Головна  |  До розділу

Радзивілли

(рід, "бердичівська гілка")

 

Герб Труби — родовий герб роду Радзивіллів.Радзивілли (Радзівіли, Радівіли) — старовинний литовській рід гербу "Труби" у Великому Князівстві Литовському, згодом у Речі Посполитій, а у XVIII-XX ст. у Російської Імперії й Прусії, який у першій половині 16 століття дістав гідність князя Священної Римської Імперії, а потім був посвоячений з Ягеллонами, Гогенцолернами та іншими європейськими династіями.

Радзивілли були власниками земельних латифундій, замків, міст та містечок, зокрема в Україні (Волинь, Київщина), Литві, Польщі, Білорусі мали свої надвірні війська й займали найвищі урядові посади у Речі Посполитій. У XVI-XVIII століттях Радзивілли користувалися привілеями удільних князів, мали надвірне військо (близько 6 тисяч), власні фортеці. Обіймаючи високі урядові посади, Радзивілли брали безпосередню участь у загарбницьких війнах Литви і Польщі проти України.

Про походження Радзивіллів існує кілька версій, сполучених з легендами того часу. Теорія, підтримувана більшістю дослідників свідчить, що родоначальником роду був литовський боярин Сірпутій, охрещений у 1387 році, чий син Крістінас Астікас в 1419-1442 був каштеляном віленським, у нього був син Радзивілл (пом. 1477), від нього і походить рід Радзивіллів. Ці оповіді, а також характерне закінчення слова (однозвучні – Ердівілл, Монтівілл та ін.) свідчать про глибоку давнину роду.

 

Найбільш відомі представники роду:

Радзивілл Богуслав (*1620 — †1669), конюший литовський, брав участь у війні з козаками; згодом, уклавши союз з Швецією, нав'язав стосунки з Богданом Хмельницьким, який, на його прохання, 1656 року взяв під свою протекцію належне Богуславові Радзивіллу князівство Слуцьке.

Радзивілл Миколай Кшиштоф (Чорний) (*1515 — †1565) — маршалок, канцлер Великого князівства Литовського, віленський воєвода;

Радзивілл Альбрехт (*1558 — †1592) — маршалок великий литовський (з 1586), староста луцький, син Миколи Чорного.

Радзивілл Альбрехт Станіслав (*1593 — †1656) — Великий канцлер литовський, автор спогадів за 1632-1655, у яких присвячено увагу й козацько-польській війні.

Радзивілл Кшиштоф (*1585 — †1640) — воєвода віленський (з 1633 року), великий литовський гетьман (з 1635 року);

Радзивілл Януш (*1579 — †1620) — литовський підчаший, брат Кшиштофа II, єдиний литовський магнат у лавах повстанців-рокошан проти Сигізмунда ІІІ у 1606 році.

Радзивілл Януш (*1612 — †1655) — литовський польний (1646-54) і великий (з 1654) гетьман. В 1649 році воював з козаками. 6 липня 1651 року переміг українське військо під Лоевом і 4 серпня 1651 року зайняв Київ, 1654 року зазнав поразки від московсько-українських військ в Білорусі.

Кароль Станіслав Радзивілл (пол. Karol Stanisław Radziwiłł) (27 листопада 1669, Краків – 2 серпня 1719, Бяла-Подляска) — князь, племінник короля польсько-литовсько-руської держави Яна Собеського, син Михайла Казимира Радзивілла та Катажини Собеської.

Радзивілл Михайло Казимир "Рибонька" (біл. Міхал Казімір Радзівіл "Рыбанька", пол. Michał Kazimierz Radziwiłł Rybeńko; 13 червня 1702, Олика – 15 травня 1762, Несвіж) — гетьман великий литовський, власник Несвіжського замку і ординації. Син великого канцлера Кароля Станіслава Радзивілла.

Радзивілл Кароль Станіслав (*1734 — †1790) — литовський коронний гетьман.

Домінік Іеронім Радзивілл (1786 —1813) — племінник Пане-Коханку, несвіжський ординат, полковник війська польського, ад’ютант Наполеона I.

Еліза Радзивілл (1803, Берлін — 1832, Бад-Фрайєнвальде) — княжна Радзивілл, дочка Антонія Генріха, перше кохання майбутнього кайзера Вільгельма I.

Лев Радзивілл (1808 —1884) — племінник Антонія Генріха, флігель-ад'ютант імператора Миколи I, генерал від кавалерії, служив у лейб-гвардії Гродненському гусарському полку. Приймав участь у придушенні польського повстання (1830), нагороджений медаллю "За усмирение Венгрии и Трансильвании", командував уланською дивізією у Кримській війні. Одружений на фрейліні княжні Софії Олександрівні Урусовій (дочці сенатора князя О.М. Урусова).

Катерина Радзивілл, уроджена Ржевуська (1858 —1941, Нью-Йорк) — дружина Вільгельма Радзивілла (1845-1911; онука Антонія Генріха), письменниця, аферистка. Проживала в Південній Африці, сиділа в тюрмі за шахрайство. Письменник Валентин Пікуль написав про неї оповідання "Дама из Готского альманаха".

Януш Францішек Радзивілл (1880 — 1967) — племінник Едмунда, ординат оликський з 1926 року, сенатор у 1935-1939 рр. Заарештований у 1939 році радянськими військами, поміщений на Луб'янку. Був завербований НКВС. За словами Петра Судоплатова, Януш Радзивілл разом з актрисою Ольгою Чеховою повинен був допомогти в здійсненні замаху на Адольфа Гітлера. Після Варшавського повстання 1944 р. був заарештований німцями і ув’язнений разом з дружиною у тюрмі Моабіт (Берлін).

Радзивілл Мацей (нар. 1961) — фінансист, один з найвідоміших сучасних Радзивіллів.

 

Цікавим є той факт, що Евеліна Ганська (уроджена Ржевуська), дружина французького письменника Оноре де Бальзака, мала відношення до роду Радзивіллів: Михайло Казимир Радзивілл "Рибонька" (1702-1762), гетьман великий литовський, мав п'ять дочок, одну з яких узяв в дружини Станіслав Ржевуський; їх сином був літератор Адам Ржевуський, а онукою – Евеліна Ганська.

 

Представники "бердичівської" гілки роду Радзивіллів:

 

Радзивілл Микола Фаустін (1688-1746) – князь, воєвода Новогрудський, пан на Здзенсьолі, що в Великому Князівстві Литовському, перший власник Бердичева та бердичівських земель з роду Радзивіллів. З Бердичевом рід Радзивіллів пов'язаний з 1710 року, коли князь Микола Фаустін одружується з Варварою (Барбарою) (1690-1770), дочкою Кшиштофа Завіши, власника Бердичева, і вона вносить бердичівські маєтності як свій посаг. Миколай Фаустін і Варвара Радзивілли започаткували родинну лінію, називану з тієї пори "бердичівською". В шлюбі з Варварою народилось 15 дітей, у тому числі: Альбрехт (староста речицький), Удальрик Кшиштоф (письменник і поет), Єжи (воєвода новогрудський), Станіслав (генерал-лейтенант кавалерії, маршалок Трибуналу ВКЛ).

Нові власники Бердичева залишили більш ніж помітний слід в історії міста. Варвара була відома як особистість господаровита та енергійна, не уникала справ політичних, сповідувала уніатську віру. Князь Микола Радзивілл став засновником в Бердичеві Свято-Троїцької парафії. На його кошти на лівому березі річки Велика П'ята (сучасна річка Гнилоп'ять) напроти фортеці будується перша, ще дерев'яна, уніатська Троїцька церква, яка закладена у 1721 році, а її будівництво закінчено у 1759 році. Для неї князь також передав навколишні земельні угіддя.

У 1746 році князь Микола Радзивілл "безвременно скончался". По смерті свого чоловіка княгиня Варвара будує в Бердичеві нову уніатську церкву і присвячує її на честь небесного покровителя свого чоловіка – святителя Христова і Чудотворця Миколая, архієпископа Мир Лікійських (згодом церква стала православною, нині на її місці стоїть кам’яний Свято-Миколаївський собор, споруджений у 1908 році). 6 грудня 1751 року (за старим стилем, а за новим – 19 грудня), в день зимової пам'яті святителя Миколая, Бердичівським деканом Раковським нова церква була освячена. Вона стала в Бердичеві на цей час третьою за ліком православною (на початку в ній правили уніатські священики) церквою, як тоді її називали – Радзивіллівською (першою була Свято-Михайлівська церква, другою — Свято-Успенська). Побудована Миколаївська церква з дуба в три відділення, з трьома високими куполами і фундаментом з того ж дерева. Ззовні "ощелёвана" сосновими дошками, дах покритий гонтою і увінчана церква трьома залізними хрестами, "позолоченных золотом малярным".

Микола Радзивілл був людиною освіченою і начитаною. Він став автором декількох праць з історії світу та народів Європи, публіцистичних творів. Але опублікованими були лише його короткі описи боротьби з гайдамаками та про винахід сином Удальриком механізму для очистки ставків, озер і річок від водоростей та бур'янів.

За роки свого життя Микола Радзивілл отримав численні нагороди. Серед них: Прусський ордена Великодушності (офіцерський хрест DE LА GЁNЁROSITЁ); він є кавалером польського ордену Білого Орла; орден Святого Олександра Невського (1742).

Микола Фаустін Радзивілл помер 2 лютого 1746 року в Дятлово і був урочисто похований в родовій усипальні в Несвіжі, а його серце — в Дятловському костьолі Успіня Пресвятої Діви Марії.

 

Радзивілл Варвара (Барбара) (1690-1770) – громадський і політичний діяч Великого князівства Литовського.

Радзивілл Варвара (в дівоцтві Завіша) народилася 3 грудня 1690 року в родині Завішів гербу "Лебідь", дочка Кшиштопа Станіслава Завіші (1660-1721), воєводи мінського, і Терези з родини Тишкевичів, власників значних земельних володінь в Білорусі та на Україні, в тому числі містечка Бердичів та навколишніх земель.

Батько Варвари був державним діячем Речі Посполитої, а також письменником-мемуаристом. Помер у Бердичеві. Ряд його промов на сеймах дочка Варвара зібрала та у 1728 році видала окремою книгою під назвою "Відгук приємних мелодій".

Варвара була жінкою енергійною. В роки відсутності короля на польському престолі у 1733 році була однією з ініціаторок створення конфедерації Новогрудського воєводства, направленої проти кандидата на престол Станіслава Лещинського. У 1736 році Варвара відвідала Санкт-Петербург, де отримала дуже прихильний прийом при російському імператорському дворі. Завдяки своїм зв’язкам з Санкт-Петербургом, Варвара сприяла кар’єрі свого чоловіка Миколи Фаустіна.

Померла Варвара Радзивілл 15 лютого 1770 року. Похована в Бердичеві на кладовищі поряд з костьолом Святої Варвари, фундаторкою якого вона була. Нажаль, могила Варвари не збереглась. Відомо лише, що на кладовищі біля костьолу нікого не ховали з 1790 року, воно прилягало з одного боку до подвір'я, з другого – до плебанійних помешкань і було огороджене дерев'яним парканом.

 

Радзивілл Удальрик Кшиштоф (1712-1770) – князь, посол на сейм, конюший литовський і поет, найстарший син Миколи та Варвари Радзивіллів. Удальрик отримав освіту в колегіумі отців піарів у Варшаві, а потім в рицарській академії в Легниці. Крім освіти, яка не завжди була притаманна тодішнім магнатам, він виявився одним з найбільших оригіналів: захоплювався наукою, літературою і поезією, написав цілий низку поем і трактатів. Він також дуже любив любовні пригоди, а пов'язані з цим скандали започаткували повільний занепад його престижу.

Князь Удальрик Кшиштоф Радзивілл був одружений двічі: перший раз у 1742 році з Зофією (Софією) Реут (1716-1748), яка в своєму посагу принесла йому маєтності Тайкури (нині село у Рівненській області) і Крупа (нині село у Волинській області), за які він тривалий час судився з Михайлом Бєлінським, воєводою Хелмським. Шлюб з Софією був бездітним. Вдруге, незважаючи на незгоду рідних, він одружився з Елеонорою Каменською (померла 1816 р.), дочкою волинського воєводи Юзефа Каменського. Від другого шлюбу народився син Матвій (Матеуш) (1768-1818), вихованець кадетського корпусу в Петербурзі. Князь Удальрик Радзивілл, а потім і його вдова не проживали в самому Бердичеві, а в трьох верстах від нього, в Гришківцях (палац знаходився на місці, де нині перехрещуються вулиці Червоний Промінь та Найдіна). Про це відомо з донесення луцького єпископа Адама Нарушевича, який супроводжував короля Станіслава Августа під час подорожі по Україні. Монарх двічі відвідав княгиню: вперше, повертаючись з подорожі до Кам'янця-Подільського, а вдруге в 1787 році проїздом до Канева. Єпископ і хронолог-історик записав, що володарка Бердичева, "пристосовуючи для пана і його двору найкраще приміщення, сама переїхала до містечка". З цього випливає, що його резиденція не була достатньо великою (просторою), оскільки не могла вмістити в собі королівську свиту і саму господиню дому.

Елеонора Радзивілл по смерті чоловіка вийшла повторно заміж за Станіслава Костку Новаковського гербу Кроцюш, адвоката і політичного діяча, а також масона, котрий походив з єврейської родини. Але бердичівська власність перейшла до її сина Матвія (Матеуша) Радзивілла.

 

Радзивілл Матвій (Матеуш) (1768-1818) – син Удальрика Радзивілла. Вихованець кадетського корпусу в Санкт-Петербурзі, онука першого власника Бердичева Миколи Фаустина.

Перший шлюб Матвія (Матеуша) Радзивілла був з Анною Закшевською, дочкою російського генерала, таємного радника Євстахова. Незважаючи на зв'язки князя з петербурзьким двором, з симпатією говорить про нього у своїх спогадах посол і віцебригадир Війська Польського Юзеф Джевецький. З впевненістю можна стверджувати, що не без впливу дружини, князь, не вагаючись, приймав у своєму підбердичівському домі офіцерів з війська організатора антиросійського повстання у Польщі Тадеуша Костюшко.

Князь Матвій (Матеуш) Радзивілл був одружений двічі – другою його дружиною стала Юлія з роду Радзивіллів, дочка двоюрідного брата Миколая Радзивілла (1751-1811), який походив з гілки "жермунськоі", генерал-майора Війська Литовського. Відомо, що одруження Матвія Радзивілла зі своєю племінницею Юлією привело до погіршення його відношення з католицькими священиками, які витребували з нього значні суми за розірвання її попереднього шлюбу з маршалком Юдицьким і за отримання дозволу на вступ з нею у шлюб. Але від обох шлюбів Матвій не дочекався потомства.

Будучи власником містечка, Матвій Радзивілл активно впливав як на економічну розбудову Бердичева та округи, так і на життя міської громади, переважну більшість якої становили євреї. Посилаючись на те, що рабини судять бідних несправедливо і намагаються отримати від них лише грошову вигоду, він 27 березня 1794 року підписав розпорядження про обрання самими євреями більшістю голосів на три роки чотирьох суддів та одного писаря, на яких покладався обов'язок вирішувати всі справи кагалу. Позивачам було надано право оскаржувати рішення цього суду по світських справах перед самим князем. У 1795 році князь Радзивілл також дарує кагалу Бердичева привілей на виключне право торгівлі сукном.

Матвій Радзивілл стає також засновником міської лікарні. Згідно з даними державного історичного архіву України в донесенні в.о. цивільного Волинського губернатора від 20 липня 1844 року до Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора зазначалося, що власник містечка Бердичева князь Матвій Радзивілл своїм коштом у 1809 році влаштував лікарню на 30 осіб з усім необхідним обладнанням, а в 1813 році пожертвував на її утримання 20 000 карбованців. За його клопотанням імператор Олександр дозволив назвати лікарню на честь Великої княгині Єлизавети Олександрівни (будівля колишньої Єлизаветинської лікарні проіснує до середини XX ст., саме на землях, що вона займала, вже в радянський період буде сформовано комплекс будівель міської лікарні, окреслений вулицями Леніна, Сестер Сломницьких, Шевченка та Короленка).

Після поділу Речі Посполитої та переходу народу і церков від уніатської віри у православ’я, до них змінюється і відношення місцевої шляхти. Не оминуло це і Бердичева – залишаючись уніатом, князь Матвій Радзивілл намагається земельні наділи, що були надані Миколаївській церкві його предками, повернути у свою власність. У 1802 році він забирає у Миколаївської церкви всі орні землі разом з хутором, ставком, млином і сінокосом. Взамін забраних земель він виділяє землі поряд з селом Семенівка, в "отдаленном и не выгодном месте", і також "во много меньшем количестве". Через два роки він незаконно заволодів половиною садибної землі та передає її під забудову єврею Гершку Сахновичу. Так Миколаївська церква втратила майже всі свої колишні землі. Більш того, коли місцеві прихожани та "иногородние купцы" підіймають питання будівництва взамін дерев'яної Успенської церкви нової кам’яної, князь Матвій Радзивілл стає проти цього задуму. Лише завдяки тривалим судовим розглядам православним церквам вдається повернути землі у свою власність.

У 1811 році Матвій Радзивілл, намагаючись хоч якось налагодити свої відносини з Миколаївською церквою, передає їй землю під цегляний завод. В "фундушевой Генеральной визите", яку він видає, вказується: "Я, Матвей Радзивил, князь Св. Государства Римскаго, князь на Орлыке, Межвижу и Клецку, граф на Шидловце, Мирже и Крозах, а на Бердичеве, Быстрике, Семеновке, Гришковичах, Низгурчиках, Дубовце и Житинцах господин и владелец, действительный статский советник императорского экономического высшего общества, член ордена Св. Анны первого класса, Св. Владимира третьего и Губерта кавалер, велю всем, кому о том ведать надлежит, что я землю на предместечке Бердичеву, как Малые Низгурчики называемы, с избами, шопками, с начавшейся строиться шурою и со всем тамо лежащим деревом на кирпичный завод, для Николаевской церкви и господина наместника ея Петра Борковского без платежа никакого обыкновеннаго чинша для экономии моей уступил".

Окрім господарських справ князь Матвій значні кошти спрямовує і на благочинність. У 1820-х роках у місті діяла відома на теренах України школа французького емігранта-єзуїта Петра Петровича Вольсея (Wolsey), який свого часу був вчителем великого князя Миколи Павловича – майбутнього царя Миколи І, а також його брата Михайла. Ще перебуваючи в Одесі Петро Вольсей заснував приватний пансіон, з 1804 року служив директором одеської комерційної гімназії. якою опікувався мер Одеси Дюк Рішельє. Але гімназія так і не запрацювала у повну силу, тому Петро Вольсей 21 лютого 1811 року був звільнений з цієї посади міністром народної освіти та переїхав до Бердичева. Тут князь Матвій Радзивілл надав йому будинок з парком під школу і 300 тисяч рублів на її утримання. Навчався у цій школі і племінник князя Матвія князь Франциск Радзивілл (правда, особливого потягу до знань він не проявив). Серед викладачів школи були: астроном Кисловський (автор знаменитих бердичівських календарів), поет і пісняр Т. Падура, літератор П. Гулак-Артемовський, а серед вихованців – Генріх Ржевуський (брат Евеліни Ганської), Міхал Чайковський та інші.

На жаль, школа Вольсея проіснувала лише три роки. Після смерті засновника почалися суперечки про те, якою має бути школа за своїм духом та орієнтацією. Візітатору учбових закладів графу Пляттеру, католику і людині прозахідної орієнтації, не сподобався слов’янський дух школи. Суперечки спричинили відмову князя Радзивілла надалі фінансувати школу і її було закрито.

 

 

Палац у Бердичеві, в я кому проживала родина князів Радзивіллів

(нині палац не існує, на цьому місці розташована будівля

Бердичівської міської ради та виконавчого комітету).

Фотографія середини 1960-х років.

 

 

Після бездітного князя Матвія (Матеуша) Бердичів та бердичівські землі дісталися синам князя Миколая Радзивілла (див. генеалогічне дерево "бердичівської" гілки роду Радзивіллів, жовтим кольором позначено власників містечка Бердичів): Михайлу, Францішку, Миколаю, а також їх сестрі Юлії. До спадщини був також допущений, за походженням з іншої лінії – князь Олександр Радзивілл, син Домініка, старости книшеньського, дідич Аннополя в Білорусії, капітан гвардії Війська Польського в 1813 році. Князь Михайло Радзивілл (1791-1846), полковник Війська Польського, одружений на Емілії Ворцеллівні, осів в Гришківцях, але після одруження мав ще у власності Підлужне на Волині і Лукашівку на Поділлі. Тадеуш Бобровський написав про нього: "чоловік розумний, практичний, серйозний, господар за покликанням і дуже досвідчений, досконалий адміністратор". Невідомо, який спадок дістався князю Францішку Радзивіллу (1800-1840), котрий помер відносно молодим і неодруженим. Місто Бердичів та ключовий осередок дісталися князю Миколаю Радзивіллу. Від шлюбу з Вікторією Емілією Нарбутівною (пом. 1855) Миколай Радзивілл (1791-1853) мав дочок: Ванду (нар. 1827), заміжню за Адольфом Грохольским (1797-1863), маршалком шляхти повіту бердичівського, дідичем Червоного; Марію (1830-1902), заміжню за Михайлом Тишкевичем (1828-1897), другим біржанським ординатором, археологом і мандрівником; а також Стефанію, котра вийшла заміж за Аркадія Храповицького. Єдиним сином князя Миколая був князь Миколай Филип Радзивілл (1827-1870), одружений спочатку з Людвікою Мірською (пом. 1867), а пізніше зі Стефанією Добошинською. Він став останнім з лінії Радзивіллів власником Бердичева та округи.

До сьогодні невідомо, яку частку Бердичева отримав князь Олександр (пом. 1863). Він був одружений спочатку з Цецилією Можковською, дочкою Юзефа, голови київського головного суду, але її покинув і одружився з її сестрою Анелою (Ангелікою). Третій раз був одружений на Іоанні Шафангель, дочці бердичівського купця. Від другої жінки мав сина Вільгепьма II Тройдена (нар. у Флоренції 18.11.1830 – пом. 25.01.1883 в Нікловіцах в тогочасній Галіції). І він також, "жив бездітне з панною Дульцкен" (насправді з Зофією Дульцкен). На ньому згасла гілка бердичівських Радзивіллів.

Марнотратство князя Миколая Радзивілла, а потім і його сина Филипа, стала причиною того, що над їх бердичівським спадком було встановлено урядову адміністрацію, яка тривала понад 50 років (і ще тривалий час після їхньої смерті). Лише під примусовим управлінням "громадян сумлінних і порядних", котрими були князь Огінський та граф Чапський з Мирополя, залишки маєтку були очищені від боргів. Десь близько 1880 року вони навпіл належали дочці князя Михайла Радзивілла, Марцеліні Чарториській (1817-1894), піаністці і філантропці, що оселилися в Парижі, і Марії Радзивілл, яка вийшла заміж за Михайла Тишкевича (представника роду Тишкевичів, які власне і були першими власниками Бердичівських земель). Немає, однак, поки жодних документів, в яких говориться про те, коли і ким була продана сама резиденція князів Радзивіллів (палац), котра ще до 1880 року вже належала єврейському кагалу (вони розмістили тут єврейську лікарню).

Таким чином, ще перед нищівною революцією 1917 року занепала одна з найвидатніших гілок роду Радзивіллів, князів Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської Імперії.

 

Джерела і література:

Записки Михаила Чайковского (Садык-паши) // "Киевская старина", №10, 1892.

Афтанази Р. До питання про власників Бердичева. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник "Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині". – Т. 19 / Відп. ред. M.Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999. – с. 77.

Костриця М.Ю., Пашківський Ф.Б. Бердичів: історико-краєзнавчий нарис: Серія "Міста Житомирщини" — Житомир: М.А.К., 2000. — с. 34.

Бантыш-Каменский Н. Н. Списки кавалерам российских императорских орденов Св. Андрея Первозванного, Св. Екатерины, Св. Александра Невского и Св. Анны с учреждения до установления в 1797 году орденского капитула, 2005, с. 130.

Шышыгіна-Патоцкая К. Нясвіж і Радзівілы. – Мн.: Беларусь, 2007.

 

 

 

Генеалогічне дерево роду Радзівілів ("бердичівська гілка")

та роду Тишкевичів-Завішів — власників Бердичева у XVII-XIX ст.

 

 

 

Палац Радзивіллів у Дятлово (Білорусь),

малюнок Наполеона Орди.

 

 

 

Палац Радзивіллів у Дятлово (Білорусь),

Автор Андрій Кузнєчик (Andrej Kuźniečyk), 6 червня 2010 р.

 

 

Мій Бердичів
www.my.berdychiv.in.ua

 

Коментарі? Поправки? Доповнення?