Головна  |  До розділу

Дореволюційний період

 

Бердичів розвивається. Наприкінці 19-го століття у місті проживало 60 тис. жителів, з яких більше ніж 45 тис. були євреї. Бердичів мав 3 православні церкви, 2 католицькі костьоли, 62 єврейських молитовних будинки. В місті була єврейська лікарня на 150 ліжок, а також богодільня. Процвітала і торгівля.

Далі приведемо матеріали відомого дослідника історії Бердичівщини Володимира Ружицького [4], який дослідив та детально описав появу перших телефонів у Бердичеві. Влада міста розуміла, що для успішного розвитку торгівельного бізнесу необхідно мати можливість оперативно обмінюватися інформацією. На той час телефонна станція у Києві працювала вже чотири роки. Враховуючи це, восени 1890 року за наказом начальника міської управи питання обговорювалося на засіданні міської думи. Місцеві комерсанти, запрошені на засідання, казали: „Діди наші обходились без телефону – і ми проживемо”. Але на тому засіданні все ж було прийнято рішення про будівництво телефонної станції, гроші на яку виділили все ті ж комерсанти. Тому у 1891 році у новозбудованому двоповерховому будинку на розі вулиць Махнівської та Училищної (нині це будинок по вул. Свердлова, 19, на розі вулиць Свердлова та Лілії Карастоянової) на другому поверсі відкрилась телефонно-телеграфна станція на 100 абонентів (перший поверх займала поштова контора). Загальна довжина абонентських ліній становила 12 верст (12,8 км).

 

 

Поштово-телеграфна контора, 1913 рік.

 

Перші абоненти: міська дума, присяжний повірений Кніпович, поліцейська дільниця Пархоменка, банки Мойсея Арона Трахтенберга, Шоеля Краковського, друкарні Якова Шефтеля, Хаїма Кагана і Лейби Сіроока, книжкові лавки братів Роммів, хазяїн пивоварні Чеп, купець „срібної фабрики” Заходер, ресторани „Жан”, „Северный”, „Європа”, парк відпочинку „Ельдорадо” (до речі, на його місці виріс красень-палац ВАТ „БМЗ „Прогрес”, нині міський Будинок культури), інші казенні установи та ще десяток крамарів.

Але абонентів на всю ємність телефонної станції, окрім офіційних установ, не знаходилось. Місцеві підприємці збунтувалися проти проведення телефону в їхні будинки. Для вирішення цієї проблеми начальник міської управи призначив уповноваженим по телефонних справах чиновника з особливих доручень Арона Еріха. До відкриття нової станції він навербував до сотні абонентів. Разом з тим випустили книжечку – їх алфавітний перелік.

Лікарні та аптеки, навіть пожежні частини від телефонів відмовились [3, 4].

Кажуть, довгенько не хотів проводити телефон власник міського театру, лікар-терапевт і підприємець Давид Шеренціс: "З театром і так грішу перед Богом, а тут – нова спокуса!". Відомі в той час лікар Баумгольц та аптекар Доманський одночасно заявили: "Кому припече, то і без телефону до нас дорогу знайде”. Навіть знаменитий боєць з вогненною стихією, бравий брандмейстер Іван Львович Змієвський казав, що у нього живий телефон на каланчі, який усе бачить і все чує.

 

 

Поштово-телеграфна контора, фото 1914 року.

 

У місті з'явилися службовці нової професії – телефоністки. Офіційно – „телефонні баришні”. Коли абонент викликав станцію, вони обов’язково повинні були запитати „Что угодно?” і з’єднувати з потрібним номером. Жодного слова більше, крім цієї фрази, їм говорити заборонялося. Під страхом звільнення з роботи. До речі, слово „алло”, як похідне від французького, почало використовуватись значно пізніше.

Телефон безперебійно працював майже півроку. Але постійно тривати так не могло. В місцевій газеті з'явилось повідомлення: телефонну лінію потрібно ремонтувати, бо зносилася.

З зовнішнім виглядом ліній зв'язку, що використовувались у той час, можна ознайомитись у Додатку 3 до даної книги. На листівках з видами Бердичева, фотографіях на тлі будівель фотографи, не придаючи цьому значення, відображали також і телефонно-телеграфні лінії. Лише вздовж Білопільської вулиці їх проходило три. 

 

 

Лінії зв'язку на Махнівській вулиці (сучасна вулиця Свердлова).

 

Наводимо Правила користування телефоном, що діяли на початку XX ст. у сусідньому з Бердичевом Ружині після введення там у 1910 році телефонної станції [5]:

Для переговоров по телефону с одним из абонентов включенных в телефонную сеть, необходимо прежде всего вызвать центральную станцию. Вызов производится быстрыми и равномерными поворотами 4-6 раз рукоятки аппарата.

Вслед за тем, не ожидая ответного звонка, надо снять слуховую трубку с крючка, поднести ее к уху, выждать ответа. По получении с центральной станции вопроса «Что угодно?», следует сказать в разговорный рожок аппарата с кем из абонентов желательно говорить, называя при этом номер и фамилию абонента.

По получению ответа «готово», слуховую трубку повесить на место и вызвать абонента, действуя так же, как вызывалась центральная станция.

По окончанию разговора слуховую трубку обязательно повесить на крючок и дать отбой (три коротких звонка по пол оборота каждый), что служит сигналом об окончании разговора для разобщения абонентов.

 

Для порівняння вкажемо, що у 1900 році у Житомирі було 104 телефонних абоненти (перша телефонна станція там з'явилась у березні 1890 року). А загалом же в Російській імперії на той час нараховувалося 87 телефонізованих міст [6, 7].

Телефонний зв'язок як засіб спілкування між підприємцями, владою та жителями вносив досить вагому частку у розбудову економіки Російської імперії. Один тільки 1900 рік дав місту Бердичеву загальний торговий обіг у сумі більше 17 млн. золотих рублів, все це не без допомоги телефонного зв'язку. В порівнянні з іншими містами:

1. Бердичів    – 17 млн. 800 тис. крб. золотом.

2. Житомир    – 7 млн. 900 тис. крб. золотом.

3. Вінниця      – 2 млн. 700 тис. крб. золотом.

Це при тому, що 1900 рік вважається роком спаду торгівлі в Російській імперії.

Популярність телефонного зв'язку серед жителів міста поступово зростає і ємність телефонної станції збільшується. У 1913 році телефонна станція вже обслуговує більше 200 абонентів, при конторі також діє Ощадна каса.

Виданий у цьому році довідник „Весь Юго-Западный край” [18] надає перелік працівників поштово-телеграфної контори (таку назву мав тоді вузол): начальник – колезький радник Центілович Володимир Костянтинович; помічник – колезький асесор Попов Володимир Іванович; чиновники: I розр. колезький радник Юрь Андрій Іванович; II розр.: надвірний радник Конділовський Юліан Лаврентійович, надвірний радник Забавський Микт. Григорович, колезький асесор Одояровський Полікарп Лаврентійович; ІІІ розр.: колезький асесор Кубинський Євстафій Сільвестрович, титулярний радник Тихоміров Іван Іонович, колезький радник Янковський Володимир Ілліч, губернський секретар Осовський Михайло Іванович, надвірний радник Чекавський Семен Пантелеймонович. А календар "Весь Бердичевъ", виданий у тому ж таки 1913 році, повідомляє, що завідувачем телеграфної станції був станційний інженер Г.Ю.Лаеге.

Під час подій 1917-1919 рр. мережа зв'язку телефонної станції у Бердичеві була частково зруйнована. Станом на 1 січня 1924 р. з телефонних мереж Волинської губернії в повному обсязі діяли лише мережі в Житомирі та Новоград-Волинську.

 

Тут слід згадати ще про одну подію, яка безпосередньо стосується справи розвитку зв'язку: 1 січня 1883 року в новозбудованому зимовому цирку, що розташувався по вулиці Махнівській, ішла вистава „Страшний суд” [16]. Власник цирку відкрив його з грубими порушеннями правил пожежної безпеки: усі двері приміщення відкривались всередину, запасних виходів не було. Крім цього, постановники і артисти допустили порушення з вогнем: перед виїздом на арену з руки „демона на коні” впав факел у відкриту бочку з гасом, і спалахнуло велике полум'я. Приміщення вмить наповнилося димом. З панічним криком глядачі кинулися до дверей. Одні напирали на інших, стараючись вирватися на двір, та пасткою для всіх стали двері, що відкривалися всередину. Дим приховав великий туман, а вогонь бушував усередині цирку. Пожежники прибули на місце трагедії вранці наступного дня, коли вже все згоріло.

 

 

Будинок лікарні Червоний Хрест, 1916 р.

 

На третій день з пожарища вивезли обгорілі трупи людей та коней. Загалом загинуло близько 250 чоловік – глядачів та персоналу цирку. А публіка була переважно заможна, знатна, бо білети коштували дорого. Загиблих пізнавали по різних прикрасах і коштовностях, інших уцілілих у вогні особистих предметах. Залишки стін цирку відразу ж зруйнували.

 

 

 

На старому міському кладовищі по вулиці Пушкінській зберігся пам'ятник у вигляді зрізаної у вершині піраміди та хрестом на постаменті. На пам'ятнику напис: «НЕОПОЗНАННЫМЪ ЖЕРТВАМЪ ПОЖАРА ЦИРКА 1го Генваря 1883 года».

За 20 років після цієї страшної події – у 1904 – на місці згорілого цирку зводиться новий будинок (нині вул. Свердлова, 28/1), в якому розміщується лікарня Червоного Хреста. Лікарня в цьому будинку проіснувала до Великої Вітчизняної війни (по іншим даним – до 1938 року, коли будинок було експропрійовано в державну власність органами НКВС).

Будинок цей має свою окрему досить цікаву історію. Ось лише деякі факти: під час Першої світової війни у ньому розміщувався госпіталь Південно-Західного фронту, командував яким генерал Денікін, керівник російських військ у Галичині.

В період громадянської війни 1917-1922 рр. будинок використовувався по прямому призначенню – був лікарнею. Старожили згадували, що коли у місті розгорілася епідемія тифу, тіла померлих жителів не встигали хоронити: їх складали в дощатих бараках, що були поряд з лікарнею.

Пізніше, на початку Великої Вітчизняної війни, зокрема, 6 липня 1941 року керівник фашистської Німеччини Адольф Гітлер прибув у Бердичів, де в цей час розміщувалась штаб-квартира німецької групи армій „Південь”. Разом з румунським диктатором Антонеску у цьому штабі він провів військову нараду. За непідтвердженими даними по закінченні наради саме в приміщенні будинку Червоного Хреста відбувся урочистий прийом на честь румунського диктатора. На прийомі Гітлер нагородив Антонеску Рицарським Хрестом (докладніше про цю подію дивіться в окремому додатку до даної книги).

Під час Великої Вітчизняної війни будинок лікарні було частково зруйновано. Лише після звільнення міста від німецьких загарбників у 1944 році будинок відбудовується. Одночасно з відбудовою в приміщеннях двоповерхової будівлі розміщується Бердичівська контора зв'язку.

Вже у новітній історії України перипетії приналежності цього будинку дозволили бердичівській міській організації Товариства Червоного Хреста України підіймати питання про передачу будівлі у їх власність. У 2005 році організація звернулась до Міністерства транспорту та зв'язку з даним питанням, але історія людства має одну особливість: її не повернеш назад. Тому будівля залишається у власності ВАТ „Укртелеком”.

 

 

 

Поштова листівка з зображенням Вузла зв'язку, 1982 р.