Головна  |  До розділу

Післявоєнна відбудова зв'язку

 

На час звільнення Бердичева від німецько-фашистських загарбників система зв'язку на Бердичівщині була повністю зруйнована. У січні 1944 року новий вузол вирішено розмістити вже у тому приміщенні, в якому він функціонує і нині – в будинку по вул. Свердлова, 28/1. Разом з новим будинком зв'язку до контори придається будинок по вулиці Карла Лібкнехта, 1, де розміщується радіовузол. Також контора отримує у своє розпорядження і житловий фонд – будинки по вулиці Комінтерна, 16, та Житницькій, №17 та 17-а (нині вулиця Інтернаціоналістів).

Бердичівська контора зв'язку відновила свою роботу відразу після звільнення міста. Вже 8 січня видано кадровий наказ №1, яким в контору прийнято перші шість працівників, серед яких старший бухгалтер Падалко Петро Михайлович, заступник начальника контори Філіпчук Микола Якович, технік МТЗ Зарівний Григорій Васильович та інші.

До лав бердичівських зв’язківців долучаються нові працівники – молодь, що не працювала у галузі зв'язку і не має відповідних навичок. Її необхідно навчати новим професіям. Для цього керівництво контори організовує курси по відповідним професійним напрямкам, які проводять досвідчені працівники-зв’язківці. Згодом, у лютому 1948 року, для покращення цієї роботи на підприємстві створюється власна виробничо-технічна бібліотека.

Не дивлячись на те, що на протязі майже двох місяців після звільнення Бердичів вдень і вночі піддається обстрілам з далекобійної артилерії, нападам німецьких літаків, телефоністки та працівники телеграфу ні на хвилину не залишають своїх робочих місць. Напади літаків продовжуються досить довго, і не завжди працівники витримують нервову напругу, викликану небезпекою загибелі під час бомбардування. Досить згадати, що одним з таких повітряних нападів 21 березня було повністю знищено залізничну станцію разом з ешелонами, в яких знаходились поранені радянські солдати. Тому 30 травня 1944 року начальник контори Дем'ян Лозовий видає наказ №12, в якому зазначається, що во время воздушных налетов противника на город дежурные техники в обязательном порядке должны находиться на телеграфе и телефонной станции, т.е. на своем рабочем месте, наравне с дежурными телефонистками и телеграфистами. В случае самовольного ухода… виновные будут привлечены к самой строгой ответственности”.

Поступово з евакуації зі східних районів СРСР до Бердичева повертаються працівники, що працювали у конторі зв'язку до початку війни. Завдяки їм налагоджується ритмічна робота підприємства.

Звичайно, були в роботі зв’язківців, крім щоденної героїки, і негативні явища. Так, у травні під час будівництва та монтажу міської телефонної станції невідомими особами було викрадено комутатор МБ 20×2 та три шестивольтових акумулятори. Згодом технік МТЗ Голуб П.В. приніс дане обладнання в контору та заявив, що придбав його у колишнього виконроба лейтенанта Калюжного, але йому не повірили та звільнили з роботи.

Знову з’являється таке явище, як дебіторська заборгованість споживачів перед підприємством за надані послуги. У квітні 1945 року керівництвом контори приймаються міри по ліквідації заборгованості. По підприємствам та установам, квартирам абонентів відправляються працівники для збору грошових коштів. Начальник контори зв'язку Лозовий Д.Й. в одному з наказів по конторі наполягає: Категорически запрещаю предоставление услуг связи в кредит. Але, як бачимо, і по сьогодні звичайними наказовими методами даної проблеми не вирішити – необхідні інші методи і підходи.

Взагалі ж таке поняття як "дебіторська заборгованість" з'явилось ще при зародженні радянської держави: декретом Ради Народних Комісарів України від 4 липня 1919 року органам влади дозволяється надання телеграм у борг з наступною оплатою, що і привело до появи заборгованості. А точною датою появи дебіторської заборгованості у Бердичівській поштово-телеграфній конторі зв'язку є 1 січня 1920 року, оскільки саме з цього дня контора розпочала надання послуг у кредит, про що й сповіщає своїм листом від 29 грудня 1919 року начальник поштово-телеграфної контори керівництво бердичівського ревкому [27].

На протязі 1944 року відновлюється робота телеграфного зв'язку. На вузлі використовують телеграфні апарати СТ-35, апарати Морзе. Відновлюється і телефонний зв'язок з населеними пунктами Бердичівського району. У 1945 році ці зв’язки обслуговують два дільничних монтери: Юрчук А.І. – села Демчин, Мала Татарнівка (Малосілка), Голодьки (Мирославка), Скраглівка, Гришківці, Осикове, Рея, Солотвин, Обухівка та Велика П’ятигірка; та Колесник П.С. – села Сингаївка, Садки, В.Низгірці, Семенівка, Іванківці, Хажин, Великі Гадомці.

 

 

Вузол зв'язку: на передньому плані – перша у місті розподільча шафа, 50-і роки.

 

Для обслуговування лінійних споруд в конторі використовується гужовий транспорт, корм для якого заготовляли працівники підприємства власними силами. Також самотужки вирощувався і молодняк. Поштові відправлення від контори до вокзалу доставлялись кіньми на прізвиська Біла та Сіра – за це їм було встановлено добову пайку у розмірі 6 кг ячменю. Іншим коням контори пайка була менша – по 3 кг на добу. З квітня 1948 року контора має у своєму розпорядженні і один трофейний автомобіль марки Опель "Бліц", який отримала від Бердичівського Лінійно-технічного вузла. Відмовились від гужового транспорту лише у травні 1966 року.

 

 

На цій фотографії 1958 року зображені працівники контори зв'язку:

1-й ряд – Кустова Ганна Павлівна, старша телефоністка;

Хмельницька Поліна Андріївна, заступник начальника контори зв'язку;

Лозовий Дем'ян Йосипович, начальник контори зв'язку;

Чорненька Євгенія Анатоліївна, заступник начальника контори зв'язку;

Камінська Єва Йосипівна, телефоністка МТЗ;

2-й ряд – Власова Ніна Миколаївна., телефоністка МТЗ;

Сьянова Надія Іванівна, телефоністка МТЗ;

Самарська Надія Андріївна, телефоністка МТЗ;

Івасюк Валентина Борисівна, телефоністка МТЗ (бригадир);

3-й ряд – Плясова Тамара Йосипівна, телефоністка МТЗ;

Бусенко Поліна Макарівна, старша телефоністка МТЗ;

Ярош Григорій Якович, старший електромеханік МТЗ;

Лісневська Надія Фомівна, телефоністка МТЗ.

 

За успішне виконання планових завдань та якісні показники у роботі рішенням Бюро обкому КП(б) України Бердичівська контора зв'язку у серпні 1946 року вперше отримала Перехідний Червоний Прапор. Згодом цю відзнаку ще не раз буде отримувати колектив зв’язківців.

У 1947 році на вузлу зв'язку працював один комутатор місцевої батареї (тип ЦБ×2), що забезпечував зв'язком 40 абонентів міста. Також працював один канал на Житомир, який проходив по повітряній лінії зв'язку. З кожною сільською Радою Бердичівського району було встановлено зв'язок по однопроводовим лініям.

Згодом було встановлено ще один комутатор МБ і загальна кількість абонентів була доведена до 70. Всіх абонентів міста обслуговував один лінійний наглядач МТЗ Карпо Артамонович Лесько.

Силами інженерних військ, що відбудовували Бердичів, від вузла зв'язку до рогу вулиць Лілії Карастоянової та Карла Лібкнехта було прокладено перший підземний свинцевий кабель на 100 пар та встановлено перший кабельний ящик. У 1950 році кількість абонентів вже становила 120 чоловік, а ємність комутатора сягнула 200 номерів.

Наприкінці 40-х років телефонна станція поступово розширюється і електрозв'язок у Бердичеві має наступні технічні характеристики: функціонує телефонна станція системи ЦБ, що складалась з 2-х комутаторів – комутатора ЦБ×2 та комутатора бленкерного типу. Дальній зв'язок (міжміський) обслуговувався за допомогою трофейного комутатора з місцевою батареєю (МБ). Серед дальніх зв’язків були й ущільнені за допомогою трофейного обладнання – 8-и канальної апаратури.

Вузол зв'язку має базу електроживлення в складі 2-х зарядних агрегатів ЗРЩ (для батарей 24 вольта і анодних 110 вольт) і акумуляторних батарей. Крім того, є блокстанція з двигуном Л-З та машиною РМ-5.

У листопаді 1948 року згідно наказу Міністерства зв'язку всі контори зв'язку прирівнюються до військових організацій, в конторах вводяться нові персональні звання та знаки, які дещо модифікуються у 1956 році. Так начальник контори Дем'ян Лозовий отримує звання директора зв'язку III рангу.

У 1950 році у зв'язку з розвитком промисловості та необхідністю забезпечення її зв’язком, Бердичів отримав нову напівавтоматичну ручну станцію типу ЦБ×3×480 ємністю 480 номерів (два комутатори по 240 номерів) виробництва Ризького заводу ВЕФ. Монтаж станції виконували власними силами, розпочали роботи 28 липня, а закінчили 5 вересня 1950 року. Виклик абонента станція забезпечувала автоматично при вставлянні телефоністкою штекера у гніздо. Разом з абонентами сільського зв'язку загальна кількість абонентів виросла до 450. Нумерація по АТС була тризначна, розпочиналася з 0-ї сотні (0-45, 0-12 і т. д.).

Також в конторі встановлюється два нових комутатори дальнього зв'язку типу КМ-1 по 6 ліній кожен. Вивільнений міжміський комутатор використовується для організації приміського зв'язку МБ на 100 ліній, оскільки з метою розширення телефонних зв’язків у Бердичівському районі встановлюються комутаторні установки по селах. Зокрема, перші такі комутатори з'являються у Реї та Журбинцях. У 1952 році до них приєднався комутатор у Райках.

У післявоєнний час уряд країни вводить плату за користування радіоприймачами та телевізорами. Функції збору такої плати покладаються на контору зв'язку. З цією метою на підприємстві вводиться облік наявних у населення радіоприймачів та стягнення плати згідно „Указания об организации работы по сбору абонентной платы за радиоприемники и телевизоры”, введеного у дію Міністерством зв'язку СРСР. Згодом (з грудня 1963 року) у конторі організовується і пункт контролю за радіоефіром з метою виявлення незареєстрованих радіопередавальних пристроїв, що порушують чистоту радіоефіру.

Для більш повного задоволення потреб жителів на вузлі відкривається радіомайстерня з ремонту апаратури споживачів. Наша контора стала першою організацією, яка організувала ремонт телерадіоапаратури у Бердичеві. І лише у 1962 році радіомайстерня разом з працівником передається до Житомирського Телеательє, яке в подальшому і забезпечувало обслуговування населення у Бердичеві.

 

 

Учасники наради раціоналізаторів-зв'язківців, 1960 рік.

Крайній з права у третьому ряду – Ярош Г.Я.

 

Гортаючи книгу наказів тих років відчуваєш, якими напруженими були трудові будні зв’язківців: підготовка до проведення виборів у Верховну Раду, посівна, збирання врожаю, проведення ремонтів ліній зв'язку та багато іншого. Все, що робила держава, чим жили радянські люди, все знаходило свій відзвук в конторі зв'язку. Та є серед цих документів один, що вирізняється своїм змістом. Це наказ №186 від 04.12.1956 року про провадини на пенсію працівників-зв’язківців: вперше після війни троє працівників контори йдуть на державне пенсійне забезпечення. Це телефоністка Кустова Ганна Павлівна (35 років роботи у зв'язку), наглядач Лесько Карпо Артемонович (27 років стажу) та доставщик телеграм Бродницька Вікторія Костянтинівна (25 років стажу). І відзначаючи їх довголітню працю, начальник контори Лозовий від імені підприємства нагороджує їх почесними грамотами та цінними подарунками – часами марки "Звезда", приймачем "Рекорд" та настільними часами НЧ-2 відповідно.

Все, що описано вище, стосується розвитку телефонної мережі міста та внутрішньорайонних мереж. А мережі, що з’єднували між собою райони та обласний центр, обслуговували монтери Лінійно-технічного вузла (ЛТВ), який підпорядковувався безпосередньо Житомирському лінійно-технічному управлінню зв'язку.

Лінійно-технічний вузол після визволення Бердичівщини відновив свою роботу 9 січня 1944 року: згідно наказу за №1 новопризначений начальник ЛТВ Лола Каленик Вікторович приступив до організації вузла та дав розпорядження "всем бывшим работникам ЛТУ явиться к работе 10 января 1944 г.". Вузол обслуговує внутрішньообласні лінії міжміського телефонно-телеграфного зв'язку на території Бердичівського, Чуднівського, Ружинського, Попільнянського, Янушпільського (Іванопільського) та Андрушівського районів. Робота вузла була напруженою та у перші роки після війни ще й небезпечною – земля зберігала снаряди, міни, що не розірвались. Так 28 серпня 1948 року на перегоні Бердичів-Озадівка вибух трофейного танка, що знаходився поблизу проводів, пошкодив лінію та зупинив роботу зв’язків на Янушпіль та Любар.

З грудня 1945 року Лолу К.В. на посаді начальника ЛТВ змінив Манильчук А.П., який керував вузлом до його реорганізації у грудні 1949 року. У цей рік функції вузла передаються до укрупнених Житомирського та Новоград-Волинського ЛТВ. А у Бердичеві залишається лише дільниця, яка обслуговує міжміські мережі, які проходять у Бердичівському районі. Та навіть за цей короткий період ЛТВ зміг внести помітний вклад у розбудову зв'язку у районі та за його межами: саме його працівники провели у 1948 році роботи по будівництву телефонно-телеграфної лінії зв'язку вздовж траси проходження газопроводу Дашава-Київ, що перетнув бердичівський район і який став першою значною повоєнною новобудовою.

У лютому 1958 року дільниця, що є складовою Житомирського лінійно-технічного вузла, знову реорганізується: на цей раз проводиться укрупнення. До її складу передаються всі внутрішньорайонні мережі зв'язку Бердичівського району разом зі штатом монтерів, що обслуговували їх. Керівником бердичівської дільниці у цей час стає Безпалов Василь Михайлович.

Протягом 1958 року у місті за адресою: вулиця Володарського, 95, (на той час це була міська окраїна поблизу селища Мирне) силами лінійної дільниці будується монтерський будинок. У будинку виокремлюється приміщення для монтерів, складське приміщення та конюшня. Через деякий час – у 1964 році – поряд будується і адміністративний корпус ЛТЦ з житловою кімнатою.

 

 

Будинок Лінійного цеху, 2006 р.

 

 

Монтерський будинок (тепер складське приміщення), 2006 р.

 

Відразу після визволення міста та відновлення роботи вузла зв'язку на Бердичівщині відроджується та активно розвивається проводове мовлення. В будинку на площі Радянській, будинок №21 (сьогодні це будинок по вулиці Соборна площа, 2) розміщується міський радіовузол. Він транслює одну програму радіомовлення для жителів міста. Також на вулицях та площах міста для колективного прослуховування встановлюються гучномовці.

 

 

Будинок по Соборній площі, 2,

де у 40-70-х роках розміщувався міський радіовузол, 2005 р.

 

У цей час на міському радіовузлі використовуються підсилювачі типу ТУ-5 і ТУ-5-3Б. Першим післявоєнним керівником радіовузла був Пославський Володимир Павлович. Згодом – з 1955 року – керівником радіовузла як окремого підрозділу в структурі контори зв'язку став Валентин Степанович Фетісов. Він же був у 60-х роках і головою профспілкового комітету підприємства.

В будинку, де розташований радіовузол, виділяються житлові приміщення – кімнати, в яких проживають сімї  зв’язківців. Тут свого часу проживали техніки радіовузла, які не мали власного житла – старший технік Микола Пустовіт та інші.

На початку 1953 року у Бердичівському районі в селі Рея встановлюється окремий радіовузол, що транслює програми проводового мовлення для жителів навколишніх сіл. Режим роботи радіовузла встановлюється таким: з 6 до 8 години ранку та з 18 до 24 години увечері. Згодом такі радіовузли встановлюються у Закутинцях, Семенівці, Великій П'ятигірці. І лише з жовтня 1962 року районні радіовузли переходять на 17-и годинний режим роботи. Радіовузол у Реї працював до вересня 1962 року.

У будинку на Соборній площі радіовузол проіснував до 1967 року, після чого його було перенесено у спеціально побудоване приміщення будинку на вулиці Свердлова, 28/1.

 

 

Валентин Степанович Фетісов, кінець 60-х років.

 

Для прийняття радіосигналів з ефіру та трансляції на мережі мовлення на радіовузлах використовуються спеціальні трансляційні приймачі ТПС-54 і "Казахстан" (зображені на фото).

 

     

 

"Казахстан"

 

 

 

ТПС-54

 

ТПС-54 є шестидіапазонним приймачем (ДВ, СВ и чотири КВ в смузі 19-75 м.), зібраний на десяти октальних металевих лампах.

"Казахстан" – це остання модель трансляційного приймача, що використовувала вакуумні лампи. Має сім діапазонів – ДВ, СВ, і 4 КВ діапазони, що охоплюють безперервну смугу від 3 до 18 МГц, а також УКВ ЧМ діапазони.

Пізніше їм на зміну приходять більш сучасні та досконалі напівпровідникові приймачі "Ішим-003", що використовуються до тепер.

Жителі Бердичева для прослуховування передач проводового мовлення використовують як приймачі довоєнних розробок, так і більш сучасні, повоєнного виробництва. Один з таких довоєнних приймачів експонується в музеї міста Бердичева.

 

 

„Рекорд”, модель 30-х років.

 

 

 

„Чайка-3”, модель 1959 р.

 

 

Для більш широкого охоплення населення програмами проводового мовлення відкриваються радіовузли і на підприємствах. Так, починаючи з 60-х років, на заводі „Комсомолець”, крім загальнодержавних програм, щовівторка о 13 годині з радіорепродукторів, що встановлені в цехах, відділах і службах, лунає випуск радіогазети „Верстатобудівник”. Її сторінки досить цікаві та різноманітні: описується життя заводу, здобутки та проблеми, пізнавальні та критичні матеріали [25]. Аналогічні радіогазети виходять і на підприємствах „Прогрес” та Шкірзаводі.

 

У 1960 році Бердичівську контору зв'язку очолив новий керівник – наказом начальника Житомирського обласного Управління Міністерства зв'язку від 30 липня ОК №64 начальником контори призначено Івана Степановича Воловика.

 

Деякий час – з серпня 1963 року по серпень 1964 року – контора зв'язку працювала без затвердженого на посаді керівника. Тимчасово обов'язки начальника виконував заступник начальника Пустовіт Микола Михайлович.

6 серпня 1964 року Миколу Михайловича Пустовіта затверджено на посаді начальника вузла зв'язку.

 

 

Учасники обласної наради керівників і профспілкового активу підприємств зв'язку Житомирської області. У верхньому ряду перший зліва – Іван Степанович Воловик, 1962 рік.

 

Електрозв’язок розвивається, але темпи цього розвитку не задовольняли зв’язківців. Тому у 1964 році під керівництвом нового начальника вони приступили до будівництва.

 

 

Керівники вузла зв'язку Пустовіт Микола Михайлович, Чорненька Євгенія Анатоліївна, Ярош Григорій Якович на параді в честь Жовтневої революції.