Головна  |  До розділу

Тишкевичі

(рід)

 

Герб Леліва - родовий герб родини Тишкевичів.Тишкевичі — графський рід, герба Леліва1, русько-литовського походження, один з найвпливовіших і найбільших литовсько-руських родів. Бере свій початок від Каленика, Мишковича гербу Леліва, намісника путилівського та Звенигородського. Прізвище роду пішло від імені Тишки (Тимофія) Калениковича, сина Каленика Мишковича, що жив в першій половині XV століття. Але згодом під польським впливом родове прізвище трансформується у "Тишкевичі". Це, загалом, традиційне походження прізвищ у давнину — від по-батькові. Рід Тишкевичів на початку був православним, але за часів польського домінування рід спольщився, його представники спочатку прийняли уніатську віру, а згодом — католицьку.

Території, на яких нині розташована Бердичівщина, біля 1430 року дарчою грамотою на села і слободи князь Свидригайло надав Каленику. Тишкевичі стали першими власниками і колоністами цих розлогих волостей. Наприкінці XVI століття вони збудували в Бердичеві замок, який мав виконувати роль оборонного форту Речі Посполитої від татарських нападів. Однак ця будівля скоро була здобута та знищена, а її роль на себе поступово перейняв оборонний кляштор (монастир) Босих Кармелітів.

Тишкевичі крім Бердичівщини впродовж століть також володіли численними земельними володіннями на території сучасної України, Литви і Білорусії. До сьогодні збереглися їх міські резиденції, переважно витримані в стилі класицизму, у Варшаві, Кракові та Вільнюсі (Вільно). Заміські палаци були зведені Тишкевичами в Логойську (зруйнований під час Великої Вітчизняної війни), Паланзі, Троках і Біржах (територія сучасної Литви). В Україні у селі Спичинці залишився палац Тишкевичів ХІХ ст., який називають "замок французької Луари".

У Російській імперії графи Тишкевичі відігравали значну роль у громадському та науковому житті. У 40-і роки XIX ст. один з графів Тишкевичів був обраний головою, або предводителем, київського дворянського зібрання. У другій половині XIX ст. Станіслав Тишкевич був уманським маршалком.

Серед представників роду Тишкевичів було багато визначних діячів вітчизняної історії, науки, культури, дипломатії. Як і багато хто з аристократів, Тишкевичі захоплювалися колекціонуванням творів мистецтва, особливо старожитностей.

В родині Тишкевичів були свої "родові" імена, які часто зустрічаються. До них належать Юрій, такі рідкісні, як Каленик, Євстафій, згодом — Ян, Криштоф, Казимир або подвійні — Євстафій-Ян, Остафіан.

 

 

Натисніть, щоб переглянути у збільшеному вигляді (відкриється в окремому вікні).

 

Генеалогічне дерево роду Тишкевичів (фрагмент, без вказування бокових родинних ліній),

та роду Радзівілів власників Бердичева у XVII-XIX ст.

 

Засновник роду Тишко Каленикович мав чотирьох синів — Лева, Василя, Гаврила та Михайла, які дали початок 4 лініям розгалуженого роду.

 

Старша лінія роду пішла від Лева, мала перше прізвище "Скуміни". Можливо, це прізвище збереглося з часів Каленика Мишковича і передалося старшому в роді.

 

Тишкевич Скумін Іван (помер у 1566 році) — син Лева, був воєводою чорнобильським і, мабуть, мав дипломатичні здібності, бо двічі був послом від польського короля до перекопського хана.

 

Скумін Тишкевич Дмитро — син Івана Львовича, підкоморій київський, з 1576 року маршалок литовський, до кінця життя залишався православним. В своїй духівниці, занесеній у гродські книги мінського воєводства як "тестамент остаточное воли небощика его милости пана Дмитра Скумина Тышкевича", він заповідає поховати себе у Селецькій церкві Воскресіння Христового, а синові своєму Юрію суворо наказує, щоб у цій церкві "под грозным каранем божим абы одменена служба божая на иншую релію не была".

 

Скумін Тишкевич Юрій — син Дмитра Івановича, також залишався православним, член православного братства при Мінському Петропавлівському монастирі, і разом з іншими членами братства підписав акт, в якому ставилася основна умова, щоб монастир і школа при ньому, заснована "для цвіченя деток" на вічні часи залишались "в набоженстве старожитном греческом" під загрозою анафеми.

 

Скумін Тишкевич Федір — син Івана Львовича, брат Дмитра, воєвода новогрудський, двічі був послом польських королів до московського царя, стояв на чолі Віленського православного братства. До нього звертались за порадою і допомогою у релігійних справах не лише миряни, а й вище православне духовенство і навіть святіший патріарх "о друкованю книг до церков Божих". Але обставини кардинально змінилися після Брестської унії 1596 року. Багато православних ієрархів — Иосафат Кунцевич, Іпатій Потій, або Поцей, єпископ Рутський та інші, приєдналися до унії. Високоосвічений Мелетій Смотрицький, син ректора Острозької Академії, автор "Грамматики словенской" та твору "Тренос або плач східної церкви", що оплакував відступництво уніатів, також приєднався до них. Оглядаючись на ці обставини і, мабуть, не без впливу М. Рогози, Федір Тишкевич також перейшов до унії, виправдовуючи своє відступництво тим, що Бог розсудить: якщо унія "есть от Бога — трвало будет, естли ж от человек — внивечь ся обернет". Унія виявилась тривалою, Федір залишився в ній, і йому, як стійкому уніатові король Сигізмунд у 1609 році доручив приборкати православне духівництво, що повстало проти митрополита Іпатія Потія. 1613 року Федір був призначений комісаром для розбору непорозумінь, що виникли між гродненськими православними ченцями і бернардинами, які заволоділи нерухомістю перших.

 

Скумін Тишкевич Януш — син Федора Івановича, писар литовський, староста Новогрудський, воєвода Мстиславський, троїцький, потім Віленський, також став уніатом. Підпавши таким чином під духовну владу папи, Януш перебував у полі зору Ватикану. Папський нунцій у Польщі Віконті у своєму звіті Кардиналу Баберино (1636 рік) доповідає: "Воєвода троцький Януш Скумин Тишкевич, русин, уніат... Вчений. побожний і навіть ревнитель блага церкви, наскільки йому дозволяє не дуже жвавий темперамент... Взагалі, це особа, на яку можна розраховувати в громадських потребах, особливо в "справі" з русинами, долаючи всілякими засобами його повільність". Під кінець життя Януш перейшов у католицтво, збудував у Вільні католицьку каплицю, в якій і був похований 1642 року. З ним скінчилася старша гілка роду — Скуміни-Тишкевичі. Залишилась єдина донька і спадкоємниця, Катерина-Євгенія, prima voto — Янушева Вишневецька, voto secundo — Олександрова Радзивілова.

 

Скумін Тишкевич Людвіг (помер в 1808 р.) — був одружений на сестрі останнього польського короля княжні Констанції Понятовській. Був гетьманом польовим (1780), підскарбієм великим (1791) та маршалом великим (1793) литовським. З його смертю гілка Скумін-Тишкевичів також припинила своє існування.

 

Друга лінія Тишкевичів мала додаток до прізвища "на Логойську", походила від другого сина Тишка Калениковича, Василя Тишковича. Поселення Логойськ (нині місто в Мінській області Білорусі, центр Логойського району) на правому березі річки Гайни стало родинним гніздом цієї гілки роду. У 1517 році Логойськ в якості приданого дружини Олександри з роду Чарторийських отримав Василь Тишкевич.

 

Василь Тишкевич (старовинний малюнок).Тишкевич Василь (помер у 1571 р.) — другий син Тишка Калениковича, воєвода Підляський та Смоленський, староста Мінський. На старовинному малюнку на голові Василя Тишкевича добре видно козацьку чуприну, що вказує на руське походження воєводи.

Василь Тишкевич отримав графський титул (1569) в Польщі від Сигізмунда Августа за участь у Лівонській війні та проявлений героїзм. Графський титул Тишкевичів був затверджений у Росії 8 травня 1861 року, 17 грудня 1862 року і 4 лютого 1902 року, в Саксонії 8 листопада 1871 року, в Австрії 7 жовтня 1893 року.

Василь – засновник другої лінії Тишкевичів, що мала додаток до прізвища "на Логойську". Саме йому належала маєтність Берячиков чи Беричиків (сучасний Бердичів), який згадується в акті 1546 року. Згодом Бердичів перейшов у володіння Радзивілів, потім знову став власністю Тишкевичів (див. генеалогічне дерево власників Бердичева). На початку XX століття 1/6 міських земель належала почесним громадянам Рукавишниковим, 1/3 — спадкоємцям купця Єнні і 1/2 — графу Тишкевичу, але 2 останні частини знаходились під опікою з 1852 року.

Діяльність Василя Тишкевича припадає на час правління Сигізмунда Августа, який запровадив Люблінську унію 1569 року. Литовська аристократія, серед якої був і Василь Тишкевич, намагаючись зберегти незалежність Литви, покинула Люблінський сейм. Король намагався повернути достойників, погрожуючи відібрати уряди і маєтки. Саме в цій ситуації воєвода підляський Василь Тишкевич був позбавлений воєводства.

Василь Тишкевич брав участь у боях з кримськими татарами. Був послом у Кримське ханство і Московське царство. Перейшов з православ'я в кальвінізм.

Василь Тишкевич одружився з Олександрою Чарторийською і 1517 року отримав Логойськ в якості приданого. Сімейні хроніки розповідають, що поспішаючи з королівською поштою з Орші, воєвода зупинився ненадовго у Логойську і тут не міг не звернути уваги на молоду, красиву і до того ж з добрим серцем вдову. У Логойську Василь відродив замок, побудував храм Богоявлення. Дітьми Василя були: Юрій, воєвода брестський, Каленик, староста гомельський, Євстафій, Анастасія та Олександра (остання від іншої дружини Василя – Анастасії Сопочко).

Помер Василь Тишкевич 13 серпня 1571 року. Похований в Супраслі (нині місто в Польщі) в кам'яній церкві в гробниці ктиторів. На його простому могильному камені вибиті герб і напис на російській:

"Въ лето отъ Начотения Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа 1571 месяца Августа 13 дня въ неделю, преставился раб Божій панъ Василий Тишковичъ Воевода Смоленскій Староста Менскій и Пинскій. Положен въ Храме Благовещенія Богородицы, въ монастыри Супрасльскомъ"

Нині могильний камінь Василя Тишкевича знаходиться у Віленському університетському музеї.

 

Тишкевич Юрій (помер у 1576 р.) — син Василя Тишкевича, був воєводою брестським.

 

Тишкевич Євстафій (помер у 1590 р.) — син Василя Тишкевича, був каштеляном2 смоленським.

 

Тишкевич Федір (Фридрих) (1549-1621) — старший син Юрія, у 1601 році ставить свій підпис під зобов'язанням волинської шляхти захищати люблінське православне братство. А двома роками пізніше, разом з своїм троюрідним братом Федором Скуміним, виявляє свою згоду на впровадження унії. Саме Федір Тишкевич у 1593 році в Бердичеві на місці городища розпочинає будівництво замку, відомого нині як замок-монастир Босих кармелітів. Федір помер у листопаді місяці в місті Вільно (нині Вільнюс, Литва).

 

Тишкевич Януш (1590-1649) — син Федора (Фридриха), магнат та політичний діяч Речі Посполитої, воєвода3 київський та генеральний староста4 житомирський, сенатор Речі Посполитої. Володів Бердичевом в першій половині XVII століття. Був не лише ревним католиком, але й непримиренним ворогом запорозьких козаків та й, взагалі, усіх "хлопів". Надавав матеріальну підтримку багатьом католицьким чернечим орденам. 1627 року в Бердичеві ним був заснований монастир Босих Кармелітів і збудований конвент. Крім бердичівського конвенту, Януш Тишкевич побудував у Любліні каплицю, у Махнівці (нині селище Комсомольське Вінницької області) — монастир бернардинів, у Морохві — монастир домініканців, у Житомирі поновив костел. Найбільшою його увагою користувалися єзуїти. Ставши київським воєводою, Януш закріпив становище єзуїтів у Києві, заснувавши єзуїтську колегію, якій приділив багате утримання.

Саме Януш Тишкевич 22 липня 1642 року – в день відкриття монастиря Босих Кармелітів та освячення нижнього храму – подарували кармелітам свою сімейну реліквію – старовинну ікону Божої Матері, що з давніх-давен вважалася чудотворною. Ця ікона впродовж століть приносила численні милості віруючим та у 1752 році була проголошена чудотворною, а 16 липня 1756 року – коронована. Ця ікона (вірніше, її вірогідна копія) відома нині як ікона Матері Божої Бердичівської, до якої в день її першої коронації щороку здійснюється паломництво віруючих зі всього світу.

 

Тишкевич Петро — третій син Юрія, виявив себе непримиренним ворогом православних. Будучи воєводою мінським, він, підтриманий ревнителями унії Михайлом Рогозою, Іпатієм Потієм та Йосипом Рутським, забрав у Воскресенської церкви приналежну їй земельну площу і віддав татарам, дозволивши побудувати тут мечеть.

 

Юрій Тишкевич.Тишкевич Юрій — четвертий син Юрія (на малюнку справа), вчився у єзуїтів вдома, потім продовжив свою освіту в Римі. Про подальшу його долю сімейна легенда розповідає таке: тяжко захворівши в Римі, Юрій дав обітницю вступити до того ордену, представник якого першим зустрінеться йому, коли він вийде з дому. Трапилось так, що першим йому зустрівся генерал ордену єзуїтів Мутій Вітеллеско. В результаті цієї випадкової, а, можливо, заздалегідь чітко спланованої єзуїтами зустрічі, Юрій не лише вступив до ордена єзуїтів, але й став у ньому "великою людиною", керував єзуїтськими колегіумами — торунським, калиським, познанським та краківським.

 

Третя лінія роду бере початок від Гаврила, третього сина Тишка. Ці Тишковичі володіли місцевостями в Київському повіті. Нащадки Тишка у п'ятому коліні мали прихильність до ордену домініканців — Владислав став членом ордена, а його брат Щенсни (Фелікс) заснував домініканський монастир у Рожаному Стоку (Красностав).

 

Представники четвертої лінії походили від четвертого сина Тишка, Михайла, резидували вони в Гродненському повіті. В 4-му коліні родина розділилася за релігійною ознакою: старший брат Іван залишився православним, а Кшиштоф став католиком. Але, не дивлячись на це, між братами залишалась родинна злагода. Це видно з того, як брати розпорядилися батьківським спадком. Поділивши в 1609 році маєток Тетерівку, вони обидва зобов'язуються підтримувати існуючу тут православну церкву і не допускати в неї ксьондзів, їх третій брат, Герман, став православним ченцем і користувався особливою довірою архімандрита Києво-Печерської Лаври Єлисея Плетенецького. Згодом він, як і інші представники цього роду приєднався до унії, а у 1627 р., при підтримці свого родича з другої лінії роду Януша Тишкевича, воєводи київського, виступив конкурентом Петра Могили на Києво-Печерську архімандрію.

 

Інші відомі представники роду Тишкевичів:

Тишкевич Антоній (помер у 1762 р.) — був єпископом жмудським.

 

Тишкевич Костянтин Пієвич (1806-1868) — граф, відомий польський археолог, письменник з історії, археології, географії та етнографії.

Костянтин отримав добру освіту, коли навчався в популярних тоді навчальних закладах: в Забельській (нині Верхньодвинський район) домініканській школі і Полоцькій Єзуїтському колегіумі. У 1823 році він вступив на юридичний факультет Віленського університету. Після закінчення університету Костянтин Тишкевич на протязі восьми років служив у міністерстві фінансів у Варшаві, а потім вийшов у відставку. Йому було тридцять років, коли він повернувся у родинне гніздо — в Логойськ та зайнявся господарчими реформами. Після повстання 1831 року, в якому він, мабуть, брав участь, весь свій час присвятив археології, досліджуючи стародавні кургани, городища та замки.

Кажної літньої пори року Костянтин проводить наукові подорожі по краю. Це були дійсно наукові, а не любительські дослідження. З використанням методик, які згодом стануть обов’язковими, без яких у сучасній археології не обходиться жоден дослідник: ведення щоденників, складання топографічних планів. З ім'ям Костянтина Тишкевича пов’язано зародження білоруської археології як науки. Матеріали досліджень сотень пам’ятників оформились у монументальні роботи: "О курганах в Литве и Западной Руси", "Исторические сведения о замках, городищах и курганах в Литве и Руси Литовской". Московське археологічне товариство обрало його своїм почесним членом. Він також був членом етнографічного товариства Східної Америки, Паризького географічного товариства.

В своєму маєтку в Логойську зібрав прекрасну бібліотеку та археологічну колекцію.

 

 

Тишкевич Костянтин Пієвич (1806-1868).

 

Тишкевич Євстафій Пієвич (1814-1873) — граф, молодший брат Костянтина Тишкевича. Член Датського королівського товариства любителів північних старожитностей, Стокгольмської королівської академії образотворчого мистецтва і старовини, Лондонського археологічного інституту, почесний член Петербурзької Академії наук, камер-юнкер Двору його імператорської величності. Народився у Логойську. З 1824 року навчався у Віленській гімназії. Перервав навчання в Вільно, закінчив гімназію у 1831 році у Мінську. У 1831-1835 роках перебував у Москві. З 1837 року проводив розкопки курганів у Віленській і Мінській губерніях, колекціонував предмети старовини. Видавець старовинних рукописів і автор книг та статей з археології і статистики (як її розуміли у XIX віці, тобто як вивчення та опис особливостей народного побуту і занять різних груп населення, фактично етнографія). Ним написано багато робіт з археології, історії та етнографії Литви та Русі литовської, в тому числі з історії власного роду "Groby rodziny Tyszkiewiczow". У 1830-1840-х роках висловлював задуми створити наукове товариство і музей. Задум втілився у життя у 1855 році зі створенням Музею старожитностей і Тимчасової археологічної комісії. Був її головою і попечителем музею. Основою музею стали його колекції — більш як 2000 предметів старовини (кам'яні молоти, язичницькі ідоли, старовинна зброя та інше), бібліотека в 3000 томів, 3000 монет і медалей, більш як 1000 гравюр, географічних карт, мідних гравірованих дощок і т. д., 7000 томів з скасованих римо-католицьких монастирів. З 1865 року проживав у Біржах, оволодів литовською мовою, збирав фольклор, етнографічний матеріал, проводив археологічні розкопки. Помер у Вільно. Похований на кладовищі Росса.

 

Тишкевич Михайло Станіславович (1857-1930) — граф, син уманського маршалка Станіслава Тишкевича. Народився у селі Андрушівка Київської губернії (нині Переяслав-Хмельницький район Київської області). Дипломат, митець, меценат. Зі срібною медаллю закінчив Академію мистецтв у Петербурзі, після чого повернувся до маєтку, присвятив себе господарству і громадській праці серед селян. В цей час відбувся злам у його свідомості — будучи нащадком уже кілька віків як спольщеного магнатського роду, він відчув себе українцем і повернувся обличчям до українських проблем, про що заявив у київський Раді.

У 1888 році Михайло Тишкевич встановив так звану Михайлову премію для товариства "Просвіта" у Львові за найкращий літературний твір з минулого України. Будучи почесним членом Українського наукового товариства у Києві, подарував йому 20 тис. карбованців з нагоди святкування 100-ліття Тараса Шевченка.

У 1917 році Михайло Станіславович став головою українців-католиків у Києві. Під час Першої світової війни жив у Лозанні, пропагував ідеї української самостійності, допомагав тижневику "L'Ukraine". В 1919 році Михайло Тишкевич був запрошений до співробітництва з урядом УНР, призначений головою дипломатичної місії при Ватикані, потім української місії при Паризькій мирній конференції, але розійшовся з урядом з ідейних міркувань. Саме він вивіз з Ватикану фотографічні знімки з п’яти унікальних старовинних карт — 1508, 1529, 1532, 1565 і 1571 рр. — з зображенням України. Видав працю з історії України та мемуари.

З 1920 року жив у маєтку сина Жиданові (біля Познані, Польща). В цей час відійшов від політичної діяльності. Михайло Тишкевич як засновник київського Товариства прихильників миру у 1910, 1911 та 1927 рр. номінувався на Нобелівську премію миру. Помер у маєтку Жиданів.

 

 

 

Михайло Тишкевич. Світлина 1920-х років.

Джерело: Дипломатія УНР та Української Держави. Київ – 2008.

В-во: Український письменник. Т-2. – 194 с.

 

Тишкевич Беата (1938) — польська кіноакторка. Беата народилась в Вілянові поряд з Варшавою (Польща). Дебютувала у кіно в шістнадцятирічному віці у фільмі "Помста". На початку 60-х років знялась у декількох фільмах, але першим великим успіхом став фільм кінорежисера А. Форда "Перший день свободи", де актриса зіграла молоду німку Інгу Роде. Беата Тишкевич вийшла заміж за польського кінорежисера Анджея Вайду і знялась в трьох його фільмах. На початку 70-х актриса часто знімалась в інших країнах: Угорщині, Болгарії, НДР, СРСР. Наприкінці 70-х Беата переїхала до Франції, де знялась в декількох фільмах і серіалах, зокрема у режисера Клода Лелюша у фільмі "Марсель і Едіт". Повернулась в Польщу у 80-х роках, знімалась в основному у ролях другого плану. Знімалась і в білоруського кінорежисера Пташука у фільмі "В серпні 44-го".

 

Рід Тишкевичів за віки, що минули, став розгалуженим, у наш час його представники проживають в багатьох країнах світу. Але найбільше їх у Білорусі, Росії, Польщі, Великобританії, Франції, а також, звичайно, в Україні. Цікаво, що на сьогодні (на середину 2011 року) в Бердичеві — місті, що колись був власністю графів Тишкевичів, — проживає принаймні дві родини, що носять прізвище Тишкевич. Чи є вони представниками цього відомого роду, чи лише однофамільцями, для нас поки залишається таємницею.

 

Джерела і література:

Майко І.І. Шляхетський рід Тишкевичів, засновників Бердичівського конвенту. // Бердичівщина: поступ у третє тисячоліття: Науковий збірник "Велика Волинь" Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 22. / Відп. ред. М.Ю. Костриця. — Житомир: М.А.К., 2001. – с. 123-127.

Dynastie i rodziny. Rodzina Tyszkiewicz herbu Leliwa: http://genealog.home.pl/gd/szablony/rodzina.php?lang=pl&id=00139

Афтанази Р. До питання про власників Бердичева. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник "Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині". – Т. 19 / Відп. ред. M. Ю. Костриця. - Житомир: М.А.К., 1999. – 174 с.; іл.

Мицик Ю.А. Дані про Бердичів на сторінках актових книг першої половини XVII ст. // Бердичівська земля у плині часу / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – У 2-х тт. – Житомир: М. Косенко, 2007. – 384 с., іл. – (Науковий збірник "Велика Волинь". Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Вип. 37). – с. 209-211.

"Родовід" — багатомовне генеалогічне дерево. Тишкевичі: http://uk.rodovid.org/wk/%D0%A0%D1%96%D0%B4:%D0%A2%D0%B8%D1%88%D0%BA%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96

Виртуальный музей города Логойска: http://museum.logoysk.info/ru/tyszkiewicz.html

 

 

1. Леліва — старовинний родовий герб. Вперше згадується у документах 1324 року. Його використовували 474 роди Білорусії, України, Литви і Польщі, зокрема Абрамовичі, Олехновичі, Глебовичі, Дорогостайські, Заберезинські, Маниведовичі, Синявські, Тарновські, Тишкевичі, Чапські.

2. Каштеля́н (кастеля́н) — у Речі Посполитій службова особа, яку призначав король або князь для управління "гродом" (замком) та навколишньою місцевістю.

3. Воєво́да — "той, хто веде воїв", воєначальник, голова військового загону, правитель воєводства — військового округу, міста на Русі з Х ст. На руських землях (зокрема землях сучасної України), які входили до складу Речі Посполитої, воєводства існували до початку XVII ст. Тому воєвода, як правитель воєводства поєднував адміністративну і військову функції.

4. Староста — державна посада і довічне звання, що надавалося королями магнатам і шляхті за заслуги.

 

 

 

Палац Тишкевичів у Логойську

(зруйнований під час Великої Вітчизняної війни).

Малюнок Наполеона Орди.

 

 

 

Садиба Тишкевичів у Біржах (Литва).

 

 

 

Садиба Тишкевичів у Паланзі (Литва).

 

 

 

Садиба Тишкевичів у Тракай (Троки, Литва).

 

 

 

Старий палац Тишкевичів в Спичинцях.
Літографія Наполеона Орди середини XIX століття.

 

 

 

Палац Тишкевичів у Спичинцях.

 

 

 

Мій Бердичів
www.my.berdychiv.in.ua

 

Коментарі? Поправки? Доповнення?