Головна  |  До розділу

1917-1941 роки

 

З приходом до влади більшовиків у Бердичеві ситуація з забезпеченням зв'язком населення та підприємств кардинальних змін спочатку не зазнала. Навпаки, революційні події та громадянська війна фактично зруйнували значну частину мережі зв'язку Бердичівщини. Та нова влада розуміла, що лише розвиток електрозв'язку дасть змогу відслідковувати ситуацію на місцях, оперативно вирішувати важливі питання контролю за розбудовою нової держави.

Після звільнення під ударами 1-ї Кінної армії 7 червня 1920 року Бердичева від польських інтервентів у місті організовується так звана революційна трійка (пізніше реорганізована у ревком), у руках якої концентрується вся виконавча влада. Одночасно проводяться роботи по відновленню телеграфного зв'язку. Одна з перших прийнятих телеграм датується 12 листопада 1920 року, надійшла вона від голови Київського Губревкому Яна Гамарника на адресу Бердичівського ревкому [21]. В ній вказано на незадовільний хід заготівлі продовольства та палива для Червоної Армії і вимагається вжити рішучих заходів по усуненню вказаних недоліків.

В приміщенні поштово-телеграфної контори розміщується адміністративний відділ (штаб) 14 дивізії, це вносить значні незручності у роботу зв'язківців. З наближенням зими виникає конфліктна ситуація: комендант штабу дивізії дає розпорядження про зрізання у місті всіх дерев’яних телеграфних опор з метою обігріву приміщення. І лише негайне звернення завідуючого поштово-телеграфної контори зі скаргою до ревкому зупиняє ці катастрофічні для зв'язку дії військових [22].

На території повіту ще тривалий час господарюють залишки банд та кримінальних формувань, які руйнують, крім іншого, і лінії зв'язку. Тому 2 вересня 1922 року вийшов Наказ №169 Бердичівської повітової військової наради, яким встановлено наступне (мовою оригіналу):

"Для успешной борьбы с разрухой и скорейшего восстановления промышленности необходима правильная и планомерная работа транспорта, особенно железных дорог. Враги трудящихся задались целью разрушать транспорт, подорвать работу по восстановлению промышленности и тем самым задушить революцию. А посему Уездвоенсовещание ПРИКАЗЫВАЕТ: всем Волвоенсовещаниям немедленно организовать охрану железных дорог и средств связи (телеграфных и телефонных проводов) ответчиками прилегающих сел в пятнадцативерстном радиусе. (...)

4) в случае разрушения желдорог или линий связи, ответчики данного района подвергаются штрафу по принципу круговой поруки, в стократном размере стоимости разрушения".

 

 

Суворі заходи того часу принесли свої плоди: на протязі 1924 року було повністю відновлено телеграфний та телефонний зв'язок у районі.

На початку 1925 року Житомир мав телефонний зв'язок з Києвом, Новоградом-Волинським, Шепетівкою, Старокостянтиновом, Славутою, Бердичевом, Козятином, Вінницею, Коростишевом, Олевськом, Овручем, Коростенем, Фасовою, Полонним, Баранівкою, Бортниково. Зв'язок здійснювався переважно за допомогою запасних телеграфних дротів [19].

Було також встановлено зв'язок одночасного телефонування і телеграфування за способом Пікара між Новоградом-Волинським та Шепетівкою, Бердичевом і Чудновом, Чудновом і Старокостянтиновом. Такий зв'язок діяв між Коростенем і Лугинами, Бердичевом і Янушполем (Іванополем), Новоградом-Волинським і Ємільчиним, Овручем і Народичами.

Для покращення зв’язку Бердичева з Погребищенським, Липовецьким, Ружинським та Вчорайшенським районами, що в числі інших входили до Бердичівського округу, з місцевого бюджету було виділено 25 тис. крб. До 1 січня 1925 року зі всіма цими районами, окрім Вчорайшенського, було встановлено телефонний зв’язок [9, 11].

Серед усіх напрямків по будівництву ліній зв'язку головним було визначено напрямок Бердичів-Лінці довжиною 133 км, який зв’язував Бердичів з Козятином, Білилівкою (тепер це Ружинський район), Погребищем, Плисковим, Липовцем і Лінцями (сучасне містечко Іллінці Вінницької області). Пов’язано це було з тим, що згідно постанови ЦУ ЦВК від 17 червня 1925 р. Бердичівська округа зазнала кардинальних адміністративних змін. Було скасовано губернії, і згідно нового поділу до Бердичівщини відійшли Липовецький, частина Лінецького та Плисківського районів (тепер належать Вінницькій області), Любарський та Янушпільський (Іванопільський) райони.

Для проведення цих робіт потрібно було 20 тисяч крб., 5 тисяч з яких було виділено з Бердичівського бюджету, а решту надано у вигляді пожертв і внесків. Окрім цього для реконструкції, переобладнання і вдосконалення міської станції було виділено ще 3 тис. крб. Оскільки для відбудови і реконструкції телефонної мережі потрібні були значні додаткові кошти, у 1924 році підвищуються тарифи на послуги телефонного зв'язку [9]:

 

Кому надається послуга

Вартість

Абоненту квартири за телефон

5 крб. в місяць

За установку в квартирі телефону

7 крб. 50 коп.

Установі з власними комутаторами за телефон

25 крб. в місяць

 

Впродовж 1925-1926 рр. мережа електрозв’язку зазнала значних змін. Телефонна мережа мала 200 км стовпових ліній і більш як 600 км проводів. Кількість абонентів по місту за цей період збільшилася на 58 чоловік і сягнула позначки у 150 абонентів. Всього ж по округу, згідно тодішнього адміністративного поділу, діяло 175 телефонних апаратів. В окрузі налічувались: 1 міська телефонна станція (у Бердичеві) і 2 підстанції на периферії. У порівнянні з 1923-1924 рр. кількість абонентів у місті збільшилась на 85%, довжина стовпових ліній на 100% і проводу на 200%. Ціни за користування телефоном становили від 5 до 12 крб. на місяць, вони були втричі більші, ніж в дореволюційний період [10, 11].

У цей період на Бердичівщині зароджується радіосправа. Якщо на 1 жовтня 1924 року тут діяла лише радіоприймальна станція Наркомпочтеля, то на 1 січня 1926 року такі приймачі встановлено на всіх великих державних підприємствах. Таких, як цукроварня, гарбарні ім. Ілліча (Перший державний шкірзавод), на горі „Червоного Жовтня” та інших. Крім того, по м. Бердичеву в приватних помешканнях встановлено до 7 радіоприймачів [10]. У місті розвивається і аматорське виробництво радіоприймачів. Зокрема, на Бердичівських цукроварнях станом на 8 лютого 1926 року зафіксовано існування гуртка радіоаматорів. Того ж року вони домоглися від керівництва цукроварень виділення їм для потреб радіофікації 500 крб. [12]. Більшому розвиткові радіоаматорства перешкоджала нестача у місті необхідних матеріалів та приладів.

Та все ж у 1930 році у Бердичеві відкривається перший радіовузол, який розпочинає трансляцію радіопрограм за допомогою дротів [23]. Цей радіовузол та першу радіоточку змонтував Володимир Желязко, що згодом працював радіомеханіком у телеательє [26]. Вже у 1937 році по місту нараховується 1589 радіоточок, на підприємствах та установах – 150. Якщо у 1934 році тривалість трансляції у міській мережі була 7 годин на добу, то у 1937 році – вже 14 годин. По мережі транслювались програми центрального мовлення, які приймались радіоприймачами. А з 1936 року запроваджується регулярне місцеве радіомовлення. На цей час у місті функціонує п’ять аматорських радіогуртків.

Після створення 22 вересня 1937 року Житомирської області (а до того Бердичів як центр району з 1932 року входив до Київської області) в усіх адміністративних одиницях Житомирщини відкриваються контори зв'язку, що надавали населенню не тільки послуги поштового зв'язку, а і можливість спілкування як за допомогою телеграфу, так і за допомогою телефонного зв'язку. Про назву нашого підприємства у різні роки свого існування можна ознайомитись у Додатку 6.

Сумнозвісний період репресій 1933-1938 рр. не оминув Бердичівщину. Жахливий 1938 рік відгукнувся для міста і у сфері зв'язку – цього року на протязі короткого часу були заарештовані всі працівники телеграфу, які обслуговували уцілілу після революції ланку "Індійського телеграфу". Дійшло до того, що нікому стало працювати на телеграфних апаратах і передавати телеграми. Тоді керівництво контори знайшло та запросило до роботи чоловіка похилого віку, який ще до революції працював телеграфістом у конторі. Але і його через деякий час заарештували.

Майже всім заарештованим інкримінувались участь у партії "Бунд", співпраця з англійською розвідкою, одні й ті ж статті 54-10, -11 ("Зрада Вітчизні") Кримінального кодексу. Всі вони були реабілітовані Військовим трибуналом Прикарпатського військового округу у 1957 році [24].

За спогадами сучасників, ніхто з заарештованих до своїх домівок так і не повернувся, частина їх була розстріляна, інші загинули у таборах. А за телеграфні апарати сідає ледь навчена молодь.

Нижче приводимо список репресованих зв’язківців, який надано робочою групою м. Бердичева з підготовки книги "Реабілітовані історією":

 

№ п/п

Прізвище та ім'я зв’язківця

Рік

народження

Посада

Дата

арешту

1

Барашек Павло Якимович

14.01.1876 р.

контролер міського відділу зв’язку

15.06.1938 р.

2

Биченко Петро Федорович

1890 р.

помічник начальника відділення зв'язку

04.08.1938 р.

3

Бризгало Іван Васильович

1872 р.

завідувач поштовим відділенням

17.06.1938 р.

4

Вітковський Юліан

Антонович

15.06.1895 р.

завідувач агентством зв'язку

22.04.1938 р.

5

Галицький Роман

Йосипович

1879 р.

монтер міського телеграфу

04.08.1938 р.

6

Гуральський Віталій

Мар’янович

28.06.1907 р.

начальник поштово-телеграфного відділення м.Бердичева

22.04.1938 р.

7

Залюбовський Григор

Леонтійович

1898 р.

телеграфіст поштово-телеграфної контори міста

10.11.1937 р.

8

Заруцький Вікентій

Іванович

1898 р.

телеграфіст ст.Бердичів

02.01.1938 р.

9

Іоселін Олександр

Альфредович

1893 р.

телеграфіст Бердичівського райвузла зв'язку

14.03.1933 р.

10

Ковальський Олександр Михайлович

1899 р.

завідувач поштовим агентством с.Лісова Слобідка

05.08.1938 р.

11

Комар Григорій Іванович

1898 р.

телеграфіст станції Бердичів

07.06.1938 р.

12

Колюза Дмитро

Васильович

1896 р.

начальник міського відділу зв'язку

25.12.1937 р.

13

Кошиць Микола Якович

1902 р.

технік зв'язку

03.12.1937 р.

14

Кучинський Євгеній

Євстафійович

07.06.1892 р.

розвізник пошти міськвідділу зв'язку м.Бердичева

22.04.1938 р.

15

Мисюревич Антон

Йосипович

21.02.1890 р.

столяр міськвідділу зв'язку

29.11.1937 р.

16

Михальчук Микола

Кузьмович

06.11.1902 р.

завгосп міськвідділу зв'язку

04.08.1938 р.

17

Мудренко Павло

Порфирович

04.03.1886 р.

телефоніст райвідділу зв'язку м.Бердичева

29.01.1938 р.

18

Мужучук Олександр

Степанович

1900 р.

завідувач відділенням міськконтори зв'язку

26.05.1938 р.

19

Муравський Яків

Родіонович

1891 р.

сортувальник поштового відділення

23.11.1937 р.

20

Нагребецький Франц

Адольфович

1892 р.

телеграфіст міської контори зв'язку

17.12.1937 р.

21

Нановський Петро

Андрійович

1904 р.

завідувач поштовим відділенням

22.02.1938 р.

22

Нижник Микола

Васильович

1897 р.

контролер телеграфу міськвідділу зв'язку

01.04.1938 р.

23

Піскун Герш Іонович

31.12.1899 р.

інженер міськвідділу зв'язку

17.06.1938 р.

24

Трофимчук Володимир Олександрович

1900 р.

майстер контори зв'язку

06.03.1938 р.

25

Юдкіс Аврум-Евшій

Йосипович

1890 р.

робітник пошти

30.12.1937 р.

 

Багато цікавої інформації про розвиток електрозв'язку Бердичівщини можна почерпнути з біографії людей, безпосередньо причетних до цієї справи – керівників вузла зв'язку. 1 січня 1938 року одним з них став Лозовий Дем'ян Йосипович.

 

 

Євгенія Анатоліївна Чорненька, 1932 рік.

 

У ті далекі та важкі часи на підприємстві працювало багато енергійних та цікавих людей. Розповісти про всіх ми не можемо із-за обмеженого об’єму книги, але все ж дозволимо собі маленькі відступи.

На наступній фотографії зображено учнів та працівників фабрично-заводського училища (ФЗУ) Бердичева. Серед них – майбутній працівник нашого підприємства Євгенія Анатоліївна Чорненька. 1916 року народження, одна з перших піонерок міста, після закінчення ФЗУ на початку 30-х років працює слюсарем на цукровому заводі, згодом навчається у робфакі. Ще до Великої Вітчизняної війни приходить у контору зв'язку, працює спершу телеграфістом, згодом начальником телеграфу. Одночасно очолює комсомольську організацію підприємства, у 1940 році вступає до лав Комуністичної партії.

У роки війни разом з колективом контори була в евакуації, працювала на партійній та радянській роботі в одному з прифронтових міст.

Коли відгриміли переможні залпи, Євгенія Анатоліївна повернулася у рідне місто, стала працювати секретарем виконкому міської Ради народних депутатів. Та її нестримно тягнуло у рідний колектив зв'язківців. Повернулася сюди у квітні 1948 року. Майже чверть століття по тому працювала заступником з пошти начальника районного контори (вузла) зв'язку, багато років очолювала партійну організацію підприємства. Її професія стала сімейною. По слідах матері пішов син Олександр Дем’янович – начальник зв'язку і старший викладач однієї з військових академій, а також дочка Софія Дем'янівна (прізвище за чоловіком – Мілованова), яка працювала старшим електромеханіком АТС міста, та онучка Мілованова Людмила Єгорівна – також електромеханік АТС.

За багаторічну сумлінну працю Євгенія Анатоліївна Чорненька відзначена багатьма урядовими нагородами, серед яких орден Трудового Червоного Прапора, ювілейна медаль до 100-річчя з дня народження В.І. Леніна, медаль "Ветеран праці" та інші.