більшість селян обробляли землю дерев’яними плугами, в які запрягали 6 волів або 4-5 коней. Заможні селяни і поміщики застосовували залізні плуги Еккерта і Сакка. Худоба у селян була малопродуктивних порід. Виключення становили коні, які відрізнялися своєю породою. Це пояснювалося тим, що Бердичівщина мала давні традиції у розведенні коней.

Основною будівлею на селі була крита соломою побілена мазанка. Більшість будиночків мали одну кімнату без сіней з двома маленькими вікнами, через що світла в них було мало. Більш заможні селяни мали будиночки з двох кімнат і сіней. Сучасники відзначали також релігійність і вірність патріархальним традиціям, доброзичливість, привітність селянського населення. Водночас, рівень освіти селян був невисоким - лише 4% на початок ХХ ст., в той час як у Бердичеві ця цифра сягала 30%. Селяни взагалі з недовірою ставилися до шкільної освіти. На той час можна стверджувати про більш-менш задовільний фізичний розвиток сільського населення (за даними А. Косича середній зріст новобранців з сіл був на 6% більшим, ніж в жителів Бердичева, а обсяг грудної клітини, відповідно, на 5,6%) і це незважаючи на недостатнє харчування. Повсякденну їжу селян складали житній хліб, борщ, каша, приправою для яких в скоромні дні було сало, квашена капуста, галушки, вареники. М’ясо вживалося дуже рідко, тільки на великі свята. Рідко вживали домашню птицю і яйця. Вони йшли в основному на продаж. Це стосувалося також і молочних продуктів.

Статистичні дані по деяких селах Бердичівського повіту за 1864 р.:

Бистрик. Населення: 530 жителів. Поміщик А.Давидовський. Церква Покрова Святої Богородиці.

Велика П’ятигірка. 754 жителі. Воздвиженська церква.

Великі Гадомці. 354 жителі. Поміщики С.Жизновський і Х. Карський. Церква Покрова Святої Богородиці.

Великі Нізгурці. 1152 жителі. Поміщики П.Станкевич, А.Тршецяк, А.Мізенкампф, Ю.Кліненберг, К.Меленевська. Церква Святої Параскеви.

Гришківці. 337 жителів. Поміщик І. Пашковський. Свято-Троїцька церква, побудована в 1775 р.

Жидівці (сучасне с. Радянське). 278 жителів. Поміщик Шлемер. Церква Покрова Богородиці. Побудована в 1714 р.

Закутинці. 417 жителів. Поміщик Ф. Вележинський. Церква Покрова Святої Богородиці.

Іванківці. 742 жителі. Поміщик М. Журавський. Церква святого Димитрія, побудована в 1843 р.

Кикишівка. 475 жителів. Поміщик О. Борженський. Церква Святої Параскеви, побудована в 1759 р.

Красівка. 354 жителі. Поміщик А. Грохальський. Церква Різдва Богородиці, відома з 1783.

Маркуші. 622 жителі. Поміщик Р. Прушинський. Михайлівська церква, побудована в 1777 р.

Обухівка. Населення: 272 жителі. Поміщики Р. Прушинський, М. Волянська, В. Пашута, А. Пашковська. Церква в ім’я Іоана Богослова.

Садки. 378 жителів. Поміщик В. Тишкевич.

Скраглівка. 980 жителів. До 1843 р. у власності кармелітів. Церква в ім’я Іоана Богослова.

Терехова. 543 жителі. Поміщиця Є. Пільховська. Церква Святої Параскеви, побудована в 1770 р.

Хажин. 518 жителів. Поміщик І. Мазаракі. Церква Михайлівська.

На Бердичівщині проживали відомі польські літератори М. Чайковський, М. Грабовський, А. Коженьовський, Т. Бобровський.

3 грудня 1857 р. в селі Терехове, а за деякими даними в Бердичеві, в польській дворянській сім’ї Евеліни і Аполона Коженьовських народився Теодор Юзеф Конрад Коженьовський, майбутній англійський письменник Джозеф Конрад (див. Меморіальна дошка Дж. Конраду на будинку музею та Меморіальна дошка Дж. Конраду на будинку школи).

Початок ХХ століття Бердичівщина зустріла масовими виступами селянства, що були викликані погіршенням соціально-економічного становища. Тільки протягом 1905-1906 років в Бердичівському та Радомишльському повітах сталось 79 виступів селян. Початок революції у 1917 році не приніс прискорення у соціально-економічний і культурний розвиток краю.

У двадцятих роках після встановлення радянської влади на території району починають створюватись комуни, колективні господарства. Поряд з цим розвивалась і одноосібна форма господарювання, що в роки НЕПу стало надією на відродження села. Проте гігантоманія радянської влади перетворила українське село на джерело фінансування індустріальних планів сталінського режиму. Продрозкладка швидко знищила інтерес до колективної форми господарювання. Селяни масово почали залишати комуни і колгоспи. Практика виходу селян з колгоспів отримала назву "волинки". Як свідчать архівні документи, за розпорядженням Комуністичної партії України до селян, які не виконали плани хлібозаготівель, застосовували такі репресивні методи: заносили села на "чорну дошку", припиняли постачання в ці села будь-якого краму, накладали продштрафи в розмірі п’ятнадцятимісячного плану, виселення куркулів за межі області. Масштабні грабунки і репресії проти українського селянства привели до масштабного голоду. Відповідно до офіційних даних Бердичівського окружного комітету КП(б)У в березні 1933 року голодувало:

- с. Слободище – 100 сімейств, з них померло 34 чоловік в тому числі 11 дітей;

- с. Райки – 40 сімейств, з них померло 21 чоловік в тому числі 6 дітей;

- с. Скраглівка – 40 сімейств, з них померло 26 чоловік, в тому числі 11 дітей;

- с. В. П'ятигірка – 60 сімейств;

- с. Маркуші – 30 сімейств;

- с. Іванківці – 41 сімейство;

- с. Демчин – 10 сімейств.

Вершиною людської трагедії стало поширення в районі фактів людоїдства і трупоїдства. Про один з таких випадків повідомляється в доповідній записці Бердичівського окружного комітету КП(б)У, датованої квітнем 1933 року, про трупоїдство в с. Радзівіловка (нині село Підгороднє). Жителька села протягом шести днів варила м’ясо старшого померлого сина, щоб прогодувати меншого.

За сучасними підрахунками, під час Голодомору 1932-1933 років на Бердичівщині загинуло 2490 чоловік, однак ці цифри не можна вважати остаточними.

Процес індустріалізації не приніс бажаних позитивних змін у селі. У районі практично не було промислового виробництва. Виняток становили тільки сфера побуту та кустарне виробництво. У 1940 році у нас діяли підприємства з лозоплетіння, торф'яна артіль "Гнилоп'ять", артіль "Будматеріал", три філії артілі "Червоний швейник" та 15 філій по ремонту взуття артілі "Коопремонт".

Перед Великою Вітчизняною війною сільськогосподарське виробництво району сконцентрувалося в 53 колгоспах і в одному радгоспі. Вони об'єднували 9558 господарств, що становило 97,4 процента їх загальної кількості, і 52639 гектарів землі - 99,7 процента. Колгоспи мали у своєму розпорядженні 7015 коней, 4583 голови великої рогатої худоби, 4883 голови свиней, 3173 овець.

Найбільші з підприємств: ім. Леніна, с. Бистрик, який об'єднував 318 господарств, ім. Паризької комуни, с. Скраглівка - 480 господарств, "Новий шлях", с. Швайківка - 988 господарств та ін. Колгоспи обслуговувалися двома МТС, які мали в своєму розпорядженні 18 гусеничних тракторів, 30 комбайнів, чимало сіялок та іншої техніки.

З багатьох показників колгоспи займали передові позиції в області. Так, в 1939 році район посів перше місце з урожайності зернових (12,4 ц з га), цукрових буряків (201 ц з га), третє місце з урожайності картоплі (125 ц з га). Ряд господарств досяг ще вагоміших результатів. Так, у колгоспі ім. Котовського, с. Скраглівка, було зібрано 340 ц з гектара цукрових буряків. Найкращий урожай зернових культур зібрав колгосп с. Мала Татарнівка - 18 ц з гектара.

Поряд із землеробством у районі багато уваги приділяли розвитку тваринництва. Практично кожне господарство мало по три ферми. Річний надій від фуражної корови в них у середньому становив 1643 літри, а в колгоспі с. Мала Татарнівка - 3219 літрів.

Для досягнення таких показників самовіддано працювали тисячі сільських трудівників. Багато з них були відзначені державою. Так, в 1940 році за високі виробничі показники лише з колгоспу ім. Т.Г. Шевченка, с. Голодьки, 12 трудівників здобули право брати участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Учасниками виставки були представники й інших господарств району, а ланкова колгоспу ім. Паризької комуни, с. Скраглівка, Н.Г. Макарчук і тракторист Скраглівської МТС С.І. Тарасюк одержали золоті медалі Головного Комітету Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Значно змінилося соціальне обличчя сіл району. В 1941 році тут діяло 15 початкових (навчалося 1162 учні), 24 неповних середніх (7330 учнів) та 5 середніх шкіл (2230 учнів). У них працювали 340 учителів, більшість з яких мала спеціальну освіту. Всю свою душу віддавали дітям такі сільські вчителі як Комендатюк, Свинцицька, Вахно, Клюєва, Кравченко та ін. Однак самовіддана праця вчителів дисонувала з матеріальним забезпеченням шкіл, переважав більшість яких знаходилася в пристосованих приміщеннях. Певна увага в районі приділялася розвиткові системи величного обслуговування населення. Тут напередодні Великої Вітчизняної війни діяли дві лікарні, 13 фельдшерських і 4 пологових пунктів. В них працювали 37 медичних працівників. В багатьох селах району діяли клуби, бібліотеки. До них регулярно приїздили кінопересувки.

Необхідними промисловими, продовольчими товарами вселення району забезпечувала досить розгалужена система споживчої кооперації, яка в 1940 році включала в себе 35 магазинів сільського споживчого товариства, 16 сільмагів, 13 буфетів, 5 магазинів цукрробкоопів, 1 лісосклад. Річний товарообіг цих торговельних закладів становив майже 18 млн. карбованців.

У другій половині 30-х років стало зрозуміло, що світ йде до нової світової війни. Це зумовило проведення ряду заходів щодо підготовки молоді до військової справи. Цей процес не обійшов і населення Бердичівського району. В 1940 році тут діяли 53 осередки ТСО (товариство сприяння обороні), В них офіційно налічувалося понад 1200 чоловік. Крім того, діяло товариство Червоного Хреста (більше 480 членів), а також 12 фізкультурних колективів, які об'єднували понад 450 чоловік. Робота названих організацій сприяла дому, що в 1939 році більш як половина допризовників склали норми на значки ГПО, ГСО. Частині з них набуті знання і вміння знадобилися ще до початку Великої Вітчизняної війни, оскільки вони змушені були брати участь у радянсько-фінській війні. Багато з них були нагороджені орденами й медалями, а вихідцю з с. Дмитрівки П.У. Перегуді в березні 1940 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Перед початком Великої Вітчизняної війни жителі району працювали на спорудженні оборонних та інших військових об’єктів. Зокрема, з 20 березня по 1 червня 1941 року на будівництві оборонних споруд у прикордонних районах трудилися майже 100 кваліфікованих майстрів із сіл району. Кілька сотень колгоспників у цей же час трудилися на будівництві військового аеродрому біля Бердичева.

Отже в районі відбулися значні зміни в економічному, соціальному і культурному житті. Населення почало відходити від жахливого голодомору 1932-1933 рр., який забрав у селах тисячі людей. Була ліквідована неписьменність, налагоджена система медичного, торговельного обслуговування селян. Проте в районі, як і в цілому в СРСР, моральна атмосфера залишалася складною. Тривало полювання за "ворогами народу".

У такій складній ситуації в оселі мешканців Бердичівського району прийшла війна. В перші ж її дні сотні чоловік були мобілізовані до лав Радянської Армії, багато з них стали добровольцями. Лише в с. Голодьки (тепер - Мирославка) пішли захищати свою землю близько 200 жителів. Ті ж, що залишилися, брали участь у будівництві оборонних споруд. Коли ворог почав наближатися, селяни одержали наказ про евакуацію на схід колгоспного майна. Те, що не можна було вивезти, знищувалося.

Воєнні дії на території району розпочалися 4 липня 1941 року, коли село Кикишівку окупували гітлерівці. Наступного дня були зайняті Закутинці, Гардишівка. 7 липня 1941 року підрозділи 1-ї танкової групи Клейста прорвали фронт 7-го стрілецького корпусу в районі Нового Мирополя і почали наступ на Бердичів, були окуповані села Бистрик, Житинці, Маркуші, Осикове, Райки, Терехове, Мала Татарнівка. О 16-й годині гітлерівці зайняли Бердичів.

На території району майже на два з половиною роки було встановлено окупаційний режим. В його основу ліг генеральний план "Ост", за яким територію Бердичівського району планувалося перетворити в зону поселення німецьких колоністів із Румунії, Болгарії, Югославії. Практичними кроками по його реалізації стала спроба створення поселення "Хегевальд", яке налічувало 60 населених пунктів і частина яких знаходилася на території району. Для цього фашисти почали цілими родинами переселяти місцеве населення в інші регіони України. Лише з Старого Солотвина у Дніпропетровську область виселили 188 сімей, а на їх місце поселили німецьких колоністів.

В результаті великих військових втрат нацистське керівництво змушене було провести поповнення живої сили та збільшення військового виробництва. Фашисти почали вивозити людей з окупованих територій. Цей процес не обійшов стороною і села Бердичівського району. Спочатку гітлерівці намагалися організувати добровільний набір, але молодь відмовлялася їхати до Німеччини. Тоді вони почали примусово забирати юнаків і дівчат, що викликало відповідну протидію. Щоб не їхати на чужину, багато з них калічили себе, переховувалися. І все ж за роки окупації фашистам вдалося вивезти до Німеччини з сіл району 2427 чоловік.

Життя тих людей, які залишилися на своїй землі, було складним. Сільське населення обкладалося великим натуральним податком. Так, щокварталу кожна оселя мусила здати новій владі 700 літрів молока від корови, 60 кг свинини, 9 кг курятини; 80 кг яловичини, 250 шт. яєць, 3 ц картоплі. Проводилося і відкрите пограбування. За час окупації фашисти забрали в жителів району 312 корів, 68 телят, 61 коня, 246 свиней.

Зрозуміло, що такий "новий порядок" викликав обурення місцевого населення. Найбільш активні з них почали об'єднуватися в підпільні групи, йшли в партизани. Так, в с. Половецькому було створено підпільну групу, яка мала назву "Іскра". Її члени розповсюджували листівки з повідомленнями Інформбюро, підтримували моральний дух місцевих жителів.

Другу підпільну групу, яку очолював 3.Б. Шевчук, створили в с. Райки. Вона охоплювала своєю діяльністю села Голодьки, Скраглівку, Кустин, Малу Татарнівку. Спочатку група з 27 чоловік займалася тільки агітаційною роботою.

На початку 1943 року вона налагодила зв'язок з Воронезьким партизанським загоном і активізувала свою боротьбу: підготувала і направила в загін 56 чоловік з числа колишніх радянських військовополонених та місцевих жителів, передала 18 гвинтівок, 56 гранат, 7 пістолетів та близько 13 тис. патронів. Підпільники збирали і передавали в загін розвідувальні дані, брали участь у проведенні бойових операцій. При цьому вони самовіддано боролися проти окупантів. Так, влітку 1943 року два члени цієї організації, прийшовши на явочну квартиру в с. Швайківку, потрапили у засідку, але здатися відмовилися. Фашисти підпалили будинок, їхні імена до цього часу невідомі (див. Братська могила підпільників).

 

 

Пам'ятний знак "Житомирщина – край партизанської слави" на кордоні Житомирської області (автодорога Житомир-Вінниця).

 

У вересні 1943 року керівне ядро групи, відчувши небезпеку, пішло в партизанський загін ім. Щорса. Члени групи, які залишилися по селах, збирали розвідувальну інформацію для партизанів, були їхніми зв'язковими.

Підпільна молодіжна група діяла також в с. Маркуші. Її організаторами і керівниками були М. Галямшин, М. Базилевич, брати Вацлав та Тадеуш Канецькі. Вороже зустріли окупантів і в інших селах району. Так, в с. Голодьках (нині село Мирославка) патріоти зруйнували водокачку, яка постачала воду залізничній станції Демчин, підірвали поїзд з німецькими військами, спалили міст через р. Гнилоп'ять.

Частина мешканців району брала участь у партизанській боротьбі. Найбільше їх було в створеному в серпні 1943 р. Житомирсько-Бердичівському загоні, який діяв на території Бердичівського, Чуднівського, Троянівського районів. Його командиром був А. Єгорушкін, комісаром - Г. Мачаваріані, начальником штабу - К. Житник.

Опір населення району викликав репресивні дії гітлерівської адміністрації. На його території неодноразово лютували каральні загони. У листопаді 1943 року фашисти схопили в Богданівському лісі 5 членів підпільної організації с. Озадівки і розстріляли їх (див. Пам'ятне місце страти і братська могила підпільників і партизан). Серед них О.А. Липинський, Б.Ф. Росинський. Всього ж за час окупації гітлерівці стратили 218 місцевих жителів, спалили 1002 оселі.

Як не лютували фашисти, все ж їм не вдалося зломити місцеве населення, яке з надією чекало повернення Радянської Армії. Визволення Бердичівського району проходило в рамках Житомирсько-Бердичівської операції, коли підрозділи 38-ї та 1-ї танкової армій вступили на його територію. 27 грудня 1943 року радянські війська визволили с. Садки, наступного дня - с. Чехи (тепер Дубівка), 30 і 31 грудня - Красівку, Іванківці та Семенівку. Незважаючи на шалений опір, фашисти не змогли втриматися на території району. З січня 1944 року радянські війська визволили Осикове, П'ятигірку, Райки, а в ніч з 3 на 4 січня частини 52-го корпусу прорвали міцний оборонний рубіж гітлерівців на ділянці Дмитрівка-Гришківці, а підрозділи 22-го стрілецького корпусу відкинули ворога від Слободищ до Скраглівки. 5 січня 1944 року з'єднання 18-ї та 3-ї танкової армій оволоділи Бердичевом, що стало вирішальним у боротьбі за визволення сіл району. В цей день радянські війська зайняли Малу Татарнівку, Хажин, Швайківку, Гвоздаву, Катеринівку, наступного дня – Кикишівку. 7 січня наші війська вигнали ворога з Бистрина, Житинців, Маркушів, Обухівки, Радянського, Терехового. Останнім днем перебування гітлерівців на території району було 10 січня 1944 року, коли підрозділи Радянської Армії після впертих боїв визволили с. Буряки.

Вигнання фашистів далося дорогою ціною. Так, лише в боях за с. Буряки загинуло 280, а за Семенівку - 202 радянських воїни. Всього ж, за неповними даними, у бердичівській землі назавжди залишилися лежати близько 3200 радянських воїнів і майже 600 із них невідомих. Серед загиблих і два Герої Радянського Союзу - М.С. Жадєйкін (див. Братська могила радянських воїнів) та О.Ф. Михайлов (див. Братська могила радянських воїнів).

Після визволення села району перебували в жахливому становищі: зруйновано 168 колгоспних будівель, більше тисячі осель, майже всі школи, заклади культури, охорони здоров'я. Колгоспи втратили близько 2,5 тис. коней, 2 тис. овець, більше 2500 корів, близько 2 тис. свиней, майже всі машини, сільськогосподарський інвентар. Загальна ж сума матеріальних збитків, за підрахунками обласної комісії, становила близько 600 млн. крб., а збитки, завдані громадянам, - більше 140 млн. карбованців.

Після визволення в районі і місті було проведено мобілізацію чоловічого населення. Близько 12 тис. чоловік поповнили особовий склад 24, 71, 161, 316, 317, 385, 395, 276-ї стрілецьких дивізій 18-ї армії, 1-го танкового корпусу польської армії. З них 6260 за героїзм були нагороджені орденами й медалями, а М.Г. Грабчуку (див. Пам’ятний знак Грабчуку М.Г.), І.М. Карпенку (див. Пам’ятний знак Карпенку І.М.), В.Й. Мостовому, П.У. Перегуді, М.О. Сікорському було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Майже 6 тисяч жителів району залишилися навіки лежати на полі бою.

У селах району практично залишилися тільки жінки, діти й люди похилого віку, і на їхні плечі ліг весь тягар відбудови. Вони не лише забезпечували фронт хлібом, а й віддавали свої останні цінності на будівництво військової техніки. На 25 квітня 1944 року у фонд оборони було зібрано близько 2 млн. крб. При цьому люди приносили найцінніші речі. Зокрема, до 28 березня 1944 року жителі району здали 1 срібний годинник, 6 золотих обручок, 5 пар золотих сережок, 2 срібні ложки, 2 срібні бокали, 2 срібні портсигари, 25 крб. золотом.

Війна давно закінчилася, але народ не забув про героїв, які віддали своє життя за свободу. В селах району встановлено 60 пам'ятників (48 скульптур і 12 обелісків) і більше 140 меморіальних плит, які відбивають події Великої Вітчизняної війни. В братських могилах сіл Буряки та Осикове разом з іншими бійцями, які загинули, визволяючи ці населені пункти, поховані Герої Радянського Союзу М.С. Жадєйкін та О.Ф. Михайлов. У 1946 році в с. Слободище перепоховано уродженця цього населеного пункту Героя Радянського Союзу І.М. Карпенка, який загинув на території Угорщини (див. Пам’ятний знак Карпенку І.М.). На його могилі встановлено обеліск.

Поряд з увічненням пам'яті воїнів Радянської Армії в селах району зберігають пам'ять і про мирних жителів, які доступними для них методами боролися проти окупантів. Так, в с. Лісовій Слобідці на могилі, в якій поховано п'ятеро підпільників (див. Пам'ятне місце страти і братська могила підпільників і партизан). В с. Швайківка знаходиться братська могила жертв фашизму. В ній поховано двох підпільників із с. Райки, спалених фашистами (див. Братська могила підпільників). Жителі с. Катеринівки доглядають за братською могилою, в якій лежать 6 мирних жителів, полеглих від рук ворога (див. Братська могила жертв фашизму та пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків). У селах Журбинці, Никонівці на меморіальних плитах поряд з бійцями Радянської Армії вибиті імена місцевих жителів, розстріляних фашистами.

 

 

Будинок районної Державної адміністрації.

 

 

 

Табличка з іменем дружнього повіту Волов (Польща) поряд з будинком районної Державної адміністрації.

 

Післявоєнна відбудова сільського господарства проходила у важких і складних умовах. На 1945 p. практично було відновлено діяльність усіх колгоспів. Наприкінці відбудовного періоду (1950 p.) сільське господарство досягло довоєнного рівня.

Поворотним пунктом у розвитку сільського господарства стали 1953-1955 рр., коли змінилася аграрна політика держави. Основні заходи були спрямовані на підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів, збільшення державних асигнувань, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села. Але ці зміни були не послідовними і тривали недовго. З 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався новий спад.

Протягом 1951-1965 років певних успіхів було досягнуто в розвитку тваринництва. За вартістю валової продукції воно майже дорівнювало рослинництву. Збільшилося поголів'я тварин, підвищилась їхня продуктивність, зросло виробництво основних видів продукції. У березні 1965 p. було розпочато реформу в сільському господарстві. Встановлювався постійний план закупівель зерна на шість років для всіх колгоспів і радгоспів.

Протягом 70-80-х років головна увага приділялася подальшому зміцненню матеріально-технічної бази сільського господарства. Свого апогею розвитку сільське господарство району досягло в 70-ті роки. Саме в цей період посівна площа сільськогосподарських культур досягла 54,8 тис. га, урожайність зернових склала 24,4 ц/га, урожайність цукрового буряка становила 340 ц/га, хмелю – 12,4 ц/га. Найкращими підприємствами в той час були хмелерадгосп "Райгородок", колгоспи імені Постишева с. Семенівка, "Гігант" с. Старий Солотвин, "Перемога" с. Слободище, "Маяк" с. В.П'ятигірка, "Комуніст" с. Швайківка.

За високі результати у праці було нагороджено 73 особи орденом Знак Пошани, 53 особи - орденом Трудової Слави ІІІ ступеня, Рачкинда Антоніна Миколаївна - орденом Трудової Слави трьох ступенів, а Базилівському Євгену Федоровичу присвоєно звання Герой Соціалістичної Праці. Бердичівський район 5 разів за досягнення найвищих результатів у Всесоюзному соцзмаганні нагороджувався перехідним Червоним Прапором ЦККПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦКВЛКСМ, а також неодноразово отримував перехідний прапор від обкому партії, облвиконкому та обласної ради профспілок за нарощування виробництва сільськогосподарської продукції.

Зміцнювались господарства району, а разом з ними стало змінюватись соціально-культурне становище сіл. За ініціативи тодішніх керівників району першого секретаря райкому партії Філіпової К.М., голови райвиконкому Бабійчука В.З. вдалось добитись виділення державних коштів на будівництво об’єктів соціально-культурного призначення Саме в цей час було побудовано нові шкільні приміщення в селах Красівка, Половецьке, Хажин, Райгородок, Рея, Мирославка, Скраглівка, Гардишівка, Скаківка, Озадівка, Гришківці. На території майже всіх сільських рад стали до ладу дитячі садочки. Якісно змінили обличчя та своє оснащення медичні заклади району, а в селі Мирославка була побудована та введена в експлуатацію дільнична лікарня.

У 80-ті роки розпочався поступовий спад сільськогосподарського виробництва, який продовжувався і в період перебудови 90-х років.

 

 

Знак на кордоні з Житомирським районом.

 

Поступове нарощення виробництва почалось лише з 2002 року та триває по сьогодні. За останні роки розширились площі оброблюваних земель, поліпшилась агрокультура, значно зміцніла матеріально-технічна база господарств, зросла їхня рентабельність.

Сьогодні в районі працює 52 фермерських та 27 сільськогосподарських господарств, які обробляють майже 32 тисячі гектарів землі. Найбільшими з них є ТОВ "Зелених вал" (керівник Сітак О.П.), "Укрзернопром" (керівник Чирва В.М.), ПП "Климчук" (керівник Климчук М.П.), "Кароля" (керівник Дідух О.Л.). Плідно працюють також керівники Маніло О.В., Барановський В.Й., Левіцький В.В., Волкова М.М., Шевчук О.А. Потужними переробними підприємствами є Солотвинська птахофабрика (керівник Почесний громадянин Бердичівського району Пархомчук В.М.), де утримується до 300 тисяч курей і виробляється до 24 млн. штук яєць на рік, а також приватне підприємство, очолюване Олізаровською О., яке спроможне виготовити біля 800 т олії на рік.

У 2008 році аграрії досягли чималих успіхів. Так валовий збір зернових досяг 80.7 тис. тонн при середній врожайності 34 ц з га , що є рекордом за всю історію району.

На території Бердичівського району є два парки, які рішенням Житомирського облвиконкому №610 від 20 листопада 1967 року затверджені як ботанічні пам’ятники природи місцевого значення. Це - Райгородоцький парк площею 10,5 га, закладений на початку XIX століття, та парк залізничної станції Демчин площею 4 га, закладений у середині XIX століття.

На сьогодні до складу Бердичівського району входить 62 населених пункти, підпорядкованих одній селищній та 29 сільським радам. Одне селище міського типу смт. Гришківці.

Чисельність району станом на 01.01.2007 року становила 31,6 тис. чол., в тому числі смт. Гришківці - 4,6 тис. чол.

В районі є: граніт, сировина для виробництва цегли та черепиці, камінь, каолін, будівельний пісок, торф. Далеко за межами району відоме Райківське кам’яне родовище по видобутку природного каменю. Розвідувальні запаси кар’єру становлять 12 млн. куб. м.

У Великогадомецькому родовищі розвідані великі запаси первинних каолінів. Досліджена на вміст каоліну територія займає 70 га із заляганням товстого шару цінної глини 7-14 метрів, що дозволяє видобувати її відкритим способом. Запаси каоліну сягають 83 млн. куб. м.

Площі лісонасаджень складають більше 10 тис. га.

Дружній район - польський повіт Волов.

В районі працює 180 аматорських колективів, 46 бібліотек, 49 клубних установ.

У с. Скраглівка діють оздоровчі табори "Березовий гай" та "Соколятко". У с. Терехове знаходиться музей класика англійської літератури Джозефа Конрада.

До послуг населення центральна лікарня, поліклініка, 14 лікарський амбулаторій, 36 фельдшерсько-акушерських пунктів, 8 аптек.

З нагоди 70-річчя утворення Бердичівського району рішенням двадцятої сесії районної ради від 17.03.2009 року запроваджено щорічну відзнаку "Почесний громадянин Бердичівського району" з врученням медалі та відповідного посвідчення. Прізвища нагороджених занесені до Книги Почесних громадян Бердичівського району, яка постійно зберігається в районній раді.

За особистий внесок і вагомі здобутки в соціально-економічному, культурному розвитку району, активну участь у благодійній і громадській діяльності та з нагоди 70-річчя від дня заснування району рішенням двадцять другої сесії районної ради від 23.06.2009 року почесне звання вперше присвоєно п’ятьом громадянам Бердичівського району: Бабійчуку Василю Захаровичу, Дупляку Миколі Степановичу, Жабку Володимиру Йосиповичу, Пархомчуку Володимиру Миколайовичу та Філіповій Клавдії Миколаївні.

 

 

Персоналії:

С. Демчин - Герой Соціалістичної Праці К. Ворона (1925-1997); с. Гальчин - польський письменник М. Чайковський (1808-1886); с. Гришківці – Герой Соціалістичної праці М. Гуменюк (1914-1995); с. Дмитрівка - Герой Радянського Союзу П. Перегуда (1913-1985); с. Рея - Герої Соціалістичної Праці Я. Зощук (1906-1987), М. Великий (1913-1975); с. Слободище - Герої Радянського Союзу М. Грабчук (1911-1948), І. Карпенко (1915-1944); с. Ст. Солотвин - ботанік, член-кореспондент АН УРСР Є. Кондратюк (1914-1992); с. Сингаївка - художник, член Спілки художників Казахстану І. Стаднічук (1913-2000); с. Терехове - польський письменник С. Боровський (1841-1963), англійський письменник Джозеф Конрад (1857-1924); с. Хажин - Герой Радянського Союзу, член-кореспондент АН СРСР, учений у галузі ядерної фізики В. Мостовий (1919-1996).

 

Джерела і література:

Бердичівський район. Інформаційний довідник. // "Бердичівський вісник", 2002 р.

Воронович М. Берегти пам’ятники природи. // "Радянський шлях", №88 (10649) від 04.06.1977 р., с.4.

Громенко І.Є., Павлов О.О. Бердичів // Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область. - К., 1973.

Марковський Б. Бердичівська земля з найдавніших часів до початку XX ст. - Бердичів, 1999.

Поліщук Ю.М. Бердичівський район. // Книга Пам'яті України. Житомирська область. II том. - Житомир: Редакційно-видавниче державне підприємство "Льонок", 1994 - 656 с.

 

 

Додатки:

1. Етапи формування Бердичівського району:

 

Дата

Територіальні зміни

07.03.1923 р.

Утворений Бердичівський округ, який складався з 25 сільських рад:  Бистрицької волості (Бистрицька, Велико-П'ятигірська, Гришковецька, Дмитрівська, Жидовецька, Кустинська, Маркушівська, Мало-Радзивілівська, Обухівська, Поличинецька, Скраглівська, Терехівська, Хажинська) та Махнівської волості (Безименська, Бродецька, Вовчинецька, Вуйнівська, Глуховецька, Жежелівська, Куманівська, Листопадівська, Марківецька, Махнівська, Молотківська, Осичанська, Юровецька).

14.11.1925 р.

Утворено Кикишівську та Фридрівську с.р.

27.03.1925 р.

Бердичівський район перейменовано на Махнівський в зв'язку з перенесенням адмінцентру до містечка Махнівки.

17.06.1925 р.

Постановою ВУЦВК утворено новий Бердичівський р-н з центром у м. Бердичеві у складі Бистрицької, Велико-П'ятигірської, Гришковецької, Дмитрівської, Жидовецької, Мало-Радзивілівської, Маркушівської, Обухівської, Поличинецької, Скраглівської, Терехівської, Фридрівської, Хажинської с.р. Махнівського р-ну, Білопільської, Велико-Гадомецької, Велико-Низгурецької, Гуровецької, Іванковецької, Кашперівської, Красівської, Пузирецької, Садківської, Семенівської с.р. ліквідованого Білопільського р-ну.

До складу реорганізованого р-ну увійшли також Велико-Мошковецька, Гальчинецька, Журбинецька, Ляховецька, Мало-Мошковецька, Никонівська, Половецька, Реївська, Скаківська, Солотвинська, Червонинська с.р. Коднянського, Слободищенська та Швайківська Троянівського, Голодьківська, Мало-Татаринівська, Райківська с.р. Янушпільського р-нів, переданих зі складу Житомирської округи.

1925-1927 pp.

Утворено Гвоздавську (1926), Держанівську, Кукільнянську (обидв. 17.12.1925 р.), Домбалівську, Закутинецьку, Кустинську, Осиківську, Татарсько-Селищну, Чехівську с.р.

02.09.1930 р.

Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 02.09.30 Бердичівський р-н ліквідовано, м. Бердичів 15.09.30 виділено в окрему адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо столичному центру. Територія колишнього р-ну в основному увійшла до новоствореної приміської смуги Бердичівської м-р, шо об'єднала у своєму складі 36 с.р. (Бистрицька, Велико-Гадомецька, Велико-Низгурецька, Велико-П'ятигірська,   Гальчинецька, Гришковецька, Голодьківська, Демчинська, Дмитрівська, Жидовецька, Журбинецька, Іванковецька, Катеринівська, Кикишівська, Красівська, Кукільнянська, Кустинська, Маркушівська, Мало-Радзивілівська, Никонівська, Обухівська, Осиківська, Половецька, Райківська, Рейська, Садківська, Семенівська, Сингаївська, Скаківська, Скраглівська, Слободищенська, Солотвинська,  Терехівська, Хажинська,  Чехівська, Швайківська). Домбалівську, Фрідрівську, Клітинецьку та Полічинецьку с.р. передано до складу Махнівського р-ну, Гурівецьку, Дерганівську, Пузирецьку, Палаївську, Білопільську, Закутинецьку, Мало-Гадомецьку, Кайзерівську, Татарсько-Селищну до складу Козятинського  р-ну.

09.02.1932 р.

Бердичів з приміською смугою як місто обласного підпорядкування увійшов до складу новоствореної Вінницької обл.

28.06.1939 р.

Указом Президії ВР УРСР від 28.06.19 р.39 з території Бердичівської м-р виділено сільську зону і утворено сільський р-н з центром у м. Бердичів.

1941-1944 рр.

У період тимчасової окупації утворено 6 сільських управ.

13.06.1950 р.

Передано зі складу Козятинського р-ну Вінницької обл. Закутинецьку с.р.

11.08.1954 р.

Внаслідок укрупнення сільських рад 11.08.54 ліквідовано Велико-Гадомецьку, Гвоздавську, Демчинську, Дубівську, Журбинецьку,  Кикишівську, Кукільнянську, Кустинську, Обухівську, Осиківську, Підгородненську, Радянську, Семенівську, Сингаївську с.р.

20.03.1959 р.

Зі складу Чуднівського р-ну передано Райгородоцьку, Лемешівську, Лісово-Слобідську і Буряківську с.р.

30.12.1962 р.

До складу Бердичівсського району приєднано територію Чуднівського р-ну (цілком), с.р. Андрушівського (Антопільська, Глиновецька, Городківська, Каменівська, Крилівська, Маломошковецька, Нехворощанська, Червоненська с-щна) та Житомирського (Глибочанська,  Руднє-Городищенська) р-нів.

04.01.1965 р.,

08.12.1966 р.

У зв'язку з відновленням Андрушівського, Житомирського та  Чуднівського р-нів вищеназвані сільські ради повернуто до їх попереднього складу.

27.06.1969 р.

Згідно рішення ЖОВК №313 об’єднано в один населений пункт села Борисівку і Осикове.

12.08.1974 р.

Згідно рішення ЖОВК №342 центр Катеринівської с.р. перенесено в с.Осикове і сільську раду перейменовано в Осиківську. Село Катеринівка підпорядковане Швайківській с.р.

21.06.1991 р.

Згідно рішення ЖОР утворено Андріяшівську с.р.

26.06.1992 р.

Утворено Райківську с.р.

 

 

 

 

 

 

Мій Бердичів
www.my.berdychiv.in.ua

 

Коментарі? Поправки? Доповнення?