Мій Бердичів
Історія - Сьогодення - Люди
30 квітня 2017 р. Край в історичних нарисах
Пошук
Toggle
Loading
Випадкове фото з галереї
Toggle

Наші відвідувачі:
Toggle

Free counters!


Система Orphus


Ви знайшли орфографічну помилку? Ми готові її виправити! Для цього виділіть слово з помилкою та натисніть комбінацію клавіш Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це адміністрацію сайту.




Перекласти на іншу мову?

 


Основна мова веб-сайту – українська. Мовний переклад виконується за допомогою технології Google Translator, що в окремих випадках призводить до неточного перекладу слів та понять.




Карта Бердичева




Історія Бердичева досить глибоко розвідана, описана. Вийшло багато наукових видань, окремих праць та досліджень. Згадати хоча б науково-краєзнавчі збірники, що містять матеріали наукових конференцій, які проходили в Бердичеві у 1999, 2001, 2005 та 2007 роках. А скільки їх ще буде попереду?

Тому у цьому розділі ви не знайдете загальновідомих матеріалів: лише добірка окремих досліджень та маловідомих фактів. Приємного ознайомлення!


Статті
Історія

Історія електрозв'язку Бердичівщини.

1. Початок.


Офіційною датою народження електрозв'язку на Житомирщині і, відповідно, на Бердичівщині, а ним став телеграфний зв'язок, можна вважати 19 вересня 1857 р. – день відкриття телеграфної лінії Житомир-Варшава, яку проклали вздовж тільки-но збудованого Брест-Литовського шосе. Оскільки Бердичів був центром торгівлі на Волині, основний потік телеграфних повідомлень йшов через його телеграфну станцію.

У 1866 р. Бердичівська телеграфна станція передала 9052 тарифних та 232 платних телеграм, а прийняла відповідно – 8502 та 251. Вона посіла за цими показниками третє місце після Київської та Одеської станцій. У Житомирської станції, що посіла четверте місце, названі показники відповідно були такими: 7895, 953, 7845 та 177 телеграм [1].

Враховуючи торговельне значення Бердичева, у 1870 році через місто пройшла найдовша в світі комерційна міжнародна трансконтинентальна телеграфна лінія, так званий “Індійський телеграф”. Лінія проходила по трасі Бомбей-Калькутта-Карачі-Бушир-Тегеран-Єреван-Тифліс-Сухумі-Керч-Одеса-Бердичів-Житомир-Варшава-Берлін-Лондон [2,3].

Будівництвом лінії керували підприємці відомої фірми “Сіменс і Гальське”. Лінія проходила через місто Бердичів по вулиці Білопільській (нині вулиця К. Лібкнехта) в направленні до села Семенівка.

В наступні роки лінія від Калькутти була продовжена до Австралії (через підводний кабель). Але оскільки до того часу ще не було телеграфного зв'язку між Австралією та Америкою, по “Індійському телеграфу” розпочали туди передавати телеграми з Америки. Повідомлення надходили в Лондон по трансатлантичному телеграфу, а далі через Берлін, Варшаву, Бердичів, Керч, Сухумі, Тифліс, Єреван, Тегеран, Карачі, Калькутту передавались в Австралію.

За допомогою “Індійського телеграфу” підтримували зв'язок між собою 34 країни світу. Росія отримувала 16% прибутку від роботи даної лінії. Працював “Індійський телеграф” до революційних подій 1917 року.


2. Дореволюційний період.


Бердичів розвивається. Влада міста розуміла, що для успішного розвитку торгівлі необхідно мати можливість оперативно обмінюватися інформацією. Восени 1890 року за наказом начальника міської управи питання обговорювалося на засіданні міської думи. На тому засіданні було прийнято рішення про будівництво телефонної станції, гроші на яку виділили комерсанти. Тому у 1891 році у новозбудованому двоповерховому будинку на розі вулиць Махнівської та Училищної (нині вул. Свердлова, 19 – на розі вулиць Свердлова та Лілії Карастоянової) відкрилась телефонно-телеграфна станція на 100 абонентів (фото 1). Довжина абонентських ліній становила 12 верст. Перші абоненти: міська дума, присяжний повірений Кніпович, поліцейська дільниця Пархоменка, банки Мойсея Арона Трахтенберга, Шоеля Краковського, друкарні Якова Шефтеля, Хаїма Кагана і Лейби Сіроока, книжкові лавки братів Роммів, хазяїн пивоварні Чеп, купець “срібної фабрики” Заходер, ресторани “Жан”, “Северный”, “Європа”, парк відпочинку “Ельдорадо” (до речі, на його місці виріс красень-палац ВАТ “БМЗ “Прогрес”), інші казенні установи та ще десяток крамарів.

Але абонентів на всю ємність телефонної станції, крім офіційних установ, не знаходилось. Місцеві підприємці збунтувалися проти проведення телефону у їхні будинки. Начальник міської управи призначив уповноваженим по телефонних справах чиновника з особливих доручень Арона Еріха. До відкриття нової станції навербували до сотні абонентів. Разом з тим випустили книжечку – їх алфавітний перелік. Лікарні та аптеки, навіть пожежні частини від телефонів відмовились [3, 4].

У місті з'явилися службовці нової професії – телефоністки. Офіційно – “телефонні баришні”. Коли абонент викликав станцію, вони обов’язково повинні були запитати “Що потрібно?” і з’єднувати з потрібним номером. Жодного слова більше, крім цієї фрази, їм говорити заборонялося. Під страхом звільнення з роботи.

Телефон безперебійно працював десь із півроку. Але постійно тривати так не могло. В місцевій газеті з'явилось повідомлення: телефонну лінію потрібно ремонтувати, зносилася.

Для порівняння вкажемо, що у 1900 році у м. Житомирі було 104 телефонних абоненти. А загалом в Російській імперії нараховувалося 87 телефонізованих міст [5, 6].

Під час подій 1917-1919 рр. телефонна станція у Бердичеві була зруйнована. Станом на 1 січня 1924 р. з телефонних мереж Волинської губернії діяли лише мережі в м. Житомирі та м. Новоград-Волинську.

Тут слід згадати і ще про одну подію – у 1906 році на місці зруйнованого пожежею у 1883 році зимового цирку було збудовано нове приміщення по вул. Махнівській (нині вул. Свердлова, 28/1), в якому розміщується лікарня Червоного хреста. Лікарня в цьому будинку проіснувала до Великої Вітчизняної війни (фото 2). У 1944 році в приміщеннях будинку розмістилася Бердичівська контора зв'язку.

Будинок цей має свою окрему цікаву історію. Ось лише деякі факти: під час Першої світової війни у ньому розміщувався штаб генерала Денікіна, який командував російськими військами в Галичині. В роки Великої Вітчизняної війни керівник фашистської Німеччини Гітлер в цьому будинку вручав орден румунському диктатору Антонеско під час перебування у ставці “Вервольф” під Вінницею.



Фото 1. Поштово-телеграфна контора, 1913 рік.




Фото 2. Будинок Червоного Хреста, 1916 рік.



3. 1917-1941 роки.


Після звільнення під ударами 1-ї Кінної армії 7 червня 1920 року Бердичева від польських інтервентів, у місті організовується так звана революційна трійка (пізніше реорганізована в ревком), в руках якої концентрується влада. Одночасно відновлюється телеграфний зв'язок. Перша прийнята телеграма датується 8 грудня 1920 року, надійшла вона від голови Київського губревкому Яна Гамарника на адресу Бердичівського ревкому (справа №21 Бердичівського повітового революційного комітету). В ній відмічається незадовільний хід заготовки палива і вимагається вжити рішучі заходи по усуненню вказаних недоліків.

Але на території повіту ще довго господарюють залишки банд та кримінальних формувань, які руйнують лінії зв'язку. Тому 2 вересня 1922 року вийшов Наказ №169 Бердичівської повітової військової наради, яким встановлено наступне (мовою оригіналу):

“Для успешной борьбы с разрухой и скорейшего восстановления промышленности необходима правильная и планомерная работа транспорта, особенно железных дорог. Враги трудящихся задались целью разрушать транспорт, подорвать работу по восстановлению промышленности и тем самым задушить революцию. А посему Уездвоенсовещание ПРИКАЗЫВАЕТ: всем Волвоенсовещаниям немедленно организовать охрану … средств связи (телеграфных и телефонных проводов) ответчиками прилегающих сел в пятнадцативерстном радиусе.

… 4) в случае разрушения желдорог или линий связи, ответчики данного района подвергаются штрафу по принципу круговой поруки, в стократном размере стоимости разрушения.”

Суворі заходи того часу принесли свої плоди – впродовж 1924 року було повністю відновлено телеграфний та телефонний зв'язок у районі.

На початку 1925 року Житомир, як центр, мав телефонний зв'язок з Києвом, Новоградом-Волинським, Шепетівкою, Старокостянтиновом, Славутою, Бердичевом, Козятином, Вінницею, Коростишевом, Олевськом, Овручем, Коростенем, Фасовою, Полонним, Баранівкою, Бортниково. Зв'язок здійснювався переважно за допомогою запасних телеграфних дротів. Було також встановлено зв'язок одночасного телефонування і телеграфування за способом Пікара між Новоградом-Волинським та Шепетівкою, Бердичевом і Чудновом, Чудновом і Старокостянтиновом. Такий зв'язок діяв між Коростенем і Лугинами, Бердичевом і Янушполем (Іванополем), Новоградом-Волинським і Ємільчиним, Овручем і Народичами.

Події 1933-1938 рр. не обминули і Бердичівщину. Жахливий 1937 рік відгукнувся для міста і в сфері зв'язку – цього року були заарештовано всіх працівників телеграфу, що експлуатували уцілілу після Жовтневої революції ланку “Індійського телеграфу”. Ніхто з них до своїх домівок не повернувся...

Багато цікавої інформації про розвиток електрозв'язку Бердичівщини можна почерпнути з біографій людей, безпосередньо причетних до цього – це керівники вузла зв'язку у різні роки. 1 грудня 1937 року ним став Лозовий Дем'ян Йосипович. Він був керівником вузла до 1960 року.


4. Роки війни.


З початком Великої Вітчизняної війни найбільше всього постраждали засоби зв'язку, оскільки вони були однією з основних цілей для диверсій зі сторони обох ворогуючих сторін. З підходом німецьких військ до міста вузол зв'язку був евакуйований на схід, все обладнання вивезено. Місто було окуповано 8 липня 1941 року, на 16-й день від початку війни.

У 1941 році, зразу після окупації міста Бердичева, було знищено вогнем будинок на розі теперішніх вулиць Училищної та Махновської, де розміщувалася телефонно-телеграфна станція. Тому німецькі інженери змонтували обладнання нової телефонної станції в приміщенні колишньої міської управи по вул. Махнівській (нині це Центр дитячої творчості “Юність”). Там же було розміщено пошту та телеграф.

Тоді ж у 1941-у від Берліна до Києва через Бердичів будується кабельна лінія зв'язку. Підпільники на чолі з керівником бердичівського підпілля Антоном Яворським систематично псують навісний кабель даної лінії. Тому у січні 1942 року вийшло оголошення місцевого коменданта м. Бердичева, в якому було викладено наступне (мову та стилістику оригінала збережено):

“3.I.1942 р. в м. Бердичеві на Житомирській вулиці ч. 4 був перерізаний телефонний військовий кабель. Щоб в майбутньому протидіяти подібним актам саботажу, 7.I. в Бердичеві було взято 10 заложників.

У випадку, коли протягом одного тижня не будуть знайдені винуватці, будуть розстріляні десять заложників.”

23 жовтня 1942 р. через Житомирську область та, зокрема, через місто Бердичів, німецькою фірмою “Сіменс” будується головний телефонний кабель військового командування, що з'єднує Берлін зі ставкою Гітлера у Вінниці – “Вервольф” ("WehrWolf”) біля Стрижавки – та штаб-квартирою рейхсфюрера СС Гіммлера у Житомирі. Кабель був надійно захищений, інформація про місце його прокладання втаємничена. Старожили згадували, що впродовж траси прокладки будувались довгі намети, які надійно захищали від сторонніх поглядів те, як і в якому місці прокладено кабель. Коли намети знімали, на їх місці росла трава і ніяких слідів будівельних робіт не було видно.

З приходом радянських військ кабель було пошкоджено, а на деяких ділянках жителі прилеглих сіл навіть викопали значні відрізки кабелю. У цей же час вдалося відновити роботу кабелю на ділянці Бердичів-Житомир. І у 60-х роках цей кабель було ущільнено системами передачі К-60, що дало змогу організувати достатню на той час для Бердичева кількість аналогових каналів міжміського телефонного зв'язку.

До речі, за допомогою даного кабелю забезпечується міжміський телефонно-телеграфний зв'язок між м. Бердичевом та м. Житомиром і до сьогодні.


5. Післявоєнна відбудова зв'язку.


Після звільнення Бердичева від німецько-фашистських завойовників система зв'язку на Бердичівщині була повністю зруйнована. Новий вузол зв'язку було вирішено розмістити вже у тому приміщенні, в якому він існує і понині – в будинку по вул. Свердлова, 28/1.

У 1947 році на вузлу зв'язку працював один комутатор місцевої батареї (тип ЦБ×2), що забезпечував зв'язком 40 абонентів міста. Також працював 1 канал на Житомир, який проходив по повітряній лінії зв'язку. З кожною сільською Радою Бердичівського району було встановлено зв'язок по однопроводовим лініям. З часом було встановлено ще один комутатор МБ і кількість абонентів була доведена до 70.

Силами інженерних військ, що відбудовували місто, від вузла зв'язку до рогу вулиць Л. Карастоянової та К. Лібкнехта прокладено перший підземний свинцевий кабель на 100 пар та встановлено перший кабельний ящик (фото 3). У 1950 році кількість абонентів становила 120 чоловік, а ємність комутатора становила 200 номерів.

Дальній зв'язок (міжміський) обслуговувався за допомогою трофейного комутатора МБ. Серед дальніх зв’язків були й ущільнені. Дальній зв'язок обслуговувався одним робочим місцем.

У 1956 році в зв'язку з ростом промисловості та необхідністю забезпечення її зв’язком, Бердичів отримав нову напівавтоматичну ручну станцію типу ЦБ×3 ємністю на 480 номерів (два комутатори по 240 номерів) виробництва Ризького заводу ВЕФ. Виклик абонента станція забезпечувала автоматично при вставлянні штекера в гніздо. Разом з абонентами сільського зв'язку загальна кількість абонентів виросла до 450.

В будинку по вулиці Карла Лібкнехта, 3, розміщується міський радіовузол (фото 4). На той час там використовуються підсилювачі ТУ-5 і ТУ-5-3Б, що забезпечують трансляцію однієї програми проводового мовлення на все місто. Керівником радіовузла був Валентин Степанович Фетісов. Радіовузол проіснував у цьому приміщенні до 1967 року, після чого його було перенесено в будинок на Свердлова, 28.

З 1964 року обов'язки начальника вузла виконує Пустовіт Микола Михайлович.

Електрозв’язок розвивається, але темпи цього розвитку не задовольняли зв’язківців. Тому у 1963 році під керівництвом нового начальника вони приступили до будівництва.



Фото 3. 50-і роки: на передньому плані - перша розподільча шафа.




Фото 4. Будинок по вулиці Карла Лібкнехта, де розміщувався радіовузол.



6. 1967 рік.


Чому ми вирішили виокремити саме цей рік? Тому, що 1967 рік став тою відправною точкою, звідки пішов активний розвиток телефонного зв'язку на Бердичівщині. Якщо до цього часу телефони встановлювались в органах влади, партійних органах та у народногосподарсь-кому секторі, то починаючи з 1967 року телефони розпочали встановлювати і населенню.

Країна оправилась від повоєнної розрухи. Промисловість, сільське господарство активно розвивались, їм необхідний був зв'язок високої якості. Це відчували і зв'язківці.

Так, у 1965 році зв'язок Бердичівщині мав наступні характеристики: місто обслуговувала напівавтоматична станція системи ЦБ×3 ємністю 680 номерів. В мережу існуючої станції було включено 572 телефонних індивідуальних апаратів, 26 спарених апаратів, 19 таксофонів-автоматів. В існуючу мережу було включено 23 прямих проводи і 42 з’єднувальні лінії з комутаторними установками і станціями сільського зв'язку.

Сільська телефонна мережа має в своєму складі 10 АТС. Це станції типу АТС-ВРС 40/80 (с. П’ятка, с. П’ятигірка, с. Райгородок) та АТС-ВРС 10/40 (с. Закутинці, с. Іванківці, с. Рея, с. Райки, с. Журбинці, с. Осикове). Також працює один комутатор типу МБ в с. Дубова.

Активно розвивається відомча телефонна мережа. Загалом на мережі працює 11 комутаторних установок загальною ємністю 1400 номерів. Серед них АТС УАТС-49 заводу "Прогрес" ємністю 400 номерів (введена в дію у 1965 році), АТС УАТС-49 заводу "Комсомолець" ємністю 200 номерів (введена в дію у 1964 році), АТС УАТС-49 Управління магістральних газопроводів ємністю 100 номерів (введена в дію у 1959 році). Також працюють комутаторні установки типу ЦБх2 на залізничному вокзалі ( 1959 р.), Солодовому заводі (1961 р.), Шкірзаводі (1953 р.), міській лікарні. Станції типу УРТС встановлено в міському РЕМ (1959 р.), Рафінадному заводі (1949 р.).

У 1965 році силами Державного інституту з проектування "Гипросвязь" розроблено проектне завдання на будівництво сучасної АТС на мережі в м. Бердичеві. Передбачалося проводити все будівництво у три етапи. Перший етап – 1970 р., ємність 4355 номерів. Другий етап – 1975 р., 8325 номерів. Третій етап – 1980 р., 22900 номерів.

І розпочалось будівництво. З початку 1963 року силами працівників контори зв'язку та БМУ до приміщення по вулиці Свердлова прибудовується двоповерхова будівля, в якій потім розмістили на першому поверсі просторий поштовий зал, міжміський переговорний пункт, телеграф. На другому поверсі у 1967 році була змонтована нова декадно-крокова автоматична станція типу АТС-54а ємністю 3000 номерів. Обладнання для нової станції замовили та привезли з Німеччини. В комплекті з обладнанням АТС були поставлені і телефонні апарати в такій же кількості.

Почалась активна телефонізація міста Бердичева та району. Будувались нові лінії зв'язку, телефонна каналізація. Для ведення будівництва вузол зв'язку отримав кредит у банку, який погашався за рахунок коштів, отриманих від абонентів.

Телефони встановлювались всім бажаючим, по мірі введення нових ліній. На кожному під'їзді багатоповерхових будинків вивішувались оголошення, в яких зв'язківці запрошували жителів міста встановлювати телефони. Такого поняття, як черга, на той час ще не існувало.

Вартість встановлення телефону для населення становила 20 карбованців. Для прикладу, середня місячна заробітна плата електромонтера зв'язку була 37 карбованців. При оформленні документів абоненту видавався телефонний апарат, вартість якого входила у вартість встановлення телефону.

Для забезпечення зростаючих потреб підприємств Бердичева в телеграфному зв'язку в лінійному автозалі вузла монтується телеграфна станція. У 1968 році до неї вже підключено 5 абонентів – Автоколона 2194, Автотаксомоторний парк, ДЕУ-651, завод “Прогрес” і завод “Комсомолець”. Система абонентського телеграфування дозволяє отримати впродовж всієї доби прямий документальний зв'язок з будь-яким підприємством чи організацією країни, підключеною до станцій абонентського телеграфування. Не забуває вузол і про потреби держави: на другому поверсі біля приміщення КРОСС монтується та вводиться в експлуатацію обладнання оповіщення цивільної оборони – стійки СЦВ. Потім там же працівники вузла змонтують обладнання СЦВ райвійськкомату – всього 5 стійок та одна стійка забору каналів – для прямого зв'язку з сільськими радами Бердичівського району.


7. Розвиток зв'язку у місті та селі.


Після введення в дію нової АТС розпочався активний розвиток телефонного зв'язку на Бердичівщині. Через декілька років станція була повністю задіяна і зв’язківці приступають до її розширення: 1970 рік – ємність центральної станції збільшено на 1500 номерів; 1972 рік – ємність станції доведено до 5000 номерів. По місту будується розгалужена мережа монетних таксофонів. Таксофони встановлюються в усіх багатолюдних місцях – у парках, автостанціях, біля магазинів. Вартість розмови становить 2 копійки незалежно від тривалості з'єднання.

З листопада 1980 року начальником Бердичівського районного вузла зв'язку призначено Анатолія Миколайовича Дем'янова.

З'являються перші дебітори – абоненти, що заборгували за послуги телефонного зв'язку. У міськрайонній газеті “Радянський шлях” від 13 грудня 1980 року у рубриці “Як Вас обслуговують” надруковано повідомлення про 54 абоненти, що відключені за несвоєчасну оплату.

Розпочалася масова телефонізація села. Станції будуються здебільшого коштом колгоспів та радгоспів силами будівельно-монтажного управління зв'язку. В період з 1975 по 1987 роки проводиться масова телефонізація сіл за допомогою координатних АТС типу АТСК-50/200. Загальна ємність сільських АТС сягає позначки в 3000 номерів.


8. 1986-2000 роки.


Початок перебудови в СРСР ознаменувався і перебудовою зв'язку у Бердичеві.

1988 рік - введено в експлуатацію станційні та лінійні споруди нової АТС м. Бердичева – ПСК-29 координатного типу АТСК-100/2000 ємністю 1000 номерів в районі М'ясокомбінату.

Через рік – 20 лютого 1989 року – в Бердичеві вводиться в дію напівавтоматичний (з набором власного телефонного номеру) міжміський телефонний зв'язок за допомогою Житомирської АМТС „Кварц”. Одночасно працівники підприємства разом зі спеціалістами будівельно-монтажного управління зв'язку приступають до монтування обладнання АВН, за допомогою якого з часом буде налагоджено вже повністю автоматичний міжміський зв'язок.

30 липня 1989 рік введено в експлуатацію станційні та лінійні споруди нової АТС м. Бердичева – АТС-3 типу АТСК-У ємністю 3000 номерів на Червоній Горі. Вона забезпечила телефонним зв'язком в першу чергу військовиків, що розміщувалися на Червоній Горі та Елінгу.

З червня 1990 року начальником Бердичівського РВЗ призначено Володимира Олександровича Дрокова.

Місто та район поступово насичуються телефонами, вони чекають нових АТС. В цей період швидко зростає кількість людей, що бажають встановити телефон. Черга на встановлення сягає позначки 14 000 чоловік. Для вирішення цієї проблеми міськвиконком просто нав’язує розвиток потужностей зв'язку тим підприємствам, які прагнули розширити свої виробництва. Такі завдання одержали ВО “Прогрес” – 8 тисяч номерів, Шкіроб’єднання імені Ілліча – 6 тисяч номерів, завод “Комсомолець” – 3 тисячі номерів. Фірма “Агромашсервіс-комплект” сама виявила бажання придбати телефонну станцію на 2 тисячі номерів. Перспективи непогані, але для цього в місті необхідно ввести нову АТС-4, будівлю для якої погодився побудувати завод “Прогрес”.

У 1990-1991 роках проектним інститутом з залученням працівників вузла ведеться активна робота по виготовленню проектно-кошторисної документації на будівництво нової координатної АТС у м. Бердичеві на 10 тисяч номерів. Розмістити її планується у новозбудованому приміщенні по вул. К. Маркса, 7. Але одержання незалежності Україною, інфляція, що сягнула небачених до того темпів, зробили ці плани нездійсненними. Виготовлена кошторисна документація на нову АТС так і залишилась лежати нетронутою.

Роки застою в розвитку зв'язку, що настали після цього, не перервало навіть будівництво у 1994 році за Чорнобильською програмою нової АТС на 512 номерів у с. Озадівка.

Складна економічна ситуація у країні 90-х років приводить до загострення криміногенної обстановки, в тому числі і в галузі зв'язку. На вузлі зв'язку фіксується стрімкий ріст крадіжок та пошкоджень майна з ціллю наживи.

Після вимушеної перерви у 1998 році Центр електрозв'язку №3 (таку назву має вузол з 1998 року) розпочинає наступне повномасштабне будівництво – в селищі міського типу Гришківці монтується нова АТС КЕ “КВАНТ” ємністю 1000 номерів.

Будівництво лінійних споруд виконується власними силами, а також з залученням будівельників Житомирської дирекції. Вперше в Бердичівському районі будується волоконно-оптична лінія зв'язку (8-и волоконний). Вона з’єднує нову АТС з центральною станцією міста і ущільнюється цифровою системою передачі ИКМ-120.

А з листопада 1999 року розпочато надання послуг по доступу до мережі Інтернет. Центр електрозв'язку №3 вийшов на новий для себе ринок послуг. На цей час у м. Бердичеві дану послугу вже надавало ТОВ “Вебсервіс”, що мало близько 20 абонентів. До кінця 1999 року послугами Інтернет користується 16 споживачів, а з 2000 року їх кількість стала стрімко зростати. На початок 2001 року їх 38. А на початок 2002 року Центр обслуговував вже більше 150 споживачів. Для цього було організовано модемний пул з 6 модемів та 3-х аналогових каналів на Інтернет-вузол м. Житомира. Наприкінці 2003 року Інтернет-вузол обслуговує більше 280 споживачів та має у своєму розпорядженні цифровий канал зі швидкістю 2 Мб/с в напрямку на Житомир.


9. Нове тисячоліття.


Початок тисячоліття ознаменувався розвитком нових технологій. Після тримісячного тестування, з 1 серпня 2000 року введено в дію обладнання похвилинного обліку місцевих розмов (АПОР) для абонентів м. Бердичева (АТС-2, АТС-3, ПСК-29), а ще через місяць – для абонентів АТС смт. Гришківці. Бердичівський район став першим серед міст Житомирської області, де розпочато надання даної послуги.

В березні 2001 року у Центрі електрозв'язку №3 відбулася зміна керівництва – новим начальником Центру призначено Олексія Павловича Терегерю.

З жовтня 2001 року розпочато будівництво лінійних та станційних споруд АТС 5ESS-VCDX ємністю 1760 номерів. Після тестування у квітні місяці 2002 р. підприємством було введено в поточну експлуатацію першу чергу нової цифрової АТС. Перший міжнародний дзвінок з нової станції у день її відкриття 18 червня було проведено мером Василем Мазуром. Телефонні дзвінки відбулися до м. Києва, Житомира, далекої Німеччини (фото 5).

Згідно Комплексної програми розвитку таксофонної мережі йде планомірний розвиток таксофонної мережі міста – встановлюються сучасні карткові таксофони “Телекарт-101”. На кінець 2002 року їх встановлено по місту 121 апарат. А 25 лютого 2003 року з телефонної мережі міста було знято останній монетний таксофон.

З червня місяця 2002 р. розпочато надання послуг колективного доступу до мережі Інтернет у відкритому клубі по вул. Свердлова, 28/1. В клубі організовано 6 робочих місць, в середньому біля 30 чоловік щоденно у будні дні та 100 чоловік у вихідні, коли надаються знижки у вартості послуг, відвідують клуб. Переважний склад відвідувачів – це молодь та студентство.

На початку вересня 2002 р. змонтовано обладнання та 26 вересня підключено першого абонента до мережі Інтернет за допомогою новітнього обладнання високошвидкісного доступу стандарту хDSL “Сиріус-128”. Обладнання “Сиріус-128” дозволяє по існуючій телефонній лінії, без перерви у роботі телефону, забезпечити швидкість роботи кінцевого споживача у 115 кБ/сек. І все це без будь-яких обмежень в об'ємі отриманої інформації.

У грудні 2002 року (16 числа) введено в роботу нову комп'ютерну мережу – Frame Relay, що дозволило надавати послуги найбільш вимогливим до якості споживачам – корпоративним клієнтам. Першим споживачем стала Державна нотаріальна контора Бердичева.

З 1 січня 2003 року за ініціативи працівників підприємства та без використання додаткового обладнання в місті вводиться в дію нова послуга – безпарольний доступ до мережі Інтернет. Це дозволило будь-кому, хто має доступ до телефонної мережі, скористатися послугами мережі Інтернет у будь-який час з максимальним комфортом. Для порівняння, на початок 2003 року ця послуга діяла лише у 8 обласних міста України та у м. Києві.

За даною, дещо сухою, констатацією фактів ховається титанічна праця зв'язківців Бердичівщини по розвитку електрозв'язку, поліпшенню якості обслуговування населення. З минулим та новітньою історією нашого підприємства можна ознайомитись у книзі “Історія електрозв'язку Бердичівщини” [7], яка вийшла в день відкриття оновленого переговорного пункту Бердичева, а також на Інтернет-сайті, що розміщений у всесвітній мережі.



Фото 5. Урочисте відкриття нової АТС.



Анатолій Горобчук.


Опубліковано: Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник „Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Т.32 / Голов. ред. М.Ю.Костриця. – Житомир: Косенко, 2005. – 300 с.


Література:


[1] Телекомунікації України / За заг. ред. С.О. Довгого. – К.: Техніка, 2001, с.10.

[2] Карбелашвили А. Тайна телеграфного столба. // Газета "Неделя", №42, 1985 г.

[3] Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Т.19 / Відп. редактор М.Ю. Костриця. – Житомир: МАК, 1999. – 174 с.; іл.

[4] Ружицький В. Коли задзвонив телефон (З історії Бердичева). // “Земля Бердичівська”, №7 (14200) від 27.01.1993 р., с.8.

[5] Телекомунікації України. Частина друга / За заг. ред. С.О. Довгого. – К.: Укртелеком, 2002.-352 с.: іл., с.85.

[6] Електрозв’язок Житомирщини. До дня працівників радіо, телебачення та зв'язку – 16.11.2000. / ВАТ „Укртелеком”, Житомирська дирекція, м.Житомир, 2000 р.

[7] Горобчук А.П. Історія електрозв'язку Бердичівщини. // Центр електрозв'язку №3 Житомирської дирекції ВАТ "Укртелеком”, м.Бердичів, 2003 р., - 60 с., іл.