Головна  |  До розділу

Бердичівський цукропісочний та цукрорафінадний завод

(відкрите акціонерне товариство "Бердичівський цукрорафінадний завод")

 

Історія цукроваріння на Бердичівщині бере свій початок зі спорудження в Бердичеві у вересні 1900 року цукрового заводу, засновником та першим власником якого став поміщик Федір Корнілов (йому належали землі на околиці Бердичева та у Гришківцях). Це саме той поміщик, ім'я якого нині носить цілий мікрорайон міста – Корніловка, що зріс на колишніх поміщицьких землях. І саме Корнілову ми завдячуємо тим, що залізничний шлях від Бердичева до Житомира являє собою зигзагоподібну форму з вигином майже в десяток кілометрів та двічі перетинає однойменний автошлях. Пояснюється все просто: Корнілов не бажав, щоб через його володіння проходила "чавунка" (рос. чугунка – так в просторіччі в той час йменували залізницю). Тому, маючи прихильність царя Миколи II, він настояв, щоб залізниця обійшла його володіння стороною.

Слід зауважити, що цукроваріння в царській Росії того часу – одна з провідних галузей харчової промисловості. Досить згадати, що Росія посідала друге місце (після Німеччини) за об’ємами виготовленого бурякового цукру. З 241 заводу, що діяли на теренах Імперії 203 знаходились на Україні. Тому обладнання для цукрових заводів виготовляли багато машинобудівних заводів країни, у тому числі і Бердичівський завод "Прогрес", на якому у 1903 році був здійснений повний перехід підприємства на випуск устаткування для цукрових і рафінадних заводів.

 

 

Бердичівський цукрорафінадний завод.

Фотографія початку XX століття.

 

Сучасним бердичівлянам більш відомим є Бердичівський рафінадний завод, оскільки саме він і діяв у місті останні півстоліття. І вже мало хто пригадає, що насправді в Бердичеві діяв не один, а два заводи – цукровий та рафінадний. Різниця між ними є, і досить суттєва: перший виробляв цукор-пісок, а другий переробляв його – доводив, так би мовити, до товарного вигляду, виготовляв рафінад.

Для забезпечення цукрового заводу сировиною (цукровим буряком) впродовж 1903-1907 рр. від заводу до селища Червоне будується вузькоколійна залізниця Бердичів – Червоне – Польовий Тік – Кодня (загальна довжина лінії становила 50 км).

Рафінадний завод у Бердичеві збудували впродовж 1906 року та ввели у дію в лютому наступного 1907 року. Він був зведений поряд з цукровим заводом і також належить Товариству Федорівських цукрових заводів, правління якого знаходилось у Москві (до складу правління входили А.Л. Форштетер, А.І. Ценкер та С.А. Єрін). Обидва заводи (станом на 1914 р.) очолював Костянтин Костянтинович Банковський, який став першим директором підприємства. Про Костянтина Банковського відомо, що народився він у 1860 році, закінчив у 1891 році політехнічний інститут у Відні (Австрія). Впродовж 1891-1895 років працював старшим хіміком, а у 1895-1898 рр. виконавчим директором Степанівського цукрового заводу на Вінниччині. У 1898-1900 рр. був виконавчим директором Вороновицького цукрового заводу, а у 1900-1908 рр. – директором Бердичівської цукроварні. Помічниками у Костянтина Банковського були С. Піотровський (на цукроварні) та Б. Кочедов (на рафінадні). Хіміком на першому із названих підприємств був Л.Ф. Бертран, на другому – С.І. Рабінович. Бухгалтером на обох заводах працював І.Є. Каплунов.

21 лютого 1907 року Бердичівським рафінадним заводом випущено першу продукцію. Цей день і став офіційною датою народження заводу. Промислове обладнання заводу складалось із 6 парових двигунів потужністю 211 кінських сил та 7 ланкаширських1 котлів із загальною площею нагріву 672 м. кв. На виробництві рафінаду використовувалось досить застаріле обладнання, що призводило до значних технологічних втрат. Так, втрати цукру під час виробництва досягали від 2% до 3,84% від загальної цукристості буряка.

У 1905-1907 роках під час першої революції в Росії робітники бердичівського цукрового заводу неодноразово брали участь у страйках та мітингах. Так, 30 червня 1905 року вони підтримали страйк робітників заводу "Прогрес", 12 грудня цього ж року також припинили роботу разом з прогресівцями.

У 1911 році поміщик Федір Корнілов, власник заводу, продає завод Московському торгово-промисловому банку. На цей час (перед Першою світовою війною) на рафінадному заводі працювало 825 чоловік, виготовлялось 1 400 000 пудів рафінаду. На цукровому заводі працювало 333 робітники, які виробляли 362 100 пудів2 цукру-піску. Головки рафінаду призначалися й виготовлялися для продажу на ярмарках. В асортименті заводів був цукор колотий, пилений та цукрова пудра. Умови праці робітників були досить важкими: за робочий день, який тривав 14-15 годин, чоловікам платили по 50 коп. заробітної плати, жінкам – по 30 коп. І хоча пізніше ідеологія радянського періоду змальовувала ці умови і оплату праці як, відповідно, жахливі та мізерні, насправді вони були досить пристойними як для того часу. Так, для порівняння, вартість того ж цукру в міських лавках становила 12 копійок за 1 фунт (405,9 гр.), м'ясо можна було придбати по 22 копійки за фунт.

З початком Першої світової війни (1914 рік) становище робітників заводів поступово погіршується. До речі, як і в цілому по Російській імперії, оскільки в цей час інфляція призводить до значного росту цін на продукти та товари. Тож робітники цукрового та рафінадного заводів спільно з робітниками "Прогресу" страйкують, виказуючи своє невдоволення існуючим економічним станом, а в березні 1917 року приймають участь у загальноміській демонстрації.

З моменту Жовтневого перевороту 1917 року та Громадянської війни, що спалахнула після цього, завод зазнав значних збитків – обладнання було частково знищене та пограбоване. У зв'язку з цим до 1921 року завод фактично не діяв.

На початку 20-х років Бердичівський цукровий завод по суті заново відроджує свої потужності. Архівні документи того часу (економічний огляд Бердичівського цукрового комбінату за 1924 рік) свідчать, що "територія заводу розташована на легенькому схилі на північ і закінчується досить великою низовиною. У верхній південній частині її розташований став, з якого виходить потік до піскового заводу. Протока ця разом із водами, що відходять від заводу, утворює в північно-східній частині території низовинне місце, впритул до якого виходять три будинки, де живуть службовці заводу. В теплу пору кут цей вважається самим нездоровим. Північну частину території розділяє високий (до 4-х сажнів3) залізничний насип; на меншій і заболоченій частині стоять три будинки, про які згадувалось вище, а з іншого боку насипу більша східна частина території, де розташовані обидва заводи – пісковий і рафінадний і потім збоку території послідовно йдуть: контора, декілька будинків для службовців, лікарня, кінний двір, майстерні, знову квартири для службовців, теслярські майстерні, потім казарми і баня, а в південно-східній розташовані жомові4 ями.

Що стосується водопостачання, то, як було згадано, на північній частині території знаходиться став. Став цей потребує очищення від намулу. В даний час глибина його не перевищує 2-х з половиною аршинів5. Став – рибний.

На території заводу біля житлових будівель є три криниці з водою задовільної якості. Крім того, на рафінадному заводі є артезіанська криниця, яка обслуговує, крім фабрики, казарми для робітників та баню."

У цьому ж огляді відзначалось і зручне транспортне розташування цукрового комбінату: "Бердичівський комбінат знаходиться в надзвичайно сприятливих умовах із обслуговування його шляхами сполучення. Досить поглянути на схематичне креслення оточуючих комбінат поселень, щоб зрозуміти важливість для заводу і ширококолійної (Козятин-Шепетівка) і вузькоколійної залізниць (Холоневська-Бердичів), а також шосе (Бердичів-Житомир).

Гілки від широкої та вузькоколійної залізниць проходять на саму територію заводу, також як і шосе. Добрі і оточуючі завод у радіусі на 20-25 в. (верст – прим. А.Г.) ґрунтові шляхи, де немає ні високих підйомів, ні гатей, ні мостів.

Яка роль у підвозі буряків на завод кожного із цих шляхів, красномовно говорять цифри: залізницями в 1924 р. доставлено до 70000 берківців6; ґрунтовими шляхами до 40000 берківців і по шосе 9000 берківців".

Слід зазначити, що згадувана в економічному огляді 1924 року залізнична вузькоколійна гілка Холоневська-Бердичів (принаймні на ділянці від Бердичева до селища Бродецьке Вінницької області) припинила своє існування у середині 70-х років як така, що не відповідала тогочасним вимогам до залізничних перевезень – її замінили перевезення по ширококолійній залізниці.

З березня 1923 року Бердичівський цукровий комбінат очолив колишній його директор Костянтин Костянтинович Банковський. Він працює тут адміністратором до 22 березня 1927 року, його наступником на цій посаді стає І.М. Веслер.

Станом на 1924 рік на Бердичівському цукровому комбінаті вже працює 275 постійних робітників та службовців (у 1913 р. – 203). Із них 22 чол. відносились до адміністративно-технічного персоналу (четверо мали спеціальну, а 9 – вищу освіту), 49 – до конторських службовців, 21 – майстрів, 34 – чергових, слюсарів та ін. 100 – робітників, двірників тощо і 49 – до працівників рафінадного заводу. Цікаво, що 85 службовців комбінату (30,9 %) розпочинали свою працю ще до революції. В цілому, письменні серед загальної кількості працівників складали 94,5 %, люди із спеціальною освітою – 1,9 % і з вищою 2,8 %.

Пісковий завод також входить до складу Бердичівського цукрового комбінату. Очолював його з 25 квітня 1924 року Геннадій Вікторович Дорошенко. У 1920 році він закінчив Харківський технологічний інститут. Згодом, у 1919-1920 рр. працював старшим хіміком Воскресенського, а у 1920-1921 рр. – Лютовського цукрових заводів. У 1921-1922 рр. був виконавчим директором Ободівського цукрового заводу, у 1922-1923 рр. – кущовим інженером XIV куща і, нарешті, у 1923-1924 рр. – директором Гайсинського цукрового заводу (Вінниччина).

В умовах тогочасної господарської розрухи керівництво галузі та комбінату зокрема великої уваги надавали розвитку сировинної бази, як необхідної передумови для подальшого зростання виробництва. Відомо, зокрема, що на 1925 рік земельний фонд Бердичівського цукрового комбінату складався з 3124 десятин7. Утворений він був після націоналізації колишніх поміщицьких господарств та прирізки до них окремих шматків селянських земель, що відійшли внаслідок обміну на нетрудові землі в ході землеустрою. У свою чергу, земельний фонд комбінату складався з 6 частин і розподілявся по 5-ти економіях Бердичівської округи: Жовтневій (1187 дес.), Хажинській (794 дес.), Гурівецькій (354 3/4 дес.), Маркушівській (300 дес.) та Червонотравневій (488 1/2 дес.). Із загальної площі землі у 3124 десятини під посіви цукрових буряків відводилось 26 %, стільки ж відсотків під ярові культури та 17 % – під озимі.

На 1 жовтня 1925 року у розпорядженні комбінату було 286 волів та 116 коней, що було явно недостатньо для повноцінної продуктивної праці (89,14 % від потреби у тягловій силі). Не кращі були справи також із забезпеченням комбінату сільськогосподарським реманентом. Зокрема, у 1925 році цей показник складав 80 %, а що стосується машин, то він взагалі не перевищував 30 %. До того ж, це були здебільшого сильно зношені машини та складені із старих запчастин.

Безперечно, що на стані заводських плантацій позначалися і негаразди минулих років: виснаженість ґрунтів, повна відсутність режиму удобрювання та сильна забур'яненість полів. Однак, вже на 1925 рік ці негативні наслідки колишньої розрухи були значною мірою подолані. Цьому сприяло, зокрема, і поліпшення сівозміни та збільшення удобрювання полів. Скажімо, у 1924 році урожай цукрових буряків на землях Бердичівського цукрового комбінату складав 2307 пудів, маточних буряків – 1767 1/2 пудів, насіння – 1944 пуди. Наступного року урожайність цукристих була значно вищою. Зокрема, тоді було зібрано 30875 пудів цукрових буряків, 14272 пудів маточних буряків і 2562 пудів насіння.

Окрім заводських плантацій, сировина на Бердичівський цукровий комбінат надходила також і з селянських полів. В цілому, район бурякосіяння комбінату охоплював 50 населених пунктів із загальною площею орної землі 38543 десятини та кількістю робочих рук 26889 душ. Що ж стосується площі селянських бурякових плантацій, то вона складала 1802 десятини (491,75 дес. – землі одноосібників, 1078 дес. – кооперативні і 232,25 дес. – землі Нацфонду). Середня врожайність буряків на селянських полях складала 163 ц з 1 десятини. Всього ж на селянських плантаціях у 1925 році було зібрано 294558 ц солодких коренів.

Варто також зауважити, що з кінця 1925 р. організацією заготівлі та переробки сировини у Бердичівській окрузі займалось нове кооперативне об'єднання – Бердичівський Союз кооперативних бурякових та сільськогосподарських товариств і колгоспів "Бурякосоюз" (заснований 20 грудня 1925 p.). Даний союз включав у сферу своєх діяльності Бердичівський, Бродецький, Янушпільський, Коровинецький, Червінський, Андрушівський, Юзефівський цукрові комбінати, Махаринецьку цукроварню і об'єднував 30 кредитних, 22 сільськогосподарських, 44 бурякових, 4 споживчих товариств та 15 бурякових гуртків. Що ж стосується діяльності окремих комбінатів, зокрема, Бердичівського, то його обслуговували 4 кредитних (664 десятин землі), 3 бурякових (440 дес.), 2 споживчих товариства (97 дес.) та 4 бурякових гуртки (158 дес.). В цілому ж, у 1926 р. Бурякосоюз через вищезазначені 123 організації планував законтрактувати площу у 16216 дес., здійснюючи свою діяльність у 292 селах.

Однак, насправді Бурякосоюзом було законтрактовано лише 13831 десятину, що складало 86 % від плану. Причинами цього явища, на думку фахівців, були несприятливі кон'юнктурні ринкові умови, поганий стан ґрунтових шляхів, завищені плани Цукротресту, а також недосів площі під цукровими буряками. Зокрема, по Бердичівському комбінату програмою Бурякосоюзу було передбачено законтрактувати 1359 дес. землі, законтрактовано ж 941,50 дес., з яких було засіяно лише 731 дес. Недосів, таким чином, по Бердичівському комбінату склав 22 %.

Розвитку селянського бурякосіяння почасти сприяло і агрокультурне обслуговування Бердичівським комбінатом підшефних сіл. Сюди, зокрема, входило: читання лекцій, утримання хат-читалень, пунктів штучного осіменіння, ремонт доріг та мостів, безкоштовна допомога насінням, добривами тощо. Такої допомоги у 1924 році було надано в розмірі 329 крб. 44 коп., а у 1925 р. – вже на 3612 крб. 92 коп.

Надавалася допомога з боку Бердичівського комбінату і населенню, що потерпало від рукотворного лиха, – голоду 1925 року. Зокрема, наявні архівні джерела стверджують, що станом на 10 серпня 1925 року комбінатом було відправлено голодуючим 11013 пудів жита (замість 3000 пудів за планом).

Безперечно, що величезна підготовча робота дала свої позитивні плоди вже у середині 20-х рр. Зокрема, за сезон 1925/26 рр. Бердичівським заводом було вироблено 316882 пуди цукру-піску, що дозволило вийти на передвоєнний рівень виробництва (362100 пуди в 1914 р.). Надалі, за час соковаріння з 4 жовтня по 14 грудня 1927 р. було перероблено 315651 ц буряків, отримано 45628,9 ц білого цукру, 8316,1 ц кормової патоки, 740,2 ц жовтого цукру тощо. В цілому, за сезон 1926/27 рр. середня добова продуктивність переробки цукрових буряків склала 4446 ц (117,2 % до 1914/15 рр. і 109,8 % до 1925/26 рр.).

Певні здобутки в зазначений період були на комбінаті і в соціально-культурній сфері. Так, ще у 1918 році на заводі була заснована трудова школа, де навчалось 7 груп. Через відсутність приміщення вона діяла під час вільних від роботи місяців у робітничій казармі. З 1924 року, за клопотанням заводського культпросвіту та завкому, школа розміщувалась у великій будівлі побіля заводу, яка раніше служила в'язницею.

Крім цього, на Бердичівському заводі також існували клуб ім. Тараса Шевченка і бібліотека, котрі перебували у віданні культпросвіту. Клуб був культурним та політичним осередком, члени клубу одержували квитки і мусили сплачувати внески. Чисельність членів клубу заводу була не постійною. Якщо в 1925 році загальна кількість членів клубу становила 188 чоловік, в 1926 р. – 192, то в 1928 р. їх нараховувалось 191. Це пояснюється тим, що серед сезонних робітників клубна робота особливої зацікавленості не викликала, адже вони мали обмаль часу на те, щоб брати участь в роботі гуртків. Бібліотека більшості з них була також недоступна, оскільки значна частина сезонних робітників була неписьменною. Робота в три зміни на цукроварні також не давала можливості і штатним робітникам стати активними членами клубної роботи. Найбільший інтерес у цукровиків та селян викликала демонстрація фільмів, а наймасовішими зібраннями ставали революційні свята, ювілеї, куди, як відомо, вони потрапляли не стільки за власним бажанням, скільки підкорюючись активно насаджуваним "новим правилам колективного співіснування".

В клубі Бердичівської цукроварні містилася бібліотека, кінозал, гуртки, проходили святкування революційних свят, мітинги, збори, демонструвались кінофільми. Це було єдине місце, окрім цехів заводу, яке час від часу збирало працівників цукроварні, селян, молоді і навіть військовослужбовців з підшефних військових частин. Найактивніше при клубі проводилась гурткова робота. Працювали гуртки музичний, драматичний, спортивний, стрілецький, крою та шиття та інші. Більшість колективів припиняли свою діяльність на зимовий період. Деякі не викликали зацікавленості з боку цукровиків і тому не вдавалося залучити мінімально необхідну кількість працівників цукроварні, щоб гурток почав роботу. Тоді він самоліквідовувався, або залишався діючим лише на папері. Наявні архівні джерела засвідчують також існування (станом на 8 лютого 1926 р.) на Бердичівських цукроварнях гуртка радіоаматорів, які того ж року домоглися від керівництва виділення їм для потреб радіофікації 500 крб.

Однак не всі колективи уповільнювали свою роботу. Наприклад, спортивна команда Бердичівського заводу у 1927 році брала участь в окружній спартакіаді робітників цукрової промисловості і зайняла перші місця майже з усіх видів змагань. Окружна філія спілки цукровиків порушила питання про нагородження команди перехідним спортивним прапором. Проводились також спортивні змагання з легкої атлетики та гімнастики, які активніше проходили влітку. На обладнання літніх спортмайданчиків цукротрест відраховував кошти. Наприклад, навесні 1928 року культкомісія заводу одержала з фонду покращення побуту робітників 800 крб. на обладнання спортивних майданчиків.

Протягом 1927 року на підприємстві було проведено 74 масових вечори, з них 30 вистав, решта – відзначення революційних свят. В цьому ж році було продемонстровано 50 кіносеансів, з яких лише вісім безкоштовні, прочитано 10 доповідей, 10 лекцій, з яких дві на теми про війну і хімію, шість природознавчих, дві – медичні, ряд лекцій із санітарії.

Наприкінці року в клубі Бердичівського заводу було встановлено радіоприймач. Життя заводчан описувала стінна преса. В 1927 році вийшло 12 стінних газет, які розвішувались на заводі, а після ознайомлення робітниками з їх змістом переносились до клубу.

Станом на 15 грудня 1927 року в клубній бібліотеці нараховувалось 4438 книжок, з яких українською мовою – 700 примірників, польською – 57, незначна кількість єврейською, інші – російською. В бібліотеці діяла читальня, куди поступало 24 газети й 14 журналів. Щодня установа видавала для читання 35 книг. Незважаючи на те, що ВЦВК і РНК УРСР ще 1 серпня 1924 року видали Декрет "О мерах обеспечения равноправия языков й о содействии развития украинского язика", який передбачав всебічний розвиток української мови на територіях, де мешкало україномовне населення, бібліотека Бердичівської цукроварні в основному постачалась літературою, надрукованою російською мовою. Література для національних меншостей майже не надходила. Наприклад, серед закуплених 903 книг у 1927 році українською було 50 примірників, російською – 803, єврейською – 30, польською – 20. Із загальної кількості літератури українська становила лише 5,5 %. Домінування російськомовної літератури в бібліотеках цукроварень пояснюється тим, що тут зберігались книги ще дореволюційних видань.

Ще у 1922 році на заводі була відкрита школа фабрично-заводського учнівства з 4 класами навчання (у 1925 р. – з двома), яка наступного року набула статусу районної. У 1925/26 навчальному році із школи було випущено 24 учні. За набутими професіями вони поділялись таким чином: 18 слюсарів, 1 столяр, 2 модельники і 3 електротехніки. Очолював школу ФЗУ з 1924 року Арон Давидович Полінківський, 1888 року народження, який у 1912 році закінчив Інженерну академію в м. Констанці (Німеччина). Його заступником (з 1 лютого 1923 p.), а також учителем української та російської мови і природознавства був Павло Гнатович Ювженко, 1891 р.н. (у 1909 р. закінчив 4 класи Київської духовної семінарії). Математику, фізику та механіку у школі викладав (з 1 січня 1923 р.) Микола Ілліч Корнієнко, 1889 р.н. (закінчив у 1918 р. Петроградський університет), суспільствознавство – Ноях Мендельович Тартаківський, 1902 р.н., хімію та енциклопедію виробництва – Яків Борисович Вайншенкер, 1892 р.н. (випускник політехнічного інституту в Чехословаччині у 1913 p.), українознавство – Володимир Костянтинович Рябчинський, 1898 р.н., і, нарешті, семінари з виробництва вів Лев Емануїлович Клевіцький, 1898 р.н. (у 1924 р. закінчив Харківський технологічний інститут).

У 1926 році через виявлені недоліки у роботі А.Д. Полінківський був звільнений з посади завідувача школи ФЗУ. Замість нього школу з 1 грудня 1926 року очолив Ніл Васильович Драгунов, 1895 р.н., уродженець с. Скотувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

 

 

Учні школи фабрично-заводського учнівства

Бердичівського цукрового заводу, 1932 рік.

 

 

 

Під час навчання у школі фабрично-заводського учнівства

Бердичівського цукрового заводу, 1932 рік.

 

 

Що стосується медичного обслуговування, то ще до 1914 році на території заводу була лікарня на 10-12 ліжок, однак, з огляду на високу вартість її утримання, Робмед приєднав її до лікарні на сусідньому шкіряному заводі. В той же час на цукровому комбінаті було залишено поліклініку для щоденного прийому хворих, а також 3 ліжка при ній для надзвичайних випадків.

20 січня 1926 року при Бердичівському цукрорафінадному заводі було зареєстровано житлово-кооперативне товариство, яке просило цукротрест про відведення кооперативу з націоналізованого фонду 26 десятин землі для будівництва житлових будинків своїм членам. Планувалось спорудити ціле містечко з вулицями, майданчиками, будинками загального користування та парком. Ці плани були втілені у життя, хоч і не в повному обсязі.

Про загальний розвиток та здобутки Бердичівського цукрового комбінату у цей час також красномовно свідчили його досягнення на окружній сільськогосподарській виставці, яка проходила у Бердичеві з 4 по 15 жовтня 1925 року. В зазначеній виставці брали участь підприємства місцевої промисловості, кооперація, кустарі, Цукротрест, установи окрвиконкому тощо. Що стосується Цукротресту, то він на виставці був представлений Бердичівським, Червонським, Андрушівським, Коровинецьким, Янушпільським, Юзефо-Миколаївським, Бродецьким комбінатами та Северинівським насіннєвим господарством Подільського відділення, а також Погребищенським, Сішчинецьким і Скоморошським комбінатами Уманського відділення. Серед експонатів Бердичівського комбінату виділялась його основна продукція: білий та жовтий цукор-пісок, цукрова голова вагою в 5 пудів, різні сорти рафінаду, патока, утфель, жом, гашене та негашене вапно і т.п. Також на виставці були представлені різні плакати та діаграми, технічні пристрої (газоаналізатори, ручний пульверизатор), зразки вирощуваних культур, гербарії місцевої флори та бур'янів, найважливіші інсектициди та гербіциди, а також добірні лошата. Варто відзначити, що експонати Бердичівського цукрового комбінату викликали велике зацікавлення як у гостей виставки, так і в членів експертної комісії. Свідченням цього були дві великі золоті медалі, отримані комбінатом за "високу якість продукції рафінадного заводу, експонати пісково-цукрового заводу і продуктивність праці" та за "представлену групу молодих лошат", а також велика срібна медаль за "енергійну постановку роботи у справі відродження рільництва".

В цілому ж, як зазначалося у звіті, виставка засвідчила "прогресивне зростання кількісного і якісного боку" цукрових заводів, що, особливо, було "підкреслено експонатами Бердичівського комбінату". Водночас, "у справі машинізації та забезпеченості машинами господарств Цукротресту, виставка підкреслила значну бідність". Взагалі, за час роботи виставки 17 785 чоловік відвідали павільйони Цукротресту та ознайомились з проблемами і перспективами розвитку презентованої галузі.

З метою подальшого розвитку виробництва на комбінаті, на нараді при Управлінні Подільського відділення Цукротресту, що відбулась 3 грудня 1927 року, було вирішено "виділити Бердичівський комбінат в самостійну господарську одиницю, перевівши його на господарський розрахунок". Таким чином, на нетривалий період (до кінця 20-х рр. XX ст.) Бердичівський цукровий комбінат став піонером у впровадженні нових прогресивних методів господарювання. Лише згортання радянським урядом політики НЕПу та перехід до командно-адміністративної системи в країні призвело до занепаду вищезгаданих економічних експериментів та утвердження нової владної моделі.

Згідно з наказом Наркомату від 16.12.1931 p., правління Союзглавцукру Бердичівський цукрокомбінат поділився на два самостійні підприємства: цукровий з підпорядкуванням Вінницькому цукротресту і рафінадний з підпорядкуванням Рафтресту Москви (далі рафінадний завод).

1936 року Президія ЦВК СРСР нагородила орденом "Знак Пошани" працівника Бердичівського цукрового заводу Олександра Васильовича Тонкошкурого, який підтримав рух стахановців, першим на заводі перейшов на нові технічні норми. Згодом Олександр Тонкошкурий буде обраний депутатом Верховної Ради СРСР від міста Бердичева, пройде профільне навчання та очолить Янушпільський (нині Іванопільський) цукровий завод.

У червні 1941 року розпочинається Велика Вітчизняна війна і цінне устаткування заводу, сировина та частина робітників були евакуйовані спочатку до Воронезької області (РФ), згодом у м. Джамбул (Середня Азія), на станцію Мерке.

 

 

Пост протиповітряного захисту німецьких військ на території

цукрового заводу, 29 серпня 1941 р.

 

 

 

Стан будівель цукрорафінадного заводу

після звільнення від німецьких загарбників, 1947 р.

 

Окупанти відчули опір вже у перші дні їх перебування у Бердичеві. Збереглись свідчення і такого плану: при вступі німецьких військ на територію Бердичівського цукрового заводу його робітник Ю. Лонський вогнем із гвинтівки знищив декілька ворожих солдат. Робітники заводу Ткаченко, Тарара, Мялковський та інші приймали участь у підпільних групах, воювали у партизанських загонах. Фронтовими дорогами пройшли та повернулись на підприємство робітники Деркач, Сторчеус, Саматов, Андреєв, Панчук, Василець та інші.

Окупаційна влада розташувала на території заводу табір для військовополонених. Загиблих та тих, хто помер від голоду та хвороб у таборі, закопували у загальні ями, що розташувались поряд з цукрозаводом. За роки німецько-фашистської окупації приміщення заводу зазнали майже повної руйнації. Загальна сума збитку, нанесена окупантами заводу, склала 136 млн. крб.

Після звільнення міста від загарбників у січні 1944 року розпочалась відбудова заводу: здійснено капітальний ремонт заводських приміщень, лазні, пральні, а в 1948 році на завод надійшло обладнання з Німеччини і з Краснопресненського заводу (Москва) та сировина. Це значно прискорило відбудову рафінадного заводу. Пісочний завод відбудовувати не стали. Паралельно з відбудовою проводяться монтажні роботи по встановленню нової телефонної станції типу УРТС та телефонних мереж. Нова АТС забезпечила телефонним зв’язком всі цехи та підрозділи підприємства.

У грудні 1949 року завод запрацював, а свою першу повоєнну продукцію випустив у 1950 році. Добова потужність Бердичівського рафінадного заводу на кінець 1950 року досягла величини у 37,5 тонни на добу.

В 60-70-х на рафінадному заводі продовжуються роботи по технічному розвитку виробництва: збудовані нові рафінадні склади, завершено монтаж потокової лінії з виготовлення одно- та 0,5-кілограмових пачок цукру. В 80-ті – введена потокова лінія з виготовлення гофротари та проведено реконструкцію зі встановленням автоматичних центрифуг з програмним керуванням. Потужність рафінадного заводу з року в рік зростає і в 1981 році вона досягла 360 тон рафінаду на добу.

У 1963 році завод очолить відомий у місті господарник Лазар Павлович Сторчеус, що до цього керував Бердичівським пивоварним заводом. За його ініціативи та безпосередньої участі у 1965 році на заводі побудовано цех по виготовленню рафінадної пудри потужністю 3,3 тони на добу. З-за значного попиту ще один такий цех вже потужністю 18 тон на добу введено у дію в 1969 році. Проектні роботи проводились силами власного конструкторського бюро заводу, кошти на будівництво залучались з держбюджету. Також будується новий цех по переробці імпортного цукру-сирцю, що надходить з дружньої Куби. В цій роботі активну участь приймає головний інженер заводу Едмунд Мечиславович Карнасевич, який згодом став директором Бердичівського солодового заводу. Під час роботи на цукрорафінадному заводі за виробничі досягнення Едмунд Карнасевич був нагороджений орденом "Знак Пошани".

У 1968-1970 рр. проведено повну реконструкцію теплової електростанції заводу: у 1968 році взамін демонтованого парового котла "Штейн-люммер" потужністю 7 тон пари на годину змонтовано котел марки ДКВР 20-23 потужністю 20 тон пари на годину. У 1969 та 1970 роках інші старі котли також замінено на більш потужні та сучасні. Теплоелектростанція для своєї роботи використовує мазут або природний газ і повністю автоматизована. Також у 1969 році повністю автоматизована редукційно-охолоджувальна установка, що подає пар для технологічних потреб виробництва. У 1968 році на заводі введена у дію нова парова турбіна потужністю 2,5 МВт, що дозволило повністю забезпечити завод і житловий фонд власною електроенергією.

Всі проведені роботи дозволили створити структуру підприємства з безперервним замкненим виробничим циклом, починаючи зі складу сировини та завершуючи складом готової продукції. Продукція поставляється як в соціалістичні республіки СРСР, так і за кордон. Самовіддана праця колективу сім разів відмічалась перехідним Червоним прапором. Багато працівників заводу за великі трудові досягнення нагороджені орденами та медалями СРСР. За високі показники у праці на честь 50-річчя Великого Жовтня колективам тарного цеху і механічної майстерні було присвоєно почесне звання імені 50-річчя Великого Жовтня.

 

 

Карта-схема отримання заводом сировини та постачання готової продукції.

Альбом "Історія Бердичівського рафінадного заводу".

 

Виробничу школу цукрорафінадного заводу пройшли такі відомі сьогодні люди, як Леон Ліпецький, що працював тут начальником цеху цукросировини, заступником головного інженера рафінадного заводу, згодом став директором Бердичівського пивоварного заводу, Почесний громадянин міста Бердичева. Інженером з техніки безпеки на заводі працювала Поліна Соболь – згодом директор Бердичівського машинобудівного технікуму, також Почесний громадянин міста Бердичева. Михайло Никодимович Іванченко після цукрорафінадного заводу працював головою Народного контролю, очолював Бердичівську нафтобазу. Віктор Юхимович Пишняк переведений директором Горохівського цукрозаводу Волинської області, Анатолій Петрович Фесак став директором Бердичівського комбікормового заводу, а Віктор Теодорович Кобер обійняв посаду головного інженера обласного об'єднання "Житомирцукор".

Підприємство бере шефство над середньою школою №7, що розташована по сусідству. Тут навчаються діти працівників заводу, сюди спрямовуються кошти на покращення навчальної бази освітнього закладу.

На заводі змонтований власний радіовузол, що дозволило щоденно випускати заводську радіогазету. А власна автоматична телефонна станція забезпечила телефонним зв’язком як виробничі приміщення, так і оселі заводчан.

На протязі існування заводу його керівництво приділяло увагу розвитку соціальної сфери. Проблема недостатньої кількості працівників була вирішена будівництвом житлових приміщень: директор заводу Лазар Сторчеус ініціює та проводить наприкінці 60-х – початку 70-х років будівництво шести шістнадцятиквартирних будинків, які стали вулицею Озерною, побудовано перших два п’ятиповерхові будинки. Споруджено санаторій-профілакторій на 50 місць, який тривалий час очолював Іван Пастух (батько відомого спортсмена-альпініста Віктора Пастуха). На балансі заводу утримується літній піонерський табір "Восток", що розташований у селі Левків Житомирського району. В таборі щорічно оздоровлюються тисячі дітей як працівників цукрорафінадного заводу, так і діти працівників харчової промисловості Житомирської області. Табором тривалий час керував Ігор Живагін – відомий нині поет, "Житомирський Єсенін". Саме його поетичні слова викарбовано на стелі пам’ятного знаку, присвяченого бердичівським воїнам-афганцям, що загинули в Республіці Афганістан під час виконання інтернаціонального обов'язку.

У 1978 році директором цукрорафінадного заводу стає Дмитро Григорович Паньковецький, який з лютого 1970 року працював тут на посаді заступника директора. За керівництва заводом Дмитра Паньковецького також ведеться будівництво: споруджено п’ятиповерховий гуртожиток для молодих сімей, 48-и квартирний будинок з вбудованими на першому поверсі аптекою, ощадкасою, поштовим відділенням зв'язку, іншими побутовими приміщеннями. У 1985 році побудовано 100-квартирний будинок, для покращення забезпечення працюючих збудовано і запущено в роботу теплицю на 500 кв. м. робочої площі, ферма для відгодівлі молодняка ВРХ та забійна дільниця на території заводу. Через заводську їдальню організовано безоплатне харчування працівників заводу, що працюють у нічну зміну. Ще у 1956 році введено у дію Будинок культури на 500 чоловік, в якому діють різноманітні гуртки, є спортивний зал. Весь цей житловий фонд та сфера побуту до 2004 року утримувались за рахунок заводу.

19 лютого 1982 року Бердичівський рафінадний завод відзначив 75-у річницю з дня свого заснування. Дирекція, партійне бюро, заводський комітет профспілок та комітет комсомолу запросили керівництво Бердичева та заводчан до Будинку культури заводу прийняти участь у святкуванні. У програмі свята було заплановано проведення екскурсії по заводу. Того ж дня на заводі була відкрита кімната бойової і трудової слави, яка розмістилась на другому поверсі Будинку культури. В кімнаті були розміщені стенди з матеріалами: фотографії, пожовклі вирізки з газет, інші документи, що показували роки громадянської війни та інтервенції, довоєнних п'ятирічок і часу Великої Вітчизняної війни, відбудови, по суті другого народження підприємства і його розквіту. Також гостей розважав вокально-інструментальний ансамбль з Азербайджану "Співаючі чинари" ("Поющие чинары").

 

 

На сцені виступає ВІА "Співаючі чинари".

 

У 80-х роках продовжується модернізація підприємства з метою зменшення собівартості продукції та підвищення її якості. У 1985 році на підприємстві взамін застарілої на цей час АТС типу УРТС встановлено нову автоматичну телефонну станцію типу УАТС-200 ємністю 200 номерів. Проводиться розширення телефонної мережі зв'язку, до АТС підключаються абоненти квартирного фонду – багатоповерхових будинків по вулиці Червоній.

З отриманням Україною у 1991 році незалежності для рафінадного заводу настають важкі часи. Спершу виникли проблеми з реалізацією продукції, головними споживачами якої були Російська Федерація, Збройні Сили СРСР і республіки Середньої Азії. З розпадом Радянського Союзу економічні зв'язку розривають, зростають транспортні витрати. До цього додаються політичні амбіції та витіснення України з традиційних ринків державами зарубіжжя. Наступними стали проблеми з сировиною – площі посівів цукрового буряку в Україні скорочуються, різко падає виробництво цукру. Якщо на кінець 80-х років Україна виробляла за рік 5,0-5,2 млн. тон цукру (при власному споживанні до 2 млн. тон), то в 90-х роках виробництво складає 1,6-1,8 млн. тон. За такий умов зменшується об’єм сировини, що надходить до Бердичівського рафінадного заводу, і в березні 1995 року він зупиняється. До цього додається невпинний ріст цін на енергоносії, зношеність існуючого обладнання та застарілість технологічного процесу переробки цукру. Все це поступово виливається у борги, які важким тягарем лягають на підприємство.

Так, на рафінадному заводі борги за газ почали накопичуватись з 1996 року. Це борги і населення, і бюджету (непередбачені кошти на пільги для населення). Борги утворюються за рахунок того, що промислове підприємство споживає газ по ціні, значно вищій від ціни, передбаченої для побутового сектору. Крім того, населення оплачує в цей час лише 80% повної вартості газу, сюди ж додаються інфляція та курсова різниця валюти (з підвищенням курсу розрахункової умовної одиниці – долара США). За наступних три роки ці фактори вилились у борг рафінадного заводу за газ у розмірі 209 тис. грн. (з загального боргу підприємства в сумі 441 тис. грн.).

У 1996 році на рафінадному заводі обліковується понад 700 пенсіонерів-ветеранів. Незважаючи на кризовий стан економіки, що відображається і на заводі, його адміністрація на чолі з директором Дмитром Григоровичем Паньковецьким знаходить можливість допомагати пенсіонерам – їм продають цукор та м'ясо по зниженим цінам, а до 50-и річчя Перемоги всі учасники бойових дій у Великій Вітчизняній війні отримали, хоч і невеликі, грошові премії.

Цього ж 1996 року відбувається реорганізація рафінадного заводу – він перетворюється на відкрите акціонерне товариство "Бердичівський цукрорафінадний завод", яке зареєстровано як суб`єкт підприємницької діяльності рішенням виконавчим комітетом Бердичівської міської ради від 27 лютого 1996 року. Статутний фонд підприємства становить більш як 6 млн. грн. (6196010,50 грн.). Кількість акціонерів: фізичних осіб – 1962, юридичних осіб – 7. Загальна кількість акцій – 24784042 шт. На цей час на підприємстві працює 223 чоловіки, загальна площа земельної ділянки становить 216 га, в т.ч. промислова площадка – 14,8 га. Підприємство спеціалізується на виробництві цукрорафінадної продукції, а також патоки, що використовується в кондитерській та хлібопекарській промисловості та при виробництві спирту. Головою правління стає Дмитро Григорович Паньковецький.

Виробнича потужність заводу в середині 90-х років становить 440 т/добу, в т.ч.:

- цукор-рафінад пресований колотий насипом в мішках по 40 кг – 60 т/добу;

- цукор-рафінад кусковий пресований швидкорозчинний в пачках по 1,0 кг та 0,5 кг – 60 т/добу;

- цукор-рафінад кусковий пресований в дрібному фасуванні (дорожній) – 2 т/добу;

- пудра рафінадна насипом в мішках по 40 кг. – 10 т/добу;

- рафінований цукор-пісок насипом в мішках по 50 кг – 258 т/добу;

- рафінований цукор-пісок фасований по 1 кг – 50 т/добу.

Попутною продукцією виробництва цукру-рафінаду є патока рафінадна, яку можна використовувати в кондитерській та хлібопекарській промисловості, на спиртзаводах.

 

 

Будинок заводоуправління, 2009 р.

 

Та акціонування підприємства не привело до бажаних результатів – відповідальний господар так і не з'явився, оскільки пакет акцій статутного фонду розподілили таким чином: 40% – колективу заводу, 25% належить громадянам-акціонерам України (1200 осіб), 35% належить товариству "Нафтоенерго" (м. Київ), якому регіональне відділення Фонду держмайна продало пакет за умови вкладення інвестицій на суму 29 мільярдів купоно-карбованців до кінця першого кварталу 1997 року, а також забезпечення сировиною і збутом готової продукції. Але у зв'язку з недосконалістю приватизаційного законодавства України цей пакет неодноразово перепродувався комерційним структурам і на 1999 рік він належав ЗАТ "Самур" (м. Миколаїв). Правління ВАТ "Бердичівський цукрорафінадний завод" та відділення ФДМ неодноразово звертались до цього товариства з вимогою прискорення виконання умов договору купівлі-продажу пакету акцій. Було навіть звернення до Генеральної прокуратури України, але умови так і не були виконані.

Підприємство не змогло працювати в нових економічних умовах. З 1996 року завод практично простоює. Поступово відсутність сировини та ринків збуту продукції призвела до повної зупинки виробництва, і в 1999 році завод випускає свою останню продукцію. Два парові котли ТЕЦ та система теплофікаційних комунікацій передаються на обслуговування комунальному підприємству "Бердичівтеплокомуненерго", це ж підприємство прийняло на себе всі розрахунки за енергоносії та на утримання персоналу. Того ж 1999 року на заводі з метою оптимізації витрат було здійснено реструктуризацію підприємства і створено дочірні підприємства:

- ДП "Виробництво" – виробництво цукрорафінадної продукції;

- ДП "Тара" – виробництво гофрокартонної тари, обслуговування АТС;

- ДП "Житло" – утримання житлового фонду та обслуговування соціальної сфери;

- ДП "База" – зберігання різноманітних матеріальних ресурсів;

- ДП "Залізниця" – послуги перевезення вантажів.

Силами працівників дочірніх підприємств забезпечується охорона майна заводу. ДП "Залізниця" надає послуги залізниці. ДП "Тара" (створено на базі тарного цеху) з метою відновлення виробництва гофрокартону та гофрокартонної тари на встановленій у тарному цеху гофролінії, створило з Миропільською паперовою фабрикою (Романівський район) спільне підприємство з виробництва гофрокартону. Також в складі ДП "Тара" діє госпрозрахункова дільниця "Електро", до якої увійшли залишки служб електроцеху, КВП і А, а також АТС. Дочірні підприємства та госпрозрахункові дільниці є повними юридичними особами, діють за статутами, затвердженими міською Радою, мають свої печатки, розрахункові рахунки у відділенні банку.

Та це лише відстрочило закономірний фінал. Роки простою заводу не могли не позначитися на стані обладнання підприємства: частина його вийшла з ладу, частина була пошкоджена чи викрадена. Ділянку вузькоколійної залізниці на дільниці Бердичів-Червоне у 2001 році розібрали. З майже тисячі працівників, що працювали на підприємстві, у 1999 році залишилось біля 200 чоловік.

У 2004 році ухвалою господарського суду Житомирської області від 29.01.04 р. було порушено справу про банкрутство ВАТ "Бердичівський цукрорафінадний завод". Оголошення про порушення справи про банкрутство було опубліковано 13.02.2004 року в газеті "Голос України" №28. На цей час практично всіх працівників підприємства вже було звільнено, звільнився з посади за угодою сторін і директор цукрорафінадного заводу Дмитро Паньковецький.

На протязі наступних років провадяться заходи з банкрутства цукрорафінадного заводу. Інвестор, на балансі якого знаходиться підприємство, провів розрахунки зі всіма кредиторами. Житловий фонд (а це 32 тисячі квадратних метрів житла – загалом 11 багатоповерхівок), що утримувався раніше за рахунок заводу (а на додаток це і водо- та газозабезпечення, водовідведення), передається на баланс місцевої громади. Автоматичну телефонну станцію придбало приватне підприємство "Берд-Телеком", яке продовжило обслуговування існуючих абонентів. В заводському Будинку культури розташовується Центр циркового мистецтва для дітей та юнацтва – Арт-студія "Різома" під керівництвом видатного майстра еквілібристики Анатолія Залевського.

У 2007 році шляхом реорганізації на базі ВАТ "Бердичівський цукрорафінадний завод" створюється ВАТ "Бердичівський завод енергозберігаючих матеріалів". Він стає правонаступником підприємства. На новому підприємстві працює близько 20 працівників (в основному це охорона). Діє також котельна, яка обслуговує житловий фонд. Інвестор в цей період планує в наступні 12 місяців на виробничих площах колишнього рафінадного заводу встановити нове обладнання та розпочати випуск будівельних матеріалів. Але ні через рік, ні в наступні роки монтажні роботи так і не розпочались.

На сьогодні (серпень 2011 року) підприємство хоч і існує юридично, але ніякої економічної діяльності не проводить.

 

Джерела і література:

Попрійчук В.М. Розвиток цукроваріння на Житомирщині в період НЕПу (1921-1928 рр.). Бердичівський цукропісочний завод. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник "Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині". – Т. 19 / Відп. ред. M.Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999. – с. 92-96.

Завальнюк К.В. Бердичівський цукровий комбінат у 20-х роках XX ст. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник "Велика Волинь": Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 32 / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. – Т. 1, с. 116-119.

Захарчук Н. Корніловський буряко-цукровий завод, бердичівський цукрорафінадний завод. // Пам'ятки і пам'ятні місця історії та культури на Бердичівщині. Випуск 5. Під заг. ред. Іващенко О. – Житомир: "Полісся", 2005 р., с. 65-68.

Паньковецький Д.Г. Напрямки використання виробничих фондів на Бердичівському цукрорафінадному заводі. // "Цукор України", №1-2 (21), 2001 р., с. 7-8.

Воєвуцька Р. Тверда хода заводу-ветерана. // "Радянський шлях", №31 (11622) від 24.02.1982 р.

Турбота про пенсіонерів. // "Земля Бердичівська", №10 (14513) від 03.02.1996 р.

Собчик П. Завод без перспективи. // "Земля Бердичівська", №64 (14879) від 12.08.1999 р.

Чехурська Т.П. Краткая история рафинадного завода. // Матеріали музею історії загальноосвітньої школи №7 м. Бердичів.

Історія Бердичівського рафінадного заводу. Альбом. // Матеріали музею історії загальноосвітньої школи №7 м. Бердичів.

Архівний відділ Бердичівської міськради:

- Ф.Р. 402, оп. 1, спр. 7. – Арк. 603, 617; Спр. 31. – Арк. 73; Спр. 48. – Арк. 30; Спр. 416. – Арк. 130; Спр. 480. – Арк. 56; Спр. 481. – Арк. 2-3;

- Ф.Р. 181, оп. 1, спр. 165. – Арк. 165, 261; Спр. 112. – Арк. 183-184, Спр. 165. – Арк. 55.

Архів Музею історії м. Бердичева. – Ф.3 – спр. 2794, с. 4, 10, 18.

Сахарная кампания 1923-1924 г. на Правобережной Украине. – К., 1923. – С. 25-27.

Справочник сахарника на 1927-1929 гг. – К., 1927. – С. 558.

 

 

Примітки:

1. Ланкаширський котел — паровий циліндричний котел з двома або трьома жаровими трубами і топкою, розташованою на початку цих труб. Продукти згорання по виході з жарових труб направляються в Ланкаширський котел або по двом бічним димоходам і потім повертаються під котлом, або по бічним і нижньому димоходам с поверненням поверх котла; останнє сприяє висушуванню пара. Ланкаширський котел застосовувався в невеликих котельних установках.

2. Пуд — одиниця ваги або маси, яка вживалася в Україні з княжих часів і перетривала на Центральних і Східних Землях до введення метричної системи мір у 1918 р. Пуд офіційно застосовувався і в СРСР для визначення врожайності або при заготівлі сільськогосподарських продуктів. Пуд має 40 фунтів = 16,3805 кг .

3. Сажень — староруська одиниця виміру відстані. У XVII ст. основною мірою була казенна сажень, що дорівнювала 2,16 м, і містила три аршина (72 см) по 16 вершків. З 11 жовтня 1835 року, згідно вказівки Миколи I "О системе российских мер и весов", довжина сажня була прирівняна до довжини 7 англійських футів, тобто рівно до 2,1336 метра. З введенням у 1924 р. в СРСР метричної системи мір вийшла з ужитку.

4. Жом — екстрагована січка цукрових буряків, кормовий відхід цукробурякового виробництва. Жом використовують для годівлі тварин свіжим, кислим (силосованим) та сушеним. Свіжий жом містить 90-93% води; суха речовина складається переважно з вуглеводів, добре перетравлюється. На повітрі швидко псується. Кислий жом одержують силосуванням свіжого. Він багатший, ніж свіжий, на протеїн, його краще поїдають тварини. При зберіганні свіжого і кислого жому втрачається близько 40 % поживних речовин, тому свіжий жом часто сушать. Заводи випускають сушений жом у вигляді брикетів або розсипом.

5. Аршин — стародавня одиниця довжини. Дорівнює 711,2 мм. Вживалась у Російські імперії, Афганістані, Ірані, Туреччині, Болгарії, Югославії і мала різні значення в межах від 66 до 106,6 см. В Росії й Україні в 16-17 ст. аршин дорівнював 27 дюймам, з 18 ст. аршин дорівнював 28 дюймам (71,12 см).

6. Берковець — міра ваги, що дорівнює 10 пудам. Використовувалась до введення в СРСР метричної системи мір.

7. Десятина — стара російська одиниця земельної площі, що дорівнює 2400 квадратним сажням (або 1,09 гектара) і використовувалась в Росії до введення метричної системи. Десятина представляла собою прямокутний паралелограм зі сторонами 80 і 30 ("тридцятка") або 60 і 40 ("сороковка") сажнів і носила назву казенної десятини.

 

 

 

Будівлі цукрорафінадного заводу, середина 70-х років.

 

 

 

Будівлі цукрорафінадного заводу, 2011 р.

 

 

 

Будівлі цукрорафінадного заводу, 2006 р.

 

 

 

Зустріч працівника заводу, ветерана-комуніста з учнями міської школи №7

перед воротами підприємства.

Фото початку 60-х років.

 

 

 

Будівлі цукрорафінадного заводу та під’їдні шляхи вузькоколійної залізниці,

середина 60-х років.

 

 

 

Директор цукрорафінадного заводу Дмитро Паньковецький

під час навчань з цивільної оборони, початок 80-х років.

 

 

 

Передовики виробництва цукрорафінадного заводу.

Пам'ятна фотографія до 75-річчя заснування заводу, 1982 р.

 

 

 

Передовики виробництва цукрорафінадного заводу.

Пам'ятна фотографія до 75-річчя заснування заводу, 1982 р.

 

 

 

Директор цукрорафінадного заводу Дмитро Паньковецький виступає

перед учасниками злету наставників та молодих працівників

Житомирського профспілкового об'єднання цукрової промисловості,

12 жовтня 1984 р.

 

 

 

Літній піонерський табір "Восток".

В центрі: директор заводу Дмитро Паньковецький та директор табору Ігор Живагін.

с. Левків, 1988 р.

 

 

 

Кращі працівники цукрорафінадного заводу

на XXXVIII міській партійній конференції, 26 листопада 1988 р.

 

 

 

Будинок культури цукрорафінадного заводу, середина 1970-х років.

 

 

 

Колишній Будинок культури цукрорафінадного заводу,
нині Центр циркового мистецтва для дітей та юнацтва, серпень 2011 р.

 

 

 

Мій Бердичів
www.my.berdychiv.in.ua

 

Коментарі? Поправки? Доповнення?