Головна  |  До розділу

Вступне слово

 

Досить важко розповісти про історію розвитку електрозв'язку Бердичівщини, не розповівши про сам Бердичів.

Бердичів славився своїм вдалим місцеположенням та торговим людом ще за часів Семена Палія – керівника українського правобережного козацтва, що був ув'язнений у цьому місті.

Достовірних даних про розташування та походження міста немає. Існує декілька версій із різних джерел про назву міста [20].

Місцевість, де нині розташований Бердичів, відома з 1320 року, коли її було даровано Великим Князем Гедиміном литвину Тишкевичу.

Перші письмові дані про Бердичів з'явилися в акті розмежування між Польщею і Литвою при королі Сигізмунді-Августі в 1546 році. В інвентаризації майна Тишкевичів за 1593 рік записано: „Новопоселення – Бердичів розташовано над річкою П'яткою. Засновано недавно Федором Тишкевичем на особисті кошти. Підданих в ньому 140 чоловік”.

Ще одна з версій про назву міста Бердичева: академік Б.Д. Грєков в своїй роботі „Київська Русь” вважає, що термін „Бердичів” походить від кочових племен „берендеї”, яким київські князі дозволили поселитись на південних кордонах Київської Русі для захисту від набігів степових кочівників.

В 1627 році Тишкевич будує замок-маєток. В 1630 році він дарує його найбіднішому католицькому ордену – Ордену „босих кармелітів”, які у 1634 році будують в ньому дольний (нижній) Маріїнський та верхній костьоли, а також Кармелітанський монастир, обносять високим валом та укріплюють, поселяють сильний гарнізон, посилюють артилерією, перетворюючи замок на фортецю Божої Матері.

У 18-у столітті в Бердичеві функціонувало 10 великих ярмарок. Найбільші з них: „Дем'янівська” – зимова та „Онуфріївська” – літня, що тривали 6 тижнів. За рівнем обігу товарів їх порівнювали з Лейпцігськими. Під час проведення цих ярмарок у місто приїздили купці з Росії, Австрії, Німеччини, Італії, Греції, Туреччини, Болгарії та інших країн. На ці ярмарки у найкращі роки приганяли біля 150 тисяч голів великої рогатої худоби та біля 15 тисяч степових коней, не рахуючи в табунах. А який купець може обійтись без обміну оперативною інформацією, тобто, без зв'язку? Тим більше, що у середині 19-го століття Бердичів за кількістю населення належав до числа найбільших міст України. По кількості населення він посідав четверте місце після Києва, Харкова, Одеси.

Офіційним початком роботи електрозв'язку на Житомирщині – а ним історично став телеграфний зв'язок – можна вважати 19 вересня 1857 року, день відкриття телеграфної лінії Житомир-Варшава та, відповідно, телеграфного пункту у Житомирі. Лінію побудували вздовж тільки-но збудованого Брест-Литовського шосе. За декілька років телеграф почав діяти в Бердичеві та Новограді-Волинському [19]. Оскільки Бердичів на той час був центром торгівлі на Волині, то основний потік телеграфних повідомлень ішов через його телеграфну станцію.

У 1866 році Бердичівська телеграфна станція передала 9052 тарифних та 232 платних телеграм, а прийняла відповідно – 8502 та 251. Вона посіла за цими показниками третє місце після Київської та Одеської станцій. У Житомирської станції, що посіла четверте місце, названі показники відповідно були такими: 7895, 953, 7845 та 177 телеграм [1].

Поряд з комерційними (тарифними) телеграмами, передавались і безкоштовні, які було дано дозвіл надсилати навчальним та благодійним закладам, метеорологічним станціям, установам пошт та телеграфів, а також „височайше” відправлених – тобто, надісланих царем.

Враховуючи торговельне значення Бердичева, у 1870 році через місто проклали найдовшу у світі комерційну міжнародну трансконтинентальну телеграфну лінію, так званий „Індійський телеграф”. Лінія проходила по трасі Бомбей-Калькутта-Карачі-Бушир-Тегеран-Єреван-Тифліс-Сухумі-Керч-Одеса-Бердичів-Житомир-Варшава-Берлін-Лондон [2, 3].

 

 

Вигляд ліній зв'язку, в т.ч. лінії „Індійського телеграфу”, 1914 рік.

 

Будівництвом лінії керували підприємці відомої фірми „Сіменс і Гальське”. Лінія проходила з заходу на схід через Бердичів по вулиці Білопільській (нині це вулиця Карла Лібкнехта), оминаючи з південної сторони село Семенівку. Далі проходила через село Іванківці, Великі Гадомці та Глухівці. До сьогодні зберігся будинок по вул. Луппова (на той час – вулиця Грецька, а після Жовтневої революції – Комінтерна), побудований одночасно з лінією, в якому розташовувався пункт цього телеграфу.

 

 

Будинок, де розміщувався пункт Індійського телеграфу, 2005 р.

 

У січні 1870 року дві станції „Індійського телеграфу” – в Одесі та Тифлісі – урочисто відмітили відправлення перших телеграм у Калькутту. Про це повідомляла газета „Кавказ” від 13 січня 1870 року. На той час це було неймовірно: передача телеграми з Калькутти до Лондона тривала не довше 30-50 хвилин.

В наступні роки лінія від Калькутти була продовжена до Австралії (через підводний кабель). Але оскільки до того часу ще не було телеграфного зв'язку між Австралією та Америкою, по „Індійському телеграфу” розпочали туди передавати телеграми з Америки. Повідомлення надходили в Лондон по трансатлантичному телеграфу, а далі через Берлін, Варшаву, Бердичів, Керч, Сухумі, Тифліс, Єреван, Тегеран, Карачі, Калькутту передавались в Австралію.

Вже у 1881 році бердичівським міським телеграфом було прийнято для відправлення в різні місця Росії 264 адміністративних телеграми, 9271 комерційна, 5 газетних і 13653 інших повідомлень. З міжнародних кореспонденцій з іноземними державами відправлено 1 адміністративну, 1358 комерційних і 1328 інших телеграм, а отримано 1 адміністративну, 1415 комерційних і 930 приватних телеграм.

Цього ж року через Бердичівську станцію пройшло для відправлення далі 198158 депеш. Всіх же депеш, рахуючи і безкоштовних телеграфного відомства, пройшло 257237 одиниць, і отримано за відправлені у межах Імперії 16045 руб. 63 коп., а за кордон – 2945 руб. 13 коп. [28].

За допомогою „Індійського телеграфу” підтримували зв'язок між собою 34 країни світу. Росія отримувала 16% прибутку від роботи даної лінії.

Працював „Індійський телеграф” до революційних подій 1917 року. Ще й досі на чорноморському курорті Гагра, на пляжі санаторію „Челюскінців” стоять два незвичайних телеграфних стовпи: низькі, залізні.

Цікаво, що телеграми, згідно з діючими на той час правилами, приймались російською, французькою та німецькою мовами. Слід відзначити також, що, незважаючи на високі тарифні розцінки, попит на телеграфний зв'язок зростав, особливо в ділових колах. Плата за цю послугу залежала від кількості слів у телеграмі, відстані, на яку вона відправлялася. Тодішніми правилами зазначалось, що максимальна довжина слова має бути до семи складів, якщо ж воно було більше, то надлишок вважався за окреме слово. Телеграму за вимогою відправника можна було зупинити, причому безкоштовно. За термінову телеграму бралась плата в потрійному розмірі. Кожне слово звичайної телеграми, яка відправлялась, для прикладу, у Францію коштувала 14 коп., у Туреччину – 24 коп., у Німеччину – 10 коп., а якщо у межах європейської частини Російської імперії, то 5 коп. [6].

 

 

Будинок, в якому проживали працівники телеграфу, 2005 р.

 

У номері від 4 серпня 1899 року газети "Волинь", що видавалась у ті часи, знаходимо цікавий факт [29]: старі телеграфні стовпи, що демонтувались з лінії Індійського телеграфу у зв'язку зі старінням та непридатністю до подальшого використання, спритний ділок на ймення Кривошеєв використовував для ремонту мосту через ріку Гнилоп'ять. Його працівники вбивали стовпи у гниле дно ріки замість використання для цього товстих свай. Так що цілком можливо, що окремі дерев'яні сваї, які ми тепер бачимо біля греблі, є тими телеграфними опорами, які використовувались понад 150 років тому…

Одночасно з будівництвом пункту телеграфу поряд будують житловий будинок. У ньому проживають працівники телеграфу разом зі своїми сім'ями. Що цікаво, під час будівництва обох будинків використовували будівельні матеріали переважно іноземного походження. Зокрема, цегла була індійського та англійського виробництва. Про її якість говорить той факт, що при віці більш ніж 130 років будинки і досі виглядають міцними, хоча й зазнали значних перебудов.

Після ліквідації пункту телеграфу по закінченні Великої Вітчизняної війни будівлі використовуються як гуртожитки, у яких проживають працівники вузла зв'язку. Їм дали назву „будинки зв'язку”. У різні роки тут проживали начальники контори (вузла) зв'язку Лозовий Д.Й., Пустовіт М.М. А з середини 60-х років двадцятого століття будинки були передані у міський житловий фонд та використовуються вже як житлові будівлі загального призначення.

Так зароджувався електрозв’язок на Бердичівщині. А повна хронологія розвитку електрозв'язку з моменту зародження по сьогоднішній час представлена у Додатку 1 до даної книги.