Головна  |  До розділу

Музей історії міста Бердичева.

 

Вул. Соборна, 25. На території комплексу споруд кармелітанського монастиря в двоповерховому будинку знаходиться Музей історії міста Бердичева.

Ідея створення повноцінного музею в Бердичеві виникла наприкінці 1925 року. Відкритий в листопаді 1926 року соціально-історичний музей разом із створеним 8 березня 1928 року заповідником увійшов в число найбільших музеїв України. Основна заслуга в цьому, безперечно, належить першому директору, науковому керівнику Бердичівського соціально-історичного та економічного музею ім. Дзержинського і Всеукраїнського історико-культурного музею заповідника – Тодосу Миколайовичу Мовчанівському.

Саме Тодос Мовчанівський запропонував використати будівлі колишнього монастиря Босих кармелітів, якому на той час загрожувало знищення, для розміщення в них музею. Приміщення з другої половини XIX століття використовувались далеко не за призначенням. В них розміщувались повітове та міське поліцейські управління, пожежна команда, конюшня пожежної команди, взуттєва майстерня, аптека, торгівельні лавки, склади, гаражі, житлові приміщення. Т. Мовчанівський підготував ґрунтовну наукову довідку про історико-культурну цінність будівель кармелітського монастиря, переконав окружний виконавчий комітет передати їх для музею. Окрвиконком погодився з його пропозиціями і прийняв рішення "...монастир Босих Кармелітів зі всією територією, костьолом, помешканнями та майном лічити підлягаючими рішучій охороні збоку окружної інспектури наросвіти".

Для нормальної роботи необхідно було звільнити приміщення, виділені музею, провести ремонтні роботи та вирішити кадрові питання. Позитивним у цьому було залучення до музейної роботи з 21 грудня 1925 р. давнього товариша Т.М. Мовчанівського, завідуючого Максимівської трудової школи на Уманщині М. Говядівського. Сприяли в роботі музею і створені з перших місяців його діяльності комітет музею в кількості 7 чол. та музейна рада, до складу якої входило 25 чоловік.

Незважаючи на труднощі в становленні музею, він з перших днів (ще до відкриття музею) відчинив двері для відвідувачів, які могли ознайомитись з експозицією. Постійними зусиллями працівників музею та його активу збільшилась кількість експонатів – станом на 1 квітня 1926 року їх було в музеї 1200. В весняно-літній період було проведено ряд археологічних розвідок та обстежено 38 культових споруд, в яких виявлено 173 предмети музейної вартості. За цей час в музеї проведено 86 екскурсій з 2446 екскурсантами та було прийнято біля трьох тисяч неорганізованих відвідувачів.

14 листопада 1926 року в будівлях кармелітського монастиря в Бердичеві пройшли урочистості з нагоди відкриття соціально-історичного музею. В цей день в прикрашеному гаслами і транспарантами музейному приміщенні на врочистих зборах музейної ради за участю представників партійних, профспілкових та державних установ і організацій виголошувались доповіді, зачитувались привітальні листи та телеграми від Української Академії Наук, музеїв Києва, Чернігова, Коростеня, Білої Церкви... Від імені окружного виконкому новостворений музей було оголошено музеєм імені Ф. Дзержинського.

 

 

 

Вхід до антирелігійного музею та історії кляштору

Босих Кармелітів та католицизму, 1929 р.

 

 

За довоєнними даними в музеях Бердичева зберігалось 3000 одиниць тканин – парчі, шовку, бархату; готична та барочна скульптура, картини великої художньої цінності (згадуються твори Хальса – вчителя Рембранта), сотні зразків іконопису Строгановської, Новгородської, Української шкіл; близько 30 томів антикварної літератури; унікальне зібрання філософської літератури XVI ст.; 573 килима, які свідчать про розвиток українського орнаменту (заповідником було заплановано навесні 1930 року провести виставку західно-європейської художньої тканини та шитва). Ці експонати стали основою музейного фонду, наряду з залишеними по закінчені громадянської війни монастирські коштовності, церковні предмети, зброя, прапори польських легіонів, книги багатої бібліотеки монастиря, твори декоративно-прикладного мистецтва та художні колекції.

20 березня 1930 року директором музею за направленням округового партійного комітету було призначено В. Височанського – викладача суспільствознавства в Чуднівській школі. Сам Тодос Мовчанівський продовжив свою працю по наповненню експозицій музею цінними матеріалами: розглянувши його доповідну записку, бюро Українського комітету охорони пам'яток культури ухвалило рішення "Про цільове державне фінансування розкопок Райковецького городища, залучення до них провідних археологів України". З цією метою у вересні 1931 року Бердичів, і, зокрема, історичний музей та державний заповідник відвідує Іван Іванович Мєщанінов (1883-1967) – російський мовознавець, археолог, академік АН СРСР (1932), який саме в цей період проводить археологічні дослідження у Причорномор'ї.

 

 

 

Академік І.І. Мєщанінов серед працівників музею, 20 вересня 1931 р.

 

Силами бердичівських музейних працівників музей старого кляштора та католицизму було розміщено в п'яти кімнатах та двох коридорах корпуса монастирських келій. До музейної експозиції було включено так звану "Тишкевичеву" захристію зі стінописами на легендарно-історичні теми з життя монастиря та вхід до його підземелля. Експозиційний матеріал було розгорнуто за схемою Т. Мовчанівського, яка була розглянута науковими установами Києва, зокрема науковцями "Музейного містечка" в Лаврі. Як вже зазначалось, основна робота заповідника була направлена на антирелігійну діяльність. Головною метою вважалось повністю припинити релігійне життя на терені кляштора – закрити діючий Маріїнський костьол та передати його заповідникові.

Приміщення дольного костьолу з 1929 року використовувалось заповідником для кінолекторію, де демонструвались антирелігійні наукові та дитячі фільми. У 1928-1929 рр. заповідник відвідало до 25 тис. жителів Бердичева та навколишніх сіл.

На початку 30-х років антирелігійна пропаганда заповідника та музею посилюється. Під час релігійних свят влаштовуються великі антирелігійні виставки. Так, за 20 днів роботи (3.І\/-23.ІV.1931 р.) однієї з таких виставок було проведено 115 екскурсій, з них українською мовою 48 екскурсій (1331 відвідувач), єврейською – 55 екскурсій (1521 відвідувач), польською – 7 екскурсій (222 відвідувача), російською – 5 екскурсій (121 відвідувач).

Крім цього, до багатьох установ направляються звернення з вимогою закрити костьол. Такі заходи привели до поставленої мети – 1931 року Маріїнський костьол було закрито і передано до заповідника як екскурсійний об'єкт. Збільшення музейної площі ще більше вимагало коштів на ремонт будівель. Але ремонтні роботи на фінансувались і вони час від часу проводились зусиллями музейних працівників, яким складний ремонт був не під силу і, як зазначено в документах НКО, "...без деякого капітального ремонту, катастрофа заповідника неминуча". Непоправної шкоди будівлям було завдано ураганом, що пронісся над Бердичевом 18 квітня 1928 року. З музейного флігеля було зірвано весь дах, полагодити його вчасно не вдалося; влітку почалися дощі і загроза загибелі багатьох експонатів стає очевидною. Для полагодження даху, що майже весь завалився, організовується "недільник" серед музейного активу. З огляду на критичну ситуацію, що склалася з ремонтом, заповідник звернувся до уряду УСРР про надання одноразової дотації на ремонт. Але з цієї ситуації вийшли іншим шляхом: окремі будівлі заповідника було здано в оренду бердичівським підприємцям-непманам тільки на умовах проведення ними ремонту. Це якоюсь мірою покращило ситуацію.

Неоднозначне можна трактувати тісне співробітництво заповідника з Центральним антирелігійним музеєм (Ц.А.М., м. Москва), яке а основному базувалось на поповненні експонатами фондів московського музею. До Бердичева надходять "Наметки схемы, по которой следует отбирать зкспонаты для Ц.А.М.", в яких в основному акцентується увага на матеріали з католицизму. Незабаром до Москви було відправлено декілька десятків експонатів, серед яких був одяг священиків, кришталевий кубок з монограмою, ікони "Воскресіння" та "Божої Матері Бердичівської", книги та інші речі. На початку 30-х років Ц.А.М. звернувся до Бердичівського музею з пропозицією провести у 1932 році спільну експедицію по обстеженню костьолів України та вилучення з них речей музейного значення. Частину вилучених речей московський музей просив для себе, компенсуючи 50% затрат на експедицію. Чи реалізувалися ці плани в життя – виявити не вдалося. 1932 р. нависла загроза втрати унікального музичного інструменту – органа Марийського костьолу, що його зажадав для своїх потреб 1-й Московський крематорій.

Співпраця по обміну експонатами проводилась і з українськими музеями. Так, з Одеського історичного музею було отримано кераміку доби рабовласницького господарства в обмін на матеріали часів феодалізму. Подібні обміни проводились і з Харківським історичним музеєм та іншими музейними закладами. Але існуюча практика "міграції" експонатів, що тоді існувала, викликала і рішучий протест музейних фахівців. 1931 року Археологічний комітет запропонував передати археологічні матеріали з Бердичівщини до центральних музеїв. З Бердичівського музею до комітету надходить красномовна відповідь: "...ВУАК намагається продовжувати стару великодержавну політику зростання культурних центрів за рахунок оббирання провінційних осередків. До того ж відмічаємо, що в Бердичеві існує краєвий державний Музей, Всеукраїнський історико-культурний Заповідник та Всеукраїнський антирелігійний, з історії католицизму, Музей – що характеризує значення Бердичева, як культурно-наукового осередку. Археологічних матеріялів з експедиції Бердичівським Музеєм не буде передано ні Київським ні Харківським Музеям".

З великим і різноманітним обсягом музейної роботи "боролися" лише декілька штатних працівників, робочий день яких сягав 12 годин. І це в той час, коли на нараді музейних робітників у Києві штат для округових музеїв було визнано в кількості 28 чоловік, а для районних – 13 чоловік. Але надходження нових експонатів до бердичівських музейних закладів зростало, що відповідно збільшувало й обсяг роботи. Станом на 1 жовтня 1928 року у музеї нараховувалось 8280 експонатів, за цей же рік до музейного фонду надійшов 1391 новий експонат, що збільшило загальну кількість експонатів до 9665 предметів, з яких в музейній експозиції було задіяно 2730 експонатів.

Досить великою була музейна бібліотека, в якій лише 460 книг було впорядковано для роботи, а невпорядкований фонд налічував 6300 примірників (з них близько 3600 – стародруки, які вважались експонатами). Науковою інвентаризацією за рік було охоплено 1250 експонатів та занесено до каталогу 160 предметів. За цей же час музейними працівниками було проведено 259 лекцій та доповідей із залученням багатьох слухачів.

Значний обсяг музейної роботи було б неможливо виконати без численних помічників музею й заповідника – фундаторів, кореспондентів-дослідників на селі, гуртків краєзнавства та охорони пам'яток старовини, Товариства друзів історичного музею (створеного 1932 року). Методична допомога бердичівським музейним закладам надавалась музеями Києва та Житомира. За п'ять років з дня свого заснування музей виріс з "однокімнатного" у значний музейний комплекс, де під експозицію було вже відведено 18 кімнат, 4 кімнати займали лабораторії, фонди розташовувались у 3-х кімнатах. Музей католицизму розташовувався у 9 кімнатах, та ще 3 кімнати було відведено під фонди. Новостворений музей революції було розміщено у 5-ти великих кімнатах та 2-х коридорах. Під музейну канцелярію було відведено 2 кімнати. Взагалі, всі музейні заклади займали 42 кімнати.

На цей час значні колекції мав відділ археології, що нараховував 2600 опрацьованих експонатів та етнографічний відділ – 700-812 експонатів. Художня галерея складалася з 405-415 творів мистецтва, серед яких були живописні полотна старих європейських майстрів. Видатні музейні експонати рахувалися окремо. З цієї категорії предметів музей мав 25 картин, 30 тканин, срібних речей, стародруків, рукописів, фотографій, документів – 200 штук. Прикрас з археологічних розкопок – 600 предметів, та 75 оригінальних археологічних експонатів. У заповіднику до видатних експонатів було віднесено 120 тканин, 20 килимів та мережив, ікон написаних та витканих – 12, рукописів, документів та фотографій – 45. Музей революції мав унікальні картини, книги, документи, фотографії у кількості 200 штук.

Одним з найбільших музейних відділів був єврейський, який засновано 1928 року 3. Кельманом. За короткий час було зібрано 1205 експонатів та влаштовано експозицію для відвідувачів. Інтенсивно проводились наукові дослідження: вивчався економічний стан єврейських ремісників на Бердичівщині, єврейське мистецтво, архітектура Бердичева та проводились наукові дослідження в галузі мовознавства. Постійні наукові контакти підтримувались з Одеським державним єврейським музеєм, Інститутом вивчення єврейської культури в Києві та з іншими науковими установами.

1931 року мережа бердичівських музейних закладів збільшилась за рахунок заснування відділом наросвіти політехнічного музею, відповідно до постанови ЦК ВКП(б) про початкову та середню школу. Цей музейний заклад мав сприяти вивченню учнями основних галузей виробництва та організації праці в соціалістичній промисловості та в господарстві. Музей відкрито для відвідувачів з 20 серпня 1932 року. Розташовувався він на терені заповідника.

Під час Другої світової війни, в роки окупації Бердичева значна частина експонатів музею та заповідника була знищена, частково вивезена до Німеччини. Будівлі монастиря Босих кармелітів, що неодноразово піддавались бомбардуванням та обстрілам, зазнали значних руйнувань.

З перших днів після звільнення міста музей почали відновлювати. Двадцять дев'ятого грудня 1944 року після кропіткої роботи, проведеної співробітниками музею по зібранню та систематизації експонатів, які вціліли, музей було відкрито. На той час він складався з чотирьох відділів: археологічного, історичного, етнографічного та відділу Великої Вітчизняної війни.

Дослідницькі, традиції в вивченні історичного минулого краю, в повоєнні роки продовжив директор Бердичівського історико-краєзнавчого музею Василь Олександрович Місяць. Велику роль в дослідженні рідного краю відіграв місцевий археолог-краєзнавець Гаврило Григорович Богун (1901-1981), викладач історії школи села Слободище Бердичівського району.

На початку 1950-х років директором музею працює Микола Федорович Самойлов (з кінця 1952 року), штат музею нараховує десять чоловік. Але поступальний розвиток Бердичівського музею на цьому призупиняється: згідно постанови про розширення обласних музеїв експонати Бердичівського музею було передано в Житомирський краєзнавчий музей. В 1954 році Бердичівський історичний музей припинив своє існування.

Через тридцять років потому, 5 жовтня 1984 року в місті знову було відкрито краєзнавчий музей. Підготовку матеріалів, а згодом і очолити музей було доручено вчителю історії (більш як з тридцятирічним стажем), колишньому директору міської школи №14 Онисії Степанівні Блажкун. Нова історія музею починалась з невеличкої шафи в одному з кабінетів міськвиконкому, куди складались документи, книги, фотографії, різні предмети, які пізніше стали основою експозиції місцевого краєзнавчого музею.

Постало питання про приміщення для розміщення нової експозиції музею. Про колишній заповідник марно було й думати, тому що він був в ті часи в катастрофічному стані, і потребував значних матеріальних та фінансових витрат на ремонт. Для розміщення експозиції музею було виділено одне з приміщень школи №5 по вулиці Карла Лібкнехта, в якому раніше була дитяча бібліотека. Зібраного матеріалу вистачило для того, щоб відкрити три тематичні зали та етнографічний куточок. Музейна рада, головою якої став 2-й секретар міськкому КПУ Роман Рафаїлович Петронговський, надавала посильну допомогу в проведенні ремонтних робіт в приміщенні музею, в організаційних питаннях при створенні експозиції, в повсякденній роботі. Обсяг виконаних робіт був великий: художні роботи виконували місцеві художники Петро Павлович Кучук та Микола Софронович Яцюк, викладачі місцевої дитячої художньої школи; меблева фабрика на замовлення виготовила стенди, на підлогу паркетне покриття; швейна фабрика пошила спеціальне взуття для відвідувачів; приміщення обладнали відповідною сигналізацією.

Окрім музейної ради музею допомагали 14 екскурсоводів, які працювали в різних установах та підприємствах міста.

 

 

 

Приміщення біля школи №5, у якому розташовувався музей

з 1984 по 2003 роки. Фото 2008 року.

 

 

Знайшли своє місце в музейних фондах цінні та цікаві матеріали Г.Г. Богуна, Б.В. Куткіна (члена музейного комітету музею-заповідника), І.Г. Френкеля (вчителя історії школи №8), які містили в собі дослідження історії Бердичівщини з часів перших поселень Трипільської культури і до початку XX століття. Мешканці міста подарували закладу ікони ХVІІ-ХІХ століть із зображенням образів Матері Божої з Ісусом, Архимадрита Михайла та Великомучениці Варвари, Святого Миколая. Унікальним експонатом музею є Євангеліє 1780 року видання, надруковане старослов'янською мовою. Його оклад виготовлено в друкарні кляштору Босих кармелітів. На лицьовій стороні окладу зображено Розп'яття Ісуса Христа, на тильній – образ матері Божої Бердичівської.

Багатою на цікаві знахідки завжди була територія кляштору та фортеці, завдяки яким музейні фонди поповнились оригінальними експонатами. Серед них: наконечник протазана; наплічник польсько-литовського походження, ядра періоду козацьких воєн; чаша для освяченої води; підсвічники; зброя; вишитий кошель, елементи ліпних та кованих прикрас; поховальні фарфорові троянди зі склепів та багато інших цікавих речей. Бердичівляни також сприяли створенню торгівельно-ремісничого відділу експозиції музею. Тут привертають увагу відвідувачів предмети, якими торгували на бердичівських ярмарках та користувались в побуті. Зокрема, індійська ваза та турецький глечик. Тарілка з зображенням Афінського акрополя та австрійська запальничка, набір посуду бердичівської філії фабрики Кузнєцова та ювелірні знаряддя праці, вироби фабрики золотих і срібних діл та шкіряновзуттевих підприємств, старовинне крісло бердичівської фабрики віденських меблів та багато інших не менш цікавих експонатів.

Гроші завжди були відігравали неабияку роль у житті людей. За час існування міста на його території Були в ходу різні валюти та неодноразово проводились обміни грошових одиниць. В музеї зібрано велику нумізматичну колекцію – від глиняних пряслиць, які частково виконували роль дрібних монет до металевих грошей ХVІІІ-ХІХ століть (колекція С.А. Брагінського), паперові гроші різних часів, зокрема, гривні 1918 року та марки періоду німецької окупації.

А.І. Мачинський – ветеран Великої Вітчизняної війни, партизан, неабияк допомагав музею в збиранні матеріалів. Частину етнографічних предметів він привіз з сіл Бердичівського району, а також чималу кількість нагород, фотографій, документів.

Ветерани Великої Вітчизняної війни мешканці міста, визволителі Бердичева передали музею на постійне зберігання особисті речі, документи, нагороди (не тільки Радянського Союзу, а й Монголії, Польщі, Туреччини).

Після отримання Україною незалежності та кардинальних змін у суспільно-політичному житті країни постало питання про переорієнтацію направленості тематичних експозицій. Цю роботу було проведено у 1992-1994 рр. працівниками музею та художником-оформлювачем Григорієм Положевцем.

 

 

 

Працівники музею: екскурсовод Наталія Захарчук,

художник-оформлювач Григорій Положевець, екскурсовод

Тетяна Яцюк та директор музею Онисія Блажкун.

 

За час існування музею була зібрана велика та унікальна колекція експонатів, яка періодично поповнювалась новими речами. Тож приміщення музею перестало відповідати санітарним нормам, а загальна площа не дозволяла повноцінно та на належному рівні розмістити експозицію. Музей було переведено в спеціально відреставроване приміщення Будинку настоятеля на території кляштору Босих кармелітів. Приміщення побудоване в 1830 році в архітектурних формах класицизму з ганком і колонами, завершеним фронтоном. Спочатку в будівлі розміщувався пансіонат монастирської школи а згодом приміщення для керівництва парафією та помешкання настоятеля.

22 серпня 2003 року урочисто було відкрито нове приміщення музею історії міста Бердичева. В просторому двоповерховому приміщенні розмістились сім експозиційних залів: етнографії, історії міста, Великої Вітчизняної війни, видатних людей краю, виставкова зала та дві зали, присвячені сучасному життю міста.

Останніми роками фонди, архів та бібліотека музею поповнились цікавими та унікальними документами, фотографіями, предметами, що дозволило ще цікавіше і різнопланово висвітлити славну та цікаву історію непересічного міста Бердичева.

З 15 лютого 2013 року музей очолив Скавронський Павло Степанович – колишній директор загальноосвітньої школи №11, краєзнавець, голова місцевого осередку Національної Спілки краєзнавців України.

Сьогодні музей заслужено посідає одне з провідних місць в культурному та мистецькому житті міста. Тут постійно проводяться різнопланові заходи: тематичні, фото та мистецькі виставки, зустрічі з цікавими особистостями, концерти фольклорних та самодіяльних колективів. Екскурсоводи музею проводять численні екскурсії не тільки по залах музею, території кляштору, а й вулицями міста. В середньому щороку музей відвідує понад 20 тисяч мешканців міста та гостей Бердичева. Все це відбувається завдяки постійній турботі міської влади, дружнього колективу співробітників музею.

 

Джерела і література:

Левашова Н.М., Захарчук Н.М. Нотатки з історії музейної справи в Бердичеві. // "Бердич", №1-2 (8-9), 2008 р., с. 9-15.

 

 

 

Будинок, в якому розташований Музей історії міста Бердичева, 2007 р.

 

 

 

Колектив Музею історії міста Бердичева на чолі

з директором Наталією Левашовою (третя зліва), 2007 р.

 

 

 

Відкриття нового приміщення Музею історії міста Бердичева.

Стрічку перерізають міський голова Василь Мазур та

колишній директор музею Онисія Блажкун, 22 серпня 2003 року.

Фото Віктора Коржука.

 

 

 

Виставкова зала музею.

 

 

 

 

Експозиція скульптур Петра Криворуцького.

 

 

Експозиції в тематичних залах музею:

 

 

 

 

 

 

 

Стенд в Музеї історії міста Бердичева, присвячений скульптору

Петру Криворуцькому, 2010 р.

 

 

Мій Бердичів
www.my.berdychiv.in.ua

 

Коментарі? Поправки? Доповнення?